По війні ми, дітлахи, бавилися в камінчики — до чого ж захоплююча гра була. Тепер згадуєш той далекий час, і, наче, камінчиками перебираєш. Ось кілька таких «камінчиків».
ВУЛИЦЯ ДОЛИ
Доли. Невеличка така вулиця, до міської поліклініки у Тернополі. Кілька будинків, що чудом убереглися від бомб. Збиралися тут дітлахи і за улюблену гру.
Владик, мій друг, що тільки з тими камінчиками не виробляв! Підкидав, лапав так, що ми всі захоплено ахали. Камінчики у нього були маленькі, гладенькі, замилуєшся. Це він їх на кашкета в одного хлопця на вокзалі виміняв.
Дісталося моєму другові від матері. Його й лупцювала, і геть з дому хотіла вигнати, а він своєї:
— Без кашкета обійдусь. Зате камінчики які гарні.
Якось приходжу до них на подвір’я. Мама Влаликова сидить на лавці і підкидає тими камінчиками, а вони всі врозтіч. Побачила мене, зніяковіла:
— Отож дивлюся, за яку таку цяцьку він гарного кашкета віддав. Тьху, з такими дурними дітьми.
Владикова мама була двірничихою, замітала колишню вулицю Островського. Допомагала їй донька Оля. Іноді і Владик брав у руки мітлу. Тільки не надовго — мати відбирала:
— Яка ж то поміч — з одного тротуара на інший сміття перегортаєш.
Любила вона побурчати на сина. Але він добре знав, що оте бурчання напускне. Вона й на нас, Владикових друзів, гримала. Та ніде не було нам так добре, так затишно, як у Бортників.
Жили вони у невеличкій хаті, подвір’я було загороджене високим парканом, а за ним — якась база.
І у спогадах моїх часто-часто постає те подвір’я.
Недавно я навідався туди. Хата своє віджила, на її місці — якась майстерня. Сестра Владикова одержала гарну квартиру. Владик — офіцер Української армії. А мати їхня померла. Хворіла довго, важко. «Тільки б і жити тепер, — зітхала, — та болячки дихати не дають. Зате радію, що діти мої щасливіші».
ПОРОХ
Зараз тут музучилище. А тоді, одразу після війни, ми приходили сюди і серед руїн, у битій цеглі, землі визбирували порох. А він був і коричневий, і оранжевий. Коли придивитись, його крупинки мали форму, то зірочки, то трикутника, то ромба…
Назбираєш пригорщу, дивись — у Владика теж не менше. Несемо додому. А мама вже чекає на мене:
— Знову дому не тримаєшся! Може, й обідати не хочеш?
Жартує, звичайно, хто ж це їсти не хоче? Та ще й картопляні пляцки, та ще й смажені на олії, а вона ж так пахне!..
Кілька пляцків для Владика ховаю. Біжу до нього. Він сидить на ґанку, з великої синьої миски виловлює смажену цибулю і кидає її котові. Кіт ловить цибулю на льоту, смачно облизується.
Вийшла Владикова мати:
— Знову цибулю із супу викидаєш? Може, марципанів тобі? А чеколяди хочеш? А печено качки?
Владик мрійливо мовчить, а тоді:
— Скільки ти вже мені за ті марципани говориш, а я так і не знаю, що воно таке.
Мати заспокоїлась, стала розповідати, як к лись у дитинстві в пана бачила марципани. Владик слухає і сьорбає суп. І не забуває кидати котові цибулю.
Коли мати відійшла, подаю другові пляцки. Він блискавично вминає їх. І ось ми вже і вираємося на горище. Висипаємо з кишені порох на цеглину. Ловимо збільшувальним склом сонячний промінь і спрямовуємо його на nopох. Мить — і спалахує райдуга-вогонь.
А знизу вже гримає Владикова мама:
— О, знову порохом смердить! Таки хочете хату підпалити? Зараз я видряпаюсь до вас, зараз я вам покажу! Хіба з ними ту війну забудеш? Ану злазьте та йдіть патики збирати…
І ми йдемо в руїни по дрова.
