БУВАЛЬЩИНА

Паперівки

Чимало життєвих перехресть перетинає наша журналістська стежка. Поміж буденними клопотами іноді враз натрапиш на мереживо чи то ціле плетиво людських доль, немов зумисне перевите тугим перевеслом звичних випадковостей та поодиноких множинностей буття. Як у цій історії, котру якось випало почути на селі в одному з відряджень. А відтак ми зустрілися з героїнею розповіді уже в редакційних стінах.

Та яблуня вистояла найдовше. Попри буревії, що пронеслися над садом так стрімко й болюче, як літа над її долею. Попри палючі морози, пружні дощі, стинаючі вітри та громовиці. Вистояла – одна поміж своїх «посестер». Щоправда, одного разу блискавка розчахнула навпіл її найвищу, найбільш незахищену гілку. Та не зламала. Як і Улянину душу…

Їх, молоді й зворушливі своєю пестливою вродою яблуньки-красуньки, дбайливо насаджував батько. Тішився защораз, коли перегодом травень щедро обсипав гілочки білим цвітом, повбиравши деревця у наречених. А липень заселявся в садку по-особливому принадними пахощами.  Так пахнуть тільки паперівки. Ті біло-жовтаві, м`які й соковиті яблука збирали гомінким дитячим гуртом з цілої вулиці – батько не боронив, а лиш втішався, що його русокоса Улянка така компанійська, така «добра душа» поміж однолітків. Зростала донька одиначкою та ще й напівсиротою, бо після смерті своєї Наталі він, Василь, так і не зміг, не відважився розділити долю з кимось іншим з-поміж сільського жіноцтва. Прогалину в материнській турботі заповнила його мати, Улянчина бабуся, плекаючи й пестячи дівчинку ненав`язливою любов`ю.

А коли Уляна стала на порі, за її пишними косами й тонким станом увивався чималий гурт сільського парубоцтва. Та перевагу дівчина без вагань віддала Грицеві з чорним вусом із сусіднього села, загледівши його на подружчиному весіллі. І він не приховував почуттів. У тім садку, попід розкішною кроною паперівок, чого лишень не було мовлено-перемовлено, скільки принадних мрій-прагнень спліталося-звивалося в тугий клубок, котрий мав венутися стежкою їх життя… Не судилося. Її коханого й, здавалося, долю, даровану Всевишнім, поглинув чорний морок грозової липневої ночі, коли його мотоцикла на мокрому асфальті знесло й зім`яло, немов паперову іграшку, потужним ЗІЛом. Тоді, коли повертався від неї, з побачення, вложивши до нагрудної кишені теніски кілька пахучих паперівок.

Не хотіла жити, зоставшись у 19 незаміжньою вдовою. Світ одразу став сірим й одноманітним. Непотрібним. У рутині сільських буднів тягуче минали дні за днями, складаючись в місяці та роки. Померла бабуся, так і не дочекавшись онуччиного заміжжя, зістарився й згорьований батько. Однієї липневої днини сусідка Поліна – прудка та всезнаюча на цілий куток жінка, привела на їх обійстя свого свояка Степана, немолодого вже чоловіка, удівця, що жив аж на четвертому селі з двома дітьми, сином та донькою. Вихваляла на всі лади Улянині паперівки, котра саме душила їх на сік, та її роботящу вдачу. Так і зісватала дві надломлені долею душі.

Степан разом з дітьми перебрався в зяті – господа в Уляни була немала, рук потребувала, а батько що не день, то підпадав. Так і помер невдовзі, сердешний. Спільних дітей Уляна зі Степаном не нажили – не було поміж них любові, тож Господь і не поблагословив насліддям. Зростили його Дмитрика та Ксеню. Не називали вони Уляну матір`ю, проте й мачухою не кликали. Просто – «цьоцю Уляно». Дмитро армію відслужив – у Миколаєві. Там і оженився, дівчину собі знайшов. А Ксеня, як не дивно, повторила Улянину долю. Коли дружчила у товаришки своєї найближчої, Світланки, припав їй до серця пишночубий хлопчина з того ж сусіднього села. Так само стрічалися вони у садку попід паперівками. Поєднала їх доля щасливо у шлюбі – на все село Степан з Уляною доньці весілля справили! Денис (так того хлопця, тепер вже молодого чоловіка, звуть) не захотів в селі жити – хіба ж молодь тепер там втримаєш? До райцентру подався, в будівельники. Згодом житло собі придбали, вже двійко діточок – Настусю й Вітальчика ростять-виколисують.

А Уляна в обійсті своєму сама-одна проживає. Помер її Степан кілька літ назад наглою смертю, діставши якусь ранку на нозі. Чим далі, тим гірше ятрилася. А потому вже було запізно…

І сум, і розпач огортають її защораз, коли дозрівають паперівки. Усе в них поєдналося-переплелося, немов у якомусь приворотно-відворотному зіллі. Та пахнуть, одначе, так щемко, що мимохіть пробуджують десь під серцем надію на будучність. Тоді назбирує цілі оберемки отих жовтаво-білих плодів, немов маленьких вранішніх сонечок, та й везе до міста онукам. Вони так люблять бабусині яблучка, так ласують ними! Добре, що вистояла та одна яблуня – знову щедро зародила.

На такій ноті й прощаємося з пані Уляною – стрункою не по літах, вродливою жінкою з великими карими очима, навколо яких у дрібнесеньких зморшечках загостила рання осінь, а втома осіла в кутиках вуст. Вона квапиться: устигнути б на буса, а то до другого ще ледь не три години чекати. А вдома ж господарка яка-не яка – і порося, й коза, і кури, й качки. Жити є для кого, є!.. Зачиняє легенько двері редакційного кабінету, зоставивши на столі гостинця – троє запашних паперівок. Вилискують, аж світяться вони  сяючими, наче прозорими боками. Звабливо сильні своєю сонячною стиглістю й водночас такі несамовито беззахисні. Немов сконентрована в них жіноча доля. Немов генокод її, Уляниної душі…

Анна БЛАЖЕНКО