Борис Демків. Спогади про поета. – Тернопіль: Джура. 2016. – 160 с.
З цією книгою спогадів, яку упорядкувала заслужений журналіст України Світлана Мичко (донька поета Бориса Демківа) – ціла історія. Її навіть можна назвати дещо тривіальною як на наш час. Видання споминів затягнулося на роки через те, що поліграфісти не могли забезпечити належний рівень виконання. (Розуміємо, що дехто може сказати, що, мовляв, проблеми не з’явилися б, якби гроші… Але давайте не будемо так міркувати. З двох причин. По-перше фінанси, образно мовлячи, не співали романси. По-друге, в даному випадку видавці могли б піти на мінімальні витрати, враховуючи неперебутній внесок цієї людини в українську культуру. Але цього, як не прикро, не сталося і маємо те, що маємо).
А після такого пасажу перейдемо до розповіді про саму книгу. Не думаємо про недоцільність такого підходу. Вже хоча б тому, що читачі цього відгуку мають можливість зробити свої висновки з підтексту попереднього абзацу. А ще, мабуть, не пройде повз увагу намагання розповісти про письменника за допомогою спогадів про нього, світлин та віршованих присвят. (Оскільки кожен з цих розділів має свою специфіку, то, як нам здається, окремі згадки про них є доцільними).
Спершу – про спогади. Їх, до речі, поділили б на дві частини. До першої з них віднесли б спогади найближчої родини майстра слова, який став на Божу дорогу. Дружина Антоніна і донька Світлана, які найліпше знали Бориса Миколайовича, у своїх рядках відкривають багато цікавих сторінок з життя особистості. Скажімо, нам запам’яталося як пані Антоніна розповіла про миті знайомства з молодим поетом, який згодом став її чоловіком. Або таке. Кожен із нас, вчорашніх студентів, і через роки пам’ятає про студентську молодість та історії, пов’язані з нею. Повернулася до них і пані Світлана, звернувшись до своїх літ навчання на факультеті журналістики Львівського університету імені І. Франка. Читачі, безумовно, зауважать, що тут є переплетення з іменем батька. Вважаємо, що це несе на собі наліт органічності, бо він теж був студентом-заочником цього факультету. А ще обоє тонко підкреслюють, що для митця дуже велике значення мало родинне вогнище. Згодімося, що ці моменти відіграють таку важливу роль у створенні портрета людини, якої вже немає з нами.
Але ці штрихи, очевидно, були б неповними, якщо не згадати і про деякі інші спомини. Зокрема, чи не всі поціновувачі творчості Бориса Демківа пам’ятають про пісню на його слова «Квіти ромена», яка широко звучала у 60-70–их р.р. минулого століття. Та, безумовно, відкриттям для багатьох будуть спомини композитора Владислава Толкачова про перипетії з нею з вини компартійних чиновників. Цікавих аспектів творчої співпраці з музикантами торкнувся також заслужений діяч мистецтв України Леонід Міллер.
Є ще одна цікава сторінка життя митця, про якого оповідає книга. Маємо на увазі літературне наставництво. Чимало цікавих миттєвостей згадали письменники Богдан Мельничук, Василь Драбишинець, Зиновій Кіпибіда. А як тут не згадати про літераторів Ярослава Гевка, Валерія Дідуха, Ярослава Стоцького. Не заперечуємо, що ці рядки по-своєму розкривають душу людини, назавжди закоханої у слово. Але це – лише дещиця. Літературний силует не був би таким зримим без спогадів Богдана Андрушківа, Володимира Барни, Євгена Безкоровайного, Олександра Вільчинського, Василя Кравчука, Романа Ладики, Петра Осадчука, Бориса Хижняка…
Неповторності портретові додають також спомини журналів Галини Садовської, Володимира Сушкевича. Михайла Ониськіва, народного артиста України Петра Ластівки, священика Ореста Глубіша…
Конкретніше зупинимося на спогаді «Як заочна «дуель» завершилася щирою приязню на роки» письменника Данила Сивицького. Чому? Та тому, що у цьому творі оприлюднена епістолярія пов’язана з поетом. Чи не можна сказати, що це – ще недосліджений материк його творчості. І чи не пора її дослідникам впритул зайнятися питаннями листування. Наприклад, нас дуже цікавить присутність імені тернополянина в листуванні інших письменників. Запам’яталася, зокрема, згадка про нього в епістолярії Івана Гнатюка та Володимира Підпалого, яку понад чверть віку тому оприлюднив журнал «Київ». З тих рядків постала гострота часу, коли компартійні чинуші від літератури без докорів сумління безсоромно спаплюжили рукопис книги віршів «Контрасти», перетворивши їх в обскубані «символи»… Та не будемо водночас суворо дорікати за це. Бо все ж віриться, що ще неодмінно з’являтимуться нові книги про поета, в яких питання епістолярної спадщини буде більш висвітленим.
Чи таке. Вже після смерті письменника одне з видавництв обласного центру опублікувало книгу його ліроепіки «Залишаю для вас». Здається, що приблизно тоді ж пам’яттю про письменника стала монографія письменника Петра Сороки про нього. Чому ж у виданні немає його споминів, хоч пан Петро вважає Бориса Демківа своїм літературним учителем. Впевнені також, що багато цікавого про митця могли розповісти письменники з інших регіонів України. Варто, мабуть, було б більше звернутися і до «своїх», й не лише літераторів. Адже немало «неперебутніх дрібничок» у своїй пам’яті бережуть актори, журналісти, художники, з якими він спілкувався.
Кілька слів мовимо також про світлини у цій книзі. Добре, звичайно, що оприлюднено майже 70 фотознімків, більшість з яких уперше з’явилася на світ. І чи не знову доводиться говорити, що це – невелика частина фотоархіву. А чому б оцей зоровий ряд не доповнити виявами художницького бачення. Не є секретом, що цікавий портрет поета створив народний художник України Богдан Ткачик. Здається, що маємо екслібрис заслуженого художника України Ярослава Омеляна.
Є у книзі і розділ віршованих присвят із творів. Маємо у них чимало вдатностей: «І чорнило засохло в пері, як сльоза» (Богдан Мельничук), «Ти викрешував вірші, як вогонь із кресала» (Олександр Бугай), «На згаслому вулкані твого серця ромен і примули розквітнуть» (Роман Ладика). І знову пробуємо упіймати себе на думці про неповноту розділу.
…Книга про поета, яка допомагає уявити портрет душі. Дуже потрібна вона! І добре, що з’явилася саме зараз. Та водночас чи не можна назвати її передмовою до об’ємнішого видання про Бориса Демківа. Звісно, це – лишень мрія. І втішно, що перші кроки уже зроблено. Принаймні, нам так думається.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
письменник