НІЧНИЙ ВИБУХ
Вулиця Доли була оточена руїнами і бур’янами. Якось ми помітили, що з трави виглядає чорнявий хлопчик років чотирьох. Ми до нього, а він — навтьоки. Але не біг, а повз — якось так знесилено. Ми подалися за нeзнaйoмцем. Там, у глибині кущів і бур’янів, лежала молода жінка, до грудей вона тулила немовля. Побачивши нас, жінка стала дорікати старшому сину: — Що, виліз таки? А я ж так просила — не показуйся людям.
Хлопчик байдуже слухав маму. Ми вже знали — ця байдужість від голоду. Жінка благально дивилася на нас:
— Біда, дітки, ой, яка біда… Ми приїхали з Винниці. Донька по дорозі померла з голоду. Чоловік подався щось поїсти роздобути. А я тут з дітьми чекаю. Може, чимось допоможете?..
Ми кинулися по домівках. Але що можна було знайти там, коли хліб з’їдався ще по дорозі з магазину і кожна картоплина була ледь не на вагу золота. І все ж… Владик Бортник приніс жменьку пшоняної каші — в кульку із газетного паперу. Владик Вовчанич — варену ворону. Він добре стріляв, а мама його доводила, що смачнішого м’яса, як вороняче, нема. Я зміг роздобути лише великий цукровий буряк…
Боже, як накинулися на цю їжу наші нові знайомі! Повернувся і глава сім’ї — у широченному галіфе, без чобіт, у галошах. Чоботи, мабуть, уже давно обміняв на такий-сякий харч. Розповів, що пройшов усю війну танкістом, кілька разів горів у танку… Зараз роздобув половину відра картопляних лушпайок.
…Через день на вулиці Доли роздався сильний вибух. Виявилось — загинули танкіст і вся його сім’я. Розвели багаття. І туди якимсь чином потрапили міна чи граната…
Я й досі впевнений: танкіст навмисне це зробив… Він не міг дивитися на голодні муки дітей і дружини.
ПІДКИДЬОК
Хто жив по війні на вулиці Доли, той добре пам’ятає випадок, про який я оповім. Стояв там великий будинок, вірніше, його руїни. У підвалах люди робили такі-сякі перегородки, от тобі й квартира — без вікна, без електрики, без підлоги… Жило там сімей десять-дванадцять. Безногі каліки і молоді жінки, бабусі, чиї хати були зруйновані під час бомбардування Тернополя.
…У найдальшому закутку, в самому кінці довгого і темного коридору «квартиру» займала пані Катерина. Було їй десь за шістдесят. Їздила час від часу на села, привозила звідтам сир, сметану, яйця і перепродувала це сусідам. Назбирувалось на якийсь буханець хліба, на хустину. А ще Катерина (так називали її і діти, і дорослі) вміла робити масло.
На цю чудасію приходила зглядатися вся вулиця. Ось Катерина виносить ще довоєнну літрову пляшку, заповнену молоком. Ретельно закриває її кукурудзяним качанчиком, кладе горизонтально і починається операція. Катерина гойдає пляшку, мов немовля. Потім трясе нею, потім — бовтає. Година друга, третя, четверта… Здається, можна очманіти від цього. А Катерина несамовито добивається свого. Нарешті, маслянка сама по собі і маленька, десь з чайну ложечку, грудка жовтого масла — сама по собі… Чудо звершилось. Катерина несе його у свою «квартиру»…
…І раптом вулицею Доли пішло-поїхало… Кажуть, хтось чув, у Катерини ніби якесь дитя плакало.
— А може то щось інше? Кажуть, вона чарувати вміє.
— Вміє. Вона ще за Польщі тим займалася. Катерина кілька днів не виходила зі свого укриття.
І раптом!.. Ми побачили її на подвір’ї, на тому «троні» з кількох цеглин. Але на цей раз вона тримала в руках не пляшку з молоком, а… сповите немовля!
Наша сухопара, завжди сувора Катерина помолодшала, погляд її був добрий і якийсь дуже мрійливий…
— Дівчинка, — відказувала вона сусідкам. — Оце вже два тижні їй. Добре, що колись я допомагала бабам-повитухам, то й сама в себе пологи прийняла.
