У кожного з нас у дитинстві була своя хатка. Втім, мова не про батьківську хату, величну і святочну, з якої все починалось, а про ту, яка нагадувала тепле, затишне кубельце. І головне – її облаштували подалі від людського ока. Це було особливе місце, де ти залишався наодинці зі собою та Всесвітом.
«Інтер’єр» залежав від пори року. У липні – височезні коноплі на нашому городі, які щороку висівалися зграйкою в одному й тому ж місці. З них бабуся робила віники. Не більше того. .. Фантастична схованка! У вересні – загата з бурякової гички. А взимку – у лозах. Там і справді панував затишок. І, незважаючи на мороз, було тепло. Навесні, коли підсихала земля, бузкові кущі ставали наймилішим прихистком у світі…
Ось такі асоціації-спогади виникли у мене відразу, як тільки взялася читати «Хлібину для бандерівця» відомого тернопільського письменника Богдана Мельничука.
Від назви книжки (Тернопіль: Навчальна книга–Богдан, 2016. – 192 с.) повіяло дитинством (хлібина!), сонцем і теплом. І хоча збірник відкриває цикл новел під об’єднуючою назвою «Обпалені війною», відразу зазирнула до змісту й відшукала промовисту та інтриґуючу назву, що була на обкладинці книжки. В основі новели, яка увійшла до розділу «Меридіан крізь серце і село», – реальний факт із дитинства автора. Майстерно виписане кожне слово, як і все решта у творах письменника. «Кущі терну нагадували клапті збереженої вовни, поміж ними удавилась, як вичовгана шкіра, глина: чорнозем був геть змитий. На одному з пологих схилів я вгледів прикрите кущами невисоке урвище, в стінці якого цілком можна було прокопати лаз, а далі – й кубло, котре мало слугувати хаткою».
Новела читається на одному диханні, особливо після того місця, коли в розмові дорослих з’являється таємниче слово «бандерівець». І вже читацька уява забігає «наперед» у пошуках невидимого повстанця, який, відбувши сталінські концтабори, таємно повертається у рідний край, де не має права жити. Дивовижна історія! Схованка, викопана дитячими руками в тернових хащах з мрією про читання книжок, насправді стає порятунком для колишнього вояка-захисника. Читаєш і вже вкотре отримуєш підтвердження: нічого в житті не буває просто так. Тільки з волі Бога, котрий, як великий Режисер, вилаштовує життєві ситуації (читай – сцени) так, як тільки Йому одному відомо – чому саме так, а не інакше. Один-єдиний дотик до руки незнайомця, який сховався у «свіжій» хатці, не минає для хлоп’яти безслідно: залишається у схронах пам’яті.
Автор мимоволі стає зв’язковою ланкою між минулим і сьогоденням, між історією і сучасністю у безкінечному ланцюжку правдивих життєвих історій. Реальна хлібина, яку хлопченя таємно приносить незнайомцеві, насправді, крім сповідального навантаження, має ще й глибокий символічний підтекст. Адже хліб – це символ життя. У новелі достеменно не відомо, що сталося з бандерівцем. Але те, що хлібина залишилася незайманою, вселяє обнадійливу думку про те, що незнайомець так само залишився живим та неушкодженим, як і життєдайний харч. Новела пронизана духом оптимізму, впевненістю у завтрашньому дні, а ще чимось особливим і трепетним, що вселяє віру в Божественну присутність. Це і є та ментальна духовна субстанція, яка в екстремальних умовах активізується і за будь-яких умов піднімає людський дух на вершини духовного зростання, якого потребує упродовж життя кожна людина.
Тема війни нікого не залишає байдужим, бо так випало на нашу долю: жити, дякувати Богу, не в її епіцентрі, але й не осторонь. Зізнаюся, мені не вистачило б мужності взятися за письмо про це. Адже таке слово потребує твердої мужності й холодного спокою. Автору це дивом вдається. Було таке відчуття, що у новелі «За наших хлопців на війні» нічний клуб підпалював не головний герой оповідки, колишній афґанець, а… сам письменник. Настільки чітко і переконливо, крок за кроком, лаконічно, без зайвих слів виписано внутрішні переживання літературного героя і його мотивація здійсненого вчинку. Чоловік, якому відмовляють у мобілізації, вирішує воювати на власний розсуд. Цим самим показуючи кожному з нас, що лінія фронту насправді, не десь далеко, там, на Донбасі… Навпаки, вона так близько, що ближче вже не буває, адже пролягає крізь серце кожного українця. Відтак ще чіткіше розумієш: словом теж можна воювати.
