Юрій Матевощук. Метрополь. Поезія. – Тернопіль. Крок. 2014. – 212 с.
Немає нічого дивного, що цю рецензію доводиться починати з біографічної довідки. Що вдієш, коли плин буднів вимагає саме такого підходу? Адже вони є такими, що на перший план виходять дві обставини. По-перше, негативно впливають недосконалості сучасного книгорозповсюдження, про які вже неодноразово говорив. По-друге, на заваді стоїть молодий вік автора.
Адже Юрію Матевощуку – лише 26. Народився він у Ланівцях. Нині живе і працює у Тернополі, де закінчив педуніверситет. Переможець багатьох літературних конкурсів та фестивалів. Автор кількох книг віршів та перекладів.
Тепер поет запросив читачів у «Метрополь». Цікаве видання? Не заперечую! Але
водночас не назву його літературною новинкою. Вже хоча б тому, що до нього увійшли твори з попередніх книг. Це дехто вважатиме вадою. Мовляв, до читачів слід приходити з новими віршами.Аби вони бачили рух поетичної матерії.Але не все є таким однозначним, як може здатися. Літератор має право на власні підходи до популяризації творчості. І ніхто тут не може диктувати свою волю. До подібного теж підштовхує і мізерність тиражів (тільки ледачий, мабуть, не говорить про неї).
Отже «Метрополь» є своєрідним підсумком. Якщо чи не всі поети при формуванні схожих збірників керуються принципом початку з творів першої книги, після якої йде доробок з наступних, то Юрій Матевощук вчинив навпаки. Звісно, певний ризик у такому крокові можна спостерігати. Але в даному випадкові гадаєш не про це. Більше цікавить питання про те, чи вдалося авторові досягнути бажаного завдяки несподіваності і заперечення існуючих канонів. Бо що та хто там не казав би, а саме це стає наріжним каменем роздумування після прочитання книги, котра потрапила у поле зору.
Тому, образно мовлячи, «танцюватиму» від цього і без словесних еківоків стверджу, що авторові вдалося привернути увагу до себе неординарністю підходу. Поціновувачі красного письменства мають можливість оцінити поступальність творчого руху віршника. Правда, усвідомлення цього приходить не відразу. Впадає у вічі прагнення пана Юрія показати процес зростання через призму власних уявлень. Це – з одного боку. А з іншого? Зримо бачимо добре сформований літературний почерк у його розвиткові. І водночас – вміння автора творити поетичну неповторність упродовж невеликого відрізку часу, не боячись показувати всі перипетії літературного зростання.
Приклади? Будь ласка! Зачепимо таку притаманну молодості тему, як почуття кохання. Його мотиви помітні у багатьох творах. Назвемо хоча б деякі з них: «Музика в її плеєрі» (розділ «Нерв», а точніше була недавно книга з такою назвою), «Їй дзвонив колишній» (розділ «Аверс і Реверс»), «Лілі» (розділ «Живцем»), «Маленька» (розділ «Прототип»). Тематичні перегуки відчуваються у віршах з інших приводів. Я не назвав би це бідою. Бо справа не в тому полягає, що оспівує поет, а як він це робить. Згодімося: на тлі того, що «Метрополь» вмістив твори, написані за останні чотири роки, то показ революції (в хорошому розумінні цього слова) можна вважати надзавданням, з яким поет непогано впорався.
Ще одне спостереження. Нині нерідко чуємо думки, що сучасне молоде покоління ладне наплювати на традиції старших і байдуже до політики. Та чи є потрібною така категоричність? Та ще в античні часи стала популярною тема непорозумінь між поколіннями батьків та дітей. Зрештою, і «Метрополь» – класичне відображення цього. Але Юрій Матевощук (принаймні це видно з книги) не стає у позу, і чітко говорить, що його ровесникам теж є близьким почуття громадянськості та патріотизму. Але вони виступають проти банальності у висвітленні тем. Аби проілюструвати це. Звернемося до вірша «Антиоксиданти» «Вкотре нас не розп’яли, довго ще їм розпинати»). Знаєте, після прочитання вірша я, представник старшого покоління, ще більше пересвідчився у правильності своїх суджень. Тим паче, що відгуки на теми сьогодення. Адже ця тема також присутня у віршах «Окупація України», «Початок АТО». Зрештою, є й інші теми, які підтверджують таку спрямованість думання.