Сенсація котилася містом. Уявляєте, жінці за шістдесят, а вона родить немовля. Наша тиха вулиця Доли стала місцем для екскурсій — кожен знаходив причину зайти сюди, щоб побачити цю неймовірну маму.
На запитання, хто батько дитини, Катерина натякала, що часто їздила на село, а там…
— Зрештою, то мої клопоти, — різко відповідала вона і починала колисати немовля. Але робила це невміло, здавалось, в руках у неї і тепер пляшка з молоком.
Почав до Катерини заходити наш дільничний міліціонер. «Розвідка» донесла: говорив з нею тихо, у чомусь переконував, навіть благав. Катерина пошепки щось заперечувала…
Потім знову виходила на подвір’я, пригортала до себе немовля і ніяк не могла приховати сліз.
…Дитину у неї таки забрали. І аж тоді вона призналася:
— Чую вночі десь плаче дитина. Виходжу, а воно лежить у мене під дверима. Хтось підкинув…
…Минуло років з двадцять. Автобус після Теребовлі зупинився на хвильку.
— Тут, — сказав водій, — бабці з будинку перестарілих завжди продають яблука, груші. Може виручимо їх?
Я одразу запримітив стареньку, сухеньку бабусю. Погляд у неї був якийсь затуманений.
— Ви Катерина? — вихопилося у мене. Відповіла за неї інша:
— Вона, вона… А ви звідки її знаєте?..
ДЖЕРЕЛЬНА ВОДА
Буда вийшла на диво гарною. Цегла трималась міцно, бляху знайшли не діряву. Тоді всі діти любили з цегли, назбираної на руїнах, викладати буди. Особливо цікаво, коли дощ. Заберемося туди гуртом і з насолодою слухаємо, як по блясі барабанить дощ. Хтось не так повернеться — і вже нашої «хати» нема.
Коли ми якось закінчували викладати чергову буду, надійшла до нас незнайома дівчинка і запитала:
— А мене приймете до себе?
— А ти хто така?
— Женя. Я тепер он у тому домі з мамою живу. Ми з Проскурова сюди приїхали. До нас тато скоро з війни повернеться.
— З якої ще війни? Давно ж вона закінчилась.
— А він у госпіталі лікується. У нього обидві ноги були прострелені.
Взяли ми Женю до себе в буду. Так хотіли, щоб дощ пішов, а тут сонце пече і пече, бляху так розжарило, що довелось вилазити з буди.
Через кілька днів приїхав батько Жені. На двох милицях пришкутильгав до ганку. Женя з матір’ю допомагали йому подолати сходи.
Минув день, другий. Бачимо, засумувала Женя. Стали її допитуватися, вона й каже:
— Погано батькові. Марить. Село рідне згадує, просить джерельної води з того струмка, що під лісом. А село ж наше фашисти спалили…
Тут я згадав:
— Слухай, Женю, ми принесемо йому води джерельної, смачної. Як до Петрикова йти, б’є джерело. Пішли з нами.
Позичили ми у пані Гелени, яка контролером у кінотеатрі працювала, глечик і пішли по воду. Туди так близько було! А назад з кожним кроком дзбанок ставав усе важчим. Ніс я, тоді Владику передав. Потім Стефан ніс. Женя теж хотіла допомогти. Ми їй не дозволили. Як зрадів тій воді Женин батько.
— Спасибі, рідні мої. Смачна водиця. Повить вона мене на ноги, ей-ей поставить. Нічого, лейтенант Босий ще своє покаже!.
Ми з місяць носили йому воду. Може й справді од неї він одужав… Якось восени Женя сказала нам:
— Ми на Сахалін їдемо. Там татків друг працює. Нас запрошує.
Довго ми згадували Женю. Дивилис на карту — аж он куди подалася вона. Може й нас згадує? Ми їй на прощання такі гарні камінчики подарували.
А коли через багато років випало мені служити в армії на Сахаліні, я все вдивлявся в обличчя дівчат. Думав, може й Женю зустріну…
Далеке дитинство… Згадуєш його – наче камінчиками перебираєш…
Володимир Сушкевич, м. Тернопіль