Днями виповнилося 75 років від дати скоєння нацистами одного з багатьох військових злочинів – розстрілу у листопаді 1942 року сотні заручників з числа в’язнів тюрем у Львові та Чорткові. Братську могилу жертв тієї масакри після багатьох років безрезультатних пошуків нарешті нещодавно знайдено на ягольницькому полі поблизу Чорткова.

Два найбільших тоталітарних режими ХХ століття – більшовицький та нацистський – скоїли на нашій землі страшні злочини: Голодомор, Великий Терор та Голокост. Як то завжди буває у часи великих історичних катаклізмів, частина населення вдавалася до колаборації  із злочинними режимами, інша частина виступала пасивними свідками злочинів.  Але багато хто ставав на шлях збройного опору окупантам. Були й такі, котрі намагалися вижити за рахунок життя й  майна своїх учорашніх сусідів або жорстоко помститися їм за учорашні кривди …  Але, поза сумнівом, були серед наших земляків також і праведники – ті, хто не піддався епідемії тотального насильства, хто наважувався рятувати найбільш беззахисних людей – тих, кого людоненависники обрали своїми жертвами.

 Ця історія складна та жахлива, це саме ті її сторінки, які за Винниченком «неможливо читати без брому». На жаль, ми донині ще недостатньо знаємо та розуміємо її. Як усе це сталося? Як досліджувати та викладати цю історію?  Як стлумачувати дії окупантів, учасників рухів опору з правової точки зору ?

Знаходити відповіді на ці запитання для нас сьогодні  важливо – заради того, аби подібні злочини більше ніколи не повторювалися. Не зважаючи на те, що історична правда не завжди буде солодкою. Розуміючи, що не завжди відповіді будуть простими і однозначними. Але ті відповіді належить шукати – аби на основі знання про справжні події та їхнього  осмислення виросла нова правова та політична культура, нова культура пам’яті.

У більшості публікацій, які вийшли нещодавно у регіональних медіях, стверджується, що майже усі з 52-х розстріляних на ягольницькому полі заручників були активними діячами ОУН, тобто організації, котра була заборонена окупантами, як така,що стала на шлях збройного опору (у розумінні окупантів – терору в умовах воєнного стану). Однак це пропагандистське твердження стосовно більшості жертв чортківської масакри не спирається на вагомі докази. Більшість заручників НЕ були активними діячами ОУН, НЕ брали участі у терористичних актах, НЕ володіли зброєю, відтак НЕ могли вважатися комбатантами, що власне нацисти намагалися доводити у ході так званого «слідства». Відтак їх варто розглядати, як мирних мешканців окупованих територій. Що звісно, не позбавляло їх права любити свою землю, свій народ і мріяти про його незалежність. Як цивільні мешканці окупованих територій, вони перебували під захистом норм міжнародного гуманітарного права, зокрема IV Гаазької конвенції 1907 року…

Чому це сталося саме у Чорткові?

Чортків у роки нацистської окупації був центром округу (крейсу) у Генеральному губернаторстві Галичина, до якого входили повіти: Чортків, Борщів, Заліщики та Копичинці. Відповідно, у місті зосереджувалося керівництво усіма окружними поліційними підрозділами: управління Поліції безпеки (SD), Кримінальної поліції (KRIPO), Поліції порядку (ORPO), Таємної поліції (GESTAPO), «Української допомогової поліції», функціонувала найбільша на Тернопіллі в’язниця. Крім того на території округу діяв спеціальний каральний підрозділ Поліції безпеки – Айнацгрупа «С» із командуванням у Львові.

Як відомо, першою жертвою нацистського окупаційного режиму стало єврейське населення краю. Арешти євреїв новою окупаційною владою почалися у Чорткові вже на початку липня 1941 року. Ледве лиш каземати чортківської тюрми звільнили від жертв НКВС, як гестапівські кати почали заповнювати її новими жертвами… Перша масова страта нацистами в’язнів тюрми датується 14 липня 41-го. Того дня було розстріляно на подвір’ї чортківської тюрми близько 360 євреїв. Зрозуміло, що про судові процедури не йшлося – ці акції спрямовувалися на свідоме винищення найбільш освіченої частини єврейської громади та на залякування усіх інших. Масові страти у чортківській тюрмі тривали практично увесь період нацистської окупації. Тіла закопувалися безпосередньо на подвір’ї , або на околиці єврейського цвинтаря. Наступний масовий розстріл відбувся 25 серпня в лісі Басівка, що на південно-східній околиці міста. Його жертвами стали близько 150 осіб: серед них окрім євреїв, були вже поляки та українці… У серпні ж було розстріляно біля 300 мешканців містечка Ягольниці. 15 жовтня було страчено групу чортківських інтелектуалів, переважно учителів та юристів.

