Богдан Чепурко. Вкраяна в Божого серця (Лабіринт)

Якою б величчю Бог не наділяв видове розмаїття звірів, тварин, людей – чи то вагою, силою, спритністю, або духовною, розумовою, сердечною здатністю довго жити: перемагають мікроби. Тому й не зупиняйся, не пригальмовуй, бо це кінець творчості! За кожним спалахом сонця – в космос летить тьма бактеріальна, і якраз ця мізерія випробовує імунну систему природи.

Нема таких зел непорочних, „діти мої, квіти”, які б надгородили, ба й оцінили стеменно своїми пахощами чи красою вартість життя. І все ж сиплеться у безвість квіткова заметіль, й пливуть водою човни пелюсток аж до синього моря. Й перегукуються в безмежжі цілі сузір’я й вервиці голосів. У них вплітається, може, й верховнозрадівський лямент, й душа здригається від огиди. Невже політика – це знаряддя нашої пімсти за неможливість вільно шукати Істину, а лиш безвільно й підневільно общатись? Не кажу спілкуватись, співжити, співтворити! Большевицька общага – це ж вірний шлях до нав’язування перехідно-локальних і тимчасових недоправд: все купується, все продається. У віці Христа в кожного чоловіка з’яваляється легка відраза до „того” куревства, але тут же чорт знову за ребро шарпає. Хтозна, чи й Христос не спокусився б у старшому віці! От і ющенки варять-кочегарять юшку своїх акційних експериментів, роздягають й розтягають нутряні нутра, доводять до абсурду виживальні фази, дивують своїх і чужих, аж поки не дійдеш-впіймаєш, поймеш-впізнаєш, що політика – дурна справа. Сто раз важніше – добування меду! А вже як візьмемось за гуж, чи й ґудз: у москаля циганити, гуртом батька лупасити. Дубасити. Донбасити. Наше військо знов героїчно відступило! Марно не марно, гарно не гарно, забарно незабарно. Будем, браття, брати-братись, героїчно силкуватись. Ой піду я у танець Дергунець! Не дриґайся, не дьоргайся, бо уже тобі кінець! Всяке зело так чи сяк – трохи зелене: це ж барва, бо ж і красива закраска-червінь – найдужче підтвердження життєвої сили через єднання синього й золотого: зело добре, зело дуже. Зело – антипод зла й золи. Вломилось сонце за небокрай, а ти кохай його, кохай – свій рідний край! Виявляється, в „Словнику мови Шевченка” нема лексеми „кочівник”, „кочувати”, „кочів’я”, або, скажімо, „багаття”. Санскрит каже, що Бог – це багато багать. Що таке Бог – ми начеб знаємо, й, звісно ж, Бога не може бути забагато. Бгаті – блиск, світло, вогонь, а ще – знання. Бгасмі карана – згоріти дотла. Бга і бгаті – світити. Бгасман – зола, попіл. В українській мові цих корінчиків багато. „Бага-баґа” – залишки-рештки недокуреного тютюну в люльці, гар із чубука, попіл. Багро – гар від горіння. Багрий, багровий – темно-червоний. Багро – гар-гор – це ж гарна і горня основа світу й світла, загалом – світоруху. Багра – чорна корова; багря – червона корова. Багряний, багрець – це ж усім знане й відоме! Невже „багаття” „скував” клепач слів Михайло Старицький?! Та ж ні! Є воно в „Енеїді” Котляревського: „Крешіть, батьку, багаття!” Й до нього в козацьких піснях траплялись божі вогні багацькі. І в моїх творіннях – чимало цього корінчика: „погасло багаття”, „невідгорілих ще багать”, „світиться обрій стіжками багать”, „в багатті попіл загорівсь”, „втишилось багаття” і т. д. і т. п. Хтось каже, крякче, пихтить, говоре, аж захлинається мов. А квакша-жаба, живе собі вдень на деревах й принагідно полює на всілякі пташки-мушки-комашки, вночі ж злазить та й кумкає. Велике таїнство – людське життя, тим паче – народження і смерть. Як тільки хтось згадає смерть, любов під тім’я лізе, і все трагічне шкереберть – летить в душі валізу. Бо ж сили вторішніх бруньок немає у цьогорічних. Хто його, браття, зна? В бруньках – життя одвічне! Не вберегла дівоцтво й здитиніла, еге ж! Спекуляції здуру на „дитячостях” виказують незрілість розуму й нав’язливо молодильний синдром неминучого старіння. Може, й пристали б на те він, я, ти, якби любов вільна, але хто б сватав курву?
Зевс був напочатку не грецьким, а пелазгійським божеством, каже Гомер, але коли то було! За походженням – одне, за поводженням – інше. Давній образ українського колоніста став символом грецького провідника, захопив Олімп. Провідників не вибирають – це вони вибирають вас! Материковий Посейдон докоря мутанту за трансформацію, узурпацію etc. Крута жменя в ахейського небожителя: був, як мовиться, усім, а став зовсім.
Важливо жити кожний день – працюючи чесно й легко, ніби це останній день твого життя… Будь уважний, виважений, розважливий. Урівноваж переваги: впереваж невагомість – у ваговитість. Не злегковаж дивовижі, не зловживай розвагами, повноважно й поважно уповноваж найважніше. Якщо зважився – не зважай на обважнілих, усувай з дороги тих, що заважають або підважують основи. Як не важко в реаліях тьми й затьмарень – будь вожаком відважних, важ храми й вежі зверх найсміливіших верхів’їв уяви, звиж чи звиш найвищих узвиш. Уповіж все, що видиш, відаєш, знаєш.
Ти вибрав шлях, де героїка почуттів і думок живе не в мріях, думках чи ідеалах, тим більш не фантазіях корчемних чи мареннях і снах рябої кобили-сушки, а в щоденних справах звичайного сірого дня. Сягай малих непомітних фактів життя, універсально глобальних проявів духа, яких сотні й тисячі в кожної людини упродовж дня й ночі в спільній ході чи й леті всенародного здвигу й звичайного подвигу. Нема дрібних справ – всі наші вчинки утверджують життя, або ж утрирують чи й зневолюють Закон. Не будь нікчемно залежний від суєти суєт, пут і розпуть – йди навстріч Замислу й верши силу Світла! Життя триває. Обняли трави землю майову. Рядкує ниву й добре править Той, навстріч кому я живу. Бо Він творець живої слави й словообранець нелукавий! Стривай, а хто ж йому Слугою? Вклонись в гаях святому Гою! Було б достойно влитись у скрижаль Завіту: поза спіральні кола суєти, поза печальну білість цього світу, в якому б’ють серцями я і ти. Це замкнутість: невипиті, як сома, меди самотності. Й натомість – сама, як самість: ребра й пута рве. Це все, що ніби вічне і живе: розірвана на кров’яні тільця свідомість. Чи так вже й крайньо , як назвати одне з другим? Ось Індра й Перун сидять над прірвою чи окрай бездни й п’ють мед із кубка Місяця. Що ж це за напій? Може, Сома: всіх сутностей і самостей оскома? Саме так й саме та: самота! Кому й ким призначено впасти небом на землю? Божу – вождеві крайніх з країни джерел, анту античних центрів, Антею з глибин земних, теменних? Коза Ізіда від Вінітара – що вона мече, із ким щебече? Ніжин, нежатина нива в Черкасах з людьми армії, розпростерся ніжно: ножа точить. Вигадана руска душа – імперський міф, брехло крадених дібр чужинецьких, загаджених злим умислом та й годі! Золотого тамерлана онучі смердючі. Іван – сонце; Василь – місяць: трохи неясно, хто головний член нспу. В природі нема нічого вічного, але природа – вічна… Як розв’язати ребус? Чи він уже розв’язаний? Звісно ж – ні! Все зав’язано: Бог зав’язав! Я в сонці, сонце в мені: може, це кругозір, а, може й цілий круговорот. Зцілення передбачає бачення головного: хочеш бути вже і повністю здоровим – починай з духовного; хочеш помучитись – блукай на фізичних рівнях! Слова однозначно запозичені, або й крадені – якщо не мають задовільного пояснення у словотвірній системі рідної мови. Словами не замаскуєш порожнечі – слова розмосковщують і зривають маски з імперій. Слово – це ж верх тріади, в підніжжі якої героять вчинки. Слово випрозорює сутнє, однак слово мстить, якщо ним прикривати нікчемство. Рано чи пізно найкращі словесні споруди розвалюють вітри перемін, але вірне слово животворить вічно. Повноти творчості досягають мовними засобами, розмаїтістю стилістики: не перетворюй синонімію в синоніманію, живи в стихії слів і словоформ – з мовленнєвою гнучкістю світотвору й словотвору, з цілими сузір’ями сподівано-несподіваних засобів і способів їх оживлення, а радше оновлення у повсякденному спілкуванні, щосекундному вживанні, переживанні, повсякчасному переосмисленні сенсів і смислів. Незабутній філософ нашої мови Олександер Потебня за основу мовної творчості брав не сяк чи так склепану лексему, а словообраз душевної взаємодії: наймінімальніший мікрообраз має в собі макрообразні рішення космічного сягу, але й абсолютно позамежні величини: Бог, Слово, Любов, Істина. За образом і подобою понятійно образних мовних рішень створено все сутнє, зокрема й людська особа з її даром мовно-словної співтворчості з іншими людьми й світлосвітніми проривами в космотворчі живильні світового порядку. Маємо знати, що словотворчість і світотворчість є одне одним, й одне в одному, а найголовніше – одним цілим, єдиним. В цілості й цілісності – ціль Поета. Кожний народ має двох найбільших ворогів: зовнішнього й внутрішнього. Натиск зовнішнього напружує внутрішні сили; розлад внутрішнього (вражене честолюбство, еґоїзм, амбіції) – ослаблюють опір. Альтруїзм не суперечить духу сильних, людські особи піднімають Особу народу до вершин Божого промислу. Фінікійська мова – семітизована індоєвропейська, здебільш таки, старо-чи й тавро- вкраїнська: скажімо, у нас кладка, у них – кадка; у нас каже, а десь – казій. Можна сказати, а можна й сказитись. Божественне „ель” прибрали, казанє, бач, перекрутили й хизуються самовлюбленим еґо-фіґо. Пошуки психологічного хутора в атмосфері відчуження й еклектики – проблема глибоко особистісна й для окремої Людини, й для Особи Народу. Вкраїнські мовці, пак мовоносії, в процесі культуризації світу проходили наскрізь різномовні й різнокультурні контексти, видозмінюючи їх і, звісно ж, себе. Можливо, це була своєрідна українізація, але здебільшого – творча взаємодія. В недолугім мовотяпстві – рабські установки, мовляв, нас колонізували й лишили свої мовнобезумовні сліди. Може, й так, але скажіть, де ті іранці-засранці впали на нашу голову: все ж давно-давненько слов’янізувалось, ба й канонізувалось, аж тут, як шило з мішка, пруть іронізми-іранізми із найправдивіших давньовкраїнських слів, скажімо, борщ. І що було борше: харч, чи річ? Проситься на перший раз і на здоровий глузд бодай ради латочки, щоб не світити задом й докумекати, що бач, якісь там перейшлі іранці брали участь в україноґенезі, а заодно втямити бідолашним, що ті як прийшли, так пішли й дещо з собою прихопили із назв як спомин про українську гостинність із ритуальними варениками чи літургійно сарматським борщем, бо щось не чути, щоб і досі борщ був у народів Сходу національною їжею, стравою-потравою для живої борби за людський часопростір. Любов тече – тече любов: чиста вода, чиста. Ріка тече – тече ріка: чиста вода, чиста. Де ти, моя – любов моя: чиста любов, чиста? Дніпро ж ласкаве – дитя зір, до дір протерте, старе дідище – отож бо! Так і хочеться сказати „він”, „ти”, бо ж величина! – тому й Дніпр, Дніпре: „Реве та стогне Дніпр широкий!” Що я собі думаю про відхнення-надхнення? П’яніти від горілки може й дурень – мудрий п’яніє від життя. Витріщились одне на одного вино надхнення й смертельний вибір. Стоїть душа й тішиться. Писаки довго не живут – ріжуть дуба! Перемудрив один. Вжаргонив інший. Тяжко йому бідоласі. Накрутив. Жене порожняк. В’язь в’яже – якісь такі шкарпетки. Й брудні, до речі. Виплітає, як небіжка ногами. Не знає, що казати – самі трикрапки й лапки замість глибини мислення, недолугі трикутники замість святих триєдиностей. Щоб я був злодій, як брешу: йде розшарування суспільства, але чи структуризація?! Поки жінка дає, а не вдає, поки не загаджені душевні вібрації, поти й спів не фальшивий. Коли ж все скурвлюється – настає смерть душі, маразми духа. Як гадину, відріж її від свого серця, бо що з того, же ти її любиш, як вона тебе – ні! Поет завжди відкритий до тайн природи. В щиро ощадній безпосередності йому відкриваються прапервні світобудови й закономірності світового розвитку, прикметні святощі взаємодій, правдиво несфальшована й істинно первозданна правда правд. Готово! – парус розпустили: вперед до молодих планет, бо ж від колиски до могили росте Поет. Аж тут – ширка. Три спроби прочитати „Імперію ангелів” Бернара Вербера закінчились повним фіаско: це ж не література, а бездарний ширпотреб! Врешті-решт, махнув на все рукою й вирішив, що навіть негативний досвід має позитивні аспекти: уявив собі, що якогось читача може так само знудити від моїх текстів й самокритично вжахнувся. Можна було б допустити, що наш народ мудрий, бо про запас сповідує як західну, так східну інтерпретацію християнства. „Рим – Візантія” – вісь, яка роз’єднуючи, поєднує. Аж гульк: московство! Тут вже й не пахне ні вірою, ні розумом. Розкажу вам казку. Про перелітню землю. Відчуєте критичні зрушення екологічного балансу. Зміщення земної осі разом із Геоплитою. Тектонічні зсуви. Перегрупування Земної кори. Коли не було нащада світу, тогди не було неба й землі, а но лем було синє море, в серед моря зелений явір. На явороньку три голубоньки, три голубоньки радоньку радять, радоньку радять, як світ сновати. З піску дрібного земля творилась, з каміння-злота – сонце й небо. Зірки та місяць – із любові. А синьоморе хвилями грає – із атмосфери виринає. Зелений явір – золоте сонце. Світ-сверзь небесна у святій вірі. Три голубоньки – вся триєдиність. Еге ж, нівроку створив Ти, Боже, велике світло середхресне: сміється-плаче передсердя, й джерела б’ються щопів’яді. Гортаю вісті з Хирівської області. Подумки. Ох і дурні ж ми в цій пустомелівщині пустомитівщини, що наші депутати тримають Україну. Додайте ще: утримують, вдержують-одержавлюють кляті-розпрокляті, бач держиморди! Саморозваги нудь безпросвітня! Богозневага й самозневага – поруч ходять. Тут як тут яничарство. Москальство здебільш вторинне й потворно повторне за походженням: по суті – це ж самозраджене й дохле хахляцтво: ті, що вибрали злегша гірше. Не дивно, що деградовані українці, змосковщені в безчассі ордою, множать яничарський корпус шовіністичних армій імперії. Вгору вибігти й вернутись до первозданого українства, здавалось би, найпростіше, але ж ліньки, та й кому це нада, а все опущене й інертне дрочиться штучно повернути зраджену молодість у катастрофічно старіюче тіло вигаданої величі, яка знедавна й давно-давненько жабомишодраківкою порозповзалась всіма-світніми й безпросвітніми євразійськими просторами, виродившись у хтозна що: ні в Азійське, ні в Європейське, еге ж, азіопське Ніщо! На поминках поезії вінки сонетів сохнуть. Ех, заспівав би ти, друже, з олімпійським спокоєм не про нас, не про вас й не про Парнас, а про саму велич сотвореного. Але якби ж то людина частіше дивилась у дзеркало своєї душі й зріла богоподібність, а кривляючись, знала, що малпує малпу! Здебільш. Адвокати московщини пруть в нікуди нізвідки. „Енциклопедію російської душі” в щах іщуть. Вся історія Рассєї за Єрофеєвим – інтелектуальне вийобування й дурість в принципі, мовляв, сприймайте нас такими, як є: ми ж нє ізмєнімса нікада! Коні не винні! Про що мовня – як в небі повня?! Мова – поза обговоренням! В Україні мова вкраїнська, головна-головата й неподільно державна. Щохвилі в кожному сантиметрі вкраїнської землі б’ється вкраїнське серце! Тих, хто цього не йме, історія викине на смітник. Попри спорі діаспори мовити й важити треба інше: як олігархам ділитись з українським народом! Але ж чи поділяться й кому тре’, як припре, чуже-крадене?! Знай – не знай, а тіло – в’язниця душі: розкіш і кошмар ґенофонду взаємно пожираються. Хто не відає, що ми гості у цьому світі, який став затісним для Тайни! Тихо й надхненно пливе ріка життя. Ділять живих і мертвих. Ділять нероздільне. Неділя прийшла й відійшла – залишилось подення. Цілий рік чи й вік громадять враження, щоб кінець кінцем підвести підсумок, а це не тільки сума здобутків – це сум проминання. Час дозріває в розпросторенні. Перезрів сам себе. Прозираючи позачасся, перезираються