Сучасних письменників зі старшого покоління можна умовно поділити на тих, хто видавався за радянської влади, але тепер «мовчить», тих, хто не видавався тоді, але робить це тепер, і тих, зрештою, хто як тоді, так і тепер «не мовчить» і «видається». І. Захарченка можна віднести радше до другої категорії. Тобто, до тих, хто «мовчав» (бо видання єдиної книги, «Лісове сіно», у далекому 1984 році навряд чи можна назвати повноголоссям) за радянської влади й «не мовчить» тепер, за влади української.
А що влада ця прихильна до Автора, свідчить бодай те, що багато книг його видано саме накладом районної ради та державної адміністрації. Отже, це не може не радувати. «Загублена дорога» (2008), «Пригоди лісових робінзонів» (2014) – книги для дітей, «Покутний хрест» – поезія, «Небо минулих і теперішніх днів» (2008) – щоденникові записи та публіцистика, «У лабіринті бентежного світу» (2016) – оповідання, «Любов не всі серця єднає» (2017) – п’єса, оповідання, публіцистика, рецензії, роздуми. Добра половина із названого видана за сприяння саме влади, української влади.
Якщо про книги «Покутний хрест» та «Загублена дорога» я писав у, відповідно, «Літературній Україні» (2006) та «Дзвоні» (2010), «Небо минулих і теперішніх днів» (сайт «Літературний форум», 2013), то тут хотів би дещо загально глянути на творчість цього письменника, як і поміркувати над останніми його книгами – «У лабіринті бентежного світу» та «Любов не всі серця єднає».
Треба сказати, що з Іваном Захарченком я знайомий як особисто (колись на початку двохтисячних мали змогу зустрітись у Будинку письменника в Києві), так і через листування, котре в моєму «архіві» посідає значне місце.
Іван Захарченко, це добре видно із його творів, гострий на слово і, як говорили колись, безкомпромісовий, тобто такий, що не йде на компроміси із власною совістю, гідністю тощо, отже із самим собою. Таким відвертим він і є в листуванні зі мною. Зокрема після виходу другої поетичної збірки, де я, як той О. Бендер, котрий «попал под лошадь», потрапив під вплив популярного на початку двотисячних років постмодернізму. Тому й радив мені «не крутити словом, як той циган сонцем».
Єдина поетична збірка Автора, пишу я статті «Покутний хрест» Івана Захарченка» «Народжена в нелегкі часи, його муза переповнена душевними стражданнями за долю Батьківщини. Поетові небайдуже її майбутнє, вистражданими у боротьбі віршами він прагне зупинити шал несправедливості, хоч у його рядках досить відчутні песимістичні нотки. … Можливо, надто вже вдалися взнаки мозолі минулого, але ж не все так погано і в минулому, і в сьогоденні, і, смію сподіватись, у прийдешньому». Однак те, що Поет мав рацію, показало близьке майбутнє із його страшними реаліями, котрі тривають й досі.
