Олесь Дяк. Мрія про рівновагу: Поезії. – Апріорі. 2016. – 168 с.
ШУКАННЯ КВІТКИ ПОЕЗІЇ
Рефлексії у трьох частинах
1
Якщо слово не зачіпає струн душі, то не варто, безумовно, мучити себе й папір. Але великим гріхом є й те, що не всі люди знаходять у собі сили впірнути у бентежність літер, щоб через пізнання дивоовиду чужої душі ліпше пізнати власну сутність. Про це ще раз подумалося, коли перечитував твори з нової поетичної збірки «Мрії про рівновагу» Олеся Дяка. І насамперед тому, що його всесвіт віршотворця дарує кожному непозабутні миттєвості спілкування з чарівністю. І неодмінно думаєш, що їх ніколи не було б, якби «вірша повноводна річка» не випливала з рідного джерела.
А воно пульсує в селі Радча поблизу Івано-Франківська, де 8 листопада 1959 року поет з’явився на білий світ та с. Старий Мізунь Долинського району, де виростав і мужнів… Варто, очевидно, згадати і про Львів, який увійшов у його долю під час навчання на філологічному факультеті Львівського держуніверситету імені Івана Франка.
Отже, якщо оцінювати вірші з точки зору припадання автора до рідності, то маємо підстави говорити про карпатольвівську любов людини, сонце якої флюїдить у кожного, хто торкається дивовижі слова.
Чесно кажучи, інші розмисли і не йдуть до мене, коли читаю вірші з розділу «Пісня у спадок», до якого увійшли твори, написані останнім часом. Поет з теплотою говорить про рідне Прикарпаття: «дитинства чую запах смерековий». Чи не про «запах дитинства» гадається, коли читаєш: «колядувати прилетів до мами» (вірш «Пісна вечеря»)? Лише одна фраза, але яка містка! Та, очевидно, вона не промовляла б так багато, якби з цими словами не сусідували такі: «гуцулів чую в небесах безсмертя в душі моїй звитяги дух вита» (вірш «Квітка Цісик»). Ще більше є у книзі згадок про львівськість душі: «в країні жодній так мені не добре коханий львове серця отчий дім» (вірш «Сторожня»). « до львова як до татка притулився з данилом перешіпчуюсь на ви» (вірш «Дивомісто»), «до опери проспектом ідучи я прислухаюсь як вода співає» (вірш «Полтва»).
Той, хто знайомий з ранішими поезіями Олеся Дяка, може сказати, що ці мотиви не є новими у його доробкові. Та не думаю, що це має якесь значення. Не секрет, що нових тем та мотивів годі знайти, бо про них створено чимало. Тут без перебільшення відіграють роль два інші моменти. По-перше, чому б не казати про вірність обраній темі? По-друге, чи не слід наголосити на поглибленні оспівуваного?
Щоб підтвердити останнє, згадаймо хоча б про розділ «Тягар всевидящого ока» — своєрідне вибране з-поміж поезій 1985-1990 рр. Про рідне Прикарпаття молодий тоді автор писав у віршах «Колиска в руці», «Мама». Львівські мотиви чітко прозирають у творі «На Личаківському цвинтарі у Львові».
Щось подібне маємо і в інших розділах книги. І можна, звичайно, казати, що зачеплено лише один тематичний пласт. Не заперечую, бо так воно і є. Але цей темарій є підґрунтям громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності. Очевидно, кожен із цих ґатунків творчості міг би отримати підтвердження цитатами з книги. Та, мабуть, вартіснішою є та обставина, що теми переплітаються, утворюючи дивовижний симбіоз у світосприйманні: «поезія тримається на вірі немов дитятко боже на руках» (вірш «Поезія»).
Це тематичне багатоголосся з видимим ухилом до карпато-львівськості не було б таким вражаючим, якби не усвідомлення автором необхідності говорити про наболіле голосом рідності. У географічному, історичному, ментальному, психологічному, політичному і культурницькому планах.
