“У чоті, коли працював один, а тим паче, командир, усі інші не мали совісті байдикувати: хто підлагоджував одяг, хто зброю перечищав, провіант перекладав. Косий же, запалений незвичайною видумкою Гори, миттєво все схоплював. Потім допізна десятки, а мо’ й сотню разів витягував з торби тих два томи та клав на стіл перед командиром…”
Вбити і втекти (оповідання)
Після криваво-моторошної перипетії на майдані старої торговиці, отруйна гадь чорного смутку трохи відповзла від юного серця стрільця Косого. Ще й швидкий перебіг подій у таборі сотні відволікав зранку до ночі. Та в коротких снах змія все ж поверталась і стискала груди до холодного поту. Частіше в останній тиждень, відколи чота Гори переселилась у добре влаштований, але незвичний бункер у далекій глушині великого лісу. Не бачачи світу Божого по кілька днів, деякі бійці сіріли, робилися мовчазними. Якось навіть врівноважений ройовий Горошок несподівано для всіх кинув у лице Горі:
– Що так будемо, пане чотарю, тут, під землею заживо вмирати?
-Не хвилюйтеся, братці, просто період у нашій боротьбі такий настав. Перехідний. – Нарешті знову був відвертим з побратимами віднедавна неговіркий Гора. – Але ми не відрізані від світу, не забуті. Зв’язок добрий є. І, сподіваюсь, що незадовго в нас справ буде досить.
Й уже з притиском повернув у кругляве обличчя Горошкові:
– Ти ж, пане ройовий, не гарячкуй, бо ніхто тут хліба людського задурно їсти не зібрався…
А наступного дня десь під вечір, обережно опустившись у бункер, ледь риплячи драбиною, чотар аж якось схвильовано повідомив:
– Ось і маємо вже, братці, справу! – Його сірі очі зблискували напроти рухливих язичків полум’я ліхтаря. – Нелегку справу…
Хлопці зворушилися на лежанках, збиваючись ближче до столу, коло якого важко всівся на стілець командир:
– Десь позаминулого тижня в селі за річкою контужений учитель-москаль застрелив старенького священика, котрий на свою біду забрів до тамтешньої школи. Зразу на другий день того навіженого москаля призначили вже директором іншої школи в найближчім від нас селі. Є наказ спровадити звіра на той світ.
– То вилізаймо звідти і підемо витрясемо з нього сатанинську душу… – Знов наче з конопель вискочив Горошок.
– Якби ж то все так просто! В селі за двісті метрів від школи в колишніх єврейських хатах розквартирувався загін енкаведистів: чоловік двадцять. А в школі коло кімнати, де поселився звірюка, днює і ночує ще й з десяток яструбків – запроданців…
Героїчний запал почав згасати в блискучих очах Горошка.
– Однак я, братці, обов’язково щось придумаю, щоб та нечесть, котра на немічного священика руку підняла, згинула. – Натомість криця в очах Гори зблиснула ще виразніше.
З поміж усіх у бункері значення такого командирового погляду найбільше розуміли вояки Лисий, Мудрий і Косий, але вони, як і всі інші теж мовчки слухали.
На другий день у полудень Гора повернувся до побратимів з ємкою полотняною торбою через плече і відразу підкликав до себе Косого:
– Ось, друже, тобі найголовніше причандалля для завдання – готуйся! – І голосно виклав на задиркуваті бруси стола три великих товстезних томи в червоних палітурках…
Далі з десяток хвилин Гора розважливо і весело втовкмачував у юну скуйовджену голову Косого свій план, водночас у одному з томів німецькою бритвою акуратно вирізаючи сховок для невеликого пістолета, якого змалювавши на одній з останніх сторінок книги, вручив збентежено – щасливому стрілку.