Наприкінці 1941 року нацистські спецслужби  розпочала акції, метою яких було знищення на окупованих територіях підпільних груп, створених Організацією українських націоналістів – бандерівців (ОУН-Б), «червоних» партизанів та Армії крайової  (АК).  Зокрема у секретній директиві оперативної команди поліції безпеки  від 25 листопада 1941року йшлося про те, що: «Всі активісти бандерівського руху повинні негайно заарештовуватись і після допиту мають бути без шуму зліквідовані під виглядом грабіжників».

На виконання цього наказу спецслужби чортківського округу почали цілеспрямовано формувати агентурну мережу, спрямовану проти ОУН-Б, яка  на той час декларувала прагнення до створення незалежної української держави, яку не вдалося схилити до співпраці з режимом, але яка (!) на той час ще не розпочала активної збройної боротьби проти окупантів.. На хвилі міжнаціональних та політичних суперечок лавиною посипалися до поліції доноси українців на поляків, поляків на українців… Пропонували свої послуги й окремі євреї. За сві­дченням Ганса Фельде, шефа поліції безпеки у Чорткові, її апарату довелося «самовіддано попрацювати», щоб розібратися у цьому мотлоху наклепів і знайти для себе щось корисне. Тож невдовзі у розпорядженні поліції  з’явилися  списки «підозрілих» українців та поляків. І вже у 1941 році Зіпо та СД розпочало серію арештів за підозрою у підпільній діяльності, приховуванні зброї та симпатіях до підпільників.

Так у селі Гермаківка поліція безпеки заарештувала «симпатика ОУН» Василя Мизака, якого розстріляли за знайдену при обшуку гвинтівку. Під жорстокі покарання потрапляли цивільні мешканці, цілком сторонні щодо націоналістичного підпілля. Приміром з сера Ніври до чортківської тюрми потрапили «симпатики ОУН» Василь Чимбір і Данило Паскарук, яких також стратили. У 1942 році було заарештовано та невдовзі страчено зв’язкових чортківського округу АК Марію («Ріка») та  Людвіку («Лімба») Кіммельман, котрі також не брали участі у збройних акціях проти окупанта. Арештів зазнавали навіть окремі діячі, котрі провадили політику співпраці з окупаційним режимом: провідники – «мельниківці» та посадові особи цивільної адміністрації. У 1941 році заарештували бургомістра Чорткова, члена ОУН-М Романа Воробкевича, якого звинувати­ли у зв’язках з підпіллям. Лише втручання Українського центрального комітету, особисто Володимира Кубійовича, врятувало його від кари. Тоді ж був заарештований лідер «мельниківців» Заліщицького райо­ну Мирослав Гнатюк («Цідилко»), якому вдалося вирвався із рук спецслужб лише в серпні 1944 р.

Одночасно розпочалася репресивна практика вивезення цивільних мешканців з числа «арійців» (тобто українців та поляків) на примусові роботи до Німеччини, а також заточення їхніх земляків-євреїв до місцевих «таборів праці». Вже станом на листопад 1941 року з чортківського повіту було вивезено до Рейху 1143 особи. У середині 1942 року у Чорткові було створено єврейське гетто, до якого силоміць переміщувалися мешканці не лише Чорткова, але й інших міст та сіл округу. За рік існування через гетто пройшло біля 13 тисяч євреїв, більшість з яких загинула.

Завдя­ки налагодженій агентурній роботі гітлерівській поліції безпеки вдалося восени 1942 р. викрити у Чортківській гімназії «Рідна школа» молодіжне націоналістичне підпілля, яким керував Василь Андрійчук  («Сокіл»). Ватажка вивезли до Львова і після інтенсивних допитів розстріляли, інших 15 юнаків звільнили.

Чому страта заручників у Чорткові може вважатися військовим злочином та  злочином проти людяності?

