Сон тієї ночі, наче навмисне, минав Семена, як не кликав той його до себе. Щось заважало спати, невиразно насторожувало серце, і він зрозумів, що найближчих годин зо дві доведеться погуляти під зорями. «А чому б і ні?» – подумав і, взявши, як колись, радіоприймача, тихенько, аби не розбудити сусіда, вийшов з вагончика, що останнім часом став для них, заробітчан з України, рідним домом.
Неподалік світилося поодинокими вогниками село, і хлопець відчув гострий смуток: тут, у Підмосков’ї, навіть хати не такі, як у його рідному Забужному – небілені, з колись вибагливо вирізьбленими, віконницями, вони стоять тепер, страхаючи своєю недоглянутістю, а віконниці з повідламуваними фрагментами різьби нависають на шибки вікон, мов неслухняне пасмо волосся над очима… Зате люди – такі ж, як і в його селі: замучені нестатками і безробіттям. Але співають теж, як і забужанці, про вишневий садок!
Ой, уже ті вишні! Семен добре знав причину свого неспокою: знову садки зацвіли, а з ними й спогади повернулися. «Зараз – друга ночі п’ятнадцятого травня!», – бадьоро сповістив радіоголос, і парубок зрозумів, про що попереджувало його серце. Це була дата, коли він багато весен тому наважився-таки провести Тоню додому, а вона, котру хлопці називали між собою дикою кізкою, дозволила йому йти поряд. Мовчали тоді обоє, і те мовчання було красномовнішим за найпалкіші освідчення. Це вже потім з’явилися слова. І мрії про те, що колись, у таку ж вишневу пору, поєднають два свої життя в одне – велике і прекрасне.
«Свої повідомлення близьким ви можете надіслати на нашу передачу», – продовжував у паузах між мелодіями голос із передавача. Близьких? Семен замислився. То нічого, що у них із Тонею не було навіть поцілунку. Однаково вона й сьогодні залишається для нього найближчою і єдиною. Після того, як дівчина поїхала на навчання до столиці, їхні дороги розійшлися, та юнака жодна із місцевих красунь так досі й не зацікавила.
Та ще ці весни! Аж дратувався іноді, думав, краще б зима та зразу в літо переходила, щоб лишень без цвіту, без вишень…
Не стримався, вхопив «мобільника» і хвилин зо п’ять натискав дрібненькі ґудзички клавіатури. І вже наступної миті радіохвилі понесли у ніч над Росією, Білоруссю, Україною: «Тобі, Тоню, дарую пісню нашої юності, що минула серед весняних вишень. Сьогодні, у день нашого першого побачення, згадай колишню мрію про вишневий цвіт, яким я мав вистелити нашу весільну доріжку»…
Ніжна Анна Герман озвалася з юності про квітучі сади, про весну кохання, яку чекають лише раз у житті. А із сільського саду нічний вітерець приніс Семенові жменьку цвіту. Вишневого.
Відтоді узяв за звичку Семен щовечора тихенько усамітнюватися з радіоприймачем неподалік свого вагончика. А одної ночі ефір озвався рідним, стільки разів чутим у снах, голосом: «Семене, ти не можеш не чути мене зараз, я відчуваю це серцем. Коханий мій, я все пам’ятаю і чекаю тебе у нашій весні!»
І голосом ніжної співачки залунала серед вишневої травневої заметілі весна кохання. Та, що в житті буває лише раз.
Леся ГУДЗЬ.