(Павлюк Злата. Міграції: Поезія. – Львів: Апріорі, 2016. – 192 с.)
Чи часто бувало, щоб юнак або дівчина йшли працювати в газету без диплома про вищу освіту, а одразу після шкільної лави, причому не кур’єром чи коректором, а повноцінним кореспондентом? Мабуть, якщо таке й траплялося, то це був радше виняток, аніж правило (тим паче za lat radzieckich). Навіть у “районках”. Одначе людина, про яку йтиметься далі, пройшла саме такий шлях: школа – районна газета – виш – викладацька й наукова робота, виховання молодих журналістів сучасної доби (плюс сім’я). І ще – творчість, хоч і там не обійшлося без зигзагів долі. Ця людина – ти.
Спадають на думку рядки пісні Андрія Макаревича з неоднозначно оцінюваного свого часу кінофільму “Душа”: “Ты помнишь, как всё начиналось?”. А для тебе, Людо, як усе починалось? “У кожної людини все починається з народження”, – можливо, відповіси ти, й, безперечно, матимеш рацію. Та особисто для мене все почалося з літературної студії “Лесин кадуб” при обласній молодіжці – студії, якою на той час керував покійний нині Василь Гей. Луцьк, 1985-й рік… Напевно, березень (а можливо, ще лютий? – ні, брешу, в лютому звітував Петро Коробчук). Ну, словом, весна… На засіданні обговорюється твій доробок – поезії вісімнадцятирічної юнки з Лукова, що на Турійщині, кореспондентки відділу листів ківерцівської районної газети. До речі, коли ще школярем читав “Людину і зброю” Олеся Гончара, я ніяк не міг уявити зовнішність Тані Криворучко – подруги Богдана Колосовського, – і лише зараз, сидячи в редакції обласної молодіжної газети, дивлячись на тебе й слухаючи твої вірші, усвідомив, якою мала бути Таня, хоч, можливо, сам Олесь Терентійович уявляв її й іншою…
Попри неминучі й посутні зауваження, оцінка і Василя Степановича, й інших (не пригадаю точно, хто ще виступав) у цілому схвальна, і – як наслідок, – за якихось два-три місяці в тій же таки “молодіжці” (у рубриці “Наші літстудійці”) з’являється твоя добірка. Серед поезій чи не найпронизливіша – “Ключі до кімнати…”. Подія, описана в ній – здавалося б, буденна: дівчина – мешканка маленького містечка, – приїхала до великого міста (можливо, збирається вступати до вишу чи училища), влаштувалася на квартиру, і господиня, даючи їй ключі від кімнати, каже їй: “Тепер ти житимеш по-іншому”, – маючи на увазі блага цивілізації, що не завжди доступні в невеликих населених пунктах, а у великих містах вже стали звичними й не сприймаються як щось дивовижне і надкомфортне. Героїня вірша визнає ці, матеріальні, переваги й вигоди, але вони не можуть затулити для неї образи рідного дому і земляків:
Срібно ніч обтинатиме голос синиці,
Але можна уже не вставати рано,
Бо не треба спішити у двір до криниці –
Є холодна й гаряча вода із крана.
І тепер я під музику сонячну й вітряну
Не носитиму воду вже день у день.
Але й ніхто мені з повними відрами
Тут дорогу на щастя не перейде.