Кривавий досвід «розв’язання єврейського питання» диктував нацистам чимдалі більш масштабні та жорстокі засоби упокорення цивільних мешканців – вже з числа українців та поляків. Прагнучи не допустити розростання підпільної діяльності, створити у краї атмосферу страху і покори, нацисти починають активно застосовувати жорстокий принцип колективної відповідальності цивільного населення при будь яких найменших проявах діяльності підпільників. Тобто карати цивільних мешканців окупованих територій за злочини, яких вони не вчиняли, що прямо заборонено згаданою вище Гаазькою конвенцією 1907 року… Але на норми міжнародного гуманітарного права,  покликаного захищати людей від дій окупаційної влади, як видно, ніхто не звертав уваги…

Вже у 1942 році спецслужби вдаються до масових позасудових страт заручників. За вбивство німця, «фольксдойче» (етнічні німці, котрі мешкали у діаспорі), чиновника окупаційних установ передбачався розстріл 15-ти заручників з числа в’язнів тюрми або цивільного населення. Їхні списки оприлюднювали заздалегідь, попереджаючи, що за будь-який терористичний акт підпільників саме цих людей відразу буде вбито. Згодом стали розстрілювати й за грабунок майна окупаційної влади. Родини тих, хто «подався до лісу», також часто страчували.

Оскільки усі архіви нацистських спецслужб були завчасно вивезені з окупованих територій перед відступом німецького війська, сьогодні важко оцінювати, наскільки «обґрунтованими» з правової точки зору були звинувачення «слідства» при арешті, ув’язненні та покаранні цивільних мешканців краю.

Серпень 1942-го:  ОУН-Б вчинила резонансну акцію – викрала для своїх потреб Борщівську повітову друкарню. Гестапівці, спрямувавши значні агентурно-оперативні зу­силля для здобуття хоча б якоїсь інформації у цій справі, безрезульта­тно тупцювали на місці до березня 1944 року, погрожуючи жорстокою карою цивільним мешканцям при повторенні чогось подібного.

Жовтень – листопад: гестапівці викрили явку ОУН-Б  у квартирі по вулиці Жулинського у Львові,  арештували у ній п’ятьох активістів «групи Бандери» та влаштували засідку.  Не знаючи про це, 21 листопада до засідки потрапив  член Проводу ОУН-Б Дмитро Маївський. При перестрілці, яка зав’язалася у квартирі, Маївський вбив штурмбанфюрера СС Герхарда Шарффа  та поранив  службовця КРІПО Брауншвейга, а сам, незважаючи на два отриманих кульових поранення, втік.

Оскільки упіймати Маївського не вдалося, нацисти прийняли рішення стратити на знак помсти за вбитого гестапівця сто в’язнів з різних тюрем східної Галичини, зокрема тих, кого спецслужби звинувачували, при чому часто за надумених підстав, у зв’язках з «групою Бандери». Тож серед розстріляних на околиці Янівського цвинтаря  28 в’язнів львівських тюрем були не лише бандерівці. Наприклад, був розстріляний Андрій П’ясецький, молодий вчений – лісівник, активний діяч «Пласту», міністр лісів в уряді Ярослава Стецька, який після розпуску уряду працював директором Янівського дослідного надлісництва. Дійсною причиною його арешту була не підпільна діяльність, а лише незгода з політикою окупаційних влад щодо здійснення рубок лісів на Європейському вододілі, яка не рахувалася з їхньою природною цінністю…

6 січня 1943 року: гітлерівці та власовці без будь-якого доказу провини розстріляли у селі Полівці близько 40 членів ОУН-Б. На жаль, трагічна історія багатостраждального села на цьому не закінчилася. 16 січня 1944 у ньому бандитами було жорстоко замордовано 27 цивільних мешканців, котрі визнавали себе поляками. Березень 1945-го забрав чергових 18 жертв…

Лютий 1942: біля села Сосулівки було арештовано чотирьох оунівців із села Цапівці: Матвія Лазарука, Івана Приймака, Василя Стадника та Юрія Полевого, котрі везли продовольст­во для повстанців. Після допитів у Чортківському гестапо їх розстрі­ляли на території летовища.

