Березень 1941 року. У наших селах, тоді ще Білобожницького району, енкаведисти арештовували людей, переважно ночами, членів ОУН та їх симпатиків, активних членів неіснуючої «Просвіти», яку заборонили, як тільки «звільнили» Західну Україну від буржуазної Польщі.
У моєму селі Ромашівці по одній справі було заарештовано 15 членів ОУН, поміж них – дві дівчини, інших окремо, всіх 20 осіб. Ніхто з них додому не повернувся. Квітень, травень – біля Чортківської тюрми черги з передачами. Батьки, дружини заарештованих з навколишніх сіл займали черги, скроплюючи сльозами кожну річ, призначену для в’язня. Суд. Про це родичі дізналися через адвокатів. Групами йшли пішки до Чорткова – родини, сусіди, щоби підтримати ув’язнених хоча б поглядом, підтримати морально. У місті, не дійшовши ще до тюрми, поділились, десь очікували двоє чи троє і хоча міліція перекрила дорогу автотранспорту, розганяла перехожих, та кожен якось примудрявся залишитися на центральній вулиці.
Нам з Галиною Маланчук, яка чекала, щоб побачити брата Андрія, вдалося зупинитися по правому боці тюремної брами. Ніхто не звертав уваги, то я роззулася, взуття розшнурувала, однак тут враз відчинилася брама, першими вийшли енкаведисти з собаками на поводках. Галина розбила глечик з молоком і ми збирали черепки. За енкаведистами виходила колона політв’язнів, оточена озброєними конвойними. У першому ряду йшли дві дівчини – Ксеня Концограда і Марійка Адамик. Поруч зі Ксенею – її наречений Павло Маланчук, з Марійкою – Михасько Музичка. Хлопці йшли з гордо піднятими головами, нахилившись до своїх наречених, за ними – ув’язнені з сіл Білобожниця, Ридодуби, Мазурівка, Калинівщина, Ромашівка. Ув останньому ряду колони – уродженець Калинівщини Михайло Старик (батько Іван заарештований окремо). Звідкілясь таки з’явилася дружина Михайла Франя з донечкою Іванкою, якій було п’ять рочків. Дівчинка упізнала батька, побігла за колоною і кликала: «Тату! Тату!». Батько, не озираючись, маючи на плечі торбину, можливо, з одягом, другою рукою помахав позад себе. Дівчинка добігала до колони, незважаючи на вівчурів, та енкаведист відштовхнув Іванку, вона впала, піднялася, та вже не бігла, а стояла з піднятими руками і плачучи кричала: «Тату! Вернись! Чуєш мене? Вернись!». Колона в’язнів віддалялася, мати пригорнула до себе донечку і переконувала її, що тато повернеться. Чи відчувало серденько дитини, що ніколи не побачить батька, як і дідуся? Скільки їх, таких сиріт, залишилося, а хтось з-поміж них і не пам’ятає свого батька…
Усім нам відомо, що коли відступала «наша» армія перед фашистською, то залишала за собою десятки й сотні замордованих політв’язнів по тюрмах, про що засвідчують спільні могили. А ще ці «наші» (тобто, не для всіх наші) гнали в’язнів аж до Умані і там стратили.
Та на початку 90-х Україна стала вільною. З перших днів чесні українські патріоти почали увічнювати пам’ять загиблих повстанців, наших краян, замордованих по тюрмах, здійснювали перепоховання за християнськими звичаями. Прикро, однак на той час у с. Білобожниця не втихали міжконфесійні конфлікти, що поділили навіть близькі родини – одні одних переконували в історичній правді. На той час авторка цього допису вносила пропозицію увічнити пам’ять загиблих, чиї кості розкидані невідомо де і чи взагалі поховані, чи сонце їх десь висушило. У такій справі звернулася до голови сільради Євгена Попеля, до голови районної ради Володимира Мирончука. Просила їх сприяння. Довелося переступити й через людські погрози, вигадані брудні наклепи, витримала. Перші внески (тоді купони) надійшли від знаних у Чорткові людей – Євгена Голика та Стефанії Лесейко.
Невеличкий пам’ятник стоїть у центрі с. Білобожниця. Та посвячення відбулося принагідно, ніхто не згадав, чому на ньому виписано 26 імен, хто ці люди, чому там ім’я священика, за чийого сприяння це зроблено. Комусь, можливо, хотілося відвернути увагу від людей, котрі з розумінням поставилися до пам’яті тих невинних жертв. Не було й запрошено майстрів, які обтесували камінь, мурували. Нечисленна жменька людей здійснила відкриття і посвячення.
Аж страшно згадувати на схилі літ, що треба було пережити: у минувшині від зайд-енкаведистів – пекельні муки і звірство, а на зорі незалежності від своїх краян – погрози, наклепи, черстводухість… і безсердечність.
Марія ШТЕПА