«Історії провінційного міста» складаються зі шести новел і нагадують акварельні соціальні замальовки, які невід’ємні від нашого щоденного буття, ті негативні риси, котрі, на жаль, ще є і про які треба час від часу нагадувати для загалу, щоб не приспати власне сумління. Богдан Мельничук якраз із тих письменників, які будять до думки, спонукають до дієвих розмислів: а що доброго зробив чи зробила я: для рідного міста чи села, для моєї вулиці, на якій живу, для країни, яка в нас одна, іншої не може бути, бо це земля наших батьків з діда-прадіда. І якщо «Крах приймака» – своєрідне застереження всім нам бути пильними, то в «Ясоні і Ясочці» увага послаблюється, адже йдеться про найсокровенніше людське почуття – кохання. Тільки у новелі воно незвичне, обпалене війною і водночас… легкокриле, несподіване, майже казкове. А тому – істинне. І ось тут мимоволі згадуєш слова Григорія Сковороди: «О, коли б ми і в ганебних справах були такі соромливі і боязкі, як це часто ми буваємо боязкі і хибно соромливі у порядних вчинках!».
Сільська тема у новелах письменника ( «Меридіан крізь серце і село») тримається на енергетичному вістрі… щемного болю. І вона чи не найбільше йому вдається, адже дитячі та юнацькі роки автора минули у сільській місцевості. А дитяча пам’ять ліпша за будь-який модем – записує на «материнську плату» абсолютно все, до найдрібнішої йоти, аби потім, у зрілому віці відтворити й проаналізувати, підштовхнути читача до бодай якихось зрілих думок. Літературні герої сільських новел Богдана Мельничука часто несуть важку покуту за скоєне. Як кажуть на Сході: «Відробляють карму за гріхи минулого». Після їхнього прочитання (коли аж «мурашки по спині». – Авт.), відбувається ментальне переосмислення і глибоке усвідомлення того, що за скоєне рано чи пізно доведеться відповідати, ким би ти не був: чи «високим» начальником, чи звичайним сільським дядьком. Тож чи варто руйнувати життя – найвищий дар Творця? Чи не краще жити за законами людяності, любові й добра?
Справжніми перлинами-афоризмами обрамлена й поезія. Вони дуже доповнюють поетичне тло книги, і їх можна використовувати як епіграфи до інших художніх творів чи публіцистичних текстів. До слова, афоризм «Найдальше летить камінь, кинутий із пращі зла – б’є через покоління» у мене асоціюється із циклом творів автора «Меридіан крізь серце і село». А от «Невже не з’явиться Котигорошко, щоб викотив із України всю нечисть?» – це готовий влучний вислів до першого циклу книжки «Обпалені війною».
Хліб… хлібина… Як добре, що автор узяв для назви саме це слово – хлібина. Бо від нього струменять не лише тепло і любов, а й ніжні материнські руки. Здавалося б: як так? А все тому, що слово – жіночого роду. Така невеличка деталь, а яке глибоке семантичне розшифрування: хліби… на. І вона, ця хлібина, що немов таїть у собі незчисленну кількість їй подібних, обов’язково уявляється великою та круглою. Вона – як мати, як маленька батьківщина, бо несе у собі сакральну інформацію про рідну землю, родовід. А там, де коло, – там безкінечність. Безкінечність у любові, у доброті, в непроминальності, у предковічній пам’яті наших пращурів. Оце і є увесь секрет нашої українськості у таких, здавалось би, на перший погляд, простих реаліях.
«Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай всередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську». Не можу не навести ці слова, які належать нашому філософу Григорієві Сковороді, бо вони, як ніякі інші, дуже добре перегукуються із загальним змістом рецензованої книги. «Хлібина для бандерівця» – насправді це шанс од письменника кожному з нас змінитися на краще, не повторювати помилок інших.
Отож читаймо, думаймо, працюймо над собою, удосконалюймося, бо ми, українці, того варті.
Валентина СЕМЕНЯК,
член Національної
Спілки письменників України.
с. Великі Гаї
Тернопільського району