У чоті, коли працював один, а тим паче, командир, усі інші не мали совісті байдикувати: хто підлагоджував одяг, хто зброю перечищав, провіант перекладав. Косий же, запалений незвичайною видумкою Гори, миттєво все схоплював. Потім допізна десятки, а мо’ й сотню разів витягував з торби тих два томи та клав на стіл перед командиром. Після них ще повільніше добував третього й зі словами: “А ось мої метрика та атестат!”, розтуливши книгу, вихоплював з кожним разом усе слухнянішого “зауера”…
За кілька останніх місяців та ніч для покаліченої душі юнака видалася найспокійнішою і найкоротшою. Навіть з просоння здивувався, що його так скоро вже будить ройовий Горошок. У бункері було напівтемно і, здалося, безлюдно.
Горошок, як завше, нахрапистим суворим голосом не давав оговтатись:
– Збирайся, школяре, надворі тебе вже краля зачекалась. Зобачиш – пальчики оближеш…
Незважаючи на команди, Косий неквапом повертав себе зі сну докупи: помився з милом, одягнув чисті штани, сорочку та блузу, взув легкі польські черевики. А подумки помолившись, перед тим, як повісити через плече, перевірив вміст торби і набої в “зауері”. Вже потім, підморгнувши напруженому ройовому і, находу гризучи трохи підсохлий кусник хліба, поліз драбиною з бункера.
Добре, що ранок був похмурий і очі менше вразилися після кількох днів пів-темряви. Неподалік у видолинку, між сосен, з кошиком, наче збираючи гриби, блукала щупленька невисока юнка в сірих жакеті та спідниці. Хустка на її голові теж була сіра, а високо зашнуровані черевики – до блиску мокрі. Зблизька глянувши на миловиде личко, в карі оченята, Косий вперше, відколи загинула Роса, відчув, як ніжно ойкнуло серце. Кароока, немов не почувши його лагідного притишеного вітання, кивком наказала йти за нею. Через кілька хвилин, трохи засапавшись, юнак відчув, що крокує проводирка нівроку. Та коли вийшли до краю болота, молоде серце вже призвичаїлось. І, дякувати Богу, що вчасно, бо з ходьбою по купинах півкілометровою трясовиною, шаленіючи, не впоралося б. Досі навіть і не зумів помилуватися гнучким станом німої дівчини. Те він нарешті второпав, коли вона, вкотре беззвучно всміхнувшись, подала йому худеньку руку, допомагаючи вибратися на жадану твердь. Ще з годину, чомусь знічений, юнак йшов із проводиркою лісом, аж поки вона не вказала пальцем перед себе. Косий за кількадесят метрів у просвіті між товстих сосен розгледів, здалося, безкрайній вигін і, не встигши оком моргнути, не те щоб попрощатись, лише хвильку бачив, як дівчина квапливо віддалялась ледь помітною стежиною на північ, паралельно до краю лісу, і зникла. В юначу душу повернувся сум, бо вона пішла, але поволі, заспокоюючись, він втішився, що їхні шляхи розійшлися поодалік від смертельно небезпечного відтинку його завдання. Та й міг тепер наодинці неквапом обдумати деталі. Вийшов на вигін і звідти таки вдалині побачив село. Крокуючи перерослими, з залишками роси травами, нагадав собі найважливішу зарубку, що не все можна передбачити… Біля річечки, яка мальовничо звивалась поперек його шляху, нарешті розслабився, як годиться справжньому стрілку перед важливими пострілами, і наодинці з тишею природи попрямував проти ледь помітної , метрів зо два завширшки, темної течії. До кладки, яка виднілась ген попереду. Праворуч позаду нього, просто посеред трав залишилась невеличка біла капличка, позаду ж зліва – червоніла напівзруйнована цегляна, з дірявим черепичним дахом будівля бойні. А юнак йшов та йшов до цілі, розважливо оминаючи всі зайві почуття. Бо вже був не тим м’якотілим хлопчаком, котрий зовсім недавно шукав смерті під палючим сонцем