зорі прозорі. Бійся, не бійся, а треба квапитись! Одне в одному світяться земні й небесні води. Знизу Буг, зверху – Бог! Океан – теж око Ана. Вільні люстра небесної блакиті – одне в одному: матерія і дух, реальне й надреальне. Стрімко пливе ріка життя: від сходу до заходу сонця, від ярого досвітку до божих сутінків. Летимо в обіймах десь між зорі… Ловлю себе на думці, що любов безмежна, й люблю не тебе, а свою мрію, полюбив життя, а воно смерть. День народжується і помирає в сутінках. Ґвавт, ґвавт – кричить пророк, і всміхається квітка. Адам не був першим чоловіком, але став першим ґвалтівником. Розкочегарили „паровозів” та й кричать: „Душа – це семафор у майбутнє!..” Гай-гай! А, може, душа – це серафим, або й херувим? Загадка в загадці, гадка за гадкою. По горах стрибає – горя не знає. Звісно ж, коза! Хто бачив душу графомана? Тут ні додати, ні відняти. А хто така Маруся Чурай? Та вбивця ж! Діалектика епілептика – вона що: з глузду з’їхала? Не те, що протистоїть, або за принципом ваг – урівноважує протистояче, не примирення чи уникнення зіткнень, війни, святої борби, а взаємодійна взаємність начал, закон живого життя супроти смерті. Герметичність і відкритість, рух і спокій, геометрія смислів і символів – ось що таке нормальне подвоєння зусиль. І зміїно-голубиний паштет тут нідочого. Ісусове „будьте, як змії”, „будьте, як голуби” не означає, що з грудної клітки мають почергово то змія лізти, то голуб вилітати. Пальм на малпі, малп на пальмі – що воно пре? Типова малпа кожного разу хоче нового пальму? Чи ні?! Зверніть увагу на тілесну пружність фрази в Антонича. Деколи здається, що це важкість, але то – пружність! Був Тарас Шевченко, була УПА, а тепер – хто інший. Я – про відповідальність, а ви що подумали? Може, й не час блазнювати, але казати правду – завжди час! Чи можна зупинити те, чого нема? Щоправда, одна незручність: генії ніколи не були ручними. Але були подвижниками! Можна підняти всю душу, або в кращому випадку пару споріднених душ, але підняти „над землею”, не кажу над коритом, Народну Душу – це ж справжнісінький подвиг! Цикли любові й природні цикли не завжди збігаються. Навряд, чи в березневий піст доречний секс. Хоча, хто його зна… Пробудження – це ж весняні води перед оранням і сіянням: святі хвилі бажань й очища хіті. Але ж отруйна трійця! Той самий напій у свята цілющий, у піст отруйний. Матерія – матір світотвору. Релігійні уявлення незрілих культур мають психотропний характер і специфіку нерозвитої матриці: в них наркологія смерті. Мухомороподібні куполи церков унаочнюють мертвотну нездатність до народжень. Мова, але ж мовчок! Мовкне язик – мовить душа. Любити Бога – це любити саму любов, спільне для всіх, але одного обраного. Любити приватизованого божка – це ж злягатись із ким попало й не любити насправді нікого. Воля і доля стоять переді мною. Доля або є, або її нема, бо ж недоля! Одна на двох. Долька – частка світобудови. Обітниця „собути” вирішується в суботу. Ввечері в’ють, „вильце”-„гильце”, щоб не вити від самотності, а розвивати любов. До гілок-віток кріплять запалені воскові свічки, щоб не гасло сонце. Дерево життя освячують Святим Духом і духами предків. Поміж гіль сіють-посівають жменю жита задля життя. Вильце символізує Божу волю. Звивши молодому „князю” тривильцеве деревце (галузку з трьома гілками, уособлення триєдиності родоводу: він – вона – воно) – світилки ладкають магічну пісню. Сотник-староста, „веде” ритуал, ладить й погоджує з живими й відійшлими щасливу долю молодим до глибокої старості й несмертного звичаю: „За старостов, за старостов – де староста дівсє? А староста на припічку попелом заївсє”. Велика любов з попелу відроджує і благословляє продовження роду – вогонь з попелу вдогонь з віри: ось так попелюшка стає чарівною царівною! Бог дав мені мою частку – сам визначаю свою судьбу. Боже, Ти дав мені волю й долю – дай мені силу гідно пройти і звершити свій Шлях. Я не дав себе зловити в брудні сіті поневоленого світу: стою на межі – від краю до краю – розкраявши серце на дві половини: передо мнов все життя й безконечність його тривання у все нових і нових втіленнях божественного. Я подвійно сильний, бо не роздвоєний у простоті душевній, бо здатний вірно любити. Смерть каже, що не відступить від свого відступництва, але Свята Правда сильніша, бо ж це найбільше Добро. Намагання „вписатись” в хаотичні процеси розпаду веде до втрати цілісності прямоходіння, до знищіння через знущання й нищення. Дрима ж – не смерть, а дрімота! Завмирання перед пробудженням. Те, що розкручує гін життя. Ісус-Бож бив-побивав чужу смоківницю, бо ж пригадав оріянський досвід, коли вкраїнські господарі „побивали” яблуню перед Святою вечерею, якщо не родила. Безмежність образу перехоплює дух. Чи мож це записати словами, розкласти на полички, звести до чогось одного? Можна говорити про це безконечно, мовчати до безконечності, жити в ньому, як в бога за пазухою, безконечно. Довкруг бугнуть й кільчаться, багнуть і прагнуть хвилювання хвиль, рух і слава матері життя, дух преображень. Ангели вирію, раю, квітів розмаю – інакше кажучи, духи всього живого. Якщо вже людина не бачить їх у видимій природі, крізь грубшу матерію, якщо не хвилює одухотворена краса природи – пора у вирій! Штучні втручання в довкілля, як і в природу суспільства чи людини, приречені, аки обри… Така ти зла, й душа твоя темна, а так хочеться, аби ти стала світлою, щоб моя душа тобі всміхнулась й мовила: „Світла хмаринка чорне сонце накрила, чорне море розкрила, чорне горе закрила!” Блаженні сни на тлі природи: на тілі женщини й жони блаженні сни! Зело чуттів – воно священне. Здоровий глузд, порозуміння й таке інше без ґрунту почуттів не проростуть навзаєм. Міцно тримай віжки! Вуж, віж, вісь – веди знання всевідні! Відай, бо й ти ведеш вість світородну. Вуж-вож-важ: божествить народна свідомість вужів, бо в дев’яносто дев’яти випадках зі ста не вжалить дитя людське (жаліє, чи що?), але всоте таки вражає і то смертельно, якщо трапиться нелюд. Гріх вбивати вужів! Бузька звуть убийгадом. Земноводні первоначально тяли все живе. Біловість в тому, що вужі не кусались, й хоча люди потіснили їх родичів на болота, чи й моря-океани, але самих не чіпали. Ось такий біловіс! Благовіщення!!! Жиґати ж – пекти пеклом, клеймити. Те, що затіяно тайно, затаєно – звісно ж, не добре. Так само змовництво супроти домовленості – не кажу про замовні вбивства. Мова – завжди вимовна. Розмова – людський рай! Внутрішня форма слова – в архетипах. Що не образ – то й архетип, символ, формула, зав’язка-розв’язка, кодування-розкодування живих картин, фільмотека людського життя – прадавня липа торкає тебе юними пагонами й древнім корінням. Стовбур відмер, злущився, битий столітньою негодою, але ж юнь розриває мертве. З 22 на 23 травня 2004 року сниться та й сниться старезний сад: дуже великі й дуже білі яблука, ніжно рум’яні солодкі груші, всіх пригощаю, а перед тим ще зелені ягоди вишень-черешень, а з самого початку – тато й мама кличуть мене та й кличуть в зелений сон. Правда – не те, що наче б є, а те, що має бути… Так само зі стихіями треба говорити стиха, щоб сталось те, що має статись. Побратись – на все життя. Або ж збрататись у побратимстві, чи разом каші з’їсти! Чому ж „заварити кашу” стало синонімом роздору, посунувши вислів „зчинити бучу”? Де Киданів, а де Бескиди, де Таурів, а де Таврія, де курди, а де Курдибанівка? Бескиди стають Горганами на захід від Космача – так звуть високогір’я із трьох хребтів: від Чорногори аж до Чорногорії! Навесні мої груди, й город, і все навкруги – заливає радість. То води й віди, вода-річка й річ-мова. Це речі взаємні, але ж ніхто не складає зброї: чи так вже й конечно божеством жінки має стати обман, а чоловіка – правда? Не обіцяйте, бо коли в першу хвилю обіцяєш золоті гори – в наступну мусиш віддати бодай золоту грудку. Який той розум дурний-дірявий: латка на латці! Скоріше ти щось инше собі зашиєш, як мій розум. Кожний дурень – річ в собі. Ніяке порівняння не передає суті явища, речі в собі: всяке порівняння – крок від істини, а не до істини. Кажу собі: „Дивись вперед – у перші десять літ життя закохуємось душею, в 14 років – тулимось до серця. Куди не кинь – всюди клин. Або – жінка! „Горять огні терновії, варять каші ягловії…” Агій на тебе! Ягійло. Ягла. Ягійлова дочка. Гагілка. Ягілка. „Гай-гілка”? „Гай-івка”? „Дерево в небі, а в кожній хаті – гілка” – сонце з променями навесні. Хароне, Хароне, хто кого хоронить? Чи не га? Навіщо перекладати Пушкіна? Достатньо оголосити москальський „язик” спотвореним діалектом, пак суржиком, української мови! Важливо наслідувати птахів: най би люди вчились у пташок, які, низько схиливши голови, проходять чужу територію… Треба ж поважати одне одного! Але подивіться на птиць у вільному польоті: чи схиляють вони голівки, перелітаючи повітря, стрімко влітаючи в спільний атмосферний простір? Чи ж небо не одне на всіх, або чи в нас не одна земля – Україна?! Невже чисте небо – зморщилось, згорбатіло, як чоловік від життєйської суєти? Чи справді вже й небо впало до стіп і найвищі пориви заземлені? Чом би й ні? – небо тулиться до землі, як чоловік до жінки! Крізь хугу й холоднечу, супроти хуртеч людської зненавиди й байдужості – йде жінка в білому й несе тоненьку свічку любові. Чи не смерть? Пересилення болю – справжнє мистецтво: перетворення його в образи, в насолоду. Що за мразь! Нема й не буде людини – бийте в дзвін! Живуть-метушаться людські істотки в штучному середовищі. Шукають вихід. Це називається „пошуки істини”. Реванш може бути щойно один на всіх – разом із кінцем світу! Красу, на жаль, крадуть… А якщо й крають – не дуже велика різниця! „Краса” й „красти” – одного кореня! Нічогонероблення, або всероблення-недороблення – вічна дилема й проблема, яку знімає життя. Або – смерть. Багато людей мають дурну силу, а от встояти чи вистояти не можуть. Читаю Платона: допускаю, що став би втіленням його душі, але ж ні, бо так само можна сказати й про Христа чи Боеція. Просто всі ми хоч не однаково, але ж подібно – духонадхненні. Богонадхненні! „Я вже готова”, – каже 86-річна тета Христина. „Це добре! – хитаю головою. – Але поживіт ще: має бути кінец світу: подивитесь!” За місяць по своїй смерті Волода Ямнюк, на прізвисько „Курдибанівский голова”, явився своїй жінці, а моїй хресній мамі Ганні з роду Кудревичів. „У сні?” – уточнюю. „Та нє – в живі вочи…” „Ти чо’ прийшов? – питаю, – звітам не приходять!” „А я прийшов…” „Ну і як там?” „Та так… Ходимо по воді.” Тут уже я перепитую: „Як бузьки?” Зніяковіло поправляюсь: „Ну так, Ісус також ходив по воді.” Мама підходить до головного: „Ну, й що, будемо там разом?” Раз-два – видіння зникло. „Ви йому надоїли”, – жартую. Бренчить муха. „Ну, та ми всі – хто звідки. Стрілись, поговорили, і – хто куда!” уточнюю піднебесні маршрути. Люба моя, тримай нитку. Клубок сліз стиснувся у горлі – котиться навсібіч, мо’ й у безвічне. Тонка павутина дзвенить все голосніше й тонше: вже її звуку не осилити світовій кривді й руйнівному синдрому ненависті! Де тонко – не конче рветься. Відкриття відкриваються не завше відкритому, хоча закритий розум таки самознищується упродовж всього „вбитого” часу. Що може бути гірше від ситуації, коли закомплексована посередність претендує на геніальність, безпосередність, оригінальність? Тильний бік комплексів – гординя! Треба немало перейти, багато пережити й написати, аби збагнути високий зміст неписання. Любі мої! Не йдіть в літературу, не ризикуйте здоровлям, життям, долею, не штопайте рубцями своє серце – творіть із життя високу поезію! Поки небо не замуроване й океан слів не затопив суще, поговоримо про мову поезії й поезію мови, бо й що таке поезія, як не мова душі, й що таке мова, як не сокровенні глибини поетичного?! Течуть ріки, та все буйні, ллються води кервавії. Там, де сльози на герць стали й ростки слів не запропали! Попри світле сяйво чуттів чорні ризи думок, як вороняччя, заступають сонце, не дають душі спати, розбуджують людське серце, щоб соловейком заливалось з любові, щебетало й ридало за Ідеалом! Душа в думках вільна: йдучи вгору, не бичує, згори серцем не гальмує, бо чи вгору, чи вдолину – та на свою Україну. А був же я в його вчора, а ниньки не бачу – душа його певно хвора: сидить собі й плаче. Боротьба Добра зі злом проходить не так через літературу, як через людські душі, а ще – в інших вимірах, поза рікою часу, в просторах вічності. „Тепер люди всі поколочені,” – бідкається якось мама Софія. Поколошкані? Покалічені? Мішані-перемішані? Хвилі красивостей перекочуються вкраїнською літературою. Але там, де прориває, трапляються криваві скалки справжньої породи – тут не до прикрашань: гостра правда прориву безжально ріже капілярну систему кровообігу! Мамине мовлення зворушує. Веснянки на лиці вона зве вишеньками – і так мені весняно раділось від сеї святої заміни. Невдячні сини горопашні! Від того чи сього ні слуху ні духу, ні чутки ні вістки, ні видом видати ні слухом слихати: „Від него не чути й послиху.” – каже мама. Авжеж! Є вірші (їх більшість), як і люди (яких теж більшість) – невдахи. В якийсь момент їх сприймаєш, в якийсь – ні. Кешеля з Лисом вежу підважують, а з Дочинцем дочинінє: очі бігають – „Криничар” „Вічника” закопує, грошам кланяється, з момоною шушукається, але в тому то й річ, що грошовому обігу – це до дупці! Багато на землі всього зі знаком пакості! Боже, навіщо Ти обдаровуєш людей, щоб вони наполегливо розширювали прірву між словом і ділом, плодячи все нову й нову демагогію та не дотримуючись своїх же „заповідей” – фальшиві вчать праведних правильно жити! Мед життя, як звичайно, з квітами, але понад усе – дим буття над домом Вітчизни! Недарма ж кажуть: „Дурний, як сто пудів диму!” Самодостатній Василь Семенюк не лишає жінці жодного олівця на господарці – все малює й малює. Не так важливо, що від чого пішло: головне, щоб життя тривало. Зношуються мовоносії, а все ж сама мова – духовно закроєна й хоча потроху зненашується, але й оживає-оновлюється в кожному поколінні. Не все ж від лукавого! Недомовка вже не задовільняє, сприймається як півправда або й звичайніська недоробка: треба домовляти все – тоді читач прочитає ще більше. Радо мандрую й частенько натикаюсь на веселі топоніми. В Дарахові обдарували, в Хмелівці захмелів, у Старій Брикулі розбрикався й на Нову оком кинув. Фіґлі-міґлі рано чи пізно будуть розтаємничені, а тайна Святого Духа – ніколи! Причащання Святою Вечерею – тайна тайн: їжте хліб, це тіло моє, не їжте одне одного! Пийте вино – це кров моя, не будьте кровососами! Кров п’ють комарихи. Комар п’є нектар із квітів. Тополі чоловічого роду після обрізання перетворюються в жіночі, випускаючи із себе алергічний пух. Сидять редактор Тичина й коректор Свідзінський в меншій кімнатці „Червоного шляху” й ріжуть графоманів. Володимир мовчить. Павло мугикає щось із „Сонячних кларнетів”. Пре привид сталінських репресій – між своїми кімнату називають „трупарня”. Погомоніти б про найтихіше! Тихе – давньогрецьке, а радше расенське божество щастя, долі, успіху, добробуту. Римська Фортуна – щось инше! Над і під – взаємовідзеркалені. Він живе небом. Вона – землею. В нього хтонічно піднесений настрій. В неї – час від часу. Він летить. Вона плаває. Він – пташка-Бодашка. Вона дає наліво й направо. „А в полі береза, а в полі кудрява” – це ж не так собі! Бо дівка „виламується” – заміж хоче! „Хто йде – не минає: березу ламає.” Коли ж одружилась, то що? Втрапити можна в халепу, вскочити в гречку. Мовляв, вискочила – не викобилюйся! Аж ні – грає роль. Дає себе ламати. От врубаюсь у Василеву „Бережу”, й понесе мене потік слів аж до моря, вагітного всіма джерелами світу! Хлопці, вбирайте „березу” – не вимахуйтесь! Аж бач: кругом лисий і босий, може й