Вірші Іванни Стеф’юк різноманітні за тематикою і творчим спрямуванням. Передусім вони відбивають складний внутрішній світ авторки, розповідають про непросту душевну драму ліричного героя, залюбленого в ріднокрай, материнську мову. Її вірші народжені у хвилини найбільшої щирості, відкритості, коли людина відчуває гостру потребу висповідатися іншим людям, світові…
***
Борони мене, зимна маґуро,борони мене, борони.
Серце тріскає шкаралупою, воском списане «у клини».
І неспокій веде навпомацки, та й іду за ним, не стаю…
Серце-писанка візерунчасте. Серце думає, що в раю.
А то просто весна та й маґура. Світ хрещений від снігу змок.
Сонце вигріте розповилося, та й зійшло собі, як жовток.
***
Полетіли пера – не зозулі – «кру» –
Студено тобі, гонихмарнику?
Вуглем пише ніч по трави спині –
Не спиняй її,
Як спитає – ні.
Перетертий страх на старім жорні.
Не шкода ті крил?
Кряче ворон «ні»,
Крила мах на мах, лиш зашурхотів –
Дзюбом цокотить –
Би-с перешумів.
Аби перейшла лютість у любуˊ.
Ворон з верховин обмине табу,
Полетить крізь ніч на вогнистий знак.
Вуглем пиш ніч.
Долетить він?
Так.
***
Завіє дим полин круг серця – завіє дим…
Чорнобиль сивий вертає пам’ять,
Потихо з ним.
Меш чути думку, меш мати знаки
Лиш ти один –
Завіє гірко, але по правді старий полин…
Земля заспрагла, води їй мало –
Їй молока.
Тече в пустелю, би загоїти
Забудь-ріка.
А проти неї малий і сивий
Стримить полин…
“Ти не забудеш”, – тремтить потихо
Такий один…
Молочні ріки не дотікають,
Пустеля спить.
Трава сивіє, думки скобоче –
Гірчить..
гірчить…
***
Чим він перемінився, що ти йому повинна?
Скрипка мугиче дойну, танець на павутині…
Серце ховай в шкарлупу – як молоді горіхи.
То вже не те, що вчора. Ціхо, душе. Гай, ціхо…
А павуки снували нині почерез ниті.
Сумно за вас, направду – ви вже якісь допиті…
Димом гірчіє серпень. Зріють тугі горіхи.
Скрипка мугиче дойну. Буде ще літо, ціхо…
****
На вчора так снилося, нині забула…
А дивне життя. Ще дивніше – минуле.
Ми в часі чимраз – то стаємо інакші.
У мого життя недоповнена чаша…
З моєї душі по дві пташки летіли,
Неправда, хороший, що я – тільки біла,
Що я тільки чорна – і то не про мене.
Дві пташки від сонця стають аж черлені.
Не пущу у душу, бо там ся заблудиш…
На чорне і біле поділені люди,
В мені щось май инче, записане знаком,
Навчися читати, бо буде усяко.
Душа нарозтвірку, пташок випускаю –
У хмари до раня, летіть – не спираю…
Лиш поки я сплю – не ловися за руку,
Коли я мовчу, отоді мене слухай…