Влітку 1943 року гітлерівцями був убитий повітовий референт служби безпеки ОУН-Б Микола Саміла («Микита»).  Кріпо Чорткова через власну агентуру вда­лося викрити фармацевта із Копичинців Ярослава Зарицького, який доклався до створення підпільних курсів медсестер – слідство вважало, що це були дії для допомоги українським повстанцям. Після допитів його розстріляли у Чорному лісі…

Чимдалі окупаційний режим стає жорстокішим. З жовтня 1943 р. у дистрикті Галичина було запроваджено надзвичайний стан та надзвичайні суди, які розглядали на­ступні злочини: «участь у заборонених організаціях, посідання зброї, підтримка банд, опір державній владі, переховування жидів». Розстріли та повішання часто відбувалися публічно. Часто у списках розстріля­них чи повішених поряд стояли прізвища українців і поляків…

1943 рік. У селі Жилинці був убитий німецький солдат, очевидно, червоними партизанами. Гітлерівці «ізолювали» село і ліс, у якому перебувала група ОУН-Б і звели з нею бій. Не добившись вагомого успіху, взяли у селі 15 заручників з числа цивільних мешканців. Серед них Володимира Данилевича, Дмитра Марківа, Дмитра Рабуся, яких розстріляли у чортківській в’язниці. Докази селян про свою непричетність до вбивства німецького вояка не бралися до уваги.

А ось приклади справжніх терористичних атак….

Жовтень 1943: смертний вирок польського підпілля офіцерові гестапо Фердинанду Радке було здійснено у жовтні 1943 року у Заліщиках членами бойового підрозділу Армії крайової Чортківського округу (Кедив): Мар’яном Пелехатим («Метеор») та Павлом Будисем («Кос»). Це був класичний теракт, тож поза сумнівом, за цією акцією також  невдовзі слідувала «відплата» невинним людям. На жаль, нам не відомо, скільки невинних жертв поплатилося життям за нього…

У 1943 – 44 роках як з польського, так і з українського боку, активізувалися терористичні акти, спрямовані однак не на окупанта. Переважно йшлося про знищення керівної верстви політичного супротивника.

Ось деякі факти, зафіксовані у коротких звітах Кедивів АК:

«20. 10. 1943 р. застрелений Буяр Казимір, 56 років, колишній со­лтис містечка Цигани, діяч ОУН м. Цигани Борщівського повіту, в ході акції у відповідь на вбивство Крашніцького Юзефа («Люципе­ра»), викраденого і замордованого 17.10. ц. р…»

«Відділ бойового призначення «Тур» 10.11.1943 р. виконав вирок щодо члена ОУН і СС, вбивці 3-х польських офіцерів у 1939 р. Остап’юка Емілія, 28-ми років, жителя Коростятина …»

«15.11.1943 р. виконано вирок щодо Сидора Панька, 46-ти років, жителя с. Дибенки, керівника ОУН, вбивці польських офіцерів у 1939 р., а також польських сімей у 1943 р. у Чехові…»

Тож доводиться визнавати, у діях українського та польського націоналістичного підпілля не знайшлося місця для співпраці та тверезої оцінки ситуації. Його вожді, як з одного, так і з іншого боку, виявилися неспроможними поступитися принципами у геополітичній грі, а відтак втратили історичний шанс спільно протидіяти тоталітарній владі, як «червоній», так і «коричневій».  Через це консолідований рух Опору окупантам у Галичині так і не відбувся. І цивільне населення страждало від акцій помсти нацистів за терористичні атаки підпільників.

По відношенню до політичного супротивника як польські, так і українські націоналісти часто діяли жорстокими, підступними, направду макіавелієвськими засобами, що чимдуж розпалювало ворожнечу, втягувало цивільне населення у вир взаємної помсти, а невдовзі зумовило винятково трагічні наслідки мешканців Волині, Поділля, Надсяння, Лемківщини…

Те, наскільки ворожими були стосунки між обома частинами підпілля, ілюструє наступний випадок. У січні 1944 р. Кедив чортківського округу АК ліквідував начальника чортківського КРІПО Ізельта, який «зле поводився із арештованими». Виконавці теракту «Сокіл» та «Тигрис», зумисне переодягнувшись в український національний одяг, у надвечірок зу­стріли Ізельта поблизу будинку, де розмістилося КРІПО (нині – приміщення Чортківської центральної районної бібліотеки), на перехресті вулиць Зелена та Сонячна і розстріляли його з близької відстані із пістолетів. Смертельно пораненого шефа КРІПО доставили до недалекого шпиталю, де він встиг сказати, що «впав від рук вишиваних сорочок». Відплата окупантів не забарилася. 27 лютого 1944 р. гітлерівці розстріляли у Чорткові 27 заручників: 25 українців і двох поляків. Їхні імена та місце поховання досі не відомі. Що ж до виконавців терористичної операції, то «Сокіл» з «Тигрисом»  отримали від кері­вництва винагороди – по 500 злотих кожному.