самодостатній лесбос. Лес – однорідна, тонкозернисто пориста сіро-жовтого, або червоно-бурого кольору маса, нічим не зв’язана, але ґрунтоутворююча, пухка, сипка, гірська, еге ж, осадочна порода, мергельна глина, передумова, як мовлять, розвитку рослинництва. Лестний – ласий, улесливий, жадібний, принадний, тонкий-витончений. Все зводиться, може, й не до дідька лисого чи світлої плями в чорних зарослях, однак недаром лисина світиться й сяє. Друга частина слова „бос” – від „баг”: знову ж таки божий, світлий, сяючий, свого роду босий янгол. Колись босі й голі керували – звідси й бос-начальник. Кермувала тонша вдяганка, витончені, босі й голі, світлі й світлоносні польові енергії. Були ті сили ні злі, ні добрі. Жіноцтво як більш витончена, зграбна частина людства виділилось у щось самодостатнє. Може, це лишки культу великої Матері, ознаки матріархату, сліди давнього суспільства богинь-амазонок, яке в часи деградації виродилось у самовдоволене дрочення, ліплення з природного в неприродне. Й пішли гуляти по світу лисі гори, голі острови й всячина: лисий біс ласицю віз, лисицю-песицю, бісову сестрицю, лепсько хитрував, чи ловиться гав – псисько-червонописько! Все втискається у десять ліній. Десять і – досить: нацька цєцьки просить! Ближня Європа й особно ляська польша, рузька моква й мерзька меря – мертвотно мерзенні новотвори мутацій – стали потворами, бо ж Матері не повториш. Світло Поля й Раса Предка, риска за рискою, яса за ясою – виродились у хтиве протиборство: ось чому в нас нема ворогів, самі воріженьки надщеплені, бо ж сяк чи так рідні й, бач, споріднені на білому світі. Не таке це й скрито феноменальне явище, хоч я й вище від нього, а звідки ж зневага до родоводу, отже, й самозневага? Виродження давно-давненько перекинулось в Україну. Всі ми – дальня чи ближня рідня, добрі й не дуже сусіди на цій землі. Хтось комусь капостить із дня на день, бо не плекав ума-серця, бо від природи дурень, тому й системно хитрує в хохляцько-дохляцький спосіб, мовляв, я – то таке: мені проститься, ти ж добрій і кращай, на тебе люди дивляться. В європейців – ті чи інші з десяти ліній риски спільного родоводу. В українців – всі десять, хоч не в усіх. Як десять пальців. Українець мав би відчувати не тільки десять заповідей, а й десять ліній расово-ґенетичної сутності родовлянів: найпослідніший хахол нюхом чує, здогадується, що тут щось є, й виступає він не проти врага супостата, а таки проти родимого свояка. Йому здається, що саме його „я” мало б претендувати на родову спадщину, свій довбаний пай, всю повноту ґеному й ґенотипу. Ось так слава, що стала заповіддю, виродилась у пусту гординю непогрішності й вседозволеності, стала шинкаркою п’яною на розпуттях велелюдних. Все до кращого? Якби то! Вбили Білозора – наш прапор, нашого бандеру. Ви мені скажете: він був не такий. Значить, мав бути! Країна втратила творчу особистість. Чи вкраїнці бодай збагнули, що триває замах на вкраїнську душу, вкраїнську пісню, що ні жиди, ні ляхи з москалями не „встроять” нам українську Вкраїну. У всіх – щось подібне, а потім виявляється, що якесь хуйло само на себе не подібне! З’яничарених хахлів, стовпів малоросійства й всіляку іншу українофобську нечисть треба з жалем чи й безжально зачищати й посувати з наших теренів, з лиця землі. Час від часу вкраїновбивці заграють з українцями – таке собі вкраїнойобство! Не вкраїнофільство, не кажу вкраїнолюбство! Давні духовні скарби – не там! Самість, самотність – це стан душі: можна максимально спілкуватись і бути самотнім. Самотність – це скорбонка, що нагромаджує духовні скарби. Неповторність – зворотня сторона звичайної повторюваності, але ж не безликості, зворотною стороною якої – амбіції та еґоїзм. Як низько не кланяйся, а померлі – ще нижче: ніколи не забагато вклонитись покійим. Ламати треба не оригінальне чи інше-інакше, й навіть не стереотипи – ламати треба пиху в собі. Проблеми варто рішати справедливо: не сахайтесь із краю в край, не стрибайте з колопень у гречку. Гулівери мають бути уважні, щоб не завалити необережним рухом якщо не світ, то міщанські кубельця, у яких так солодко „співіснується” людству. Межова сутність творчості – трагічна в своїх основах: тут не до балачок із пані музою. Приснився геніальний рядок. Продовжити? – фіксуєш крізь сон. Збудитись від задоволення? Збутись у забутті? Якби ж то! Засічи рибку! Прокинувся, а рядок пропав. Нема зачіпки: про що крайнє?! Образ пірнув в океанічні глибини, в бездну небесну. Стогнеш подумки: тре’ було закріпити й поступово „вивести” зі сновидінь. Деколи це вдається, але припиняється творчий процес, те, що твориться-витворяється на пісвідомо-надсвідомих рівнях. А свідомість тільки виловлює або ж ні; фіксує чи губить, реалізує або й бездійствує. І все це – на порозі життя й смерті, початку й кінця світу, на межі поколінь, тобто все нових спроб опанувати надзавдання моменту. Важливо – не плутати програмні речі з уявлюваними фантазіями: дуже часто віртуальна реальність далека не тільки від віри, а й від природних можливостей людини й, на жаль, красується не такими вже й здобутками чи „завоюванням” нових дійсностей, а радше – втечею від реальних. Очищення раси процес таємний – фіксую між іншим: не плутайте літературу офіційну й традиційну! „Тре’ на тебе , люба, штучний супутник спустити…” – ласкаво нав’язую курві святість. Коли це було, чому це було, як це було і чи аж так це було? Німіють в часі й позачассі зарубки на Древі! Зглянешся на прожите й пережите – й завважиш, що було декілька важливих навіть не подій, а якихось зарубок в пам’яті, а все решта – розкрутка ціх-віх, рис-риз – еге ж: деревня! – а між ними наче б життя, праця, творчість, події, любов, але їх мотивація – в цих неймовірно стиснутих митях-мітах, які й задали напрям усій твоїй програмі й у яких, власне кажучи, й поміщається твоє життя. Вирватись із часових спіралей – малореально. Поза часопростором нас нема. Поєднати зміст і форму, смисл і ритуал практично неможливо – все це надто далеке від абсолютно ідеальних рівнів реалізації, первородного синкретизму культури чи хоча б цивілізаційного синтезу привласнених поезо-мистецтв. Метаісторія (ідея) та метафізика (чин) – причина й наслідок, мета й тема творення бодай умовного часопростору. Сердечно серединним початком світоруху є міт, який служить митом за перехід й передбачає святий обов’язок перед Матір’ю всього живого, несе відповідальність перед історичною Метою за програмне призначення людини, народу, людства. Йдеться не про міфологічні маразми чи фантомне фантазування: міт – це концептуальний згусток праматерії, диводайним чином одухотворений, оживлений у ніщо, оприявлений Тайною Святого Духа, посил вічності. Правдиво народна мовно-пісенна стихія може дружньо змагатись зі стихією природи – вона ж авангард і вершинний рівень природного розвитку. Так і ґени, або те, що передається з покоління до покоління, вибрані й відібрані стани, властивості, святі архетипи взаємодій кермують закономірностями вибору й відбору, зримо формують вічно живу динаміку й органіку життєдайних сил. Стосовно ж руху вкраїнська мова жвавіша за інші, але словники це майже не фіксують. Знане „гайда” – спонука до: рушаймо! „Вйо!” – берем розгін. „Гайта” – направо: гей – гай – гой, направа до правди. „Вісьта” („Віштя”) – наліво: від тя, від того, що направду правдиве й праведне! В Антарктиді спить український ґенофонд: в космічному зимні зберігаються рекреаційні можливості людства. Еволюція Леоніда Кисельова була виразно природна й усвідомлено вкраїнська: переміг добрий дух пракультурної стихії. Генотип білої раси усунув зі свого шляху кармічні домішки: останні свої дні й години поет творив богонадхненні тексти. Мовою білої раси! Кум до кума каже: „Хай живе!..” „Нехай!” – підтакує кум. До ста – й доста! В житті кожної людяки тільки перших сто років тяжко, а далі все йде, як по маслу. Ну чого ви такі злі, як радянська влада, Ук-Гук? Треба ж світліти з літами, видіти, а не нидіти чи ненавидіти – вас дурять, а ви й розвісили вуха з клюсками, гімноїди нещасні, пожирачі сомплів, а москаль шкірить хавку й випльовує де які залишки українства. Поет має бути сповідником і носієм ідеалізму, апологетом чистого розуму й світлих почуттів. У всіх інших випадках – йде кодування графоманів і сатаністів. Не женіться за копійчаною славою, не піддавайтесь окупанту. На землі може не залишитись не тільки літератури, а й самой жисті. Клонування й кланування – частка далекойдучих планів ворога життя. Взоруймось на самовизначення й самоозначення символів. Мазепинець, петлюрівець, бандерівець – приклад того, як роль людської особи плавно переходить у містичне призначення особи Народу. Ім’я людини чи народу – дуже важливе для земного, бо це оберіг і спрямовуюча смислова сила, яка творить долю й сповняє призначення. Але якщо вийти на небесний рівень, ставши соратником Бога й усвідомивши надособистісну силу предків – імен може бути безліч. В ім’я Боже служать і ті, які мають Ім’я, і ті, в яких безліч імен, чи у яких збірне Ім’я Народу, ті, які в ім’я Боже готові бути неназвані, безіменнні, але й не посоромлять свого імені, своїх імен во Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа – Амінь! Тверда віра й добрі діла будують духовну твердь українського світу. Кряж Подільської і Подніпровської височин – основа материкового прямостояння – випростує хребта білої раси й вимощує орієнтальний вектор світобудови. Духовна селекція включає велику передбачливість Вкраїноцентризму. Сини раси дбали про сердечно глибинні засади вкорінення українства й відсилали з материка на культурну колонізацію не всіх кращих – частина духовної еліти лишалась вдома: плекати неперервно стратегічну тяглість народного аристократизму! Великий гріх хвалитись вірою чи знаннями, адже насправді – все це велика Тайна. Скептики скажуть, що там нічого нема, бо ж ніщо породило щось, але чи може ніщо породити щось? Цей Хтось з нічого ліпить найліпше. Творець творить! Є типова підміна, що там ми зливаємось у якусь таку Божу посудину (може, й так!?), у якусь таку суцільну енергію, а разом – це Бог. Але якщо вже і є щось спільне, чи суспільне, то це, умовно кажучи, не дух, який хоч і належить всім, але й нікому не належить, а поспільство душ. А поскільки душа – це надтонке тіло, то світ цей вічно-довговічний, а не вічно-безвічний, тобто цілком очевидно, що є Небесна Україна. Ви мені скажете: „Нащо Вона тобі там – на Землі намучився – хочеш й Небо українізувати? Гарна думка!!! Живе в мені вічно незбутня й незабутня практика: завжди заглядати за двері буття й небуття, в глибини підсвідомого й висоти надсвідомого. Атож – свідомознавство! Маєш одну – катують, маєш гарем – катують, не маєш ні одної – катують: та що це за спільство таке, кат би його побрав! Кремль і крематорій – однокорінні: ось вам живодерня по-московськи! Хоч круть, хоч верть, а потурнаки пруть: і звідки воно береться? Турне ж дурне: турило себе пріч родовідної лінії. Впало з ідеальних небес на грішну землю, в прірву нижчого еґо. Випало з космогонії. То й що? Простіть – перепросивши! Не жебрайте в Бога – Він і так вас любить і робить все якнайдоцільніше. Нікому не потрібні тупі фанати: вірні віряни – істинний спадок природних взаємодій! Відчиняй очі свідомості! Бог випробовує, щоб не допустити виродження материнства, щоб людство відчуло загрозу знелюднення. „Отже, конкретна курва не винна?” Просто вона підходить або не підходить на цю роль. „Вона що – артістка?” Жінка мимоволі грає роль матері, закладену природою, й цим треба не заговорювати зуби, а всеціло жити: родоводом, материнством, батьківством. Не говорити й грати, а жити! Забагато злих і байдужих – їм хоч трава не рости! Дитині ж цікава кожна травинка, молодий співає „ми підем, де трави похилі”, а старий хилиться, як та трава. Ніч має свої права! Ніч, а не люди, які прикриваються нею задля лакомства нещасного і злодійства злісного, безпросвітнього. Кругом агенти впливу: як у красную армію комісарами, так і в сім’ї „падругамі жізні”, засилають „своїх”. Кохання може бути й просвітлінням і затьмаренням. Треба називати речі своїми іменами. Якщо ти не спокусився – ти себе випробовуєш. Якщо ти піддався спокусі, ти не витримав випробувань. Хитромудрих багацько: хто не мудріший, стає хитрішим. Таке враження, що в нього все вставлене: голос, щелепи… Тільки душі не встигли вложити. Якби людська істота змогла наїстися раз в місяць, як верблюд, – скільки б то часу вивільнилось для творчості! Хто добре вдивляється – бачить дивовижі білого світу, тому й дивується. Воно ніби все висловлено у слові, все вивершилось у віршах, однак й це не вся правда, бо найкращий вірш – не написаний. Бога не здуриш! Слово, яке було спершу звершується в самому житті, в буднях і святах існування, у високій поезії взаємності й взаємодій – чи так це, Господи? Так, синку! Слов’яни завжди жили в Слові, живуть в Бозі. Ну й слава Богу! Мавпа і птах сидять на гілці дерева життя – на кого взоруватись? Людина з праху, але вкраїнська людина – з чорнозему. Ніч і день. Чорне й біле. Взаємодійне. З ночі. З нічого. Видобувають птахи світло дня. Чорні зерна видзьобують з темряви проминання. Ніч українська просвітлена сонячним вітром в очах білозір’я. Кругсвіт – піки пекла, прірви спотворень. Віроспотворень. Взаємолюбного – в несумісне . Чорнющо-кревні крила надземнольотних птиць з білою ознакою посріблені Божим світлом любові. Зриваймо маски лицемірства й чорноту душ – срібленим світлом дня, ласкою Вселенної, ніжністю доторків і причащаннь! Є борба, і борба. Борба за визволення людської спромоги не знає вихідних. Але ж хтось людину поневолив, хтось вперше розпочав боротьбу з Богом і божим людством й не припиняє досі виловлювати людські душі: це борюкання приневолює, поневолює, зомбує, нищить. Зверху наче б рівні можливості, видимість народної свободи, насолоди життям, адже активних завжди менше. „Нащо боротись! – думають розслаблені, – я нікого не зачіпаю, то й мене не зачеплять?” Ще й як зачеплять! Давно підчепили, й більшість – на гачку. Цим Бог не займається: Бог, бач, любить й дає свободу вибору – отож, хто? Ясно хто: злочинці й злодії супроти людства й людяності. Спробуй ворухнути пальцем – і тебе знищать. Але й існувати з паралізованою волею тобі не дадуть – скористаються твоєю байдужістю, інерцією, пасивністю й спровокують на боротьбу проти життя, справедливості, любові: перехитрити можна тільки себе, зрадити можна тільки собі! Який зміст вкладає схиблена жінка у знану пісенну фразему „дівчино, дівчино, тихий походочку!”