Телефонний дзвінок повернув мене в молодість. Голос Віталіни – чіткий, виразний, як у диктора, та водночас оксамитово-приємний я упізнав і через два десятки років після нашого останнього побачення.
Їй тоді щойно минув двадцять другий, а я тільки-но переступив межу сороківки. Наше конструкторсько-інженерне бюро було густо заселене працівниками, тож новенька привернула мою увагу не відразу. Думав, це хтось із замовників, яких теж не бракувало. Та коли вона втретє чи вчетверте трапилася на моєму шляху та ще й усміхнено привіталась – оцінливим поглядом провів її тендітну постать. А перед цим у свідомості вже затямкувалися миле личко, простенька, але акуратна зачіска і триколірні очі – дивовижне поєднання сірої, зеленої та коричневої барв. Далі втрутився його величність випадок: по сплині робочого дня виникла нагальна потреба зайти саме до того кабінету, в якому вона працювала, і там я застав її саму.
Побачивши мене, Віталіна зірвалась із стільця, чомусь ступила крок назустріч і обнадійливо всміхнулась. І я, сам не знаючи чому, випалив, наче хтось нашепотів мені ці слова в мозок, що ледь не плавився від цілоденних справ:
– Зайшов… запросити вас на каву… Сподіваюся, нинішнього вечора ви нікому не пообіцяли зустрічі…
– Нікому, – всміхнулася ще обнадійливіше.
– Значить…
– Приймаю вашу пропозицію.
Наш перший спільний вечір закінчився в моїй однокімнатній квартирі. У це помешкання мені довелося переїхати невдовзі перед тим – після розлучення з дружиною, котра знайшла собі іншого. Ще у ресторані Віта, либонь під впливом алкоголю, зізналася, що кинула на мене оком одразу ж, коли за скеруванням з інституту приїхала працювати в нашому бюро. Її слова додали мені певності, я використав дещо призабутий із парубоцьких часів арсенал засобів провінційного ловеласа, й уранці ми вийшли до маршрутки разом, цілком задоволені одне одним.
На другий чи третій тиждень нашого роману, котрий спалахнув, наче смолоскип, що тільки й очікував іскри, Віталіна, готуючи каву на моїй кухні, майже впритул блиснула на мене триколірними:
– Не знаю, як тобі сказати, але…
– Говори чесно, для цього ми вже достатньо близькі.
– Через два місяці у мене весілля. Так домовлено ще рік тому. Ми з ним із одного села і вчилися разом. Школярська, а потім студентська любов і так далі.
– Оце сюрприз! – од несподіванки я сів, ні, впав на стілець. Уже настільки звик до Віти, що смів уявляти її хазяйкою цього помешкання – попри те, що між нашими літами не миша прослизнула, а прочалапав слон чи бегемот.
– Але, розумієш, – продовжила вона по хвилі, давши мені отямитися, – поки ти зі мною, я не зможу вийти заміж. Мені надто добре з тобою. Тож я, мабуть, зізнаюся йому в усьому, хоча і мої, і його батьки вже готуються до весілля. Тільки боюся, що він не відчепиться…
У моїй голові закрутило, задзижчало, запекло… Уявив скандали на роботі, які могли вчинити і наречений Віти, і його рідня. Чесно кажучи, злякався: це ж поговір на все місто й хрест на моїй кар’єрі. Та все ж зробив спробу врятувати ситуацію:
– А якби я тобі запропонував руку й серце? Поїхали б до твоїх батьків і…
– Тоді мої тато й мама відмовляться від мене. Вони вже родичаються з його батьками. Хати наші на одній вулиці. Усе село знає, що ми ось-ось… А тут раптом – гарбуз для нареченого… Сама не знаю, що робити…
І я не знав. Але за нас розпорядилася доля. Через кілька днів мені запропонувати очолити новостворену фірмочку, і я сприйняв це як підказку з небес. Одразу ж погодився, сподіваючись, що обоє з Вітою охолонемо, якщо не будемо бачитися щодня в бюро. Так і сталося, принаймні з мого боку. Віталіна тоді, мабуть, образилася, бо зустрічей я уникав, чому сприяли й мої часті відрядження. Колеги зі старої служби при нагоді розповіли, що весілля у неї таки відбулось, а невдовзі після того вона розрахувалась і виїхала з чоловіком до Рівного, де він уже мав постійне місце праці. Певний час я ще картав себе, що злегковажив почуттями Віти та й собі наступив на горло, а потім вир життя засмоктав мене, і згадки про неї порідшали мало не до повного забуття.
