“Чи відчуває Гордон бодай якусь відповідальність перед СЛОВОМ? Самоплинність його поетичних рядків та строф дозволяє мені десь припустити, що він про це просто не думає. Навіть знічев’я! Просто пише. Таким чином…”
Олександр Гордон: поезоритмізовані міста (місця)
- „Я лиш той, кого виспівав вітер…”
Напевне, розпочну так. …Чи не єдиний у сучасному українському літературному процесі, хто очевидну наївність світобачення та дивного усьогосприйняття допровадив у якість індивідуального літературного стилю і продовжує наполегливо гранити цю особливість й надалі! Я – про Олександра Гордона (нагадаю, що колись він надавав перевагу галицькому іменіваріанту „Олесь”).
Пише чимало. Наполегливо видається. Сьогодні в моїх руках нова книжка його віршів „Міста і рими”, Харків, „Майдан”; 2016 рік. Тверда, престижного для поезії формату, обкладинка оформлена шляхетною гравюрою невідомого й загадкового майстра ХІV сторіччя, приваблює одразу до видання й пересічного шанувальника поезії та доскіпливого знавця-літератора.
Сполошилася тиша твоїм золотим почуттям.
Світ сховався за зайві обличчя безсмертя.
Серце вмивається вічністю та прожиттям
Твоїх предків й нащадків щасливо-нестерпних.
Я не відаю, що там – за вічним покровом небес,
І за космосом душ, що прийшли із блакиті.
Я – лиш той, що помер… Я лиш той, що воскрес,
Я – лиш той, кого виспівав вітер…
- Безвідносне
…Поезія має бути подібною до молитви. Вона повинна захищати душу. Душу. Поезія. Неспростовно. Тут.
- Іншість звучання
…Чи відчуває Гордон бодай якусь відповідальність перед СЛОВОМ? Самоплинність його поетичних рядків та строф дозволяє мені десь припустити, що він про це просто не думає. Навіть знічев’я! Просто пише. Таким чином.
…Чи прислухається до внутрішньої музики? Не знаю! Все ж у багатьох його поезіях вона присутня: проста, як природа цього невибагливого поета! Він не прискіпливий до себе. Проте неповторність звучання таки є. Можливо, – споконвічне. Неконтрольоване. Первинне.
В нас живуть невідомі нікому слова і думки.
Відчуття таємниці вистрілює різьбленим віршем.
Ми за руки в минуле й майбутнє водили віки
Мандрувати в безсмерті… Ми земні, але інші…
- Зустрічі з собою
Його поезія правдива тим, що автор спонтанно більше відчуває, ніж думає… Подеколи виходить на якусь метафору майже навмання. Здається, і не помічаючи цього. Не шліфуючи. Не дописуючи. Втім, таки не пускається наманівці, не спрямовуючи свого ліричного героя далеко від себе, Адже бачить у ньому себе. І, майже, ніколи не зволікає із зустрічами з собою, Тому, що це не просто цікаво, а є магічною грою із тінню. Тут бачу певні небезпеки… Однак справжньому художнику нічого не загрожує в середовищі його власної естетики. Якщо вона є, зрозуміло!?. Звісно, – зустрітися. Гордон.
- В очікуванні неочікуваного
Ота його кострубатість форми також згодом викристалізувалась у художній засіб й стала однією з ознак самовільного поетичного мислення, „неочікуваного”, навіть самим автором, результату, стимулом художнього парадоксу. Не для того кажу, аби непомітно-вигадливо щось сумнівне виправдати в Гордона, а лише щоб зафіксувати відмінне, проте своєчасно і щасливо не відмінене; не списане на якусь простакуватість. Добре. Записалося, як дихалося. Відверто.
Яка чудова безнадійна осінь!..
В ній місце віршам, почуттям, поетам.
Життя підкорювалось лиш естетам,
А грішникам – не піддається й досі!
- Прислуховування до себе
…Очевидною є його несхильність до карколомних метафор, Бачу, радше, прислуховування Гордона до ритмів серця з низьким порогом чутливості та спонтанної чуттєвості. Це – очікування на образи, а не натужне поштучне вибудовування їх. Можу сказати, що тут задемонстровано оте, сказане кимось мудрим, „душа і творчість – це те єдине, що по-справжньому належить людині”. Поезія Гордона „Без неба” (с. 78) буде неквапом продовжувати оці мої думки й почування. Прочитайте її. (Тут так багато простору прислуховування).