? Еге ж, все шито-крито: зраджує, а не видно, ба й не чути. На змах руки й змовницька реабілітація лексеми „курва”, мовляв дітородна – а воно ж, природа грає не самоцільно, а з метою самосебевідтворення, збереження, продовження виду, роду, родоводу та й загалом життя на Землі. Пристрасть, зумовлена природними чинниками, – звісно ж, божественна. Пристрасть, що переходить в пошлість, невідповідна природним циклам чи умовно-безумовним рефлексам, – це ж ж самохіть диявольська. Тихий походочок обережно-безстрашної дівчини, розвідниці чи зв’язкової, не має нічого спільного з лукавими походеньками й шуро-мурами розпусної грішниці, що зраджує саму себе. Взаємна любов – неперебутня сила: скажіть горі чи й горю „посуньтесь” – вони й посунуться. Двоє все можуть – якщо навзаєм. І ви змогли б, якби захотіли! Дурите самі себе, що розбитий горщик не склеїти. Чом би й ні! Й не тільки для музею, а й для користування, еге ж! „Ага, ще й дротом обмотати”. Черепино моя недобита: людей клеють, латають, і ті живуть. Героя на шматки рубають, кроплять водою, зцілюють, зрощують, надихають Духом Святим, і посудина оживає, душа вселяється, й жити хочеться. Неправда, що розбитого не склеїти: є ж „тіккун” – направа згіршеного, й „цітуум” (цімуум) – власноспільне, ба й вчасновільне самовкорочення (самообмеження) Божого начала заради матеріалізації сутнього й святих перетворень незнищенної Матері-Матерії. Істар, Іштар – стара, стародавня, старобутньо старожитня, штирисвітло чотирисвітня істина. Хліборобська „баба” з пшениці – чотирикутня; чоловічий „хліб” округло колує: коліб! Всі словесні образи створені за образом і подобою. В Маґомета – своя мета. Людину, яка знає, звуть Нагваль – чисті знання, нага воля. Маг – людина, яка може. Христос – людська матриця: Син Людський і Син Божий. В КРТ – закодовано таємний первосклад первотвору. Панкрит – мовний самозахист, творче самовідтворення. Санскрит – панський, сановитий, мовно-літературний стиль. Санскріті – культура. Пракріті – природа. Пракрит (Пра-Крт) –давня, народна, розмовна мова – інакше кажучи, живе мовлення. Не погрожуйте, не ставте ультиматум, але як полюбите, нема надійнішого за мене. Троя – Іліон: Боже місто! Компонент ПА позначає хист і захист. Купала – захисник життя. Купалий, купавий купідон – вродливий, чесно світлий, расовий. Кама – любов: твердиня Духа. Комочок – спазм, перехоплення дихання. Кома – смерть. Бретонське „мен” – камінь. „Гір” – вертикально довгий. „Менгір” – великий поздовжний камінь, вкопаний сторч в землю: від чотирьох до двадцяти метрів. Ось вам і вісь світобудови: більша, менша. Менш більш. Камінь в мені. Камінь в землі. Життя – це музичний акорд, а не бовдур, якому поклоняються. Людина створена для вдосконалення. Мета, звісно ж, незримо максимальна: трон космічних вібрацій, гармонія світотвору. Метатрон – найбільший або ж найближчий до простору Бога Янгол. Еге ж, була б Одеса ода сонцю, якби не пчихала в кулак. Ось ти надав невинної значущості вінку як ритуалу, ведеш кривого танцю – й він обагрився кров’ю: кривавого танцю йдемо – кінця йому не знайдемо! Вічно існуюче теперішнє – в часі й поза часом суще. Розуміння й порозуміння залежить не від віку, а від чутливості чуттів й дарованих Богом талантів. Чого нема – того нема й з літами! Трипілля – це ж теологія або ж теософія трьох полів: Бог, Космос, Мова! В макітрі – маку, як зір на небі! Дівери знадвору. Двері – загорожа, символ цілості, неторканість. Звідси й диво Ра: діарама. Чи він є, чи нема, чи поїхав до млина. Легка зажура, тонка печаль, медитативно-філософічна расова сентиментальність чи оптимістична меланхолія – дають можливість гостріше відчути радощі життя, сильніше реалізувати повноту відчуттів, смисл та призначення людського існування. Це точка відліку: Бог, Нація, Любов – та що завгодоно, хоча й коливання часу поміж часів і безчась – так само фальшивий пророк, як і все решту. Хочеться бачити, чути цю єдину точку, жити нею, але повісьте її в борделі – й точка опори зникне. Всяка точка в будь-якій точці – рухома чи не рухома – це всюдисуща потреба сталого й нескінченного, але що таке нескінченність, і чи потрібна нескінченність, або чи хочу я нескінченності? Але, може, десь ця точка таки є, місце й час для точки таки існує? Щоб її впізнати, не кажу пізнати, тре’ повірити, чи радше повернутись до своєї самості, сутності, коли ти творив і перетворював світ, усталював плинність й надавав життєвого сенсу незмінному, був рушієм абсолютно культового й нульового Ніщо. Посвячення, парування, одруження – це ж включення у природний гін задля продовження роду й нічого більше, але це тепер, коли ти адаптований, бо включився в плин проминання, гін перемін, а тоді: як було тоді, коли ти був виключно неповторний, вільний, не бранцем і не обранцем, не захопленим любов’ю і не захопленим в плін, тлін, полон проминання?! З кінцем Золотого віку – Астрея (зірка, астра, невіста, айстра; невіда, не вода, риба з невода) покинула Землю й стала таким далеким і таким близьким мені сузір’ям Діви. Все ж – плинне й лише там, у вишині – нерухома точка у Всесвіті для вірних і безвірків: спроба опертись на початково нульовий полюс, творчий плюс, божественне начало вір. Твердості й послідовності тобі в боротьбі за вкраїнську Україну: свій до свого по своє, свій зі своїм за свого – за неминучу українізацію Європи! Дорійська орда – це що: до-орійська, чи в додачу до орійської? Смислом і метою життя є саме житття – і що ж: заради чи супроти смерті? Не вдовольняйся в стражданнях! Всі хочуть з цікавості чи здуру довше прожити. Прадавня річ – вона тут і там, сон і не сон: їдемо разом з сином Тарасом, а віддалік Степан Івасейко. Ой і почали ж ми співати на два голоси з моїм другом, коли ж докінчили, у вагоні – грім оплесків, а Тарас заплакав: „Ти так гарно говорив.” Застрягло два рядочки в пам’яті: „Тече річка, тече бистра, тече пра – несе вона жовте листя до Дністра”. Є і нема: немає! Якби я мала або не мала, якби я вміла літати – полетіла б я і показала, як можна мати й не мати. Не відкопуй закопаного! Для чого живе людина? Аби визволити тут, на землі – свій Дух, або закопати Його разом з усіма талантами в гріб-могилу? Так, це дилема! Як можна любити те, що завтра буде труп, тління? Але з іншого боку, якраз те, що проминає, цінне! Вихід – в ситуаційному паритеті вічного, недовговічного й безвічного під контролем умовно довговічного або ж душі, еге ж! Вічний компроміс, без якого нема життя. Чи навмань, чи навзрид – грім в гробу гремчит. Плаче сльоза істини на бездоріжжях світу. Брати й сестри, други земні, даровані небом, й дорогоцінні недруги в беззаконні, дітки народжені й ненароджені, зроджені в тайні й зраджені явно, найдорожча моя Україно, чи не прийшов час зросити сльозою правди залуги темної пам’яті, істину потойсвітнього Замислу, якої ніхто не голосить, а якщо й вимовляє, то з боязливістю тисячних зрад і поправок, мовляв, добре й так, обманюючи себе й самовтішаючись злощасним нічогонедуманням, самовдоволено й пихато надувши порожевілі щічки й просторікуючи всує „ще не всю й не таку, але маємо як не як Україну”. Але кому потрібна душа без бога, земля без неба, край без раю? Чи угодна Богові Вкраїна з хитрокривителями-покровителями й негідниками світових торжищ, з продажним кодлом христовбивць і хулителів Духа? Гаптовані орнаментально геометричними взорами застіжки, стрічки, бинди символізують взаємодійно-пра-парувальне, веселково розкішне раювання барвистих світловодних начал. Як води набереться у вуха, стрибають на одній нозі – скачуть і примовляють: „Коду, коду, вилий воду на колоду, чи на дощ, чи на грім, чи на хмару, чи на блискавку…” Світлом по воді пишеться Книга життя, й звісно ж: хто не скаче, той москаль. В певному розумінні, код – це ж небесно-огненне вишиття Духу, карб слова. Примівка імітує ситуаційне розкодування й розпарування води й вогню – тому й скачуть на одній нозі! Триває затяжний наступ на Мову – містичне ядро нації. Зашифрування – се віра сувора. Психологічно-психоделічне обрізання – це, коли люде обмежуються не в Святому Дусі (поступаючись еґоїзмом чи амбіціями), а коли зраджують святу можність людського роду в наслідуванні Творця. Звісно ж, це зайве! Духовний контроль, самообмеження в Дусі оберігають неторканість Замислу, повноту й цілість духовної цноти, інакше кажучи, взаємодійну атмосферу любови з допомогою пояса мудрості, який можна назвати нообіосферою, а ще краще біодухосферою особистості й пари. Ось що мав на увазі Ісус Христос зі своїм вічно живим і новим Ученням. Ось чому Він виступає проти обрізання крайньої плоті, вважаючи його безсоромним „запрошенням” до сексуальної розгнузданості. Що робити з живими барвами життя? Всяке зело – зільно зелене. Зелень земна – зелено зільнюща, зелем’яно зеленюща: барвність кольористики – найдужче підтвердження живої взаємодії, зело дуже синього й золотого, земного сина Духа Святого. Аж гульк: зелені чоловічки – пародія на живе життя! „Просвіта, курва ваша мама!” – каже роман, а наталя колупається манікюром й регоче навздогад буряків: ви ж не в яслах, і не в забімбаній освіті, а в солідній просвіті – тож замовкніть! Вибачте, мовлять подумки просвітяне й виходять проч на запорошений путівець. Оглянешся з осені й від жаху перехрестишся або й замреш: „Я ж гавкаю на русь, аби вона не спала!”, а тут по-людськи й гавкнути не смій! Канів кане, але прикинь, що все мине, а наканунє машва впала. А що напередодні? Кинеш у прірву оком та й сам каменем станеш, канеш у безодню – то й що? Таке-сяке, бо ж учене! Не штовхайтесь у безлюдді перед переходом! Окунувся – вже й окунь. У води світового океану, пірнув-поринув, а ріки пливуть собі та й пливуть – і хто ж це все так гарно придумав? Кажуть, блаженним належить царство Боже! Таж чи блаженні – не від світу цього? Якщо від Білого, сотворенного – то воно якраз задля світу й живуть! А якщо від темного, гріховодного – то викрешуй світло з темряви, реалізуй на землі богонадхненні ідеали. Тотем (ототеман) – в індійському племені Оджібвей – брат, сестра, близький родич, адже всі ми (люди й звірі) – брати й сестри, родичі з родини вроджені (звідси й сімейність та родичання, куміство і т. п.). О-тоте-ман – людина, але „о-то-те”, звісно ж, – мана! Все, що потрібне для життя й роботи, наразі твоє: окрім речей, які подаровані. Бо ж дарованого не передаровують і не споживають – це харч духовний! Як много гарних людей! Коли ти починався, а твоя душа приземлилась, кругом була жива вода й зільна зелень, жодної тобі малпи й океан людяності. Навряд, чи комусь цікаве твоє життя, філософія, біографія: це ж ілюзія, сон, мана, омана, „було – не було”, врешті-решт, пусте марення про ідеал. Поезомаґія чи віршотворення – стали твоїм життям, способом жити. То й що! Не зациклюйся на самоподоланні, бо може так статись, що зостанешся сам саміський – кому це цікаво?! Поети й так – безмежно самотні. Всяк багне тулити докупки все, що розлітається, ліпити потурнаків у народ, з тіста-кіста – вареники. Ірреальне ж – не таке вже й нереальне: може, навіть якнайвища реальність, чи й над-реальне, найголосніше в житті! Між так званим життям і пережиттям люди роблять прірву; її можна засипати хіба любов’ю і працею, що одне й те ж. В духовному, пак трансцендентному смислі люди – бач, істоти люблячі. Люблячи ближнього, переживаючи за інших, людина мириться душею з проминущістю тіла, тимчасовістю земної гостини. Варто й життя покласти за мир в душі й злагоду між людьми, хоч це й абсурдно, бо життя дається раз. Люде народжуються, щоб жити, однак люди народжуються, щоб вмерти. Це найбільший дар поряд із даром мови. Можна говорити тільки про людину ідеальну, життя вічне. Треба знати, що вічність – ситуативна, те, що в поході віків звуть: мить неспинна. Її годі збагнути розумом! Бо насправді – це безвічність , а не довговічність, вість і вісь світобудовних коливань, простіше кажучи – Тайна Святого Духа. Проміниться в світлописанні проминань все, що минеться у сяйві духотворень! Хочеться покласти руку на твій животик – ти виносила синів, я кажу тобі: „Мамо…” – це так зворушливо! Нема вже в мене мами – мама ж завжди одна, назавжди єдина, але виростаючи, ми віддаляємось: не прийде в голову торкнутись лона матері дорослому чоловікові. Кличу тебе матір’ю, і дотикаючись матерії – торкаюсь материнства. Слухав би тебе сто років, двісті, а на двісті перший – напив би ся з горя, що ти не моя. Вкраїнське слово має колосальну силу. Справжня сила ненасильна; натомість паразитарне здобичництво виказує світоглядну слабкість. Сильний селиться хоч би й у сельві, лісі, чи пустелі, однак сильно працює й осиливши труднощі, будує оселю (а разом — селище), справляє весілля, від душі веселиться у веселчиному храмі води й світла, землі й неба — живе по-селянськи славно, осіло, добуває сіль землі, а з душі Слово, споживає енергетично заряджене багатоголосе вкраїнське сало, втішається своїм неповторно суверенним життєвим солом та розкішно райськими солов’їними трелями рідного Краю. Сливе чи не в Едемі живе вкраїнець: у колосально щедрому многослав’ї природної селекції, добірного відбору й всякчасного вибору, з радістю вителесуючись в гармонійних співвідношеннях слабості й сили. Тут, на землі, плекає селянин пахучі сливи і високу славу, очищає душу чистою сльозою. Тут, в земнім раю, слинять своє щасливі дітки… Журавлі-веселики в небі і селезень-качур на воді, як і доленосно людський „слід” на життєвій дорозі — теж наша весела й осіла, славна й сильна, солодка й солона хліборобсько-поселянська вкраїнська Доля. Земний вимір — щасливе сильце для безсмертної душі: світ „ловить”, але. Земля, як і жінка, дається нам для втішання й випроби водночас…
Зворотне до „сл” – „лс”. «Ліс-лес-лис» — табуїстична величина. Давньоукраїнське «лес» — кий, кіл, „кілок осиковий”, гола гілка, що позначає разящо-смертоносне начало й іде на труну чи палю (ось таке лихо лисе, зола безліса й безлиста). Здавалось би, з того всього нам дідька лисого перепаде. Але з тої самої лискучої лози-ліски плетуть пліт, плетінку (лесу), драбину (лісву), тин, частокіл (лісатин). Лозою червоною „побивають” задля життя-здоровля. Червоно-жовта рижа гілка лози представляє Божу волю і Божі володіння. Індоєвропейське „ле(й)” — володіти. Звідси й „волос” – рослинний покрив і покров на тварині й людині. „Листок” — наслідок взаємодії „лисого” й „зарослого”; огненно-енергетичного, духовного й власне біологічного; „чоловічого” й „жіночого”. „Лисиця” – недаремно хитрий та винахідливий персонаж українських казок — у неї волосяний покрив доведений до естетичної вивершеності хитрувато-підступного біоса, який завжди норовить збіситись, вкрасти світлоносно поселянського півника, луснути від впольованого… Але з іншого боку — все живе-смертне ласе на зміни й поживу, все лізе-пнеться, плентається-плететься, завойовуючи простір і час жити. Ми теж користаємо з „лукавого” ліса-лиса, перетворюємо його на користь села і власної сили, деремо з дерева лико, а з лиса шкірку. Таке життя або ж се ля ві!
Світові волокна сили йдуть із живота. „Живіт” і „живіть” — безальтернативні величини, представляють всезагальну волю та індивідуальну силу волі на Землі. Щоб достойно правувати у цих морях словесних, потрібне воістину весло василевше. Однак, ще ніхто не розкрив і не вичерпав Божих істин. Всі наші відкриття — частковості. Привідкривається методологія, шляхи, які справді при всій неповторності структурально спільні, однакові. Відкриття або є, або нема. Спільність у тому, коли тут і там — відкриття. Водночас спільність також у тому, що нема жодних відкриттів. Усе вже було, є і… буде! Треба слухати Боже Слово й славити Божу Силу. Слуга Божий — слухняний, слухаючий, послушний. В слушний час!
Давньоукраїнське „сила” у застосуванні до мовлення — це вимовність, голос, наголос; акцент, який уособлює ладове мислення у межах певної етнографічно-культурної одиниці. Сила — в слові наголошено триєдиному (словомисль, словоглас, дієслово). Тоді це слово — Бог, тоді це слово — діло, і його треба дотримати! Якщо не маєш сили відмовити — май силу виконати. Якщо не маєш сили виконати — май силу відмовити, або й не вимовити, не висловити непосильного. СИЛА — в поселенні, осілості, веселості, творчості й співтворчості, імпровізації та систематизації життєвого досвіду, у певних пріоритетних цінностях, на яких ми й наголошуємо, у селянській солідності й солідарності. Найсильніший той, хто знає кінець, але не боїться смерті.
В українській мові надзвичайно багато слів на „сл”, з яких можна скласти словничок нашого світогляду: село, сало, соло, сила, слава, слово, соловей, солома, сіль, сльоза, слина, солод. Аж ось веселка, веселий: направду божий, зело дужий світогляд добротно осілого селянина, чудовно зграбна й доцільна хліборобсько-поселянська філософія життя: „А у селах у веселих і люди веселі”. Бо й справді, вкраїнське село – це слово й соловейко; а вкраїнське слово – знову ж таки село та соловейко. Таких слів – сила!
