Як відомо ще з дуже давньої істерії, лінія розмежування між патриціями та плебеями була встановлена давно, вже й ніхто не пам’ятає. Навіть всезнаючий дід Парнас не може згадати.
Отже, прочитав нещодавно в одному провінційному “vox populi” пасквіль – ну, дуже гидотний та ще й примітивний не лише за стилістикою, але й за «набором» аргУментів, – одного статусного обранця з такої ж статусної зблокованої партійки, і вирішив написати такий собі памфлет на відповідь того високого обранця «критикану» і «незаслуженому державному пенсіонеру», а вийшло, ну, те, що вийшло, а тому те, перепрошую, і читайте (якщо маєте Час і Бажання), шановні читачі, професійні памфлетисти та антипасквільні фейлетоністи.
Мова, насправді, піде не про ту зовнішню лінію розмежування, що там, на нашому Сході між нами та тими, що колись назвали себе «страш…, старшими братами» разом з їхніми духовними родичами – братанами-бандюками. За ці три роки війни дехто, до речі, отримав реальний – реалістичніше не буває! – урок історії на тему «Походження племені московитів роду ординського». Мова ж піде про внутрішню «демаркаційну лінію» – між «простими смертними», які за певним збігом обставин колись можуть стати «безмертними» і «недоторканими», і тими, що вже стали – за тим же збігом обставин «помножених» на революційно-пафосно-патрійотично-популістську риторику, – «безмертними» і «недоторканими». Отакі-от бувають метамофози в нашій країні. Хоча, правду кажучи, не кожному «смертному простаку» світить стати «безсмертним» і «недоторканим», адже не кожен з нас – «простих і смертних» – вміє красиво і пафосно закликати народ. До чого? Та хоч до чого – було би бажання … будь-якою ціною(!) потрапити до нашого верхнього ареопагу, тобто, туди, де кнопка-рєшалка – майже магічна, – натиснути яку не кожному за все життя своє скорботне пощастить.
Одна з метаморфоз несподівано – як розпродаж айфонів в шепетівському привокзальному бутіку та ще й в будній день – сталась з киндоран-татупедом Гелом Барнашенком. А метаморфозою цією було майже прогнозоване «набуття» симптомів mania grandioso. Тут слід пояснити, що така метаморфозна традиція почалась ще з перших демократизованих виборів (які не слід плутати з демократичними, цивілізованими) до нашого верхнього ареопагу в 1991-му. Саме традиція, яка дуже схожа на одну все ще невиліковну хворобу, симптоми якої, як кажуть лікарі-політологи, майже такі ж самі, що і в татупедів, коли їм видають оті магічні (як і та кнопка-рєшалка) картки-мандати, якими, як вважають деякі «специ», можна відкривати навіть сейфи в банках. А яка ж це хвороба? Це – майже, як дар Божий – недоторканість! Кажуть, що особливо розумні і вчасно просунуті татупеди стали олігархами з допомогою тієї «хвороби». Інші ж, кому ще не пощастили вступити в «клуб олігархів», вирішили показати себе народу і так зачастили та загостювали на деяких телеканалах на різних теле-токшоу, що їм ледь не виділили там спеціальні знімальні павільйони з номерами «люкс». Ну, а «звьоздами ют’юбу» стали майже всі татупеди, і, зокрема, ті, що вперто ходили на пленарні засідання в останній день робочого тижня, коли в нашому верхньому ареопазі збирались лише «вершки» – еліта – татупедського «обчества». Часом (а частіше і не часом!) їх там у «передвідвально-вихідний» день було «аж» трохи більше тридцяти. А день цей, якщо ви розумієтесь на так званій законотворчій діяльності татупедів, був таким довгоочікуваним майже для кожного татупеда, а тому «гордо» називався, як і співтрапезник Робінзона Круза, «п’ятниця». Що ж до інших так званих робочих днів так званих пленарних засідань у нашому верхньому ареопазі, то під час тих засідань в залі здіймався такий законотворящий гармидер, що часом один татупед не чув свого сусіду-татупеда. Що вже казати про того татупеда, що з високої трибуни найвищого законотворящого ареопагу «штовхав речуху», якого чули (хоча переважно вдавали, що слухали). Якщо ж ті законопроекти, які на прохання-вмовляння головного татупеда верхнього ареопагу своїх підлеглих татупедів ставали законами, називати непарламентською, а зрозумілою для «доторканих» мовою, то більшість незаангажованих і незалежних експертів називають їх просто – «фінансовий популізм». Що то таке? Якщо ж пояснити простою, непарламентською мовою, то це такий «хвеномен», коли у вашій кишені лише дві гривні, а ви «впарюєте» своєму колезі, з яким зібрались йти до ресторації, що там аж двісті.