Те саме «гне» І. Захарченко й у книзі публіцистики «Небо минулих і теперішніх днів». Вона складається із щоденникових записів автора починаючи із далекого 1957 року аж впритул до наших днів, тобто початку XXI століття та публіцистики. Слово І. Захарченка безкомпромісне і гостре, часто навіть таке, що могло б привернути, у свій час, увагу репресивних органів. Письменник у щоденникових записах, що, вочевидь, були як своєрідна захалявна книжка ретельно захована від небажаного ока, описує сірі будні, котрі аж надто різнились від того, про що писалось в офіційних тогочасних хроніках та пропаганді. Ще більш цікавий Іван Захарченко у публіцистиці. Тут уже читач може порозкошувати розлогіше й на різні смаки. Адже палітра зацікавлень письменника досить широка. Це і проблеми довкілля, історії, літератури, державотворення й національного відродження України. Автор, постає тут ще більш безкомпромісним та нещадним до зла, котре боляче і гостро відчуває крізь призму свого письма. У статті “Порубане коріння” І. Захарченко пише, що «сучасна людина, мов той злочинець, не визнає своєї вини й тієї шкоди, якої завдає довкіллю». І, немов констатуючи, цитує вислів Г. Торо про те, що «порятунок світу – в дикій природі». Не можна оминути й розповіді автора про відомого свого земляка Дмитра Туптала, адже народився він у м. Макарові, що неподалік села, де проживає Іван Захараченко. «Пригорнімося до нього серцем своїм, бо він через велику віру й любов до Бога зазнав духовного прозріння…» – так пише він про нього («Духовне сяйво Димитрія Туптала»). Не байдужа авторові й тема ОУН-УПА. У статті «Світло з полону забуття», котра була надрукована свого часу також у «Літературній Україні», Іван Захарченко роздумує над книгою Ірини Козак «На буремних шляхах визвольної боротьби». Зокрема пише таке: «Ми так і не очистилися від брудних штампів більшовицької агітки. Криваву бандитську владу, що вигубила мільйони душ, згадуємо без осуду. Своїх духом і помислами національних героїв, справжніх борців за волю України, ще й досі не познімали з хрестів. Висять вони, мученики, і стогнуть від болю нашої байдужості». Отже книга “Небо минулих і теперішніх днів” для чуйних та вдумливих читачів, і головне небайдужих, тих, хто усупереч віянням світу не затвердів серця свого, а носить його відкритим і зворушеним до добра.
Книги «Загублена дорога» та «Пригоди лісових робінзонів», як уже зазначалось, для дітей. Дитинство письменника, а відповідно і час оповідань розміщених у книгах – це нелегке дитинство повоєнного покоління або як часто про це зараз говориться – “діти війни”. Але як би там не було все ж дитячі роки є найкращими у житті кожної людини. Хоча, переконаний, що писалося І. Захарченку не від легкого серця. Якщо узагальнити увесь матеріал то головним героєм оповідань, як «Загубленої дороги» так і «Пригод лісових робінзонів» є сільський хлопчина повоєнного українського села зі своїми радощами і болями. В оповіданні «Таємниця дитячого щастя» автор підкреслює мабуть найголовнішу цінність того покоління – це безоглядна віра у те, що батьки, котрі пішли на війну неодмінно після її закінчення повернуться до своїх домів. І віра ця, а разом з тим і у багатьох випадках її фатальна трагедія, висить дамоклевим мечем як над усім циклом оповідань так і його головними героями –дітьми. Окремо тут слід виділити оповідання «Жива», де автор описує про трагедію маленької дівчинки у часи Голодомору. Це одне з небагатьох оповідань, що своїм часом сягає передвоєння. У героїні цього твору від голоду вимерла уся сім’я і ось зоставшись одною – однісінькою у пустій хаті й по неї приїжджає грабар дядько Тодор. Але побачивши, що вона іще жива каже: Ти ще живенька… Пострибай ще трохи на білому світі. Заїду через декілька днів і за тобою. Новела ця направду гідна пера Стефаника. Гадаю, що було б дуже і дуже добре, коли такі речі вивчались би дітьми у школі.
І ось нові книги – «У лабіринтах бентежного світу» та «Любов не всі серця єднає». Перша – це оповідання та дещиця щоденникових записів. Друга – п’єса оповідання, публіцистика, рецензії (між іншим й «Поетичне «гроно» з львівського саду», друковане свого часу у «Літературній Україні», де згадується й мене, грішного), роздуми.
Книги ці надіслані Автором, котрий попросив передати їх до якоїсь сільської бібліотеки «бо що варта та книга, коли її прочитає дрібка людей», як зазначає у листі до мене. Із сумом мушу констатувати, що, зачитавшись оповіданнями, мушу зробити це. Із сумом, тому що жаль розлучатись із ошатно виданими книгами знайомого Автора, й смаковитими у ній речами. Втім, порадію за цю « не дрібку», котра матиме змогу ознайомитись й так само поласувати оповіданнями та іншими творами письменника.