Чи хтось пише за нас, або пише нами? Диявол, він зі сторони декому допомагає, але чи не погубленням душі… Бог внутрі сутнього й наче б не втручається – хоче, щоб людина сама собі допомогла. В такий спосіб він справді пише нами. Нема більшої провінції над Київ! Не мов безумовно, не галди з Україною, як з дівкою: язик в неї – запаска: моцно підвішений, але як добрий козак шарпне – ляже під нього без слів. Всі хвороби й випроби даються для самопізнання. Нема кому й нема чого за іншого „боліти” – отож нічого й хворіти! Валеологія – наука про людську волю: сила волі, воля до життя, творча воля й воля як свобода, а все це разом – грубшим пальцем д’горі: Во! Стисни кулак Божої волі! Провідники й куратори господарних куль – куркулі, бач, повимирали: в наш час як не фермер, то воферма! Тим часом господар – намісник Бога на землі, щедро обдарований учень Творця. Узбеки, звісно ж, – не беки, а все ж їдять пальцями і князь у них – бек! Колись нас вчив їсти пальцями Ахрор Асрорович Махмудов, ми ж його вчили ліпити вареники й вчиняти хліб. Не ми відкриваємо, а нам відкривається. Привідкривається. Психологічні війни з рідними-ближніми – це що? Не ведіть їх і з ворогами! Ваша наче б слабість засвідчить безмір сили й довіри. З психічними атаками ворогів не бавтесь! Коли це вчиняє свій – стає прикро, але що ж. Не бажай смерті комусь, не проклинай! Всіх, хто пнеться знищити основи життя, й так чекає поразка. Гриб пам’яті каже: не бійся: чим більш дариш, тим більше одержиш. Не сій смерті, не саморозтлівайся! Твори невтомно здвиг живослів’я: в їх основі неповторна індивідуальність Автора. Універсальні закони не змінюються. Міняються способи їх доведення, голошення, справдження: канон, ритуал. Не сваритись, а звірятись було б логічно: вірити в Божий ідеал й довіряти одне одному. Лицарство ж, а не лицемірство! – царює на тонших душевних рівнях! Але хто це знає? Тільки той, хто бажає! Над льодами Антарктиди сходить півмертве сонце? Та ж ні: життя непереможне – хоч все пережите й здається не так прожитим, як бездарною вигадкою й важким сном розуму, що народжує чудовиськ. Йдеш в поміжчассі необкраяними просторами вічності – в грудях заливаються солов’ї, ширяють ластівки по немислимих орбітах уяви, світають жайворонки на тонких струнах соняшного світла. Ідеалізм – це ж духовний прагматизм і природна доцільність! Ідеї та ідеали – основа світового порядку. Самоціль – природна пара колоцентричного альтруїзму й суспільного погодження загалом. Нестрим вкраїнського світогляду, вкраїнський характер чи вдачу складає те, що від Бога й природи, отже приносить щастя й удачу: вдалий шлюб, щасливо прожите життя, вдатні діти, сім’я, родина, Україна. Правда понад усе. Знання понад усе. Віра й вірність понад усе. Без обману, брехні й лицемірства. Як розрізнити любов і корупцію? Якщо в ім’я добра, Бога, Правди, Мови й домовлень заради України – це Любов, а якщо в ім’я нечистого, зла й обману – це змова й корупція, якщо щиро – це одне, якщо лукаво й фальшиво – інше: важлива відповідність слова й вчинку, думки й святих відлунь рідної крові. Причащання хлібом дорівнює літургії: настає тиша Бога на сто гін, звучать молодильні мелодії чесних душ. Ось – мій ровесник, сімдесятник: багато в ньому всього, й не однозначного ж! Однак по-своєму неповторний і великий в трудах. Небезпеки для масової свідомості в загальній масі стосуються всіх – зокрема й окремих осіб. Утопія – це навіть не ірреальне, яке можна чи не можна реалізувати. Утопія – це ж ідеальна установка духовного. Взаємодій з фізично затопленим, заземленим, усім, що ніжно й обережно топче ряст й силкується рости до неба! Утопію нікому не утопити! А от затопити, заземлити, заводнити – можна. Нехай кожний вибере, що йому зрідне: Божа сутність утопії, чи сатаніння й сутінки ума-розуму. Нормальна людина скаже: „Що тут вибирати!” Ідеал завжди безальтернативний. Прости, прощай, випростуй життєву лінію: дорога до Бога – пряма! Не можна нічого такого придумати, чого нема, або не могло б стати чи бути. Індивідуальний підхід у формуванні людської особи передбачає творення Особи Народу. Всякчасний вибір, селекційний відбір – це ж самовизначальна умова життєвої гри згідно із загальнолюдськими вартостями, Божими заповітами народжених згори. Заохочення творчості-співтворчості, терплячість і терпимість до вільних пошуків, жива атмосфера й духосфера найблагородніших змагань – ох, і розігнався ж ти в мріях, ба й мареннях виховних реляцій! Витязь тягнеться до Бога – й летить до зір. Душа в польоті. Жертводавець. Плаче скорченими кінцівками й випростаними багамами. Є ж або й нема: ген на високих кресах давнє сузір’я Діви, й що кому до того, же не одна марить, щоб десь там, в закутках світобудови чи в закапелках свідомості знайшовся бодай натяк на сузір’я Курви. Квіти майори, як всюдисущі мойри, маєвом зелені й ритмом стрімких вітрів орійських майорять у сонячних барвах. Най душа твоя буде вільна й радісна, як Велидень, а життя – сто раз прекрасне й щасливе, як сонячний вітер над головою! Острів людяності – це що? Вже та ріка роковая повну рожу нам рожає. Впав червень – ще нема суниць, але в повітрі розлито їх запах. Тихо-так-тихо пливе ріка життя. Пливе ріка роковая, плаче дівка яровая. Безберега річка – пустеля: вода утримується й спрямовується берегами. Так само родовід – оберегами. Косу стравили. Красу стервили. Траву скосили. Життя – акорд муз, трон життєруху. Плюнь на желізобетонний бовдур й крихти малп. Вітер із Заходу несе дощі й воду, вітер зі Сходу несе суху погоду – пісок і попіл жере самум пустель. Острів не йде на дно – аж ось галицьке болото, може й не всуціль, булькнуло, не лишивши й сліду від Роковин. Соціал-демократія, угодовство, комуняцтво й всячина шкірять зуби й готові продати всіх і вся. Якби й було можливим контактувати з москалями, вони б усі поголовно стали працювати на велику Україну? Тьху на вас! Візерунки пальців, кільця зрубаного дерева, кола по воді – все це вібрації часу, одежа метелика, кров троянди. Присвячуй Службу Божу життю, любові, сім’ї, дітям, родині, здоров’ю, злагоді. Чи це означає стояти на місці: не-ходити, не-говорити? Кажуть: полюби геть усіх. Навіщо так розганятись? Хтось когось має за ніщо, бо ще хтось когось має за ніщо – полюби ж одного-єдиного, полюби хоча б обраного! „І коли то вже буде погода?” „Колись буде! Мене більше турбує відсутність справедливості”. Калина – деревце жертвенності заради інших, заради вселенського щастя всіх і кожного. Так само – Вкраїна. Будь мудрим, коли та кривомушка захоплює жертву в залежність, а потім, бач, унезалежнює, попивши крові. Культ бога сонця – людської постаті з головою сокола в соняшному вінці-диску – склався у династичну епоху, коли родова еліта брала на себе святу відповідальність за світовий порядок. Так виник РА. До цього були дуалістично парні боги Хор-Гор і Вер-Вір. Хор-Гор – це ж Сокіл, розкрилений у польоті: проз світосвітлий простір. Його очі – сонце й місяць. Залежно від напрямку польоту змінюється ніч на день, пори року й таке инше. Вір-Вер – бог неба й світла, не конче сонця, його теж зображали сонячнооким соколом, тобто це була своєрідна пара, згодом ХорВер (ГорВір). Ця горньо-небесна вірність складала горду велич Вертогора, тому ймення Горвір читають ще як Великий Гор. Або що може бути вищим за цю небесну вірність, за цю горящо горню волю й велич взаємодії! Традиція княжості й книжності – доля еліт! Не рвіть нерви: не шматуйте поле взаємодії людських сутностей – духу й тіла! Понятійно теоретично зрада коригується страхом і силою: цоб-цабе, мамцюню! Цебто в різних випадках по-різному трактується, може, й те саме. Назагал „зраджує” підлеглий, підневільний, що боїться сильнішого, свавільного, сварожо ворожого. Переможців не судять: сильніші ні перед ким не зобов’язані – така меланхолія! Із раю вигнаний Ізраїль; із гаю вигнані ізгої… А була ж краса Правди і правда Краси. „Вишита хусточка на всі штири кінці – кого вірно люблю, стелю під колінці; кого вірно люблю – того поцілюю, вишиту хусточку йому подарую”: на всі чотири сторони білого світу нема мені милішого й любішого за тебе! Прибутня вода молодих сил юначих розливається понад берегами. Життя, любов і творча праця мережать хрестиком трикутники наших доль, сіють-висівають вишите поле взаємолюбства. Клякнемо лицем до лиця, очі в очі глянемо, душа в душу станемо одним тілом і одною душею – ти мій обранець, бранець і оборонець назавжди! Тихо-тихо дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше: чає чує, дівка дома не ночує. вимирає популяція, нація, акція, профанація. Що таке час? Нема його завтра й учора: нема його щойно і вже. Над ним теж бухгалтер стоїть. А ящо над ним сто бухгалтерів, то що я кожному маю платити? І год з годиною, і згода-угода, й гідність-погідність, вкраїнська погода й китайська пагода – все воно стимулює погодження вільних сил. Чи не звідси й походження? „По садочку ходжу – кониченька воджу: через рідну неню нежонатий ходжу”. Погоду можна погодити, узгодити: як по вертикалі, так і по горизонталі. Не мож догоджати: полюбіть одне одного душа в душу! Якщо ж сношаться без любові й без погодження – погода стає бичем людства, негодою, незгодою. „Розбиття посудин” („Зивірат Гакелім”) хоча й катастрофічне, бо ж судна проводять у цей світ Боже світло й добро, а після „розбиття” світло, не втримавши напружень-розпружень, розсипається на безсильні іскри зла й незгоди: темрява прошила всесвіт душ. Завдання людини – направа розбитих посудин і збирання розпорошеного світла. Дзер-коло. Ключ колюч. Вікно-віко-ікона. Очі. Вочі. Не конче вовчі. Вірмони – суміш урартів, малоазійців, вірменів й, можливо, скитів: самоназва – „тай”. Такий собі парафраз, інструметальна п’єска, опис, оповідь: одне слово – пару фраз. Весняні хороводи зачаїли горні знання-віди: то вгору, то вдолину та й на свою україну! Завивання-розвивання рухомих ключів колувань. В’ють та й в’ються вінки життя! Культура й смерть – не синоніми, але й надиво зближені в житті і смерті загрозою самознищення. Коли ж культура спирається на культ животворящий, на колування всевідних імпровізацій – вона безсмертна! Так само Слово – гарантія безсмертності людської душі. Розширення внутрішніх обріїв слова як оправдання Мови перед воротами Раю – відкриває життя вічне для живих, мертвих і ненароджених, створює умови для життя Духа не тільки в людській пам’яті, а й задля всевічного втілення душ, бо це їх земний шлях, але й зоряний час. Життя стає живлющо мотивованим у всечасному й всечесному колуванні живого-смертного. Приготування дібр до всевічного добра – великий чин випробування. Коли ми кажемо „все буде добре” – це не означає, що все буде добре, а що треба бути готовим до всього – тоді все буде добре! Сновидіння пливуть над землею нерозривними хвилями буття. Сни довжиною в життя з глибин підсвідомого – самосвідомі в Замислі, але вкотре зафіксовані у видіннях із середи на четвер (з дев’ятого на десяте жовтня 1996 року) у віці Тараса Шевченка. Знакових подій і віщих знаків було в мене нівроку – загалом це містика: без них я не сягнув би тих результатів у письменстві, що маю. Перших 29 років жив на межі світів, на грані між життям і смертю. Дуже значущий досвід! З одного боку – велике обдарування, звісно ж, від Бога: душею, тобто надтонким духовним тілом ширяєш проворніш птахів небесних, живеш з подвоєнням, фізично відчуваєш безмежні можливості душі й тіла. Ніхто цього достеменно не знав: навіть ти. Слід утаємничення в післявоєнній атмосфері підпільної боротьби з окупантом, коли всім єством слухаєш, але не конче говориш, лишився більше в нутряних нуртах крові, але частково й у пам’яті. Багато що, зокрема й візії знутра, блокуються й „не пригадуються, як сон чи щось инше, в активній свідомості. Аж „пригадалось”. Як духовна школа й духовна практика. Паралельно йшло велике випробування. Після смерті тети Марки, яка лежала на катафельку з відкритими очима, чи не кожної ночі будився від гроз і загроз (а от чи погроз?!), від вагомих первознань, які мені космос вливав у душу через той містичний сон. Снився образ Матері Божої – через нього (наскрізь!) проступав лик тети Марки в жовтому ореолі. Все це розкручувалось із щораз більшою обертовою швидкістю. Золотий німб ставав спіраллю, конічно закручувався досередини, творячи засмоктуючу руру. Тоді я ще нічого не знав про чорні діри. Ця структурна безодня мала забрати не тільки тету – йшло потужне випробування смертю мого під і над свідомого. Вночі пробуджувався, й дотепер дивуюсь, як гупаюче серце могло витримати повторювану регулярність цього сюжету. Тут доречна не одна світоглядна репліка. З дитинства був переконаний, що народжений згори – звідси тверді установки ще з дошкільних літ: „за правду” та „гроші треба спалити”. Гостре відчуття місійності й справедливості – все життя зі мною. Можна було б під цим кутом розглянути факти й стани внутрішнього й зовнішнього буття моєї душі, однак ми домовились не публічити тайне, скажу тільки, що поразки не передбачалось в принципі. Душа запрограмована чин чином: від перемоги до перемоги. Ти пастушок стад непорочних, твори військо, об’єднуй Україну: все просто, як дихати. Внутрішня свідомість передбачає не сумніви чи роздвоєння, а подвоєння сил: будь сильнішим за зовнішний збіг обставин. В іграх і забавах з друзями й недругами бийся й змагався з усіх сил, чуй божу правду й дух програмно неокраяних й неокрадених спроможностей. Суто особистісне в людині – місійно передбачене Творцем: повір і йди шляхом здійснення ідеального, поле творчості безмежно вільне. Знай: справжня природа духовна, чуй програмну силу в собі, яка змітає всі перешкоди. Особисте в людині – запрограмовано місійне: твердо йди шляхом реалізації ірреального. Космос – повсюдно. Поля реалізації – безмежно родючі й щедро привільні. Май чуття загроз й небезпек, які з тобою, але вже не твої, куй неземне надхнення, силу й відвагу! Жий вільним ширянням між небом і землею, злетами найглибших сутностей і властивостей душі й тіла. Ти птах, злітаєш по немислимих параболах у повній гармонії зі своїм єством – легко й невимушено. Але ти щось більше, ніж птах, диво небесної спромоги й головне – сам собою, те, шо нізвідки й назавжди: вільний політ! Відчуття верху й низу, напрямку й мети – з тобою, водночас не в якійсь одній точці, а в неспинності колувань – без ризику зблудити чи впасти. Ти велетенська космічна гойдалка: ні – щось більше й живіше, більш ніж! З неймовірною насолодою й радістю, з безмежним духовним надхненням міняєш напрям польоту. Десь поза явно-уявним, шмигають хвостами й вигинають спинами леви й левиці, щось ще, але ти з відчайдушною веселістю, за сантиметр від їхніх роззявлених пащ, злітаєш вище, чіпляєшся за якісь видимі й невидимі конструкції. Вони падають, а твій душевний рухоспокій з тобою – ти непідконтрольно самокерована сутність, твоя динамічна структура досконала. В завжди першу й останню мить зринаєш, мов сокіл, в небесну безкрайність, й усе-все, весь стан і процес дивовижно правильний, самозрозумілий. Друже, поки ти летів у Дубай і з Дубаю – я літав, щоправда, не в Дубно, а в Карпатах і подумки здибавсь у внутрішніх мандрах з духами предків. Сьогодні наші стежки-доріжки перетнулись. Вітаю Тебе з музами й музикантами, мандрами й мандрагорами: так чи інак – живемо, хоч життя й минає і врешті-решт минеться, але ми ще подибаємо деінде. Не ставай дибки! Сміюсь сам до себе, щоб не дати дуба. Що тобі побажати в твою п’ятницю, коли кругом ще повно листя й нема першого снігу, коли осінь в міру осіння, а тобі щойно двадцять вісім і ти ніяк не втрапиш наздогнати половину моїх літ? Само собою – здоровля! І щоб твоїй долі було з тобою добре, й запас твоїх можливостей був невичерпний! Щоб твоя любов до життя не згасала, а земні радощі купали тебе у хвилях надій і живих хвилюваннях. Щоб ти мав щастя вже й назавжди! Летить відлуння з того боку: не сподівайся – доля від долі так далеко! Віщує квітка космічну далеч. Взаємна любість станів і сутей – животворяща. Нема ж розривів і суперечок між кревновласним і спільно нашим, між особистим й вливанням в Боже: розчиняйсь в інших – усі ж подібні, хто має душу й зрідні із предком. Але реальність така жорстока: іду і плачу, крізь ніч ридаю. Пливуть безмежжям всесвітні зради! Не розчинитись в тім, що відсутнє, що не