…Ніби хоче висповідатись?!. Подібно.
- 7. Неповторність
…Неповторність його поетичних настроїв – очевидна: навіть при зовсім не кришталевій римі і, подекуди, збитій ритмомелодиці. Ці неоковирності, виявляється, зовсім не зачіпають авторського „я”, а лише сприяють польотам над малозначним і задерикуватим. Ось як!.. (Сказав і самому сподобалось!). Саме такий – він поет, назагал, а також і, зокрема, в „Містах і римах”.
Така природа тихих почуттів…
Завершується літо пізнім щастям…
Вже осінь словом хтось позолотив,
А ніч ховається у золоті зап’ястя.
Із симпатичним золотавим наївом сподіваючись, що
…Може, хтось пригадає мій голос і вітер,
Із яких виростали безсмертники днів.
- Простір легенди триваючої
…Таке враження, що Гордон має якусь свою певну поетичну легенду: плекає й леліє її в душі. Не аж надто розголошуючи публічно, не висмикуючи окремі привабливі епізоди, не гамселячи в бубон про свої незвичайності. Просто, живе собі у всеохоплюючому просторі своїх тихих текстів. Щодня носить їх у потертій шкіряній тайстрі, аби завше були під рукою: бо ж легенда – безконечна; вона не має ніякого планування та перебивок. І потребує постійного відчування при собі; при поетові-мандрівникові, обвіяному неприкаяними вітрами подорожнику, пошуковцю порятунку у самому ж створених світах. Світах.
…Легенду, напевне, що так. Щемку. І насправдішню. Його.
- Народ і самотність
Про народ він пише ось так:
Поезії судилася самотність
мільйонів підручників.
Поетам призначена доля
мільйонів самотніх.
Народ ніколи не розуміє самотніх.
Народ лише читає підручники….
…Можливо, нависаюча над текстом парадоксальна аура не така вже й дивна субстанція? Хоч думка разюча й розходиться з чимось „на будень”; певен, читальник пильно прислухається до внутрішньої поезомузики кожного рядка. Причувається. Переймається. Трансформується. Про народ у Гордона саме так. І такий ліричний суб’єкт – у його творах; несподіваний. Це зовсім не зле! Подібно: народ – найглибша самотність?..
- Без претензій
Невигадлива і без претензій назва книжки „Міста і рими”, здається мені, – лише на ліниве сприйняття не зобов’язуюча до проникнення у світи, запропоновані не зопалу… Насправді ж – усе схиляється до певної ритмічно-семантичної зорієнтованості на сфери неповторної міфотворчості (про це, зрештою, я вже щось говорив). Автор не провадить нас за руку, втім і не випускає з поля зору, як свого співчутливого читальника, співтворця, ліричного співрозмовника. І вам це приємно. Які там застереження?!. Які недомовки?!. Прогалини?!. …Коли відкрита душа художника…
(Чомусь прийшло на гадку (загадку) саме в цьому місці цих текстів?).
- Дещо про Гордона
Трохи біографічного, як завше, не зашкодить. Олександр Гордон – член НСПУ. Автор кількох десятків книжок поезії та інших.
Я, особисто, вважаю дуже вартісною його „Популярну енциклопедію Львова” (2009 рік). Допрацювавши її та сягнувши серйознішого накладу, можна було б зробити це видання настільним всеукраїнським здобутком.
Півтора десятка книжок урбаністичної поезії робить його чи не головним поетичним „львовознавцем” в Україні. (Те що маємо сьогодні його про інші міста: Ірпінь, Одесу, Харків, Чортків, Київ, Самбір… – зараз лише легкі шкіци порівняно з колоритними мазками саме львівських „живописних картин”).
…Зваблений перекладацькою чутливою мудрістю й напрацьованою майстерністю, перепроваджує в українську видатних польських поетів В. Шимборську, Б. Жураковського, К. Лєнковську; а також – Р.М. Рільке, П. Верлена, А. Рембо, Г. Аполлінера, Т.С. Еліота.
Відомий, як видавець літературних антологій, збірників; періодики – „Форма(р)т”, „Морена” (шкода, – вже в минулому).
Лауреат півдесятка українських та польських літературних премій. Одне слово, щось уперто робиться й дещо здобувається.
…Нині О. Гордону минає лише 55: достатньо, аби застановитися і ще більш – аби здобути ще не здобуте. Оте останнє належить тільки йому. Нехай не згайнує. І не сердиться…