А тепер хотілося б конкретніше «пройтися» по оповіданнях та інших творах Автора. Можливо, також виявити тут свою «безкомпромісовість», що однак не заперечує повагу до письменника та його творчості.
Перше оповідання книги «У лабіринті бентежного світу» (тут треба додати, що у передмові до видання опублікована стаття Євгена Сверстюка про Автора «Самородок на узбіччі») я «закінчив» читати на півдорозі. Сюжет: син приходить з війська, батько живе із мачухою, і тут почалось те, що називається «неподобством». «Звела» мачуха синка й закрутила. Читалось крізь пальці. На деякий час відклав книгу й повернувся, однак уже з другого по черзі оповідання. Головний герой сільський парубок Боня, котрий теж прийшов із армії й вирішив одружитися на першій, як виходить, ліпшій дівці. А що виявилась вона і не першою і не ліпшою, дізнаємось про це уже невдовзі. Втім, далі вирішено було повернутись до цього самого недочитаного. А тут таке… Старий застає їх у гаражі… Ні, не вбиває, принаймні одразу ж, на місці «одной пулей» обох. Далі оповідання набирає усіх рис гостросюжетності. Батько таки убиває з намови мачухи, але не сина, хоча та думає, що то таки він, а його товариша. Ех, трішечки розгорнути, і, як казав хтось, ціни не було б… А далі все простіше і простіше. Здається десь уже писалось, що проза І. Захарченка є простою, як б додав ще – без сюжетних родзинок. Але в цьому і є своєрідна краса цих оповідань. Тут не є сама простість (не простакуватість!), а щирість і правда. От хоча б про діда із козами на повідку, котрі «виселяються» після Чорнобиля. Або того, що після розкуркулення та «не перспективності» не полишає рідний хутір. Отак, здавалося б читав і читав, особливо, довгими осінньо-зимовими вечорами. Що не оповідання, то якась новість відкривається. А було ж, а було, не вигадав усе ж це він, хоча, звісно, десь і переінакшив, доробив, відняв, додав, а для читача новина, вікно у цей майже не змальований ніким світ. І так далі і таке подібне, але ж й цікаве! Хоча, можливо, й не все. Оповідання «Павло на колінах» узагалі не зрозуміло про що і що, власне, хотів Автор ним сказати своєму читачу. Тут же таки й двічі переплутаного ім’я одного із персонажів. Безсюжетна лінія. Втім є гарні, хоча й миттєві описи природи: «Недалеко, за молодою посадкою, чорною стіною стояв сосновий бір і схвильовано шумів. Його зелений шум мирно котився над землею, пробуджував від зимового сну й ніжно пестив її розкриті, холодні груди», «…пішов дощ. Зразу такий дрібнесенький, але теплий, ніби його сіяли через сито».
У публіцистичних записах «Краплини живих думок 2008-2015» І. Захарченко знову, як і в публіцистиці загалом, категоричний. Одним словом – нечисть керує світом! Але не про це, можливо так воно і є. Автор, як уже зазначалось, має гостре слово і розум.
Пише Автор й на релігійну тематику. Тут, і особливо у наступній книзі, видно, що є знову небайдужим. Однак дещо із висловленого таки зачіпає – думаю, що якщо хтось не цілком розбирається у тонкощах релігійної тематики, то краще її (або ж їх) узагалі уникати…
П’єса це щось новеньке серед різноманітних жанрів Автора. «Любов не всі серця єднає», котра й дала назву останній книзі. Час дії – переломні часи т.зв. Перебудови й національного відродження. Загалом п’єса, здається (боюсь помилитись), не густо представлена в сучасній літературі. Але щось схожого, як у Захарченка, не доводилось читати ледь не від самого Миколи Куліша. Доводиться лише жалкувати, що Іван Захарченко, як драматург, представлений поки що одним твором. Гарно змальовані персонажі, дії і сцени. Поєднання загальнонаціональних подій в одній узятій сільській місцевості із особистим життям персонажів п’єси. Десь посередині тексту починаєш розумієш, що далі слова уже не просто звучать, а ллються «по-шекспірівськи», ледь не римованим текстом. Втім, уже при самому кінці п’єси Автор знов повертається до словесної простоти. Отак читаєш, внутрішньо радієш, чекаючи якогось логічного «хеппі-енду» і … розчаровуєшся. А можна було б гучно гримнути закаблуками по сцені й під голосні овації спустити ширму. Цього всього немає. Натомість, якесь незрозуміле недозакінчення. Не дивно, адже Автор писав цей твір, ледь не як Панас Мирний свою знамениту «Повію», багато років.