на майдані старої торговиці… І дякував Богу, що дав день похмурий. Не помітив, як перейшов кладку, кілька сотень метрів по той бік річечки і опинився на не обкошеній межі, яка через кроків сто, повз крайнє обійстя села вивела його до вузенької вулички. Хоча було вже не рано і не парко, тут панували безлюддя та тиша. Правда, її несподівано розірвав боязкий голос ціпа в недалекій стодолі. На подвір’ї ж напроти, недалеко від хвіртки зарипів журавель студні. Худа, нерозчесана молодиця, а мо’ й дівчина, в довгій зеленій спідниці під зім’ятою темною запаскою, та в синій блузі з розстібнутими на грудях ґудзиками, витягла відро води і лила її в довжелезне, видовбане корито під зогнилим плотом. Косий помітив, як її очі з незнайомою поволокою здаля обмацували його, тому, зрівнявшись, не сповільнив кроку, але привітався: “ Слава Ісусу Христу!” Та низько похилила русоволосу голову, спалахнула і тут же знітилась, знать, відчувши себе, мов серед поля безмежного залишеною… Повз нього ж, таки штрикнувши скаменіле серце промайнуло несподіване: ”Стільки дівчат, жіночок масних довкола, а ти, мов бичок на шнурку, на вірну смерть ідеш!..” Однак він дуже хутко йшов і через хвилину–другу побачив подвір’я школи, попри дірявий пліт затінене розлогими яблунями. Стежку від широкої, перекривленої хвіртки до ганку майже зовсім заснував спориш. Закриваючи собою відхилену половину облуплених бурих вхідних дверей, двоє бідових молодих хлопців про щось гомоніли, раз по раз поправляючи на худих раменах не дуже доладно висячі гвинтівки. Але Косого спинили, як тільки ввійшов на подвір’я:
– Стій! Хто такий? Що треба?
– Я з хутора, з Хринівки. До школи хотів би записатися. – Косий покірно підняв обидві руки.
Хлопці водночас рушили до прибулого. Вищий, який йшов справа, здаля запитав:
– Що в торбі?
– Документи мої. Книги вождя пролетаріату Леніна…
Нижчий, вмить опинившись поруч, розтулив торбу і, справді, побачивши три товсті, в червоних палітурках томи, якось здивовано мовив: “Книжки…” Але, обмацавши Косого з голови до ніг, додав:
– Йду доповім товаришу директору.
Та він ступив лише декілька кроків, як на ганку появився високий, широколиций москаль з глибокими залисинами на лобі. Офіцерська форма не дуже акуратно лежала на ньому, наче він у ній щойно з ліжка зіскочив.
– Добрий вепр! – Майнуло в голові Косого, а обличчя видало улесливо – прохальну усмішку. Вищий яструбок пролепетав наввипередки:
– Та ось хлопчина вчитися проситься. Якісь книги Леніна приніс.
– Книги Леніна говориш? – Права густоволоса чорно-сива брова директора враз дивно затіпалась, аж надбрів’я зморщилось. – Тоді нехай заходить. – Дебелий москаль рушив першим з ганку, але вже в дверях обернувся до стрибків:
– Обшукали?
– Так, товаришу директор. – Відчеканив вищий, який, знать, був головнішим.
На порозі директор пропустив Косого вперед. Доволі просторий шкільний коридор стрів похмурими непривітними сутінками. Десь там, у глибині, з одної з кімнат, чи то пак, з одного із класів доносилися чоловічі голоси. В коридорі другі двері праворуч були відчинені і директор вказав на них. Зайшовши в кабінет, Косий став зліва, а москаль, поквапився за ним і зразу ж гепнувся в чорне шкіряне крісло за величезним, майже порожнім, темним столом. Хвильку знову покліпавши бровою, ніби між іншим, витягнув шухляду і виклав на край столу, собі під руку великого радянського нагана. А Косий, стараючись і оком не моргнути, думав над першою і дуже неприємною несподіванкою, водночас уважно слухаючи директора.
– Ну говори, розказуй. – Той хоч спокійно, але глибоко свердлив юнака виразними сірими очима.
