Сингулярність як незворотній стан перед Великим вибухом і сингулярність у значенні одиничності, а отже – неповторності. Саме навколо цих двох значень полісемантичного терміну групуються асоціації від прочитання однойменної книги («Сингулярність») Василя Кузана.
Зрештою, ще анотація читачеві чітко пояснює, що ідеться саме про гравітаційну сингулярність: «Нескінченна емоційна густина і температура цих поезій дає підставу уявляти стан Всесвіту у початковий момент Великого вибуху. Щось має статися неодмінно, але що? Часопростір стає химерним і непередбачуваним, таким, що не припускає фізичної інтерпретації. Таким, що через нього неможливо продовжити до нескінченності лінію – незриму межу буття і небуття».
Перефразовуючи Вічність,
Згорає сонце – бура сірка
На сірнику.
Колиска світу,
Не люлька, а пустий гамак,
Що цідить час, немов проміння,
На потойбічну тінь трави [с.3].
Плавне переплетення ірреально-космогонічного і земного рівнів у поезії Василя Кузана відбувається так плавно і делікатно, що направду стирається відпочаткова умовна грань між ними, або ж навпаки – діалектика постає зримішою.
Людина, зображена у поезії – маленька частинка Всесвіту, «соломинка сущого», для якої власна свідомість, а згодом – усвідомленість – є болючою. Видається, що тою точкою неповернення, після якої неможливо продовжити попередній рух, є якраз осмислення дійсності і усвідомлення її законів. Людина не може продовжувати безтурботну гру зі світом, бо відбувся процес пізнання, який приземлив і одночасно поставив багато запитань.
Передчуття вибуху, очікування чогось і латентне чекання зрушення і змін є лейтмотивом багатьох віршів збірки «Сингулярність» («Тиша вигнулась кішкою», «Осінній вальс із долею», «Наче…», «Ще крок..» та ін.).
З іншого боку, якщо сингулярність – момент найбільшого скупчення та концентрації енергії перед вибухом, розрядом, то поетичний спогад-рефлексія про нього у вигляді поезії – своєрідна ностальгія. З огляду на це досить цікаво прочитуються поезії, тематична домінанта яких – вік людини, людські взаємини та доля загалом. Причому прозора штриховість, висловлена у ритмічній організації тексту і образній канві, підводить саме читача до цієї ностальгії: створюється своєрідна філософсько-поетична проекція на світ читача – автор не обтяжує книгу зайвим егоцентризмом, натомість делікатно баластує між щирим автобіографізмом і безвідносною, безособовою розповіддю.
Життя – вода, що скрапує в пісок
Із пальців Бога
Через наше тіло.
Сюрреалістичний вимір поезії Василя Кузана особливо помітний при спробі хоча би уявної візуалізації сприйнятого. Пам’ять про початок. Постійне питання, яке веде людину світом: «Як все виникло і що я тут роблю?».
«Сингулярність» – це одна з тих книг, яка з кожним наступним прочитанням підводить до нових смислів. Нових запитань. Нових рефлексій. Адже у кожного своя пам’ять про зірки (іноді настільки глибоко захована, що не допоможе навіть вглядання у небо – цього ж недостатньо, аби по-справжньому згадати)…
Іванна Стеф’юк