“Еміґрація” з “малої батьківщини”, “імміґрація” у велике місто, “міґрація” як стан перебування в дорозі чи то з дому, чи навпаки – додому. Символ руху, символ життя – як у мельника із відомої Шубертової пісні. А поміж тим – радість від пізнання нового, і – як контраст, – ностальгія (згадаймо Кнопочку з трилогії Миколи Носова про Незнайка: “За хорошим завжди жалкують”). Не часто почуєш таку глибоку філософію з вуст зовсім юної людини. Феномен “індиго”, виходить, набагато “старший”…
Потім життєві шляхи і мрії про велику журналістику привели тебе до Львова – у славетний університет імені Івана Франка, де поряд із отриманням вищої освіти тебе чекала нова “міґрація-трансформація” – з Люди Петрук у Людмилу Павлюк (про ваш із Ігорем шлюб мені повідомив ще один мій літпобратим – Віктор Вербич) і, – хоч як дивно, – тривала пауза в поетичній творчості, заповнена родинними клопотами, захистом дисертації, плідною науковою та викладацькою роботою. На той час мені був більш відомий доробок Ігоря – десь, либонь, із “Бунту свяченої води” однією із царин досліджень пана Ольшевського стало “павлюкознавство” – періодичні аналітичні відгуки на вихід нових поетичних та прозових збірок Зиновійовича, а музичне освоєння низки його віршів почалося іще раніше – з “Островів юності”…
Та от, мабуть, торік (чи позаторік – якщо листа мого надрукують уже в 17-му), коли, не будучи великим прихильником мандрівок соцмережами, я все ж наважився нарешті зареєструватись на “Фейсбуці”, то тут, то там почало зринати ім’я нової поетеси – Злати Павлюк. Злата? Спочатку силкувався згадати, хто ж із близьких родичів Ігоря має це ім’я? Бо ж не може бути випадковим і прізвище, й поява віршів загадкової авторки саме на твоїй, Людо, сторінці… Та десь, напевно, з п’ятого прочитаного мною вірша зродилася, щоб уже ніколи не зникнути, думка: а що, як Злата – це твоє езотеричне або (якщо не любиш цього слова) містичне ймення? Річ у тім, що окрім хресного імені у людини, певен, є ще й приховане до пори. Воно дається Небесами немовляті в… сам момент народження, і про нього довго (часто впродовж усього життя) не здогадується ні сам носій, ні навіть його батьки (хіба що в пестливих зверненнях матері іноді прохоплюються якісь “прориви у таїну”), та з часом слід цього криптоімені починає все більше проявлятися у зовнішності та поведінці людини – тож і не дивує мене, що колегу по роботі постійно хочеться назвати Галею (коли насправді вона Іванна), а ще одного знайомого – Миколою (коли за паспортом він Володимир).
Тож і розуміння Злати прийшло до мене як осяяння – особливо, коли згадав давній Ігорів (ще з “Островів юності”) вірш:
Скажіть, чому сивіє доброта?
Її в житті я зустрічав нерідко.
І милої русяво-золота
Коса пройметься кольором лебідки? –
та його ж (і звідтам же):
Вийшов місяць. Промінь кинув –
Золото!..
Як хмарина, в даль полине
Молодість.
І, звичайно, остаточно переконали мене в правильності моїх здогадок “фейсбучне” ж таки повідомлення Ігоря про вихід твоїх “Міґрацій”, його есей-передмова “Сяєвопровідність”, й сама книга, передана через нашого спільного друга Миколу Мартинюка.
Уже сама кількість розділів збірки має під собою символічний, містичний зміст: їх – дванадцять, як місяців у році, як апостолів у Христа, як підвалин муру Нового Єрусалиму, як складників Символа Віри. Кожна з таких глав – окрема грань життя (особистого, країни, світу і людства в цілому). Назва першої з них – “На цій війні”, – промовляє сама за себе:
На цій війні ми втратили
Найдорожчих друзів і рідних,
Ми втратили тих найперших,
Що були готовими й гідними.
Ми втратили ілюзії,
Та віднайшли надію,
Ми навчились любити
Так, як ніхто не вміє.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ми прискорили
Ритм кровотоку,
Ми покохали
Не вічність – мить,
Ми знайшли правду,
Хоча й жорстоку,
Ми знайшли істину,
Яка звільнить.
“Сходяться життя лінії з лініями фронтів…” – пишеш ти у вірші “Хтось зробив мене сильною…” І це справді так. Аура збройного конфлікту, що точиться нині на східних кресах нашої держави, так чи інакше торкається кожного, навіть у віддалених від зони АТО місцях, де не ведуться бойові дії, – адже війна диктує свої правила, й ці місця часто слугують притулком для біженців, які приносять туди й своє горе, свої стреси, й – чого гріха таїти! – особливості свого менталітету й розуміння національної приналежності, що іноді може створити, і, на жаль, бува, й створює (здебільшого на побутовому рівні) непрості ситуації в плані міжособистісних взаємин. Та й економічні проблеми в країні нерідко (і часом небезпідставно) теж “списують” на війну. Одначе за всього драматизму нинішніх обставин нікому не можна забувати, що найбільша поразка настає, коли людина втрачає надію. Тож і останні рядки вірша нагадують: не втрачаймо Надії, а навпаки, зміцнюймо її, множмо на Віру й Любов – адже саме в цьому запорука життєвих перемог:
Грози священнодіють –
Вир святої води…
Хтось мені дав надію,
Мабуть що назавжди.