І ось – несподіваний телефонний дзвінок. Голос, від якого тілом умить розлилося тепло. І я знову відчув себе сорокалітнім, а вона немов опинилася в моїх обіймах. Вислуховував її під шалений стукіт серця, до того ж, поміж загальними словами про те, як вона через знайомих дізнавалася номер моєї мобілки, вловив щось інтимніше. Тодішнє. І вже ніщо не могло стримати мене від поїздки до Рівного. Тим більше, що моя друга дружина третій рік доглядала якогось італійського дідугана та, судячи з усього, й не збиралася повертатися в Україну.
У Рівному Віталіна чекала мене в своєму двокімнатному помешканні. Уже потім я второпав, чому не на автовокзалі. Але то було потім, в автобусі, який кудись їхав, а поки що ми зустрілися так, наче й не розлучалися. Через півгодини, перепочиваючи від шалених любощів, вона розповіла, що з чоловіком розлучилася, бо їй набридло його утримувати – неспроможний заробити навіть сам на себе, не кажучи вже про дітей. Зараз обидва сини – у літньому таборі, а вона знайшла у старому блокнотикові написані моєю рукою рядки про кохання й вирішила роздобути номер і зателефонувати. Ніби між іншим, поскаржилася, що ледве зводить кінці з кінцями, бо ж діти потребують дедалі більше коштів.
У моєму серці зажевріло щось схоже на тодішню обнадійливість, я спробував по-молодечому струсонути похиленими плечима, немов скидаючи тягар прожитих літ, і узявся нишпорити по кишенях. Залишив собі гроші тільки на повернення додому, а вранці, підігрітий нічними ласками, ще й побіг до банкомата, щоб зробити щедріший подарунок колишньому (теперішньому?) коханню.
Віталіна настільки зраділа презентові, що, змінивши попередній намір залишитися вдома, вирішила провести мене на автовокзал. Але попередила:
– До зупинки будемо йти окремо. І в тролейбусі нам не варто розмовляти. Сам розумієш, чому…
А я ж хотів сказати так багато! Хоча б про те, що тепер із закапелків пам’яті повиринали ті ніжні слова, якими вона нагороджувала за любов, що після нашої розлуки я так і не знайшов упродовж багатолітнього марафону бодай трохи схожу н Віталіну і красою, і пристрастю. Та ще багато чого доброго виривалося назовні, але мусив німувати.
Коли я на вокзалі купував квиток, вона стояла поодалік, лише краєчком триколірного зирячи за мною. Йдучи до платформи, зауважив, що Віталіна зупинилася коло якогось молодика, і вони відразу ж про щось защебетали. До відходу мого автобуса ще був час, і я сподівався, що ми з нею десь усамітнимося, відійшовши убік од людського вулика, чи бодай вип’ємо по філіжанці кави, присмаченої відвертою розмовою. Та Віталіна продовжувала розмовляти зі своїм знайомим, на вигляд її ровесником. Я кілька разів пройшов мимо них, закидаючи їй приманку погляду, виповненого бажанням спілкуватися. Та вона вдавала, що не бачить тих позирків, у котрі я силкувався вкласти якнайбільше сподівань. Потім зауважив, що молодик правицею раз у раз торкається її руки, й Віталіна не відсмикує її, більше того, навіть поправила йому комірець сорочки, всміхнувшись іще лагідніше, ніж учора до мене.
Після побаченого мені заволокло туманом очі, я до болю прикусив губу і вскочив у перший-ліпший автобус. Він кудись уже їхав, але двері його були ще відчиненими, бо щойно відчалив од платформи. Куди їхав той автобус, тепер, після побаченого, не мало для мене значення. Але дорога вела, без сумніву, в протилежний бік від моєї молодості…
Богдан МЕЛЬНИЧУК.
м. Тернопіль.