існує як план Господній, або ідея понадвсесвітня – як Божа цілість веселосяйна. Любов – у Дусі, у надпрограмі: ходімо разом! Співтворчість зрима – в душі народній, взаємовільна у хвилюваннях. Тут як тут напівзабутий ритуал. Змахує на колхозний псіхоз. Може, воно й тре, але ж бздуроманія: люди сприймають це як мус. Формально. Розпашілись й розписались в єднаннях душ – вечірні дзвони: бам-бам! Чи насправді? Так, але щойно з увиразненням окремішнього, взаємопідсиленням взаємного, в процесі вільного перетікання енергії в суспільстві, культурі, в священнодійно погодженому Народотворі – таке взаємопроникнення пише нову якість, визволяє надпрограмні вектори розвитку людства, обгрунтовує космотворче радіння світових сил. З огляду на безвічне душа також тіло й також смертна: в цьому реальне застереження всім народам: спасайте й плекайте геніально-оригінальну духосферу вільних змагань, бо в них питоме раювання білого світу, продовження святих часів людства в злагоді з космічним ладом-порядком. Варто знати: якщо працює УКЛАД – нема ускладнень! Душа безсмертна в розумінні ґенетичного вибору й відбору кращих властивостей природи, що володіють історичною пам’яттю спадкових рис, найкращих ознак і якостей родоводу. Літописання кров’ю означує спадок. Що тільки не повигадувало й не навидумувало одуріле людство, аби здурити самих себе (еге ж, „дурю себе таки самого”) – бо ж тіло нам дається в небезкредитну позику, й негоже з цього обману-самообману давити злощасні відсотки, щоб заплатити ними за перехід сюди-туди чи залатати чорну діру нещасть! Сни – дивовижна штука: я міг би розказати про параболічний сніг із хмари, вирваний зуб і навіть про свою смерть. Все ж вихоплене живцем із часоплину, все це стоїть у моїй душі каменем неспотикання. Різниця й різня – несумісні стани – це ж хтось як вріже, а тут когось живцем ріжуть. Чи можна, зродивши, зрадити? Або зрадівши, заридати? Замість підкорятись безсмертній Україні, ви несете сюди розруху й смерть. „Мені є що втрачати!” – каже Оксана. Невже цноту? Не так важливо, чим душа світилась, як скала тріщала. Головне, щоб любов не вмерла і життя тривало! Глянь на мурашник людський! Знову ж таки: „Щоб я був злодій, як брешу!” Очєнь даже збочень! – дивлюсь на фальшиво цнотливих і лукаво розпусних. Вбережи мене, Боже, від згіршення душі й недосконалостей тіла! Ображання світу вливаються у світові образи – тому й гірчить солод любові в світообразі білосяйв. І ти, і я, і всі кругом знають, що знати Бога – це знати любов. Більше мені й не треба! Може, ти знаєш щось ще, і це ускладнює наші взаємини? Діти завжди гарні – тільки б не здідьчились! Йшов по місячній дорозі – сонячний витязь позачасся. Кров молода співала, й обрії розгортались в безмежжя. Лунко і спрагло котився грім золотих копит. „Мій зоряний брате, прослався! Твій шлях гомонить понад світом: прослався в безмірні простори, й знов зоряне небо здригнеться від хвиль потойбічних. Прослався, мій зоряний брате, в безчассі й безмежнім поході – під грім золотих копит!” Мисляча матерія най собі існує, але не забуваймо про духовне начало! Я не модний не тому, що старомодний: я – інший! З точки зору китаю чи японії європейська цивілізація – побічна лінія культурного розвитку. Медоноси цвітуть з квітня по жовтень, але свята бджола літає вже з березня. Багато заздрісників воліли б обдарованого вмертвити, а як той не дається, то хоч би й святого – звинуватять у зв’язках з нечистим. І ти добре кажеш, і ти добре важиш, і той, що мовчить, добре думає. Людина не раз переживає свою смерть, якщо по-справжньому переживає за інших. Платиш за курву, плачеш за ідеалом. Як розрізнити мудре й немудре? Самоіронія це що – самотрахання самотракії? Люди, які попадались у житті, ніщо не могли змінити, але щось мені в них подобалось, або й ні: вони входили в моє життя, або виходили з нього. Я їх не виганяв: якось вони самі здогадувались це зробити. Навтяк гутариш, бо! Попри всю свою жвавість і книжність ніколи не був фарисеєм! Кров журчить із-під серця, й душа душу чує – відчуй божественну розкіш любовного перекочування хвиль Це відчування – змалку до смерті. Якийсь неборак рад спілкуванню на думаючих рівнях, а воно ж багнеться на рівні зріднених душ, доброго серця, взаємолюбства, що його ніхто в тебе не відбере, якщо сам не розтратиш на дурниці. Півень-співень пив не переставав в Україні воду життя й славно оспівував сонце. В москалів він потух, зійшов на пси. Абсолютний дух – завжди особистісний і національний: все вирішує воля суб’єкта. Погоджена воля суб’єктів творить ту чи іншу реальність. Звісно ж, усе в Божій волі! Атеїсти посилаються на чесність із собою, але їх безбожжя – смішне й наївне! Поважний товстуха підписує книжку: „Великому синові України, унікальному науковцю…” „Нащо ти це робиш – ще треті півні не запіють, як відречешся.” – лагідно усміхається філософ яготинському цілителю. Мисько з Крвавичем вітають з виходом букваря „На білому світі”: Ваш „Кобзар”… „Буквар…” – поправляє автор. „Ну так, Ваш „Кобзар” – щось надзвичайне. „Я знаю.” – погоджується класик. Левко Різник пояснює землякові його велич: „Ти не знаєш, хто ти такий, ти не знаєш собі ціни, ти навіть не уявляєш, який ти геніяльний…” „Тихше, Левку, – не лякай простих людей”, – сміється пересмішник. „Я вже тобі казав – ти великий поет, в тебе справжні шедеври – це так, але твоя остання книжка дуже добре збудована: мало хто розуміє збірку як цілість і вміє архітектурно вивершити її структуру.” – хвалить Калинець автора „Бручевиці”. „Богу дякувати!” – цокається почарківець із симпатиком Богдана-Ігоря Антонича на спомин про високу поезію. Довірливість і віра – рідні сестри: вони – різні, але вони рідні! Світ ловив мене, й не спіймав, але не тому, що я аж так не давався: просто кожний сам по собі. Я сам – цілий світ! Ер Де мрійно дивиться на місячний серпочок і змовницьки мовить автору „Українців”: „Те, що я тобі скажу, ніхто тобі не скаже: ти абсолютно оригінальний.” „Ну, це я знаю: всі люди – инші, всі ор-ґеніальні…” – визнає новозавітній філософ. Так, але ти АБСОЛЮТНО ориґінальний! – не здається друг Вінграна, Матвієнчихи й багатьох інших ориґіналів. Всі, хто має бодай щось у душі чи за душею тет а тет визнали твою сувереність. Хто як! Нявчать, мовчать, кричать… Ще треті півні не співали, ніхто ніде не гомонів. „Дорогий друже Богдане! – пише Петро Сорока, – Завжди любив твоє слово й читав з нестихаючою цікавістю, але ти так багато пишеш, що я не встигаю за тобою. Й ось відкриваю „Книгу перетлумачень” і „Бручевицю” й ніби прочиняю двері в якийсь майже незнаний мені, безмежний світ. Безліч дивовижних відкриттів. Суцільний шлях подивувань й осяянь. Яке диво має Україна й зовсім тим не переймається. Можна нарікати, але це нічого не дасть. Будемо надіятись, що воздасться за працю й талант у майбутньому, в прийдешніх віках і на небесах”. Ну, до небес я ще не піднявся, але як тільки журналіст колодій обмовився про „матір української поезії”, маючи на увазі „майстер”, а Ігор Калинець заявив, що „твої вірші – справжні шедеври”, задумався про псевдо. Внникає питання, як ставитись до радикальних пропозицій повернення України до самої себе? Та нема в цих намірах нічого радикального! Це загальнолюдські цінності. Всі ми усвідомлюємо й переживаємо цю потребу як неминучий процес – хтось ширше, хтось глибше: в тому смислі, що варто бачити в цьому наверненні майбутнє не тільки України, а й всієї світової спільноти! Всі колишні імперії обтяжені амбіціями, еклектикою, пихою, мішанкою в голові й довкола, а цілісні невеликі народи – легкі й надхненні, природні й щасливі в своєму святому радінні: Бог дає шанс не тільки людям, а й національним суспільствам у вільному змаганні творчих сил. Світить та й світить, бач, націоналізація навиворіт: переводимо стрілки на враг би його, але навряд! Вчиняй – не вчиняй задля очищення, але пропутінська „путівка” це що?! Химерна природа творчості. Крішнуїти виключають можливість творення в людському суспільстві – мовляв, усе вже створене. А для чого тоді жити? Чи ж творчість – поза життям? Душа безсмертна. Отже, Бог творить завжди й усюди? В мовних глибинах – мені, як рибі в океані: пливу та й пливу. Дух мови – це ж Тайна Святого Духа! Важно, щоб душа була твердою фортецею, криницею й крином, наповненим любов’ю, бо ж ненависть розлита з необережності в людині й людстві раз по раз вдаряється в брами душі: занадто дороге задоволення – реформи в царстві звірів, ба й безлюдьків. Як покращити якість доріг? Розбомбити й почати все спочатку? Звідки взяти гроші на війну з москвою? Назвати орду найдорожчим другом України й вирахувати за неустойку трильйон талярів? Як підняти курс гривні, незважаючи на проурядову політику Національного банку? Взнати профорієнтацію сих і тих й поміняти їх місцями, просто кажучи: самозґвалтувати це-се? Якщо півтора години говорити про горівку, зароджується товариство тверезості, бо вже не п’ють, а говорять. Адже Ра? Раджа – світла людина, соняшний: той, хто радить, порядкує, порадник, урядник, аджар. Хтось злегенька підказує, що життя занадто коротке й усе має кінець. І нема чого бідкатись: йти, чи лишатись! Визнання Тайни розширює можливості. Моє пізнання стає безконечне, якщо я визнаю непізнаваність божих тайн. В умовах змін йде про духовний, а не посадовий чи, бач, родовий аристократизм – орійстократно взоруйсь на расу! Культура – в селянстві. Місто – цивілізація, як ото печера, чи гора Афонська: задля реалізації Синтезу. Але культурний синкретизм села сильніший. Жий назавжди! Зажди, підожди – затримай мить вічності, кожночасно зачекай! Не зникай. Не уникай! Все вже було. Нічого не повториш. Не видумаєш. Можливі хіба комбінації, компіляції, варіяції. Але й вар’ятів та компіляторів з комбінаторами було предостатньо. Тут або курва, або праведна – от і все! А так хочеться, щоб взаємовірна любов зняла тавро покритки з жінки-недіви, зробила її Матір’ю, а святу пару – одним тілом і одною Душею! Що ж, підмінна популяція – продукт мутацій: правдиві гриби рідкісні. Білі – на різьбі; їх треба легонько викручувати, справа наліво, закривши очі. Не людина лікується від грипи, а малий мікроб адаптується до організму й поринає в сплячку, щоб колись знову прокинутись у нових кількостях та якостях. Мутанчик москаль явно „замешкався” в нашій хаті! Паразити свідомості всюдисущі. Здавалось би, в цьому порідді сатани геть відсутній духовний чинник, але звідки ж тоді беруться спекуляції не тільки фізичними чи матеріальними, а й духовними вартостями? Що таке майстерність на полях творчих реалізацій? Такий собі спецпідрозділ з усунення зайвих емоцій, красивостей, натяжок, надмірностей і дисгармоній? Рослинна свідомість – в усіх підневільних народів! З хворобливою уявою справедливість не встроїш! То він себе уявляє коровою на сіні, то травою, яку скосили на сіно корові. Шлях квітки знаний: з одного боку всі квіти нестерпні, з іншого, що ж: відцвітуть, і жаль буде! Що таке діаспори? За визначенням – спори: розмножуються і в не дуже сприятливих умовах, пак середовищах. Наша діаспора в світі – дуже спора: еге ж, велика. А чи сприятливі умови були в самій Україні? Отож бо, всі ми діаспора. Живем на зло ворогам? Та ж ні: на радість Творцеві! Книга буття, яка непереможно розгортається перед нашим духовним зором, ніколи не була й не буде витвором жодного жаднющого претендента на святе Авторство, але безсмертний посил залишається. В мене завжди щось пропадало. Не тільки лахи чи гроші, а й вірші, картини. 2015 року запропастились всі мої найкращі малюнки – я зібрав їх в одній папці: комусь хвалився, показував видавцям, друзям й сусідам, а ті, хто жужмом причетні до цього злодійства, просто виконали брудну роботу – я не ображаюсь: за цим банальним крадійством щось інше. Руйнівні сили, протисутньо присутні на цьому світі з метою морально вбити творче начало, але ж це не так просто. Бо й після злочинств й найпідступніших ударів можна жити, адже життєвий посил безсмертний. Звідки береться культ особи? Чому треба вчасно вмерти? Стилізуюсь під київську русь. Василь. Велесил. Вислава Прекрасна. Витязь Велислав. Мелислава Чудесна. Кончислав і Услада – спокуса Русалки. Чого тільки не навидумує літописна зграя! Що страшніше: схильність до ухильності, чи вихилянь? Пустослів’я і пустоцвіт займають цілком певне місце в будь-якому світогляді – є екземпляри, які навіть у з’юдженні легковажно торжествують, мовляв, це не духовна зрада, а майже фізичний компроміс… Одеські жиди, московський стиль, ізраїльська прописка, швейцарські банки, хозарська орда, американські покровителі, „паршиві” ґої. Жодного жадного жида! Що ж, справжні українці з темними не грають, з малпою не заграють, з жидом не мають спільних справ, а все ж ненависть глибша за те, що хто кому зробив: коріння ненависті – в різних моральних векторах поведінки, духовного розвитку й життєвого шляху. Чесного ненавидять за його чесність, вірного – за його вірність, зрадженого – за його любов. Якби те вільне спілкування з природою вписати на скритий скрижаль й розшифрувати, ба й підкоригувати – най би то була неповна свобода, але ж було б чим дихати й не задихнутись! Англійське „ту сліп” – як мовлять, „тут сплю”: „на повітю”. Сліпаєм далі. Мама – те, що маємо: ма й ма! Доки маємо! Неня – не й не: нині є, завтра нема, але ж пестливо пом’якшене, не розпачай! Тато – те й то: від Тео! Стати особистістю можна тільки в контексті Народу, в надособистісній Особі, що зродилпсь від Першослова. Як тільки люди стають Особистостями, може йтись про становлення Народу. Як тільки Народ постає як Особа, сподівайся на участь Раси у трансцендентних перетвореннях світу. Тоді й справдиться правда, що людина сотворена за Образом і подобою Творця. Здавалось би, міль має розвинуте естетичне чуття – сідає на мальовану квітку, але з іншого боку: ні й ні – міль пожирає все підряд, всі, так би мовити, життєві тканини. Рускулюм – селянин. Рискаль – селянське знаряддя: ним він розколює груддя (роз-коло), сприяє розвою господарських кіл, зродженню й розродженню землі-мами. Раса – з латини: чиста! Терпи, козаче: терпке терпіння – сила й воля, кріпкість і кріпость. Хоч вода й видюща, але ж кажуть „забагато води” й мають на увазі, що поезія – дух і вогонь: „вода” ж, якщо забагато земного, пак земноводного. Сіль сльози – не така вже й пекуча! А чи латинське це „вай солі” – „горе самотньому”, „сіль осілому”? „Вай-вай”! Самосвідомо реґламентуймось! Укри-краяни-українці обживали-усвідомлювали всю триєдину цілість: край, країна, вся територія; центр-столиця; край-окраїна, окраєць світобудови. Архетипне „кр”-„крт” об’єднує безліч божих лексем, зокрема „криж-хрест” – центр поєднання і взаємодії: землі й неба. Крижмо при хрещенні – дар новоприставленому, символ білого світу; „кряж-крижі” – хребет-основа гір чи людини. Стоять мені в очах всі украяні окраїни-україни: Поділля – діл; Опілля – піл; Покуття – кут; Боковина – бік… Стосовно останньої можливе ще богемне трактування. „Баговина-Боговина” [біг-баг-бог-буг] – отже, Богемія. Наші предки мали розвинуте геополітичне мислення й тримались географічно-етнографічного розрізнення вкраїнських земель: структурно-просторовий принцип. Що Боковина означує „бік” – свідчать ще й гідроніми Бокова й Боковенька (права притока Бокової, правої притоки Інгульця, правої притоки Дніпра) й низка топонімів із коренем „бік-бок”. Комплекс України-окраїни спричинився до перейменування Боковини на Буковину, хоча буки й не мають прямого, ба й жодного, відношення до етнічної самоідентифікації. Гніт, гнути, гнити, гній – паралельно тотожні, але й протиставно протилежні відносно позитивним лексемам „гей”, „ген”, „гін” „геній”. Геніальність кільчиться з ґенетичної матриці, з материнського „ґена”, з материкової основи основ. Кожний розкодовує бодай для себе якусь частку космогенної механіки, тягнеться збагнути минущість та взаємозалежність часток стосовно Цілого. Це можливо тільки через богонадхненний процес творчості. Я вам – ідею, а ви вже порпайтесь. Сто клясиків скажуть, що наша класика відгонить нафталіном, але, може, бодай в одного з них є щось живого й свіжого! Жива вкраїнська мова – основа міжетнічної знакової системи санскриту. „Сан” – не конче стосується „санацій” чи санкцій, а старий синкретизм – нового синтезу. Все ж вартує усвідомити прасилу ядра і суперсилу