Татупед наш не любив «сачкувати» по п’ятницях, а тому чесно просидж…, працював в такі «передвідвально-вихідні» дні в ареопазі до «переможного кінця», зате дуже полюбляв фотосесії з нашими відомими і не дуже відомими політ-селебриками. Кажуть, що він назбирав тих «фоток» навіть більше, ніж один прогресивний мер кулькових авторучок. Щоправда, ще ніхто – навіть сам колекціонер! – так і не зміг порахувати, скільки ж у нього тих статусних світлин. В планах нашого татупеда ще фото з Наполеоном Бонапартом, Отто фон Бісмарком, Франкліном Рузвельтом, JFK, Конрадом Аденауером, Шарлем де Голлем, Уінстоном Черчілем, Мао Цзе-дуном, Кім Ір Сеном і навіть з пророком Магометом, але нещодавно він дізнався, що всі вони вже померли, а пророк, взагалі, напівісторична, напівміфічна особа. Один з його колег по «гарячому цеху» – верхньому ареопагу – по секрету сказав, що той татупед хоче стати українським чи то Наполеоном, чи Бісмарком, чи то Черчілем. Одним словом, він ще не визначився, ким бути. Але з папою Франциском та Дональдом Трампом він обіцяв обов’язково сфоткатись, а кремлівського фуйла – стерти на порошок для чистки унітазів. А ще наш татупед – великий мандрівник: йому вже підкорились і країна, де сходить сонце, і батьківщина Едварда Ґріга. У його планах ще й сходження з Далай Ламою на Джомолунгму та морський похід маршрутом Христофора Колумба. А раптом відкриє ще одну Америку? Ото буду сенсація! Щоправда, він туди не пішки збирається йти і навіть не за свій кошт (а «халява» – то ж святе!), але чому б не скористатись можливістю і стати таким собі українським Колумбом або Миклухо-Маклаєм №2. Як відомо, №1 вже давно зайнято.
Та є в нашого татупеда і «за сумісництвом» революційного демократа одна маленька вада: не любить він, щоб критикували (недемократично і незаслужено ж!) його «коханого», його партійного вождя та його єдино правильну і непорочну (непорочніша хіба що лише Діва Марія) зблоковану партію. А також її політику. Будь-яку: і внутрішню, і зовнішню, а також і центральну внутрішньо-зовнішню. Не любить він також, коли критикують його визначну і неповторну законотворящу діяльність. В цьому він – найпринциповіший з найпринциповіших. До того він принциповий, що готовий змішати будь-якого критикана з гі… , перепрошую, з міндобривами, які ми, до речі, все ще імпортуємо з країни-агресора і таке спонсорування агресора нашому патрійотичному татупеду страшенно не подобається. А кому таке неподобство може сподобатись? Он, коли «вугля» сепари-терористи поставляли на наші металургійні заводи та ТЕЦи, так наші активісти заблокували залізничні колії, то йому це також не сподобалось.