Поговоримо про це далі. Не секрет, що віршарі у своїх творах оспівують місця, з якими пов’язане життя. Автор цих рядків не бачить нічого поганого в такому процесі. Адже географічна прив’язаність вже давно стала ознакою поезії. Щось подібне маємо у віршах Юрія Матевощука «Ланівці», «Мій дід», «16 Київська – Карпенка» (маршрутка). Аж стрепенулося серце, коли надибав: «І допоки тлінність програє народженню, допоки крутяться невидимі небесні верстати, я завжди гордитимусь своїм походженням, я про це не буду забувати» (вірш «Ланівці»). А хіба не заслуговують на увагу такі рядки: «Коли зникають рідні тобі місця, як зникає в голосі артикуляція, кожна епоха добігає свого кінця з будинком на Карпенка, 13» (вірш «Карпенка, 13)?
Згоден, що певні елементи прозаїчності тут можна уздріти. Та не в цьому, як мені здається, суть. Поет через них передає неординарність почуттів. Це без перебільшення небуденна «фішка» молодого автора. Саме про це подумав, коли перечитував вірші «87», «Фотограф», «Персоналії» та деякі інші. Та в кожному з них поряд з прозаїзмами є потужні поетичні рядки: «тут простягнув ріку, наче звабив корені, наче врощені у Дніпро. Венами спрягло курсує пором, спратний нахаба (вірш «Мостобуд»). Злита воєдино прозаїчність та поетичність має неабияку вибухову силу.
Та не тільки прозаїзми впадають у вічі. Хочеться також зробити наголос на використанні автором певних елементів філософічності та пейзажності. Наведу декілька цитат, які підтверджують цю тезу: «Бо більше не буде площин і безмежності і пам’ять зітре все збережене досі. Щоб переступати в незвідану межу назовсім » (вірш «Зовсім»). «Сутність німа і як звично зомбована, душі на ринку дрібну ціну. Хто сумнівається. Хто переконаний далі кохати. Хто знає чому» (вірш «Стежками»). «І веде кам’яними просторами проводь у прогорені ранки наливаючи болю півсклянки. Щоб не чути слова проговорені» (вірш «Повінь»). Розумію всю неоднозначність цитат, котрі не вписуються у звичні з точки зору представників старшого покоління (до них і сам належу) рамки. Давайте не будемо кривити душею і зізнаймося, що це існує. Зрозуміймо, що строфи є голосом покоління. Непричесаним? Так! Але не бачу у цьому нічого поганого.
Є ще один аспект, про який не можна не згадати. Мова – про особистість висловлювань у сучасній поезії. Мені чомусь здається, що саме вона присутня у віршах Юрія Матеващука і без неї вони не були б такими промовистими. Можна, звичайно, наводити чимало фактів з історії літератури для підтвердження вищесказаного. Та навіщо, коли і так все є зрозумілим?
Хоча, як мені здається, ще зарано ставити крапку в цій темі. Адже виявляється на цьому фоні можливість поговорити про літературний напрямок, до якого належать вірші, котрі опинилися у центрі уваги. Правда, тут не все є таким простим. Спробуємо побалакати про це звіддалік. У 80-роках минулого століття з легкої руки відомих молодих критиків Ярослава Мельника і Миколи Рябчука стала актуальною тема про «сподівальників» і «метафористів», хоча такий поділ, як на мене, можна вважати умовним. Бо не є секретом, що справжність слова з’явилася тоді, коли поети балансували між двома течіями. Варто, мабуть, згадати тут про літугрупування «бубабістів», котрі більше тяжіли до «метафористів», але шукали особистісності власних голосів на перетині двох течій. Якщо мати на увазі поезію Юрія Матевощука, то можна сказати, що в ній є щось від епатажності «БуБаБу», «Лугосаду». Зрештою, у віршах вихідця з Лановець є щось і від «Західного вітру», а точніше – від поетики цього угруповування. Вважаю, що тут є щось спадкоємне, враховуючи ту обставин, що автором передмови до «Метрополя» став один із учасників «Західного вітру» Василь Махно – відомий український поет, прозаїк, перекладач, есеїст, який нині живе у Нью-Йорку, а народився у Чорткові на Тернопільщині.
