“Завдячуючи Анелії Івановій (Суходольській), ми змогли дізнатись про страшні подробиці одного з теперішніх місць відпочинку в Чорткові – сквер Скорботи і Надії. Це одна з найтрагічніших сторінок в історії нашого міста. Згодом, і так багато років поспіль, після того як будівля колишньої Окружної Скарбової Дирекції була знищена, чортківці обходили це місце стороною, ніколи не заходили у цей сквер, щоб відпочити, а перехрестившись, йшли далі…”
Сквер Скорботи і Надії
Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.
Цим уривком з віршу Олени Теліги “Засудженим” я хочу почати розповідь про невеличкий скверик, який розкинувся неподалік мойого будинку, для читачів конкретизую виразніше – знаходиться він на вулиці Степана Бандери, поряд Чортківських райвідділу міліції (тепер поліції), тюрми, інституту підприємництва і бізнесу. Зізнаюсь, що я ніколи навіть і не здогадувлась про те, що енкаведисти катували місцеве населення у підвалах будинку, який розташовувався на місці, де тепер знаходиться пам’ятник Скорботи і Надії та сквер із такою ж самою назвою. Завжди, коли згадувалися більшовицькі репресії і тортури, то акцент розповіді зміщувався тільки на чортківську тюрму, катівню окупаційного режиму. Перечитуючи низку публікацій про Чортків, я не могла знайти потрібної інформації, яка б містила розповідь про громіздку (триповерхову) будівлю, яку, перед наступом фашистів на початку липня 1941 року, знищили енкаведисти. Але вже, мабуть, зо чотири роки тому, коли у Чорткові виходила (недовго!) газета “Слово Краю”, в одному із номерів, де було надруковане інтерв’ю Анелії Іванової з Чорткова, на жаль, її вже немає серед живих, я знайшла інформацію, яку шукала тривалий час. Жінка розповіла кореспонденту, що влітку 1941 року, коли їй було 11 років, вона бачила як енкаведешники поспіхом знищували будівлю, про яку ведеться мова. До речі, народилась п. Анелія у с. Білобожниця, в сім’ї була наймолодшою. Її сестри, – розповідала жінка, – жили і працювали в Чорткові. Тоді надсеретове місто населяли шляхетні і виховані люди, інтелігенція. Одна сестра жила на вул. Зелена, 12, а друга – на Сонячній, 5. Анелія у ті передвоєнні роки проживала у сестри, на вулиці Зеленій.
– Тут, біля тюрми, де тепер сквер Скорботи і Надії, стояв великий триповерховий будинок. За Польщі його називали Дирекцією (де тепер інститут — був суд). Коли совіти відступали, а фашисти мали увійти у місто, москалі-армійці закачали на самий верх будинку бочки з нафтою чи бензином, а знизу підпалили, кинули сірник і будівлю вмить охопило полум’я. Будинок вигорів дотла. Там ще були, пам’ятаю, великі підвали. Агрегат, що виробляв світло, і часто гримотів на півміста, аби не чути було людських криків і зойків, прокльонів із енкаведистської катівні, містився за будівлею, де тепер міліція.
Якось сиджу я на перилах, бачу: фашисти від тюрми під’їхали мотоциклами до цього будинку-згарища. Тоді «свєдєнія» вже в них були, що ще десь мають бути помордовані люди. Підходять три фашисти і шукають, що є там – на руйновищі. Спочатку нічого не побачили. Але перед їхнім взором постав схронок – підвал, вікна якого були заліплені свіжою глиною (вечером совіти відступили, а фашисти ізпозаранку, о колишній шостій годині вже були у Чорткові, за сьогоднішніми мірками – це четверта година ранку), взяли із собою 4-ох чи 5-ох євреїв, аби ті лізли у підвал і обстежили його. Ніхто нічого з них не запримітив. Прийшли ще два фашисти з «шукачками» провірити: чи не замінований вхід у підвали. Перевірили. Мін нема. Заставили євреїв вибивати вікна. Як тільки ті вибили віконні рами, звідти рознісся страшний сморід. Там були навіть жінки, пов’язані докупи з чоловіками, щоби більше вмістилося, я так думаю. Так—так. Це не жарт! Це – не видумка! Факт того, що все закрили. Одразу не вивозили, тому що багато там було закатовано людей з Львівщини, Станіславівщини (Івано—Франківщини), Дрогобиччини, Бучача і треба було оголосити, щоб рідні позабирали тіла своїх рідних. Хто їхав сюди, до Чорткова, фірою, хто йшов пішки – кілька осіб все-таки впізнали рідних, але не по обличчю, а по якихось інших прикметах. Упізнати змасакровані трупи було неможливо. В згорілому будинку були 3 чи 4 підвальних кімнати, повністю набитих останками людей. Я вже туди не заходила. Боялася. А от місцевих жителів прийшло дуже багато, бо фашисти дозволили дивитися на жертви, надіялись, що може хтось когось впізнає. Спочатку ходили німці по хатах і просили у людей дощок, аби похоронити тих мучеників. Але дощок не вистачало, тоді почали складати їхні останки на фіри без трун і вивозити на цвинтар, де зараз пам’ятник “Борцям за волю”. Добу чи дві їх звозили у могилу. Я її бачила – спільне місце поховання було велике і квадратне, правда, неглибоке. Коли звезли усіх з тюрми і з будинку Дирекції, тоді продовжили пошуки. І де б ви думали знайшли чергові жертви більшовиків? Там, де зараз церква Петра і Павла колись був спортивний стадіон. Як вже ніде не було місця для катувань, то енкеведисти мордували людей там, де «спартаки» милися, купалися. Але скільки там було трупів – не пам’ятаю. Бо я тільки бачила, як звідти фіри вже вивозили закатованих. Фір було багато, німці не підпускали людей з навколишніх сіл, боялися, щоб не поширилася по населених пунктах якась заразна хвороба. По вул. Зеленій, де зараз перукарня «Красуня»,— ліворуч була кузня, і ще в тій кузні знайшли тіла замордованих. Ось так…
Завдячуючи Анелії Івановій, ми змогли дізнатись про страшні подробиці одного з теперішніх місць відпочинку в Чорткові – сквер Скорботи і Надії. Це одна з найтрагічніших сторінок в історії нашого міста. Згодом, і так багато років поспіль, після того як будівля колишньої Окружної Скарбової Директорії була знищена, чортківці обходили це місце стороною, ніколи не заходили у цей сквер, щоб відпочити, а перехрестившись, йшли далі. Та час спливає і ті чи інші місця набувають тепер іншого означення, сенсу і статусу. Але, як би сьогодні не розвивались суспільні події, пам’ять про мучиників минулого століття, яких замордували московські карателі, має постійно бентежити наші серця, бо кожен з них пожертвував своїм життям заради нашої свободи. Тому, проходячи повз пам’ятник “жертвам закатованим в Чортківській тюрмі” згадаймо усіх убієнних західних українців щирою молитвою.
Слава Україні! Вічна пам’ять і слава усім українським Героям!
Вікторія Пахолюк, м.Чортків
На лівій світлині, праворуч – будинок Окружної Скарбової Дирекції. Права світлина – так виглядає вулиця тепер.