От і нещодавно він так газетно-епістолярно «відчехвостив» (ледь не змішав його з … міндобривами) одного «критикана», що той буде ще довго пам’ятати, як треба вести полеміку, коли мова йде про державну політику. Щоправда, він і тут наплутав, коли назвав політику державною. Адже політика може бути державною лише тоді, коли країною керують державники, а у нас як з такими кадрами, так і з цим «феноменом» все ще «напряжонка». Отже, дістав той «критикан» партійно-непорочної лінії «по повній». Ще й потішив той татупед своїх прихильників-«супортерів», які після тієї газетно-епістолярної «розборки» зловтішаючись, потирали від задоволення руки і промовляли на адресу «критикана»: «Ну, що, вмився? Так тобі й треба!» Єдине – ну, якась дрібничка! – що було проти правил, так це те, що наш татупед Барнашенко (колишній спортсмен та ще й призероносець!) застосував недозволений – ну, не зовсім парламентський – «прийомчик»: перейшов на персоналії. Згадав, як той «критикан» допомагав підливати … бензин під рейхстаг в Берліні, щоб його підпалити, спровокував магму у Везувії, щоб той залив своєю лавою Помпею (ну, там, де Неаполь зараз), підпалював авта в Парижі, написав не лише «Сатанинські вірші», а ще й намалював непристойні карикатури на пророка Магомета, розвалив Совдепію в Бєловєзькій пущі, … Щоправда, пізніше наш дорогий Геложко згадав, що рейхстаг підпалили нацисти в 1933-му, а Везувій останній раз вивергався в 1944-му, коли «критикан» той ще не народився, що авта в Парижі підпалювали емігранти в січні минулого року, коли той «критикан» сидів за сімейною новорічною вечерею в рідному селі, що «сатанинський» роман написав індус Салман Рущді, що карикатури ті малювали в 2005-му данці з газети «Jyllands-Posten» та французи з журналу «Charlie Hebdo» в 2012-му, а сересер «дав дуба» в кінці 1991-го в Пущі, коли «критикан» був далеко від місця «найбільшої трагедії 20-го століття», як казав колись «колінопідйомний» крем*лядський недофюрер. Зрештою, найбільший злочин того «критикана» в тому (на найавторитетнішу в світі, Гондурасі та офшорах думку нашого татупеда), що саме він разом з усіма «движняками» району та околиць зупинив підприємства, розвалив господарства, зруйнував ферми та ще й «тумбочку» з «общаком» прихопив з собою і зарив десь під грушкою біля своєї єиростодоли. Пам’ятаєте, що робить злодій – кричить «Хапайте злодія!» У нашому випадку наш «недешевий» татупед з верхнього ареопагу і «за сумісництвом» популіст-патрійот кричить «Ганьба популісту!». Але яке то має значення?! Головне, використати всі засоби, щоб «забанити» опонента, коли для полеміки аргументи закінчились, тобто, можна перейти на аргУменти плітколога Ромка Зажлобенка, банальне базарне хамство Зенька Рагулюка та «помічні» поради баби Параски. Хоча, якщо уважно(!) придивитись до нашого борця (а він, справді, колись був багатоборцем), то його успіхи, як законотворця, на «ниві» боротьби з корупцією якось бліденько виглядають на тлі його успіхів у боротьбі спортивній. Достатньо поґуґлити у всезнаючій Мережі його офіційну сторінку татупеда на порталі верхнього ареопагу, то можна легко переконатись в тому, що його антикорупційно-комісійна боротьба, яка обмежується стінами того ж нашого верхнього ареопагу, більше нагадує ІБД помножена на ІБК («імітацію боротьби з корупцією») , або ж боротьбу нанайську. Водночас, дещо дивною (щоб не сказати більше) виглядає його очевидна зацікавленість «заспиртованими» справами та ще чимось «цікавим», про що ми, «смертні простаки», поки що не знаємо. Але ж усе таємне рано чи пізно стає, ну, самі знаєте чим. Зрештою, а чому б йому і не бути зацікавленим? Ніщо ж людині не чуже, або, як казав колись один кобеляцький костоправ «Humani nihil a me alienum puto»*, вправляючи гомілку лівої ноги в колінний суглоб правої. А в сусідніх Горішніх Плавнях в такому випадку ще й додають: «Що тут ще можна додати?» Ну, хіба що: “No comments.”
Олександр КАЗЬВА
* Ніщо людське мені не чуже.