Гуменюк Н. П. Голос папороті: Поезія. – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. – 200 с.
Є книжки, які треба мати, щоб перечитувати. До таких належить «Голос папороті» Надії Гуменюк. За цю книгу вона стала лауреатом літературної премії імені Олександра Олеся.
Як і в Олександра Олеся, у Надії Гуменюк широкий тематичний, стильовий, настроєвий діапазони лірики. У «Голосі папороті» – написаному за останній час та вибраному з попередніх книжок – від голосу билинки до голосу епохи.
Осінній сад. Смеркає на негоду.
Примерзле листя – зграйка потерчат.
А між кущами бузини і глоду
Горить собі калинове зірча, –
читаєш і в уяві вимальовується картина.
Впадає в око новизна художнього погляду: «Сад віршував хореями і ямбами, / Слова, як синя заполоч, цвіли», «Голос зозулі – бісером / З білих долонь беріз», «Канонізація весни, / Яку так довго ждали. // Їй салютують ясени / Під жаб’ячі хорали».
Світ людської душі, ліричні почуття й сподівання, душевні глибини і стани, іноді заховані на грані підсвідомості, бачення многогранності світу, багатобарвність вражень, мінливість сентименту, багата настроєва палітра, – все це є у «Голосі папороті». А все тому, що Надія Гуменюк тонко відчуває ритми та аритмії часу і допомагає відчути іншим:
Відчути дощ, як відчуває вишня.
Пізнати присмак неба, як сльози.
Завмерти в мить, коли гойдне Всевишній
Сад на вервечках кольору грози.
Стрижнем поезій Надії Гуменюк є філософська вертикаль:
Килинам простіше… Цей світ – для килин,
У ньому й порядок килинський.
А ти… Звідки, Мавко, з яких праглибин
Явилась ти в ліс цей волинський?
Або ж іще:
Коли ще Бог ліпив собі людину,
Він клаптик неба замісив у глину,
Й відтоді, як ми в світі зачались,
Ця глина тягнеться до глини,
А небо проситься у вись.
А може, то душа, дана людині, –
Той клаптик неба у тілесній глині…
Відкрити таїни душі поетеса пробує в кількох творах. Людська душа для Надії Гуменюк – це «древня Атлантида, / Загублена у голубих дощах».
А в поезії «Душа не старіє – старішає авто…» такий умовивід: «І лиш душа з вишневих крон століть, / Мов коти вишня, котиться до неба».
У деяких творах – дотикання до Вічності:
Зерно перетікає у зело,
Зело – в зерно. І знову й знов по колу.
Все, що у землю впало й проросло,
Не відірветься від землі ніколи.
І, звісно, присутній у «Голосі папороті» голос епохи. Вражають, скажімо, такі рядки:
Хтось Україну гектарами власними виміряв.
Хтось приміряє, як сукно, до власного крою.
Однак лірична героїня зробила вибір:
Я ж її в серце поклала. Й до самого вирію,
До болю останнього буду носити з собою.
Так само до останнього болю всі, хто здатен відчувати і бачити, носитимуть із собою, у своїх душах, поетичний світ «Голосу папороті». Бо він – як саме життя.
Юлія Бондючна