Цей вірш, що прочитав головний редактор «Літературного Тернополя» Богдан Мельничук, багатолітній приятель Степана Сапеляка, нещодавно, 26 березня, коли у селі Росохач Чортківського району було відкрито і освячено меморіальну дошку Шевченківському лауреату і політв’язню Степану Євстаховичу Сапеляку, присвячений його матері – Ганні Костянтинівні. Написані ці поетичні рядки Богданом Мельничуком того ж самого дня дорогою з Тернополя до Росохача… Видно було неозброєним оком, що, коли тернопільський письменник і редактор зачитав його на шкільному подвір’ї, у багатьох присутніх забриніли сльози, а серце матері, поза всяким сумнівом, захлиналося від незагоєного, незатертого болю і пам’ять закипала спогадами про свого талановитого сина, душа якого, мабуть, у той самий час плакала і молилася у Божій обителі.
Розмисел матері
Ганні Сапеляк – матері світлої
пам’яті поета Степана Сапеляка
Як тільки ця звістка, мов чорна стріла,
Вп’ялася в мішень – у «десятку» чола,
То думку збурунила неньки вона:
«Якби ж то я поруч, синочку, була, –
Тоді б я, напевно, тобі помогла».
Так, зразу шукала рятунку жона,
І на лікарів нарікати дарма…
А в матері думка бринить, мов сльоза:
«Якби ж то я поруч, синочку, була, –
Тоді б я, напевно, тобі помогла».
Спливають роки, як в Сереті вода,
Четверта весна, як Степана нема,
Та думка довічна пече, мов зима:
«Якби ж то я поруч, синочку, була, –
Тоді б я, напевно, тобі помогла».
Якби…
Була…
Нема…
Богдан Мельничук,
м. Тернопіль
26.03.2016.
с. Росохач
Чортківського району