Оповідання, що йдуть за п’єсою, є своєрідним продовженням із попередньої книги. Бідні, похилені життям і власним недбальством сумні люди зі своїми суєтними, життєвими клопотами. Баба Степанида, котру чомусь названо «святою», куркульський син Михайло, «третій» Василь, дід Матвій, котрий «сидить» у вікні, Павло, Микола…У «Лабіринті бентежного світу», здається, розповідалось більш живучо. Але ж текст побудований гладко і Автор вже став ближчим (це ж який по кількості твір!), тому оповідання ці не відсторонюють, а вклинюється у загальну канву прочитаного.
Більшу частину цієї книги займає публіцистика та різні роздуми. Тут і уболівання за рідну мову, бо «без мови як символу єднання нації наша незалежність копійки щербатої не варта», про Чорнобильську катастрофу, олігархів, владу, освіту, й, зрештою, війну, котра триває досі. Також продовжує релігійну тематику, зокрема добре відгукується про Папу Римського Франциска та редагований колись Є. Сверстюком часопис «Наша віра».
Звичайно, із більшістю написаного не можна чесній людині не погодитись, бо ж видно, як болить Автора за долю України, і оцей крик, це волання, не може залишити байдужим. Утім не зі всім або ж не цілком. «Очима болю дивлюся на сплюндровану Україну і бачу маленьку Білорусь. Нині там мир і спокій, не порушено звичний ритм життя. Там – один Президент, але, як до часу, – справжній, котрий оберіг свою країну від чорної навали зайд і розору. А ми вже маємо п’ятого, та не зазнали ні радості, ні щастя» («У вирі кривавих подій і тривог») або «І не горнімося до ЄС, давайте свою долю пов’яжемо із Білоруссю, може, вона нас, непутящих, прийме під своє крило» («Важкі часи ще попереду»). І як квінтесенція: «Тому Білорусь мусить бути прикладом і авторитетом як заможна і справді незалежна країна» («Краплини живих думок. Щоденникові записи 2010-1015 рр.»).
Проглядається серед написаного в публіцистиці й певні політичні симпатії. «Але Україні потрібні не вони – Вона!», котра «не гнеться» і «чекає нашої підтримкам» бо ж «відчуває поклик душі зробити щось добре, велике й корисне для своєї Вітчизни». Втім, як зізнається Автор «Це не фіміам, а лише іскорка надії…» («Випробування на зрілість»).
Пише І. Захарченко й про творчість інших письменників. В. Грабовського («Мелодія зеленого струмочка»), П. Сороку («Наодинці перед незримим»), М. Іванченка («Слово на сторожі добра і правди»), Б. Ткаченка («На орбіті минулого і теперішнього»). Рівно ж подано тут і статті про самого Автора. Зокрема дуже гарно пише однофамілець, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка Василь Захарченко, котрий називає його «Самородковий талант з високого ряду Григора Тютюнника, Феодосія Рогового, Катерини Білокур…», котрий «Самотужки, самородково виріс в українського інтелігента першого ряду, в письменника чесного, правдивого, щирого, сповненого болю за долю свого народу, України» («Голос із колгоспного пекла»).
Підсумовуючи, можна ствердити, що Іван Захарченко своїми творами та виданими книгами посів гідне місце в українській літературі й залишиться там назавжди…
XII/2017
Петро ГНИДА,
м. Львів