Мотивом надії позначено й вірш “Обпалена, неопалима” (з присвятою Русі-Україні):
Земля кохана, пшенична терра
Від металевої зливи стерпла.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вона із піснею, хоч і сумною,
Із Ярославною над валом-стіною.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тримай їй небо, пести колосся,
Ми вже готові, не боїмося
Стати народом, вийти на битву
Оборони нас, пісне-молитво –
За цю колиску, за Русь святую.
Хай Бог карає, та порятує.
І птахи повернуться, клин за клином,
У землю обпалену, неопалиму.
Твір будить безліч асоціацій – і з біблійною Неопалимою Купиною як символом Божественної Істини, й зі “Словом про Ігорів похід” (Ярославна), і з Сосюриним – про Україну:
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,
в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих, –
та й з Павлюковим – не так уже й давнім, проте написаним ще до війни, а тому – ніби пророчим:
Вертатись пізно.
Вже гра – як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.
Але асоціації ті жодною мірою не свідчать про вторинність, про якесь твоє наслідування будь-кого – радше це “спів в унісон” зі Святим Письмом, з пам’ятниками давньоруської літератури (а в автентичності “Слова” я не сумніваюсь ні на крихту), зі славними попередниками і з сучасниками.
У програмному творі “Міґрації” (даруй, що “перестрибнув” із першого розділу аж у третій) – якщо взяти лише один, екзотеричний пласт значень (вірш набагато глибший), – тема гнаних війною переселенців (“переселення із землі, де сіль, у землю, де хліб”) трансформується у тему людяності і водночас єдності українських земель (“хліб і сіль на один стіл”). Тим, хто пережив пекельний жах щоденної смертельної загрози, шлях туди, де нема боїв, видається кроком “до сонця, до Ра, до раю”, але це не гасить туги за рідними місцями, в якій єдиною втіхою є надія, що все це “тимчасово, допоки, до спокою”).
У вірші “Чашу, яку дає Отець, не відхилиш…” бачимо спробу глянути на буремні події очима їх безпосередніх учасників – героїв і жертв. І хоч такий підхід теж здавна панує в літературі й мистецтві (згадаймо “високовольтну” напругу “воєнних” пісень Володимира Висоцького, згадаймо “Баладу про мальви” Володимира Івасюка на вірші Богдана Гури й, зрештою, “афганський” цикл поетеси зі Львова Ліліани Косановської), він існуватиме завжди – допоки живе у нас пам’ять про полеглих:
Чашу, яку дає Отець, не відхилиш,
Ще не випили, але знаємо про той день.
Ключами спокути двері усі відкрили.
То до нас слава, то вічне життя йде.
Не боїмося – усе вже здійснилося.
Що наяву, що на снів віражах.
З оберегами голубиної милості
Молимось над проваллям
Пережитих бажань.
Пломеніють багатства, тьмяніють багатства,
Перехресним вогнем освячені блок-пости.
Карбований кулями обов’язок великого
братства –
Розп’яття поранених друзів на плечах нести.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Усе вдалося, усе збулося, усе здійснилося
У житті кам’яному, що весну породило живу.
Що було страхом і смертю – усе наснилося.
Що було любов’ю і вірою – сталося наяву.
Cильне враження справляють також поезії “ Це було сновидіння…”, “Поля зі заходу на схід…”, “Експропріація”, “Минулих днів блакитні обідки…” та ін. Зрештою, тема війни є лейтмотивною не лише для згаданого розділу, а й для двох наступних, назви яких не менш промовисті – “Останній ворог – смерть” і “Тільки повертайся”. Ба навіть у “Іменем Сонця” ні-ні та й озветься – як-от у цій присвяті друзям-волонтерам:
Оце лише на день, на два
Твій час удома –
Знов ждуть тебе, де вже бував,
Де пил і втома.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Поставиш квіти на столи,
Свічу запалиш,
Поглянь, якими ми були,
Якими стали.
Не всі однакі і глевкі,
Не всі поснулі.
Є ті, що ходять навпрошки
Туди, де кулі.
Є ті, що знають, як горів
Смертельний кратер,
Як танки замість тракторів
Ішли орати.
