Нині (хоч і прикро) доводиться стверджувати, що через недолугість книгодрукування нема жодного літературного критика, який міг би сказати, що достеменно знає все про творчість того чи іншого письменника.
Не береться такого робити і автор цих рядків. Скажу лишень одне: вірші Лесі Шмигельської з Прикарпаття мені подобаються.
Чому? Усвідомлюю, що це запитання є тривіальним. Але водночас воно належить до тих, на котрі неможливо відповісти однозначно з кількох причин. По-перше, мені подобаються поезії з цікавими метафорами та образами, неординарним слововживанням. Але не відкидаю традиційної, сповідальної поетики (при умові існування цікавинок у ній). По-друге, належу до прихильників того, аби кожна публікація автора свідчила про його творче зростання й не створювала б ефекту так званих «повторних кіл.
Якщо з цієї точки зору оцінювати вірші талановитої бойківчанки, то, мабуть, варто мовити наступне. Поетка належить до «традиціоналістів». Із своїм тембром версифікаторського голосу, бо вміє написати про явище через особистісність сприймання, та й про творче зростання авторки свідчить добірка, якщо порівнювати з уже оприлюдненим. Тому з великим задоволенням презентую читачам добірку Лесі Шмигельської.
Ігор Фарина,
Член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких
.
ЛЕСЯ Шмигельська, Івано-Франківщина
ГНІЗДА БІЛЯ НЕБА
.
***
«Іди, — сказала стежка край воріт, —
І не шукай в житті легку дорогу,
А коли йтимеш болотами вбрід —
Покличеш сонце з неба на підмогу».
І я пішла. Топилися сніги,
Спинався первоцвіт на голі стебла.
І падав сонний промінь без снаги,
В лататті хмар було високе небо.
Давно лишилась стежка за селом,
А блискавиці золотим пером
Розписували всю мирську обитель.
Йшла не сама — мій ангел-хоронитель
Зі мною був. Важких небес огром,
Як люди перед Богом, був відкритий.
.
***
Мій пораднику, Янголе світлий, додай мені сил,
Щоб іще раз у небо, а там – я віддам тобі крила…
Наблагаю у Господа вітру, а ти попроси,
Аби зірка, ота, що між хмар – нашу путь освітила.
Мій заступнику лагідний, знаю, шляхи нелегкі,
Та обоє здолаємо скруту – на те ми у парі.
Пахнуть травнем і тихою звабою трави вогкі,
Клуботять в розпогоджену тишу дими кучеряві.
Ти намолиш мій досвіток, вірю, засвітиться день
І трембіта розбудить ще снігом забілені гори.
Бачиш, щастя сьогодні отими стежками іде,
На котрих нам судилося брати початок учора.
…Кажуть є десь заобрії, далі – немає межі,
Посивілі тумани уклалися поза світами…
Знов народяться ангели, будуть писатись вірші
Та не нами…
.
***
А жінці для щастя багато не треба,
Лиш поруч надійне відчути б плече.
Відтак в незахмаренім війнами небі,
Побувши між зорями – прагнути ще…
Торкатися висі з коханим у парі,
Блукати Шляхами Молочними вдвох…
Ти чуєш цей шепіт, небесний звіздарю?
За нас певно молиться нині сам Бог.
І хай не погаснуть галактики, люди,
Хай пісня не тихне ота, з піднебесь.
Без нас цей Усесвіт лиш крихтою буде,
А з нами він – ціла планета, увесь.
І так буде завтра, і так буде далі –
Померкнуть огні від щасливих очей.
Напишуть вірші мандрівні менестрелі
Про нині, про вічність, про космос оцей.
…А жінці за щастя б ввесь світ обійняти,
Спинити пожарища, війни, біду…
Ти чуєш, Плането, я – жінка, я – мати,
Про щастя не мрію – до нього іду…
.
***
Палахкотіти, падати, вставати,
Нести свій хрест, як тисячу хрестів.
Голгофа, біль, пречисті сльози вдів
І Діва Мати.
Сліпі, гротескні, блудні і облудні,
Колючий дріт обплутує мости.
Стражденний люде, доки так іти
З огнем у грудях?..
Не сніг, не усміх – дим і перелоги,
І смерть стократ лютіша від зими.
Цей грішний світ, що крається, гримить
Чи бачить Бога?…
.
ТРИ ДОРОГИ
1.
Розвінчані мости і три дороги,
Молитву шепчуть стомлені вуста.
Куди йдемо, між кулями, до Бога?
Чи мо’до біса тягнемо хреста?..
…Бредуть у завтра підпанки і злидні,
Печуть заграви, біди і борги.
І гомонять гутірки посполиті
Помежи трав язичницькі боги.
Солоний день, підсолений сльозою,
Криваві німби в тихих янголят.
…А посивілі далі після бою
У вишині лелеками болять.
2.
Гаряча вись, стежки нерукотворні,
Порожні будні, гнізда і доми.
Хтось простягає хліб черствий Мадонні,
А хтось кричить: «Месію – розіпни!»
Чужа війна, безчинства, лжезакони,
Рубці на душах, небі і стежках.
І бовваніють нерухомі жорна
На тридорогах, на семи вітрах…
Сталить хтось дух, а хтось уже безстрашний
У світі воєн, заздрості, корид…
І лиш Франкове у борні не гасне:
«Бо нам призначено сесю скалу розбить…».
.