Будемо відвертими: саме тому й виграє слово несподіванками, без яких віршотворення прісніло б.
2
Та розмова про тематичні пласти у поетичній творчості Олеся Дяка ніколи не стала б такою потрібною нам усім, якби не наголос на образності мислення. Хіба не про метафоричність промовляють висловлювання на кшталт: «інію срібна галузка» (вірш «Ночі стриножені коні»), «в той час який невблаганно креслить мапу мандрівки на аркуші вітру» (вірш «Пісня у спадок»), «уже штормить води рідкий упир» (вірш «Випробування»)? Можна наводити й інші вдатності, бо, слава Богу, їх вистачає.
І знову доводиться говорити про поглиблення метафоричності мислення. Скажімо, у розділі «Тягар всевидящого ока» читачам неодмінно припадуть до вподоби влучні та образні висловлювання: «а сонце променем різьбить за гратами міраж калини» (вірш «Без присвяти»), «комин викурив першу люльку» (вірш «Дума на перший сніг»), «на тілі підлоги розлігся бунт ночі» (вірш «Безмежність»), «з розкрилля маминих долонь відкрився безмір ген під зорі» (вірш «Мама»). Зауважу, що знову не ставив перед собою завдання знайти висловлювання, які б вдало ілюстрували мою тезу про образність поетового мислення. Все трапилося саме собою. Навіть склалося враження, що автор зумисне нагромаджує їх. Дехто, напевно, має намір вважати це властивістю поета, бо, мовляв, йдеться про вірші, які написані в роки юності.
Та автор не схильний так думати. І вважаю це закономірним. Справа в іншому: автор усвідомлено робить зблиск образності своєю «фішкою», якщо можна так сказати.
І прикладів, на щастя, вистачає. Скажімо, розділ «Той, що летить» — вибране з віршів 1975—1985 рр. Уважні читачі, звісно, запам’ятали рядки: «свіжим доторком прохолоди вистругав тесля ранок» (вірш «Сонячна балада»), «земля зсунула трухлявий пень снігу з чорної черепиці свого будинку» (вірш «Навесні»), «повість дороги дощами стерта» (вірш «Осінні перегуки»), «вихоплюю останній томик світла з-під дотику голодного крота» (вірш «Надосіннє»). Існують удатності і в розділі «Воскреси птаха» — вибраному з творів 1980—1992 рр. Наведемо окремі з них: «з покинутого пташиного гнізда вітер вигойдує спогад осінній» (вірш «Спогад про осінь»), «око вікна світлом таємним наповнює вечір» (вірш «Повість гончарного кола»), «відстріляна гільза грому перегородила потік всесвітньому потопу» ( вірш «На самоті з природою»). Можна, очевидно, зауважити, що більшість цитат взято з віршів-верлібрів. Але хіба це має значення тоді, коли шукаєш у рядках справжність та небуденність мислення?
Є ще один момент, який (на мою, думку, звісно) не може бути обійдений увагою. З книг «Шипшинова моя душа», «Оковірші», «Роса первозданна» та «Звуки непереможні» поціновувачі поетичного слова пізнали Олеся Дяка як витонченого майстра поетичної мініатюри. І не відмовлю собі в задоволенні ще раз звернутись до цих видань. У «Шипшиновій моїй душі» надибав таке одкровення: «я вірю в серця невмирання допоки світяться пісні», «летять дощі немов птахи у вирій пір’їнки мокрі падають на брук». Вистачає подібного й у «Звуках непереможних», інших збірках поетичних мініатюр. І очевидно, має рацію письменник Левко Різник, коли, оцінюючи твори цього жанру, говорить про самодостатність автора. Шкода тільки, що у «Мріях про рівновагу» маємо лишень декілька творів з ознаками мініатюри, хоч вони, безсумнівно, стали б окрасою видання. А може, зустрінемося з ними у майбутньому? Варто, напевно, так міркувати. Але водночас думається, що запропонована побудова книги відкриває читачам Олеся Дяка в небуденній іпостасі творця немініатюр, який вдосконалює себе колишнього.