І все ж я не поспішав би цілковито ототожнювати війну, описану у твоїх, Людо (чи то пак, Злато), поезіях тільки з реаліями останніх років – головна війна, яку вперто замовчують історики й політики (а можливо, й не здогадуються про неї, бо ж нібито не їхня “парафія”), триває тисячоліття й давно вже сягнула світового масштабу, й, мабуть немає народу, який би не був у неї так чи інакше втягнутий. Поразки, перемоги, періоди ілюзорного миру – ілюзорного, бо справжній ворог і не думає капітулювати, оскільки він живе… у нас самих, і є багатоликим, як тисячоголовий Тіфон з античних міфів. Це наші гріхи, пристрасті, духовні хвороби – заздрість, олжа, пиха, жадоба, цинізм, марнославство, – все, що змушує людину чинити супроти Божих Заповідей. “Пожадай, укради, убий, лжесвідчи, не шануй батька й матір, твори кумирів із грошей, зірок шоу-бізнесу, політичних «халіфів на годину», перелюбствуй і фізично, і світоглядно”, – нашіптує сей ворог як пересічному обивателю, так і наділеному владою політикові, і власникові ЗМІ, й далеко не всі знаходять у собі сили протистояти. Ратуючи за свободу, не розуміють (чи не хочуть розуміти), що давно вже є полоненими у цього підступного супостата і давно виконують його волю. Усі злочини, всі війни беруть початок саме від цього неподоланого ворога. Тарас Шевченко недарма писав у своєму “Заповіті” (ці рядки, на жаль, здебільшого трактують лише як однозначний заклик до збройної боротьби за волю на земному, матеріальному плані Буття):
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
На мій погляд, зміст тут набагато глибший. Лише той, хто остаточно подолав “ворога у собі”, стає відкритий для Богопізнання, для духовного єднання з Всевишнім. Оновимо себе, оновиться і світ навколо (бо світ – це ж люди) – й саме тоді реальним стане Кобзареве пророцтво:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
Та не мені тобі про це розповідати – ти сама прекрасно знаєш, що перемогти цього суперворога можна лише достеменно знаючи його методи (“возлюбіть” і “пізнайте” у біблійній мові часто синоніми, тільки на це мало хто звертає увагу), і спорудивши на його шляху неприступний кордон (до речі, молитва – це не лише прохання милості у Всевишнього, це ще й МОЛитва – спорудження духовного молу проти каламутних хвиль сповненого згубних пристрастей “житейського моря”) – тому й скеровуєш “розвідгрупу” з поетичних образів у власний мікрокосм (особливо це помітно в розділі “Лабораторія Психе”). Думка Григорія Сковороди, що кожен є той, чия душа у ньому, ще більше впевнює тебе в тому, що єдиною запорукою духовної перемоги, – а з нею і всіх інших перемог – є з в і л ь н е н н я людської душі з “вражого полону” та її відродження до життя в Бозі (тоді й сама людина стане вільною). Але знати самому – мало, треба ще й допомогти іншим знайти оптимальний шлях. Тож і виходять з-під твого пера (чи клавіатури) такі-от рядки:
Той кожен, хто доніс свою свічу,
Зберіг вогонь, хоча обпік долоню.
Вже відгомін майбутнього прочув
Душі із тіла пуп’янком у лоні.
Той кожен, хто просився на нічліг,
Віддавши злото світові на сцену,
Провидів на барвінковому тлі
Дзвінкий коан жасминового дзену.
Не поспішає, стишує ходу.
Думки леткі, як жайворове пір’я,
Провести днів статечних череду, –
І ось вже, ось сузір’я над узгір’ям…
Ще ранки й вечори на полині,
Та сила є , що схоче – скелю зрушить.
І кожен той, чия душа у нім,
Знайде всіх тих, у кому рідні душі.
Кожен твій вірш змушує – ні, не змушує, в цьому слові є елемент насильства, – а радше підводить читача (поки, щоправда, суджу лише по обох Ігорях) до думки про граничну потребу в об’ємному сприйнятті світу (недарма ж звеш його “філігранним”), людей, слова. Кожна людина, кожне явище нашого життя, кожен мистецький витвір – то є кристали (Ігореві алмази-діаманти?) з безліччю граней. Зацикленість лише на одній (нехай навіть найяскравішій) із цих граней (чи “пазлів”?) є спотворенням цілісної картини світу, якій нав’язується двовимірність, площинність (щось на кшталт дзеркала троля з Андерсенової “Снігової Королеви”). До речі, в російському слові “плохой” (“поганий”) і українському “плохий” (слабкий, нежиттєздатний) відчутний натяк на оту площинність, яка руйнує суть речей. Натомість у понятті “об’ємність” вчуваються “обійми”. А кого обіймають? Та того ж, кого люблять! Згадаймо євангельске “Бог є Любов!” Тож саме в Ній – в безнастанній Любові до Бога, Вітчизни, Природи, Людини (стародавні греки розрізняли чотири види цього Почуття), – й полягає секрет нейтралізації “тролевого дзеркала”. Про це ж і твої слова:
Рятує нас дружня любов,
Дружба любовна.