– Мій дідусь ті книги зберігав здавна. Він колись у двадцятім з більшовиками райком у місті організовував. Війну книги на горищі між мотлохом перебули. Тепер ось мені час вступати до школи і я приніс їх сюди на зберігання або подарую… – Теревенячи, Косий не переставав улесливо всміхатись, а товстезні томи, наче ненароком, один за одним з його рук обережно опускались на край великого столу. – Навчатися хочу далі, бо до війни тільки шість класів скінчив…
– А документи в тебе є: ну, свідоцтво про народження, табелі за закінчені класи перед війною?..
– Звичайно є. – Косий уже відважніше, але повільно добув третю книгу Леніна з торби і, поклавши її на ліву долоню, розгорнув, ніби, щоб шукати свої документи. Тієї ж миті книга ляснула палітурками об підлогу, водночас з голосом “зауера”. Волосата рука конаючого в кріслі москаля ще інтуїтивно повзла по столі, але не дотягнулась до зброї, бо друга куля із ”зауера”, не зволікаючи, зробила буру цятку на широкому лобі, відкинувши його назад. Косий зірвавши з себе торбу, теж, мов куля, кинувся до вікна повз чорне крісло з нерухомою тушею. Вікно відчинив без неприємностей і за кілька секунд, поки яструбки ще не встигли нічого зрозуміти, юнак з пістолетом у руці, вирвався з саду та чимдуж побіг вулицею. Ось і потрібне безлюдне подвір’я з відкритою навстіж брамою. На одному диханні пробігши ним, широкою втоптаною борозною Косий дістався пастівника. Лише там, інтуїтивно озирнувшись, побачив, що троє яструбків з гвинтівками якраз вбігли до того обійстя. Втікач почав плавніше дихати, налагодив крок й старався трохи петляти, хоча з відстані понад двісті кроків переслідувачі навіть раз не стрельнули йому вслід. Ще через кілька хвилин Косий був уже напроти кладки. До лісу дістатись, здавалося, сил би вистарчило, але месник строго виконував план командира і несподівано для яструбків побіг уздовж річечки. Не до кінця розуміючи задум повстанця, але добре знаючи в’язкий вигін, вони, не подалися навперейми, а бігли за ним крок у крок.
Надія на те, що виживе ще якийсь час не покидала. Та лише до тієї миті, коли побачив, як з другого краю села просто на дорогу, яка вела повз зруйновану бойню, викотилась хура, повна енкаведистів.
– Ось тобі, хлопче, й білі коники!.. – Гарячково думав Косий, усе більше відчуваючи втому та все ближче бачачи прудконогих білих коней. – А бабця казала, що вони перед смертю в сні з’являються!..
І з важкою тугою на серці він знову невимовно шкодував, що прийдеться від кулі власної згинути, але, навіть ледь волочучи ноги, щосили боровся за життя. А хура вже минула роздоріжжя, від якого одна доріжка впиралась у бойню, і гнала іншою, яка переймала його стежку і через місток стелилась повз чорну стіну лісу вигонами до містечка.
– О, Боже, чи то йому смерть у скроні стукає?! – Косий впав просто в видолинці на стежці, інтуїтивно сховавши під себе пістолет. А в ту мить від бойні короткі важкі черги з кулемета під акомпанемент автоматних, дружно, майже впритул ударили в правий бік переповненої хури. По хвилі схарапуджені коні, мов чайки шугонулись, гублячи вбитих та конаючих. На містку, порвавши посторонки і визволившись від падаючої в річечку, вже порожньої хури, погнали й погнали… Водночас з кулеметом Мудрого від недалекої каплички теж обізвався кулемет Лисого, одного за одним скосивши трьох яструбків, які, мабуть, так нічого й не зрозуміли …
…Косий повільно розплющив очі й побачив зношені німецькі офіцерські чоботи Гори. Той з висоти свого зросту дошкульно басив:
– Не розслабляйся, школяре, бо нам треба забиратися звідси. Я гадав, ти витриваліший…
А ви гадали, пане командире, що той звірюка буде тримати наган не в кобурі, не в шухляді, а просто під рукою на столі?.. – Неквапом підвівшись у тісному колі побратимів, несподівано колюче огризнувся Косий.
Зіновій Федорук.