Але це ще не все. Чомусь вважаю, що ця картина була б неповною, якщо не згадати про данину постмодернізму, котра в даному випадкові є дуже зримою, хоч тут вона, як мені здається, густо перемішана з метафоричністю та епатажністю кінця 80-их – початку 90-их років минулого століття. Та здається, що Юрій Матевощук розуміє: пора завершувати свої шукання в цій царині та віднаходити справжність власних слів на стикові постмодернізму і неокласицизму. Тим паче, що «Метрополь» яскраво говорить про це. Досить порівняти написане у 2011-ому та 2014-ому. «Метрополь» багато чого промовляє і прихильність автора до різновидів мовлення. Маємо довгі за обсягом вірші та мініатюри, верлібри та сонети. Прикметно, що в цій книзі вони виглядають органічно.
Та є і те, що не сприймається. І перш за все це стосується розділу «Тут і зараз, зараз і тут». Можливо, комусь і подобаються мініатюрки на кшталт: «Віта та! – рев доріг кору урок гір од верстатів» – вірш «Апорт-тропа»). Скільки не вчитувався в текст, але так і не міг збагнути, що автор мав на увазі. Проблема? Гадаю, що так. Припускаю, що рецензент оторопів, наткнувшись на геніальність та прикусив язика. Але… Відношу себе до людей, котрі хоч щось знають про поезію і не ставляться негативно до формалістичних пошуків. І чомусь упевнений, що настала пора згадати про таке поняття, як словесний перебір, з яким, як я вважаю, має справу в даному випадкові. Переконаний ще в одному. Віршник подібними експериментами може досягнути зворотнього ефекту і взагалі відвернути увагу поціновувачів красного письменства від лірики. Поміркуймо хоча б над таким. Ніхто, очевидно, не заперечуватиме, що в паліндромах є зримими елементи штучності. Та, незважаючи на це, читачі знаходять чимало цікавого для себе у творах Миколи Луговика, Михайла Стрельбицького, Василя Старуна, Володимира Сапона… Невипадково наголошую на цьому. Бо певні елементи паліндромності в процитованому є. Але на цьому все. Чи не варто авторові над цим задуматися?
Йдемо далі. Коли вчитаємось у вірш «16 Київська – Карпенка (маршрутка)», то не побачимо у цьому нічого, крім звичайної констатації факту. Прикро, що зводимо поезію до цього. Є ще одна крайність. Іноді окремі рядки звучать якось пародійно: «Твоя любов ллється медичними системами, наче глюкоза», в таку погоду можна тільки пити, мрачить і тіло бродить, як фантом». Вже не кажу про абракадабри, про окремі зразки яких уже згадував.
Не дає спокою ще один момент. «Метрополь» змушує згадати відому багатьом ситуацію, при якій за нове намагаються видати призабуте старе. Давайте згадаємо, що в історії української літератури вже маємо чимало випадків епатажності. Десь на початку ХХ століття жив такий поет, як Михайло Семенко, кредом якого було гучне заперечення традицій. Але… Кажучи про нього, чи не всі чомусь промовчують що в останніх своїх творах поет «заговорив» уже без крайнощів. І переважна більшість читачів поставилася до цього із розумінням і навіть із захопленням. Магія справжності? Щось є від цього. А тепер, будь ласка. Згадаємо, як представники всіляких «ізмів» накидалися на «неокласиків», хоча чимало їхніх творів мали у собі зернини неокласичних традицій.
А після цього спробуємо зробити процес часового наближення. І чомусь напливають згадки про вірші Ігоря Римарука, Володимира Затуливітра, Віктора Кордуна, Олега Лишеги, Василя Старуна. Чи не тому їхня творчість зацікавлює, що вони промовляли сів збагнувши джерельницю усіх «ізмів» і вигранюючи власне поміж ними?
Можна, очевидно, говорити й про інші підстави для несприйняття. Та не вдаватимусь до цього. Гадаю, що вистачить і вищезгаданих думок. Звісно, на мій погляд. І так дехто, напевно, скаже, що рецензентові не варто було бути гоструватим на висловлювання. Мовляв, з часом і так все стане на свої місця. Що ж, така позиція має право на існування. Та не маю наміру причісуватися за модою деяких літературник критиків. Навіщо, справжності огидна нещирість? Впевнений, що так вважає і Юрій Матевощук. Бо лишень відвертість спроможна завойовувати нові території.
Ігор Фарина
член НСПУ
м. Шумськ
на Тернопіллі