Хотів щойно продовжити – “недарма ж останні розділи книги присвячені вічній темі кохання” і осікся… Та невже ж тільки останні розділи? Адже уся твоя збірка – про Любов (незалежно, чи йдеться про жертовний патріотизм, чи власне про кохання). І езотеричний бік символу міґрацій – духовних мандрів, руху до Світла як основи життя, – теж має передумовою це земне й водночас космічне Почуття, коли кожен його сплеск розширює людську свідомість, спонукаючи до осягнення світу в його істинному сенсі, світу, де все є взаємопов’язаним:
Світ у зеленій вишиванці трав.
Гуртуються мурахи-новосели.
Оркестр серпневих коників зіграв
Мелодію озерної веселки.
Всього нам тут наділено сповна
На цих стежках до берега, до тебе –
І страху доторкнутися до дна,
І радості відчути сьоме небо.
Затримай мить, ще дубль… зачекай…
Наш острів, берег, всіяний човнами, –
Це диво знов повториться нехай,
Де разом ми, і світ любові з нами.
Варто подивуватися твоєму, Злато, вмінню віднаходити неординарні тропи. Навіть у щойно процитованій поезії бачимо й “зелену вишиванку трав”, і “мурах-новоселів”, і “мелодію озерної веселки”, яку грає “оркестр серпневих коників”. А “На пораненій землі”, де замість квітів у траві цвітуть “еритроцити” (себто пролита кров вояків), де соняшник “горить, немов ікона”, де акація росте “уверх корінням”! А “розмерзання амнезії”! А “поліські хроніки акáші”, де записано світ ліричної героїні! А “м’ятна” тиша, а “брунатна черепичка днів”, а “пекторалі журавлини”, а душа, що – разом із коханим, – “подвійна зірка”! “А́кати” тут можна ще і ще, – тим паче, якщо додати неологізми, яких у “Міґраціях” вельми врожайно (беру навмання): “світ-світанок”, біль-білінь”, “якби-буття”, “поза-присутність”, “все-кінець-зупинка”, “іван-чайно”, “хмари-немовлята”, “розмаїтотемні”, “інтер-павутинка”… Це при тому, що словотворення тобі замало – ти намагаєшся проникнути у сакральну етимологію вже відомих (і не лише рідномовних) слів, а там – нові відкриття (показовими в цьому плані є вірші “Krasa sacra”, “Я і You”, “Жити є просто”, а особливо “Сонячно-скриптський словник тіла”. От тільки не завадило б більше слів пояснювати у відсилачах (особливо щодо філософських та міфологічних чи – хай уже буде за Голоскевичем, – “мітологічних” понять).
Збірка “Міґрації” – не суто поетична. Вона “обрамлена” двома, не побоюся сказати, есеями – Ігоревим на початку, й твоїм – наприкінці, з яких довідуємося деталі, які стоять за появою книги і Злати – як її авторки. Останнє слово – за жінкою… Чи не символ майбутнього миру криється в цьому?
Особливість листів – зокрема й відкритих, – те, що вони не можуть бути нескінченними, і якийсь аналог “жду ответа, как соловей лета” повинен їх зрештою вінчати. Що можна сказати на завершення? Я радий за тебе, Людо, й твоє “альтер его” – Злату, радий за вас із Ігорем – як за славне подружжя інтелектуалів, котрі взяли за програму настанову Спасителя: “Не закопуйте Божих Дарів!” Вірю, що за “Міґраціями” з’явиться друга, третя, десята, “енна” збірки, і матимуть вони гарний резонанс. Так тримати!
З повагою та ностальгійною пам’яттю про “Лесин кадуб” –
Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ,
лауреат обласної
літературно-мистецької премії
імені Агатангела Кримського