Втім, варто зазначити, що українська сторона приписує «успіх» у ліквідації Ізельта собі: за цією версією теракт було вчинено підпільниками Антоном Михальчуком («Крилатий») та Орестом Чорпітою («Меткий») за наказом члена крайового проводу ОУН-Б Осипа Дяківа («Горновий»)…

Навесні 1944 року, з наближенням Червоної армії та появою на Поділлі перших загонів УПА, масштаби каральних акцій нацистів над цивільним населенням краю сягають апогею.

12 березня 1944-го. Каральній акції у селі Стара Ягольниця передував підпал партизанами німецького фільварку в Шульганівці. Напередодні на північній околиці села сталася перестрілка між нечисельною партизанською боївкою та загоном окупантів, у ході якої загинув німецький солдат та усі вісім партизан. Помста не забарилась – наступного дня село було атаковано німецьким загоном та допоміжною поліцією з Ягольниці. За свідченнями живих ще очевидців, жертвами злочину стали більше 80 мирних селян (за архівними даними – більше 100), серед яких було чимало дітей, жінок, літніх людей. Нацистами та їхніми поплічниками було спалено біля 120 селянських господарств – мало не половина села перетворилася на попелище…

17 березня. В ході збройної сутички  з окупантами загону УПА у селі Малі Чорнокінці було вбито вісьмох німецьких солдатів. За кілька днів німецьким каральним загоном та поліцією «Зондердінст» у трьох сусідніх селах (Кривеньке, Малі Чорнокінці та Товстеньке) було вбито близько 100 мешканців та спалено 60 господарств.

У цей час до краю загострився україно-польський конфлікт. У більшості жертвами протистояння ставали не бійці партизанських загонів, а саме беззбройні селяни. Кількість загиблих з обох сторін досі не встановлена. Близько мільйона етнічних поляків були змушені назавжди покинути Волинь, Східну Галичину та Поділля. Близько 630 тисяч українців було виселено з рідних країв у повоєнній Польщі, у тому числі 150 тисяч мирних мешканців у насильницький спосіб депортовано з прадідівських земель в ході операції «Вісла». Непоправних втрат завдано багатовіковому історико-культурному спадкові обох етносів на усій території їхнього жорстокого протистояння від Збруча до Сяну, котра колись була їхньою спільною вітчизною, а нині стала краєм тисяч безіменних могил…

 

Нащадки їх не забули і нарешті знайшли!

 

Цього року сталася подія, якої 75 років чекали рідні невинних жертв нацистів.  Нарешті на скорботному ягольницькому полі було знайдено братську могилу 52-х заручників, розстріляних на знак помсти за вбивство офіцера гестапо у Львові 21 листопада 1942 року. Цю подію  впродовж багатьох років наполегливо наближали десятки небайдужих людей з Коломиї, Івано-Франківська, Львова, Дрогобича, Чорткова…

У цьому сенсі варто персонально згадати й багаторічну сподвижницьку працю наших земляків: краєзнавця Юхима Макотерського, літератора і публіциста Андрія Базалінського, автора книжки «Нас постріляли німці в сорок другому…»

Розкопки на місці «Ягольницької трагедії» проводили дослідники Меморіально-пошукового підприємства «Доля» та  Історико-пошукового товариства «Патріот».

Тут варто згадати, що радянською надзвичайною комісією, яка навесні 1944 року документувала факти нацистських злочинів на території Чортківського району і до складу якої входили фахівці судової медицини, було обстежено на ягольницькому полі, поблизу військового аеродрому 16 братських могил  жертв гітлерівців, розташованих на віддалі біля 400 метрів від шосе Тернопіль – Чернівці.  При ексгумації  лише у верхніх верствах кожної з них обстежено від 15  до 35 трупів жінок та чоловіків переважно молодого віку із слідами кульових поранень. У деяких ямах – тіла дітей віком від 2 до 9 років.