його розпаду. Пракорені – це ж архетипи! Дві приголосні – й маємо первоскладання: неповний корінь, СВ. Три приголосні – корінь повний: СВТ. Ось звідки світ, світло, свято, свастика, свитка (сва). Свитка – це ж не рвана вдяганка, а ритуальний одяг, ознака гідності й честі, Божі ризи господаря від Господа. Порушив господарний кодекс честі – обріжуть поли або ж крила свитки! Безчесній дівчині – косу. Без свити не полетиш білим світом! В гаївці співається: „Сивота, сивота.” Бо й КРТ – закрита система кодування! „Поклонюсє всьому світу – всій своїй родині!” Направду, весільні веселощі! Інша річ поховальні співи: „До темної ями, де не видно ні сонця, ні звізд, ні тата, ні мами”. Хіба не споріднені „вулиця” й „вулик”? Або „криси крисані” й „краса красуні”? Карма – караючий меч, кара сил „ме”. Аж ось корчма – що це таке? Встав до світу. Втворились двері творення. Спас Божий Нерукотворний! Розвиднілось в душі. Лягали в лоно слів зерна істини. Здрімнув чи не здрімнув умиротворено – й усе пропало: розвіялося в дим. Лишилась каша – глей-глина: стопами земної ляльки. Чорнозем пахучий парує під сонцем. Тиша стоїть. Мовчить Всесвіт. Хто мене поверне? Ніхто! Тепер по мені плуг ходить. Пшеницю сіють. Бодай щось! Вже я не мрець, і не Творець – стою й плачу без сліз. Можна передбачити частковості, але не Божий план! Жінка, якій, бач, схочеться бути чоловіком, звісно ж, не зможе цього досягти й пнеться його перезмагати, „переплюнути”, а радше – знищити. Врешті-решт, вона змагатиме приручити й використати чоловіка: на його ґорґошах й приниженні, вивищити себе, користаючи з нашої потреби в протилежнім началі, захоче мати чи не всіх у себе в ногах, а насправді. Отож бо: йде по руках! Скурвлене, недовикшталтуване жіноцтво як символ чоловічості навиворіт (чому я не сокіл, чому не літаю?) не любить свою стать, отже й носіїв статі протилежної. Такі ні чоловіки, ні жінки можуть привести людство в його теперішній редакції до виродження й загалом погибелі. Жінка має бути жінкою – гордою за своє материнське призначення, гідною звання Великої Матері. Всілякі емансипатки, визволительки від своєї дітородної місії – насправді психопатки: саме так, бачся, й доречно діагнозувати! Трудоголіки не знають, що таке депресія, деколи їм вдається культурно перепочити, наче б нічого не думаючи й нічим не переймаючись. Іван Марчук каже: „Не знаю, що таке натхнення – сідаю й працюю!” Ігор, сватів син, учасник АТО, каже, що зробили внутрішню ротацію: повитягали із землянок, де було принаймні тепло, й уже з усім звиклось, як з могилою. Тішились, що на тамтому світі, в сто раз краще, як нагорі – аж ні, за шкірку героїв! – й поселили в гуртожиток, а там холода, вітри свистять і снаряди. Гріються спиртом, грають в карти. Що таке життя? На це запитання нема готової відповіді: чим більше живеш, тим більш розумієш, що нічого не розумієш. У скіфські часи парою подвійно сущому й понадсутньому Папаю була Апі – Його біологічно-фізична іпостась: не-Па. Від Папая й Апі – Таргітай, а від нього – три сини, з-поміж них Колоксай – Бог Сонця. Натяком на певну умовність шифрувального коду й стали космоніми Папай і Мамай, які підказують, що не можна парування Землі й Неба розуміти буквально. Їх єдність, поєднання і взаємодія не мають нічого спільного із сексом, навіть з паруванням, а їх божественно творчий акт – із актом злягання. Папай символізує Отця Небес, Мамай захищає Матір Землю, те, що ми маємо в нашій земній долі. Мамай – козак-захисник, бог-син Землі й Неба, а праотцем сущого є Папай – хліб наш духовний, надсутній. Поділля й Полтавщина – крила божої птахи Вкраїни: не цураймося, признаваймося, бо багацько нас є, дві реальності, пак два ареали чорноземно-чорноморського Краю, перини з пирію: пухка й життєдайна земля вкраїнська – не мож пустити, щоб Земне перебиралось на Небо. Маєм святий обов’язок перед людством – імпульсивно щедро вжити принцип продуктивної репродукції всіх наших надбань, роювання і раювання нових щасливих поколінь. Наші предки створили чарівні чарунки співжиття й аж до небес височенний проживально-переживальний оптимум, щоб він давав справжню насолоду й заохоту жити: понад сто днів свят і неділь річно, коли працювала душа, а між тим можна все поробити! Саме життя було вченням і навчанням, вихованням й заховуванням традиції, а не сугубо споживанням. Творче виробництво матеріальних вмінь і надбань дбало про кухню-кулінарію й духовно зріло культурно-звичаєві-душевні блага. Топчемо ряст навшпиньки: граціозно-грандіозно, обачно-обережно, нарощуємо чорнозем, розширюєм свідомість, сердечно й великодушно плекаємо суто вкраїнське раювання на тихих водах, на ясних зорях, в краю веселім, на Україні. Де ж воно все подівалось? Брудні вагони сірої Украйни в невмивану росію розтягають усе, що залишилося від Тайни, усе, що кпить й болить – мов здобич крають. Посміховисько й сміттєзвалище Європи – і де ж та екологія совісті, душі й просто екологія? Екстримально разючі й експериментально підлі рани на тілі райських теренів, на тлі фарисейського одобрямсу, сердечне пекло замість радіння – окрайці щастя, окрушини честі й гідності великого Народу. Якщо про віру чи й зневіру весь час думати ще й говорити – то це божевілля стеменне, або ж пуста тарабарщина. Як тільки хтось тебе поправить, уяви собі, що це з подачі Бога – й стане легше: незалежність від галицького безпросвіття – перший крок до справжньої Незалежності України, бо той галицький П’ємонт сам себе пожирає і власною кров’ю запиває. Яка фізична, а яка містична природа цього захворювання – ніхто не знає, і дай Боже ніколи й не дізнатись! „Ви геніяльні!” – кажуть видавці. „Я знаю! – обкладинка має бути конгеніяльна, – погоджуюється поет, – між іншим, а почім кропива?” Сиди в кубашку, в закутку, в запічку й порпайся у своїх наче б знаннях, лжевідах горопашних… Після татаро-монгольської навали вкраїнці занурились у глибоке підпілля: наверх випірнула Січ – козацько-розбишацька вольниця й водночас самокероване братство вільних людей. Процес реставрації тривав інтенсивно упродовж десяти поколінь. З 1452 року, після двохсотлітньої реабілітації розорена Вкраїна вернулась до свого європейства, однак самовідтворення тривало в усі роки вимушеної неволі й самоусвідомленої боротьби. В гербарії-колекції, лекторії-лепрозорії навіть квітка-цариця стане блекотою й дурманом. От дивовижа! В останній книжці „видав” я аж дві помилки в одному слові. Пропустив „т” й написав „а” замість „о”. Вийшло „конраверсійний” замість „контроверсійний”. Слово достатньо вживане з грецької через французьку, однак мене більше турбує написання „с” замість „з”, бо ж так хочеться, щоб звучала дзвінко по-українськи версія індоєвропейської спадщини: контроверзійний. Що ти верзеш? – засміявся сам до себе й визнав, що всі наші знання таки відносні й недостатні, сиріч „незнаємі”! Усмішка над прірвою завжди доречна! Драма високих ідей і надхненого чину – тоді ти на коні, а не на кону, тим паче, не під конем. Коли ж ти на коні й не розігруєш ситуації, не бавишся в життєздатність – ти летиш: чи то більш падіння, ніж високий політ, чи найвищий політ, а не вільне падіння, але це свобода й найсвятіше витання над прірвою. В усіх інших випадках – мюнхаузенове виборсування із твані за пільну чуприну, або ж безвольне засмоктування суспільним „багном”… Й годі чухати кучеряву лисину смертного часу: все ж тлінне! Москва й мошва давненько вшились в праукраїнський контекст. Що ви хочете – це ж два паразити, які ніколи не відчепляться від України! Азійсько-жидівська Хазарія й надалі смоктатиме кров Божої раси, й вина в цьому чия? Правильно: самих українців! Замисел був: окультурити здобичницьку азіятщину, обожествити різноплемінний зброд, але експансія, хоч і поміркована, все-таки мала в собі риси імперіального розширення, пак завоювання. Один знайомий мого знайомого, правовірний жид, було, висловився безапеляційно: ми вам ніколи не простимо Святослава. Отого, що розбив Хазарський каганат, еге ж! Чи не тому в психотип українця вжився синдром раба й рабовласника в одній зв’язці: ми завойовуєм – нас завойовують. Кожному багнеться мати за раба когось зі своїх, кожний готов стати рабом чужинцеві. Упродовж безвічної боротьби добра зі злом, творця із руйнівником, Бога із сатанінням виробився синдром примусово взаємної адаптації доброго й недоброго – невже вовіки віків? Арабське „мос” – „підданий”, „змушений”, мусово вимушений „работать” на завойовника, таке собі безпросвітнє „бісорабство”-„бесарабство”. Спершу це була судьба москалів і мошків, але ж давно все „внедрилось” у напівдохле хохляцтво. Й от: чи була реально ритуально-кровна жертва півнем? Греки сиділи кружкома, як жаби в болоті, довкіл Егейського моря й випасали кіз, а кози – вони мечуть, тож і ми покумекаємо поміж Озовським, Середземним й Чорним морями про се, про те на тему європеїзації вкраїнського людства. На порогах між добром і злом викохувалась запорозька вольниця дотепної спільноти – святих праведників космоґенези. Констянтин Багрянородний (905 – 959) спробував описати водний шлях „з русі в греки”. Візантійський імператор констатує: „Приходять до т. зв. Крарійської (кіг-каської) переправи [трохи вище Дніпрогесу – !], досягяють острова Святого Георгія [Перуна, Іллі або ж Великої Хортиці – !] і на цьому острові виконують жертвоприношення, бо там росте величезний дуб. Вони приносять в жертву живих півнів, навколо встромляють стріли, інші (приносять) шматки [байди!] хліба і хто що має, як вимагає звичай [зерно, питво й инші дари землі – !]. Щодо півнів вони мають жеребок – чи зарізати їх (у жертву), чи з’їсти, чи пустити живими”. Понаусміхались над дружнім греком запорожці! Але й якби прийняти „на віру” слова імператора, то виходить, що безумовної жертви й не було: все віддається на долю випадку, ймовірності, все в Божих руках: півня перш, ніж з’їсти, не позбавляють життя самовольно, а щодо людини, то й поготів! Мова – щось невимовне! Доброго ранку! Смашних вареників! Чи не геніальний винахід українців?! Привіт-добридень: привердень! Стосовно режимів, то хтось вергав ними, як сміттям у Чистий Четвер. Гусятинський каганат, як і загалом вільне, розхристано рівнинне, обезліснене Поділля перетовкли ординці – тут вижили здебільш раби й мутанти із рабськими навичками пристосувань. Містична квітка папороті, невидиме світло життя, незримий пуп’янок щастя – в самій людині. Не додає лицарського шарму мазня про амазонок, як і бридня новочасних пилатів… Та й взагалі рівень сповзає. В живій крові шумить-щемить часопростір втіленого Духа, Богонадхненний дух часу. Дехто хтів би все оцінити й сяк чи так надурняк купити. Або ж продати. Не вийде! Згадую сповідальників й метафористів – поділ ідіотський: особливо між сімдесятників. Щоб не провокувати роздвоєння й конфронтацію, варто було б сконцентруватись на геть новому явищу, яке й призупинило поколіннєвість й дало імпульс позадесятницьким критеріям письменства. Вислід кололітературних ігор виказує умовність, ба й штучність поділу за формальними критеріями, бо все це тільки засоби й прийоми, а їх арсенал невичерпний для кожного мистця, безвідносно до часових чи стильових дефініцій. В умовах сталінсько-путінських стереотипів й новітніх глобалістських викликів варто було б взяти за критерій концептуально філософські й духовні основи творчості. Наша неподібність – не в неподібності, а в різному наближенні до універсального, гармонійного, чи й абсолютного, в куті чи точці зору, бо ж усе назагал взаємоподібне. Жайворонок снує свою пісню між небом і землею – це такий вітрячок, рухома сонячна свастика, досвіток дня, ясновидне світання світу. Всі расові українці – справжні жайворонки! Бусурман був Бог Зоря Людини (Сур’я), а став Біс Урви Нелюд: урвитель, вурвитель. Хто жалюгідний волає? Хто ці волання ненаші виблює кров’ю? Атавістична Сила, Воля й Гордість Сакрально Цілісного, Синкретично Нерозчленованого. Кажуть бідний – бо дурний, дурний – бо бідний”: будьте, мовляв, як усі, змагайтесь у безчесті. Злодійські „чесноти” всі знають, бо в своїй викривленій природі й бездонних грабіжницьких шмонах мають їх за святе-боже, й мовчки, по-змовницьки, вас можуть визнати: будете свій, то й признають за свого! Воно то так, але ж кожний неповторно инший: не хочеться бути – як усі! Хтось має шукати нових шляхів, запасних аеродромів для життя й польотів. Напевно в колишньому житті ти був птахом, бо й залишився ним – на всі свої життя: тим більше, якщо життя одне! Обезчестити й обчистити – це, бач, одне. Очиститись й очеститись – щось зовсім інше. Не хоче московщина вертатись до людських чеснот святої Русі: паразит паразитом – на краденому вроджений, виродком зростав й ніколи не відмиється! Славні міжслов’янські тайни й загадки – у всьому. От билинна балада – те, що було, те, що болить. А балда з бляддю балдіють: чи що? Для годиться усе згодиться, а все ж проситься до Слова непроминуще, скажімо, поезія: це ж не якісь там шури-мури, а справжні тайни світотвору й словотвору, ба й голос Божий, а наскільки слабкий, недосконалий, чи спотворений – залежить від Автора. Творення – справа свята й чиста: всі, хто береться за перо, мали б слухати голосу своєї душі, що відлунює в джерелах Божих дум і замислів. Поети летять у вирій й знаходять там вірні вірші. Поети жертвенні й посвячені. Той, хто зраджує своєму вибору та призначенню, неписаним законам життя й пережиття, зраджують насамперед собі, бо ж переживати за інших означає перетривати свою тлінність, наповнитись Святим Духом, що животворить. Той, хто зрадив, якщо й напише, то фальш відчується в кожному рядкові, бо ж правдива поезія – це святі ризи, роса на ряст промінь – разяща: в ній риси Божого образу. Текст – лице автора, все, чим живе Поет: поезія – найвища Правда, а не акторські вихиляння. Втілення, а не перевтілення. Все минеться, одна правда зостанеться! Наприкінці 60-х голова сільради (він пізніше захворів на голову, довго лікувався й ходив селом у шапці-вушанці серед літа, викликаючи співчуття, замішане на огиді) повідомив сільчан, що Чепуркові заборонили писати. Щоб не вискакував. І вообще! Малось на увазі системне „створення труднощів”, через що багато зійшло з дистанції, або й з розуму, надламалось психофізично, звільняючи місце сезонно-заробітчанській, грунтовно організованій „стихії”. Я, звісно ж, реготав й зостався самим собою. 