***
Бігти за часом, крутитися білкою в колесі,
Сивий мольфар навіщує: недобре – мине…
Губиться віра у юрбищах, мітингах, в мороці,
Вабить чужими окрасами щастя хмільне.
Що нам зосталось – вагання, стремління, історія?
Вік неспокійний у вирі подій і крамол?
Просить зернини і спокою нива незорана,
Душі стискає нестерпно бісівське ярмо.
Йдуть поторочі, предтечі чужими дорогами,
Губляться мрії і люди в неріднім краю.
Зі словом у серці, помежи пророками, догмами –
Вростаю корінням, як древо, у землю свою…
.
***
Чи збагнемо, що ми лише гості у цьому шаленому світі
І, що всесвіт примарний – намріяли… ой, диваки!
Впала зірка прозора у вицвілі трави і більше не світить…
Ці шляхи чорно-білі нам нині далися взнаки…
Кимсь запалена свічка, і ніч, що між рими шукає рятунку,
Перегорнуті книги усоте, і сотні думок.
Ще прощаються зими снігами, безбожною хугою, лунко,
Хоча мрія від тебе лише за малесенький крок…
Нам відведено муки (мо’ щастя?) – любити, горіти, вмирати,
Ти шукатимеш крил, щоб у небі пізнати мене…
І до біса умовності, люди коли нам у небі крилато!..
…Ти залишишся віршем, все інше – пролине, мине…
.
***
А я любила, таки любила,
Минали весни.
Чужі говірки – стозубі пили,
Шляхи небесні.
Зосталась тиша, дрібні сніжинки,
Нічийні зорі.
Вітри холодні, як звірі дикі,
Все звором, звором…
Були, вмирали, воскресли знову.
Любов – покута?
Музика плакав, крилате слово
Ламало пута.
Розбиті долі, мости залізні
На попелищі.
Мостили бузьки родинні гнізда
До неба ближче…
.
***
Обличчя часу – древній циферблат,
Де замість стрілок – бісики лукаві,
Де кожна цифра – янгол і пілат
І світ малий в тонесенькій оправі…
Де несвяті – на волі, як в ярмі,
Святі собі криштальну зводять вежу.
Не чутно гулу навісних громів…
Чудово там, де нас немає, кажуть.
А сьоме небо знаджує: «Лети!
Торкнися хмар, що так до тебе близько!»
Ти ж не боїшся вітру, висоти,
Ця вись тобі – і доля, і колиска…
Такий твій жереб – видіти світи,
Що з піднебесь – у макову зернину.
Торкнувся зірки? Що ж, давай, світи!
Усе ж земне приречено-хвилинне.
А ось для тебе сонячний вівтар,
Поміж Господніх соняхів і айстр.
І ти такий дитинно-світлий цар
Без обладунків, лиш душа і тайстра!..
У тій тайстрині – вишитий рушник,
А ще сопілка батькова з ліщини
Своє багатство щедре розпочни
і Розділи між людом до краплини.
Отак щоб всім по квітці з рушника
І по співанці з щедрої сопілки…
І вись одвічно тепла і м’яка
Пригріє день,мету, стремління, бджілку…
Тай неважливо доки ще іти
І скільки буде верств перед тобою.
Малюй життя, ілюзії, мости
І сьоме небо без громів і воєн…
.
вірячи в те, що десь
у землі є край…
Олександра Малаш
***
Вірячи в те, що десь у землі є край,
Вірячи в тишу не краяну війнами, громом.
Взнавши чимало – вчитися знов звикай,
Йди у незнане усупереч болю, втомі…
З білих ілюзій родяться кораблі,
хвилі минаючи – легко пливуть до сонця…
Спокій віднайдеш у ріднім тобі крилі,
Силу відчуєш у кожному слові, кроці…
Ти – пілігрим, шукаєш свої стежки,
Вічний предтеча, що має свою планету.
Буде нелегко, як не даси руки –
Я таки вірю у тебе, у сни, в прикмети…
Падає зірка… Може твій шанс? Тримай!
З неба ввібравши світла – ділись зі світом.
Вірячи в те, що десь у землі є край –
дійти зуміти б…
.
***
Маскарад ілюзій, слів, бажань,
Небо крають журавлині зграї.
Там, де вічна паморозь – межа,
Біле мрево тішить і лякає.
Колесо бісівське, вбогий люд,
Ділить пан посади, світло, їжу…
На зчорнілу, висохлу ріллю
Ляжуть роси незрадливо-свіжі…
А поки – мізерне грошеня
Губить старець з рваної кишені.
І ведуть дороги навмання
У світи оманливо-зелені…
За сьома замками всі казки,
Менше віри у вселенське диво.
За тунелем темним і вузьким
Певне є місцина для щасливих…
.
***
Різною бувала, що й казати:
Плакала, молилася, любила.
Хтось ростив небачені палаци,
Я ж собі ростила тихо крила.
І у теплих снах, де мріям тісно,
Як пташа – тягнулася до неба.
Не завжди крилатим легко, звісно,
Я летіла далі, знала – треба…
Кепкували недруги: «дивачка,
Ще і досі вірить у сновиддя!».
Я просила Бога, щоб побачив,
Як сей світ мілів, кришився, нидів…
Я світила, як зоря світила,
Вірила, так йти до мрії легше.
Я лише просила в неба сили
І мені воздалося, не вперше…
Вірила словам, подіям, людям,
Облітала фальш, немов позлітка…
Як мене не стане – жити будуть
Ці вірші – старенькі, добрі свідки…