Ще про таке. У поважному літературно-мистецькому часописі прочитав одкровення знайомого автора. Він зізнався, що не читає безкрап’єкомії і безтиредефісності, бо вважає це знущанням над рідною мовою. Не слід, як мені здається, соромливо закривати очі на таку позицію. Тим паче, що її поділяє чимало людей. Ввважаю, що вони отим своїм випадом суперечать самі собі. Якщо говорити про збагачення рідномовного простору, то кожен його вияв заслуговує на увагу, й ігнорування якого є злочином, бо приводить до духовного збіднення. А хіба можна промовчати, що в переважній більшості письменники самі логічно приходять до безкрап’єкомії і безтиредефісності. Принаймні Олесь Дяк самостійно пройшов цей шлях, і його поезії навіть виграли від формалістичної новизни.
Зауважу: у новій книзі зібрано кращі поезії, створені автором упродовж 40 років творчої діяльності. І вибране, зрозуміло, дає можливість бачити шлях літературного поступу. Це є тим, що маємо на сьогодні. А що буде завтра? У які нетрища своєї думки заведе він читачів? Нині автор сам не може впевнено відповісти на ці тривіальні запитання. Але віримо: це буде ще одна дивовижа. Чогось іншого не подарує уява тому, хто знає попередній ужинок Олеся Дяка.
3
Усе вищезгадане, на мій погляд, підштовхує до думки про українскість мислення. Адже і назви творів, і цитати прямо вказують на це. Та така властивість поетового думання органічно вплітається у світове віршотворення. Зрештою, по-іншому і не може бути. Адже творча людина живе не в замкненому просторі, а відчуває впливи мікросвітів, які її оточують.
Та є одна заковика, про яку не маємо права промовчати. Нині багато говоримо про необхідність стрімкішого входження у європейський дім. Але зрозуміймо, що у творчому плані нас там ніхто не ждатиме, якщо письменники орієнтуватимуться на космополітизм, забуваючи про національну самоідентичність.
Якщо з тієї точки зору оцінювати доробок Олеся Дяка, то можна сказати, що він вже встиг виробити власний почерк, який є цікавим для інших.
Чому? Значною мірою відповідь на це запитання може дати вірш «Фестиваль», у якому автор розмірковує про міжнародний фестиваль «Поети без кордонів» у Польщі. У цьому творі читаємо: «шумить в душі шевченкова тополя й міцкевича поеми білий цвіт». Чи не можна говорити про проникнення впливу європейської традиції в українську поетику? Правда, у жодному разі не йдеться про творче епігонство, бо Олесеві Дяку не лише вдалося щасливо уникнути його, а й протиставити навалі європейського модернізму тривку загороду з власної творчості. «поезії прийшов до мене брат», «вже розквітає слова біла кала» (вірш «Брат»).
Згодімося, що один з аспектів літературних шукань бачимо. Але, либонь, варто мати на увазі те, що часто-густо літературна критика вдає недопомічання. Диво дивне! У світах заведено, що найвищого рівня, наприклад, у Франції, належно поціновано доробок Марселя Пруста, Андре Мальро, Луї Арагона. А їхні одноплемінники Едмонд Шарль Ру та Алексіс Жану стали відомими вже після появи їхніх перших книг. І все тому, що нація шанує письменників, вважаючи їх тими, хто допомагає заглянути в лице народу у всепланетному обширі.
До чого все це я? Та дуже просто: якщо хочемо, щоб про нашу державність узнав світ, мусимо наполегливо пропагувати найкращі літературні твори, які мають яскраві національні ознаки! Якщо мати на увазі сучасне письменство, то не можна, забувати і про поетичний доробок Олеся Дяка.
Ігор ФАРИНА, член НСПУ, літературознавець.