22 березня 1970 року в парку Хмельницького кагебісти відбили мені нирки, не відбивши бажання жити. Баглось справедливості, але мені дали знати, що нічого не доведу – ще хтось приріже абощо. Я зліг, попив водички з Миргородських джерел й, скоропостижно одружившись, виїхав на села піднімати досить таки підупалу народну культуру. Недремне око пантрувало. Труднощі зростали. Псіхоз нагнітався. То директор дивується: що це в них так довго світить лампочка ілліча в старій австрійській хаті? То вчителя фізкультури нацькують на скандал з бандерою, то викладача фізики приневолять накласти в штани, коли на уроці літератури я виявив підслуховуючий пристрій і сміючись запитав у півтора рази вищих за мене десятикласників: „В кого ніж?” І все ж саме тоді тисячолітнє здоров’я раси й непрепарована молодість, незалежний розум й непокірний дух творили диво творчої самопосвяти: мандруєш від лірики до сатири, від сатири до лірики й твориш не поражені пристосуванням вірші й поеми: „Квіти”, „Втікаюча батьківщина”, „Голос крові” etc. Траплялись люди, які доброзичливо натякали, що мені ніде й ніколи не буде добре, плакались заднім числом, що їх змушували мене цькувати. Знизував плечима і прощав їм не без гіркоти душевної слабкодухість. Я ж ніколи не рвався в заслужені, тим паче – в прижідіум! Головне: до кінця виконати призначення! На межі своїх -літь все ще прагнемо й сподіємось, може, й від сороки на хвості, і все якось так – наче на вигнанні. Може, тому, що всі ми на Землі гості, або й тому, що сто сторіч готуєш себе до чогось справжнього, кращого, ідеального. І так проходить життя. Тягнемось до першопочатків ненародження (душа!), до малої батьківщини, бо занепала Велика (тіло!). Занурюється в душу вітер чорнозорим животом. Окопанти й закопанти самі себе окупували: один одного й чужі таланти – хоч, може, й власну бездарність в землю закопують. Хочеш бути глибокодумним, став правильні запитання: не чеши правильних відповідей! Вузька стежина – вгору. Сумнів – сукупність мнінь: тобі „амінь”, мені „амінь”. Чапур, мої любі, ні мур-мур! Чепурушка, Чепуруша, Чепурушечка – чи Пуруша, чи Пурушка, чи Пурушечка. Бо ж чепурний, бач, пригожий, охайний, гарний чарівний. Чапурний – гордий; „пішов з велика”: правдивий, праведний, справедливий. Слава Слова, яке було перше: Пур. Пуруша – перша людина. Пур-пар-пир-пра-про-при: пра-пара, установочно- постановочні початки парувальної взаємодії. Грузинське „пурі” – хліб, а „хачапура” – хліб із сиром. Ось такі вони чепурички-печерички. За всі недосконалості всі варті співчуття, многі й жалю гідні; все ж, що досконале й гармонійне – співвідчутне навзаєм. Все життя людина шукає – Бога, себе, ближнього – і рано чи пізно відчуває себе ошуканою. Його очі заслало дешевою славою, й він зримо відчув, як пізду заслонило пизсьмо. „Вещать”, „вещизм” – може й ситуаційне (вищати, скавуліти, воля гавкати), але ж є в житті людини й дещо вище і навіть віще! Я не сумніваюсь у Вашому таланті – таланти від Бога! – але я не певний, чи у Вашй добрій волі – встигнути скористатись Божими дарами: декому не вистачає для цього й трьох життів! А скільки ж то втопилось в багні самолюбства, в морях байдужості! Легко врубатись у дерево, що впало – легко додуматись до того, що вже придумано. „Давай, давай!” „Даю, даю!” „Ну, ти даєш!” Ось уже в маруськи міліціонер – син дарочки, аж ось дяк – син міліціонера й сяке таке… Корупція? Ну, це стосується всіх – тільки не нас! Зайда на хвилинку! Любов сліпа тільки напочатку, а прощає завжди. Мене часто запитують, чи я щасливий. Що ж, я радію, ти радієш – рай діємо в душі: можна й порайдати, рай дати одне одному в святій розмові, поділитись сокровенним. Я живу в раю – нащо мені пекло?! Зі мною вигідно мати справу: тут в раю, там – в раю: рай дію в душі, радію! Це і є моє щастя. Хотілось би, звісно, взаємності, але ніхто не забере в мене любові – така, бач властивість моєї душі. Не боюсь жити. Не боюсь вмерти. Це психологія переможців, хоч більшість заривається в нору й чекає смерті, піддаючись патології пораженців. Що б то було, якби при кожному доторку до м’яча, перед кожним ситуаційним рішенням – заглядати в Коран чи Талмуд?! Природна селекція в своїй основі – духовна. Мухи ніколи не помиляються, сідаючи на лайно. Був дуб – став слуп. Що стара баба, що мішок з картошкою – один чорт! Напочатку – все розумію, але ж нічого не знаю; вкінці – все знаю, але нічого не розумію. І демос, і демон – це ж мана. Народа на похороні було тьма, та все одно: Народу ж нема! Дурдом: ненормальні – нормальніші за нормальних. Билина – те, що колись бувало, старий Завіт. Притча – предтеча прийдешнього, план майбутнього. Новозавітній Христос говорив притчами, програмуючи оновлення людства. Син Божий надав невинної значущості земним дарам, нашій земній присутності, бо хоч вона й „при суті”, але не винувата в лукаво підмінних технологіях: замість пити кров овечат і ягняток – пийте вино – це кров моя! Що значить „Бог – суддя”? В кожній людині Бог сидить, отож, кожний – сам собі суддя. Чи це означає, що в кожного – свій бог і що людина здатна на самооцінку й поправлення чи вдосконалення, залежно від того, скільки в ній задіяно божественного? Якщо бере верх зле й безбожне, людиною керує не Бог, а його антипод. Тоді істота не Богонадхненна, а одержима й судить сама себе своїм, еге ж, дияволом. Старі колядки – щедро дароносні. Бажальні пісні щедрувальні – магічні, але важніше – мовнословна й музоспівна пожертва Календарю: природно величальному й незмінно колувальному дару життя. Камені любові – по всій Галичині! Між Бібркою й Перемишлянами – найбільша гора Подільської височини Камула: кама ж, на відміну від коми – камінь любові (еге ж, „на камені стою”). Стародавнє Ка – душа (чоловіче начало), Ма – жіночо материнське (мама), Ла – дитятко, яке леліють двоє. Страх перед смертю – це страх перед життям: не бійся смерті! Чи Вінниця не з Венеції, або, скажімо, венети – не з Вінниці? Я тебе вітаю із-під хмари, ти мене привітай з-понад сонця: з-під землі ніхто не привітає! Яким би сиднем хто не був, а все одно доведеться збиратись в далеку дорогу. Ніжну відстань здолаєш вмить. Слова захамлені й захламлені захмеліли від похвал. Нічого дивного: підмісячні фази – відображення сонячних днів. Людина створена вільною: неможливість реалізуватись на всю силу визволеної спромоги – примарна. Адже є ще й невидимий зріз реального: глибини підсвідомого й вершини надсутнісного. Там струмить енергія місійного призначення кожного, хто прийшов для чогось в цей світ. Очевидь це не право й не обов’язок, бо одне для слабших, інше в’яже по руках і ногах – краще все-таки братство вільних людей: не соузництво, а щире побратимство! Маємо нагоду привітати всіх з Полуднем: най живе! Доробок наш не хтозна який об’ємний, все ж складім щире богу дякувати кожному за працю. Потіснивши нашу дольку над прірву „бути – не бути”, провидіння дає шанс хліборобу злетіти понад кочів’я перекотипольне незворотньо переможним, реально звідомленим й самоусвідомленим чуттям власної спромоги. Вкраїна почалась не за Богдана й не за Володимира! Не кривімо душею, не криваймо за стопами чужих інтрепретаторів історії, не відчужуймось від самих себе: Україна має золоту спадщину духовних перемог і величних справ. Кожний щось вносить: менше, більше. Чи є щось ліпше від Лепкого? Чом би й ні! Чим гірший оксамитовий стиль белетристики Чайковського? Бджіл боятися – меду не їсти! Приходьте до нас на пасіку: бджоли наші найліпші в світі: не п’ють, не курять, дивитися не можуть на цукор та іншу хімію – зате не бояться ні кліща, ні гнильця. Імунітет – нівроку! Ми їх не підгодовуємо, не обкрадаємо – самі себе утримують, ще й з нами діляться. Отак би й Україну будувати: без дотацій, податків, хімії та алхімії. Отоді в кожного господаря буде і хліб, і мед! Павук-прядун робить свою роботу, але боїться. Хтів йому допомогти вибратись на сухе, але він не довірився мені й згинув. Або й не загинув, а вдав, що вмер. Що б хто не символізував, але жий духовним наповненням Прадуха: без усвідомлення – матерія мертва. Нащо вам знати, що Поет прозирає все, отже й носіїв темряви: проникаючи – бачить наскрізь. Й синів погибелі – теж, і їх погибель, хоч гинуть вони не відразу: переходять тьму і тьму хибно мутаґенних перетворень у макове зерно, в голку-вушко й вістря смерті, й аж в цих неживих сутностях гинуть, знов переможені живим героєм – мир і гармонія наповнюють світ і всесвіт, осявають все світлом. Люди хрестяться, зідхають, позіхають: „От бачите, все відбулось само собою, Бог добрий – не праві були ті, що нагнітали атмосферу застережень, тривог. Світ був, є і буде: все йде до кращого – от і все.” А от і не все! Хтось мусив боротись, ніщо не буває „за так”, ніщо нікуди не йде – боротьба за людське прямування в людині триває. У четвер вдосвіта 15. 01. 2015 р. о 2-ій год. 21 хв. збудився. Ще за хвилину записав сон про Тараса на операції. Встав, помолився – думаю, як йому про те сказати, про щось попередити. Не знаю, що означає той сон, але я дуже стривожився. Того ж дня о 14 годині 30 хв. притиснув підшлункову: щось наче трісло, якийсь пузир. Пішов на пошту. Поїхав у „Дзвін”. Болить. Пішов на Підвальну. Рано я встав, рано – душа моя встала раніш від мене. Руки-ноги содоморить. „Добре взувсє?” „Парять мешти!” Хто до буди, хто до пешту – лаба з лабою вогорить. В пеклі висвятилась зрада – на той світ гребе манатки. Світить місяць з-понад кладки. Летять зорі до багдада. Дивиться праведна душа на сузір’я Діви-Астреї і відчуває потребу Правди. Хтів би я бути Чиїмсь третім „Я”. Першим – Він сам, що себе усвідомлює. Другим – Його внутрішній голос, підсвідоме й надсвідоме. Третім „Я” – мало б стати зовнішнє в особі Його найбільшого й найвірнішого друга, ґенетичний код якого на 99 чи скількись там відсотків – спільний. Глянуть закохані на Молошний Шлях, на грандіозне скупчення алькоголів і п’яніють від щастя. Січ карна була недаремно. Скільки в ній перемелено й перемолено, посічковано на січку грубшого матеріалу: воістину січкарня! Від роздвоєння до розпаду – пів кроку! Тим часом – під прицілом людського ворога, зокрема й власть імущих – доля Народу. Тяжко маніпулюють святинями й волають про невмерле з неприхованим ігноруванням самого духу творящості й великого призначення України. Із дна серця розважаю про ближчу й дальшу закраску в глибинах української крови й сподівані можливості білої раси. Такої цільності й щільності, як Шевченко, енциклопедичної універсальності, як Франко, не має жодна літературна нація. Усіма видами й жанрами словесності орієнтує син Яця-коваля на світове й голосить вкраїноцентричне. З Шеченком ясно: кореневий українець. Франко ж – на чверть німець. І от, що я вам скажу: не було більшого патріота України, як Валерій Ілля – тато в нього з греків, мама – українка. Намішано крові й у Льоні Кисельова, хоч, можливо, це й перебільшення. Не одні мінуси в расово віддалених аспектах наших родичань, адже все одно всі на світі – з одного материнського ґена! Автор символу про загублену тінь в „Пригодах Петера Шлеміля дуже гостро поставив питання ідентичності й сам кинувся в абстрактну науку, щоб не мучитись вічним питанням. Всі ми походимо з одної, колись цілісної землі. „МУ” – міфічний континент в районі Полінезії міг існувати як зворотнє до „УМ”. Але тут пльонтаються під ногами надумані історії жидомасонства, світова змова з розгадування планетарного змієгадства – а це веде своєю чергою до захворювння душі. Умберто Еко назвав це раковим ураженням Духа. Свят-свят!!! Ширяй над Львовом. Боже надхнення й відвага завжди з тобою: вільно ширяй між небом і землею! „Вода біжить із рибами до зір!” Стріли сірих очей світліють на тлі погідного неба! Будь собою. Блукальцем? Скитом? Хтозна! В мандрах і мантрах!!! Летиш над бруківкою. Слова котяться перед тобою, туляться, як „в Бога за пазухою”, до вишиванки. Що важніше за мову! Важиш окрайці Слова. Воно ж єдине, ради чого й приходиш в цей світ: покликало, й ідеш. Боїшся наполохати звуком, жестом, розмахом душі тайну творення. Палиш свічу неоспалої посвяти. Давно ж збагнув: образ – чітке відображення світу й світла, але насамперед самого себе: незглибно справжнього, внутрішнього! Вибачай, може, й недосконалість іншим, але не собі, бо знаєш, що творчість не терпить поспіху: світ завжди заново доростає до Слова. Краса й правда – але насамперед воно врятує світ. Мітологія світотвору й словотвору – одна з визначальних. Самодостатність – синонім й передумова досконалості: тут немає першорядності чи другорядності – все підпорядковане космічному оркестрові, й вищі закони буття вияскравлюють неповторність кожної особистості. Велетенський світовий оркестр. „Матерія слова – це мати, це те, що ми маєм, це світу основи, це Духа неміряне поле”. З свідомості зринають ледь чутні, але ж споконвічні сонячні кларнети Рясними імпульсами торкають бруківку крила небесного Голуба-Духа, вершить долю людей і трав, квітів і каміння, Чумацького й усіх інших шляхів – Верховний Творець. Триєдине начало божого світу звершує акт творення, вивершує незбагненне в магічному голосі звукобукв, розпахчує рясне тремтіння квіток жасмину на тлі проминання. Золота амальгама на вишитому зорями небесному рушникові любкає в лагідному плюскоті видющих вод, що несуть свої хвилюючі хвилі до підніжжя Христової жертви. Промовлене мовчання. Волання Істини. Колобіг буття, що виринає „дзвоном Великоднім з найдальших космічних околиць”.
Куди летиш, моя плането, чи не до тих ясних узвиш,
Де ненароджені поети – й ти народитись їм кричиш!
І мов корона найбільшої радості – молодильна молитва оновлення. Це людство впізнає себе в крихітнім зерні дібр й шукає правди в печерах і вертепах, „це скалки любові – з свідомості темних ущелин, це гра усесвітня, це устя до лона, еге ж, в товаристві Харона, це вуха молитв і значущість мовчання”.
Бризнуть соки березневі. Точить кров зелену клен.
Гарно молодому дневі бігти з вітром між легенд.
В небі любкається тиша. В річці хлюпається сон.
Падають хрущі із вишень: як затяті – в тихий Дон.
Творець – завжди сам на сам із вічністю, з космічним огромом нескінченного. Божі скрижалі, припорошені сакви Сковороди, захалявні Шевченкові зшитки, зоряні мелодії юначих строф Тичини, віртуозність молодого Ігоря-Богдана, метафоричні згустки жертовних стигм новозавітніх поетів.
Хотілося до смерті щось змінити.
Стиснувся час в молитвенну любов.
Процокотіли спарені копита
В зелений шум закоханих дібров.
Природа прокидалася під вечір.
Рясніли зорі вишнями в душі…
І плакав я сльозами божих речень –
Порізаний на рими і вірші.
Смерті нема! Бо ж тільки любовне оновлення й гін вічного лету, народження й відродження як символ людської непроминальності, людськість і людяність в колуванні все нових і нових втілень – посутнє й присутнє.
Це вино. Це вина. Це цілюще,
Що п’янить поривання найдужчі.
Це – життя. Боже тіло всесвітнє.
Це любов – світло світу із пітьми.
Вічність – не мертва субстанція: вона надхненна чорнобривцями й матіолою, м’ятою і мелісою, доторком русявого вечора й дівочою неторканістю.
У шелестіння вод небоголових
Лягає сонце Богу під крило.
Я тут живу в неявленій любові –
Немов мене ніколи й не було.
З правід і видінь, із вечорів і світанків виходить наяву Слово поета, щоб освятити смисл життя й навіч узаконити світообраз української душі. На роздоріжжях світу й світла – розчахнута крона епохи лезом поетової мислі розрізає систему кровообігу, йде дія й протидія, боротьба добра зі злом – катарсисне колування страстей, без яких не перепливеш ріку часів і плин позачасся, не здолаєш стіну плачу і грань розпачу.
Сто горобців із горобин перевтомилися від флірту.
Сорока на вершку верби спиває зимну склянку вітру.
Вбираєш повітря – як риба, викинута на берег, захлиснешся сльозами радості над тисячолітнім полем чорнозему.
Це не ви і не я – це невірна неправда,
Що постала не вчора, не в нинішній час,
Це розбита душа, це замовклі литаври,
Це раховані зради, побідницькі лаври,
Це могила в очах, це сльоза про запас.
Буття постає з небуття, перемога приходить як неодмінність поразок, сльоза віщує вічну пересторогу й надію на безсмертя, литаври душі рихтують самовладну стоїчність, рятують живосилом, коли вже нічим боронитись.
Квіти думання святять вечірню воду.
Розшумілися під серцем ясени.
Дві природи – Заходу і Сходу –
Бог в моєму вірші зупинив.
Це кров зухвала стугонить артеріями роду й народу, й міцно держить ризи прийдешнього холод кінця часів.
Коли вже листя золотиться
Й пташиний грай угомонивсь –
Я до Вкраїни притулився б
Не як ніколи, як колись.
Бо все пливе. Пливе і тоне.
На брата брат. І в батька син.
І кров за кров. І спів. І стогін.
І цей чорнобильський полин.
В тяжкий полон заполонили
Третину згірклих вод, а все ж –
Видіння бачу повносиле,
Що ти, Вкраїно, не умреш!
Поезія – мова першопочатків, тайна первосмислів. „Росте Антонич і росте трава…” – декларує свою участь в містеріях світотвору автор „Зеленої Євангелії”. „Розкололася калина на три квітки і ягідки. Де той Бог? – Узяв й полинув у нікуди із нізвідки”. – вториш вслід. За десять років до гібридної війни автор „Викраденої Європи”, а тепер ще й новітньої „Бручевиці” та межової „По сей бік Дону” пише:
Погас Пегас. Посіялася смерть.
По сей бік Дону йшли дощі додому.
Розверзлась під ногами суші твердь.
Звело судоми від гріхів Содому.
Ми йшли „На Ви!” – ніхто не спинить нас!
Летіли в ніч крилаті коні таврів.
Задзвонять дзвони… В золоті литаври
Ударить знову неперейшлий час.
Що й казати: доки в народу є касандри – живе й Народ, але держава не почула застережень. Робиш виклик байдужості й мовчанню, розриваєш білі одежі мороку, бо життя і смерть нероздільні, бо для того, щоб голосити віще, треба зважитись „покласти душу й тіло без вагань”.
Щось не писалося Сократові й Христові.
Зарікся був писати й Калинець…
Застрягла думка в горлі на півслові –
Мовчи, мій брате: всьому свій кінець!
Творчість – завжди незбагненно значуща. Слава тобі, Господи: маєш в небуденно ніжну любов – співзвучну добі й вічності. Читай, брате! Болить мені, сестро, твоя душа – перейшла випроби становлення й звершила свій шлях. Мчиш дорогою вирію, лісовою піснею летиш-прощаєшся з українським родоводом, розчиняєшся в ньому, плачеш-воркуєш, кличеш-курличеш, журишся-ридаєш над Його долею.