Що нам відомо про обставини їхньої загибелі? На жаль, майже нічого… Криваве ягольницьке поле досі хранить чимало таємниць… Свідки ексгумації 1944 року твердили, що у переважній більшості це були євреї з чортківського гетто та трудового табору з фільварку Травна.

Однак відомо, що біля летовища страчували також і в’язнів чортківської тюрми – час від часу сюди вивозили людей, котрі перебували там під слідством, для викопування ям для призначеного розстрілу. У акті згаданої комісії міститься йдеться про те, що серед тіл знаходили католицькі євангелія. Один із розстріляних був вірогідно ксьондзом – на ньому було священиче  біло-червоне вбрання, його руки були скручені телефонним дротом…

Віднайдення братської могили 52 мучеників Чортківської тюрми жертв вселяє надію на те, що колись будуть знайдені й інші місця поховання невинних жертв кривавих деспотій ХХ століття, незалежно від того, ким вони були у житті і ким були вбиті. І що їх також ми зможемо згадати поіменно…

18 – 19 листопада у відбулися урочистості з нагоди перепоховання тлінних останків  українських патріотів у Соборі апостолів Петра і Павла та на міському цвинтарі.

 

Ким були ці люди? За що їх було ув’язнено і вбито нацистами?

Більшість з 52-х розстріляних заручників Чортківської тюрми походить з Коломийського, Дрогобицького та ймовірно Тернопільського округів. Скупі відомості про них отримано завдяки спогадам  небагатьох свідків тих трагічних подій, зокрема Мирослава Харкевича, який дивом уник страти, із свідчень родичів в’язнів, а також з їхніх тюремних листів додому. Інформацію про страчених заручників по «гарячих слідах» злочину збирав Чортківський осередок ОУН-Б. За його ініціативою на третю добу після розстрілу на його місці була насипана могила і встановлений хрест. Невдовзі могилу зруйнували за наказом нацистів.

Ось прізвища людей, злочинно вбитих нацистами на Ягольницькому полі у 1942-у:

  1. Бабак Іван, крамар (інша інформація відсутня)
  2. Бідованець Теодор, купець
  3. Борис Іван, рільник
  4. Борис Степан, солтис
  5. Бурко Михайло, рільник
  6. Васишак Іван, купець
  7. Витвицький Павло, у деяких джерелах Витвицький-Василькович (1912 – 1942) – священик, парох села Жаб’є-Слупейка Косівського повіту. Народився у селі Витвиця Долинського повіту. Закінчив Станиславівську духовну семінарію. З 1935 року служив у церкві Успіння Пресвятої Діви Марії в Жаб’ю. За час перебування на Гуцульщині зібрав колекцію творів народного мистецтва ХVІІІ – початку ХХ ст., яку в 1942 р. подарував Музею у Коломиї. Приналежність отця Витвицького до ОУН документально ніким не доведена. Арештований 12 лютого 1942 року, ув’язнений у Коломийській тюрмі. «Слідство» навіть не намагалося доводити його участі у підпільній діяльності. Звинувачення зводилося до того, що отець Витвицький переховував євреїв та видавав їм сфабриковані «арійські» документи. В ув’язненні духовно підтримував людей, котрі опинилися з ним поруч.  У Чортківській тюрмі прийняв останню сповідь  заручників перед стратою.
  8. Гамаровський Микола, рільник
  9. Гаргас Ілько, крамар
  10. Гірняк … робітник
  11. Григорович Дмитро (1915 – 1942) – сільський учитель. Народився у селі Орелець Снятинського повіту. Закінчив Снятинську гімназію, навчався у Варшаві (назва навчального закладу невідома). Навчання не вдалося завершити через брак коштів. Вчителював у селі Вовчківцях, де був також організатором аматорського драмгуртка. Приналежність до ОУН не доведена. Арештований за наклепницьким доносом. Відмовився від пропозиції втечі з тюрми.
  12. Жовнірчук Микола, рільник
  13. Закшевський Стах, вчитель
  14. Змисловий Петро, рільник
  15. Кобелецький Іван, рільник
  16. Копач Михайло, складач
  17. Коссак Олекса (1887 – 1942) – ймовірно, найстарший за віком у групі страчених заручників, адвокат, доктор права, не був причетний до будь-якої політичної або підпільної діяльності. Народився у Дрогобичі. Закінчив Львівський університет. Володів сімома іноземними мовами. Брав участь у Першій світовій війні, був поранений, потрапив у російський полон, перебував у таборах для військовополонених до 1921 року. Після повернення відкриває адвокатську практику у Коломиї, активно долучається до громадського життя (Товариства «Родина», «Народний господар», кооператива «Підкарпатський союз»). Після радянської окупації втрачає можливість практикувати, як приватний адвокат. Під час німецької окупації працював референтом Українського окружного комітету у Коломиї, тобто легальної установи, яка декларувала співпрацю з окупаційним режимом. Арештований гестапо без пред’явлення будь-яких звинувачень 10 лютого 1942-го. У жовтні переведений  з коломийської тюрми до Чорткова. Розстріляний 27 листопада на ягольницькому полі разом із 15-ма іншими коломийчанами.
  18. Кушнірик Петро, рільник
  19. Левицький Володимир …
  20. Ліцовський Богдан  (1920 – 1942) – випускник Коломийської гімназії, один з наймолодших у колі в’язнів Чортківської тюрми. Походить з села Палагичі Тлумацького повіту. Член ОУН, провідник юнацтва.
  21. Магера Богдан, вчитель
  22. Маґур Василь, рільник
  23. Мегера Володимир (1919 – 1942). Походить з Коломиї. Навчався у Коломийській гімназії, ліцеї, старшинській школі ОУН Мирослава Харкевича.
  24. Мельникович Михайло, рільник
  25. Мельникович Осип, солтис
  26. Мельничук Василь, магістр права
  27. Миськів Іван …
  28. Мудрий Володимир, урядник
  29. Немерівський Осип, рільник
  30. Панчишин Юрій, дяк
  31. Парасюк Михайло (1914 – 1942) – учитель. Народився у селі Тулуків Снятинського повіту. Навчався у Коломийській гімназії. Закінчив фізико-математичний факультет Краківського університету. У роки більшовицької окупації деякий час працював вчителем у Заболотові. 30 червня 1941 року підняв український національний прапор у Заболотові. Однак німецькою окупаційною владою був призначений директором Заболотівськоїї тютюнової фабрики. У лютому 1942 року арештований за безпідставною підозрою у контактах з підпіллям.
  32. Патик Михайло, рільник
  33. Петель Василь, інженер
  34. Печерський Михайло, секретар громади
  35. Пришлюга Іван, складач
  36. Ревуцький Микола, учитель
  37. Ревуцький Осип, рільник
  38. Сатурський Степан (1909 – 1942) – адвокат. Походить з села Сухостав на Поділлі, із священичої родини. Закінчив Коломийську гімназію та правничий факультет Львівського університету. Розпочав адвокатську практику у Коломиї. У роки більшовицької окупації змушений був залишити правничу справу, вчителював у селі Стопчатів Яблунівського району. У 1941 році деякий час працював суддею у Коломиї. Заарештований в лютому 1942 року.
  39. Сельський Роман (1915 – 1942) – інженер. Народився на Коломийщині у родині судді. Закінчив Коломийську гімназію. Отримав вищу інженерну освіту у Познані. Почав працювати інженером машинобудівного заводу Біскупського у Коломиї. У роки більшовицької окупації – вже головний інженер заводу «Коломиясільмаш» у Коломиї. Майже усю родину Романа Сельського було репресовано НКВС. Член ОУН (підпільне псевдо «Мундзьо», «Семен»). У 1940–1941 роках – заступник окружного провідника ОУН Коломийщини. У дні проголошення бандерівцями незалежної Української держави підняв над Коломийською ратушею національний прапор. Арештований 5 лютого 1942 року. Відомості про будь-які збройні акції ОУН Коломийщини проти нацистських окупантів на момент арешту Романа Сельського у відкритих джерелах відсутні.
  40. Сидорук Володимир (1912 – 1942) – сільський господар, підприємець. Походить з котрогось села поблизу Коломиї. У часи нацистської окупації  працював в Окружному союзі «Кооператив». Член ОУН («Вуйко»). Районний керівник ОУН у Коломиї.
  41. Сілецький Михайло, рільник
  42. Сливка Юрій (1908 – 1942) – сільський господар. Народився у селі Зібранівці Снятинського повіту. Проходив строкову службу у Польській армії. У роки більшовицької окупації родина Юрія Сливки була репресована. 30 червня 1941 року разом із Михайлом Парасюком підняв український національний прапор у Заболотові. У роки нацистської окупації служив в Українській допомоговій поліції. У лютому 1942 року арештований нацистськими спецслужбами.
  43. Сорока Петро, секретар громади
  44. Сорук Микола (1915 – 1942) – сільський господар. Походить з села Замагора Косівського повіту. Член ОУН («Гуцул»). Повітовий провідник ОУН Косівщини.
  45. Станиславів Михайло, директор друкарні
  46. Тихович Володимир (1920 – 1942) – випускник Коломийської гімназії. Разом з Богданом Ліцовським виявився одним з наймолодших у колі в’язнів Чортківської тюрми. Походить з Коломиї. У часи нацистської окупації працював у міській книгарні. Член ОУН, курсант Коломийської старшинської школи ОУН Мирослава Харкевича.
  47. Терлицький Микола, рільник
  48. Тулівський Степан (1911 – 1942) – вчитель. Походить села Гаврилівці Кіцманського повіту на Буковині. За активну громадянську діяльність, як патріот України, у 30-і роки зазнав арештів румунської адміністрації. Працював вчителем у селі Ценява на Коломийщині
  49. Ходорівський Михайло, складач
  50. Шопт Михайло, рільник
  51. Чайка Осип, солтис
  52. Юрах Василь урядник

Як бачимо, нав’язливо поширюване твердження про приналежність жертв Ягольницької трагедії до ОУН є щонайменш необґрунтованим. У списку страчених в’язнів чортківської катівні насправді виявилися дуже різні люди. Шукати правдиві відомості про них необхідно. Але чи варто їх ділити на партії через 75 років після трагедії? Вони вже давно поєднані у засвітах. Їх поєднала любов до України. І спільна мученицька смерть.

Джерела інформації:

  1. Андрій Базалінський. Нас постріляли німці в сорок другому. – Чортків, 2003.
  2. Нестор Мизак. За тебе, свята Україно. Південне Надзбруччя у визвольних змаганнях ОУН, УПА. Чортківський надрайон ОУН, Книга друга. – Чернівці, 2000.
  3. Олег Клименко, Сергій Ткачов. Українці в поліції в дистрикті «Галичина» (Чортківський округ). Німецький окупаційний режим у південних районах Тернопільщини в 1941 – 1944 рр. – Ранок – НТ. 2012.
  4. Ярослав Грицак. Нариси історії України: формування модерної української нації XIX-XX ст. [Навч. посібник]. – Київ: Генеза, 1996.
  5. Ярослав Грицак. Страсті за націоналізмом. Стара історія на новий лад. Київ: Критика, 2011
  6. Друга світова війна та долі мирного населення у східній Європі. Матаріали наукової конференції пам’яті Митрополита Андрея Шептицького, 30 листопада – 1 грудня 2015 року, м. Київ. – Дух і Літера. 2016.
  7. Злочини тоталітарних режимів в Україні: науковий та освітній огляд. Матеріали міжнародної наукової конференції м. Вінниця, 21 – 22 листопада 2009 р. – Київ, 2009.
  8. Німецька окупація 1941—1944. Інформаційні матеріали Музею–меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» http://www.lonckoho.lviv.ua/istoriya/istoriya-vyaznytsi/nimetska-okupatsiya-1941-1944
  9. Тернопільський енциклопедичний словник , т. 3 стор. 679 – Тернопіль, 2008
  10. Акт расследования злодеяний немецко-фашистских захватчиков на территории г. Чорткова и Чортковского района, ДАТО, ф. 274
  11. Олександр Степаненко. Єврейське гетто у Чорткові: жертви, кати та рятівники. http://21.helsinki.org.ua/index.php?id=1504761394
  12. Marek Ściślak. Czortków w latach 1522-1946. – Wrocław. Semper Fidelis. 1993.
  13. Stanislaw Rakowski. Osada Kosciuszkowka na Podolu (powstanie, zaglada I wygnanie) i najblizsze okolicy. Kluczbork, 1999.
  14. Helena Wierzbicka-Zmudz. Ze wspomnien dzialalnosci kospiracyjnej w Czortkowie pod czas okupacji.
Post Views: 136