Ніби й немло часу минулого з тої пори, коли з мережив аркуш буквицями сотворив чарівну подобизну рими. Але й досі зачудовуюся поезогрою. Бо чомусь переконаний, що він не мав жодного значення для створення віршованого дивовижжя. Дивовижжя з яскравими познаками справжності.
Саме її, оту незвичайність, угледів, читаючи вірші Богдана Манюка з Підгайців на Тернопільщині. Знайомство з ними дало можливість ствердити, що мої схвальні літературознавчі відгуки на його поетичну книгу «Янголам написані листи» і драматичну поему «Фатум» були недаремними та очевидними у деяких твердженнях.
Особливо тоді, коли говорити про поетичний пошук в інтерпретації Богдана Манюка. Якась незбагненність. Віршар залишається вірним собі у манері вираження думки. Але… Бачення незвичайного у звичайному в уяві віршника поєднується з простотою висловлення розмислу та словесною легкістю словогри, її органічністю, що є такою рідкістю у сучасній літературі.
Зрештою, самі можете переконатися у цьому, читаючи цю добірку. І думаю, що вас теж зацікавлять карпатські асоціації самобутнього поета, народженого у галицькій глибинці.
Ігор Фарина,
член НСПУ, лауреат
Всеукраїнської премії
імені братів Лепких
м. Шумськ
на Тернопіллі
Богдан Манюк
Писанкове
З підворіття гУцула на стежу
покотилась писанка,
росте.
Ей, закінчуй, зимо, в горах лежу*
преч** весни в одежах із мережив,
бо вона вже з небом тет-а-тет,
бо сягнули ромби писанкові
полонин.
Хвилясті та прямі,
доточили лінії казкове,
без якого і катма обнови,
що услід буятиме зимі.
Доокола сто цяток у мандрах,
ялинковий та зірчастий рай.
Світлопоступ.
Обрії – меандром.
Великодньо.
Таїнства пора.
*Лежання при хворобі;
*збоку.
*****
Полювали вітри розсерджені
(всі прозоруч, усі з пітьми)
на дерева з двома осердями:
здобич, гУцуле, на! Візьми!
Два осердя, о, два осердя.
Не майструйте ніхто стола,
бо гаряче на ньому ствердне,
бо холодне на смак – зола.
Вітер-велет, ватаг, за річкою
вмить заблудлого зіштовхнув
з дужим деревом, що зі свічкою*:
маєш, гУцуле, дивину.
Зі свічі не ладнайте ліжко –
сон лихий на такому,
в нім
шепіт шатана** – гейби трішки,
але з обрисами
вогнів.
Два осердя, свічу – на вогнище:
одкричать, як сичі, між гір,
доки небо в нічне полотнище
не дов’яже з іскринок зір.
*Дерево з гіллякою-приростом, що стрімко росте вгору.;
**чорта.
*****
Не розбуджене дримбами* сонце –
просто вогниво,
те, без якого
нікудишнє кресало,
і в оці
подорожнього
небо й волога
од жалю.
За тихеньке простибі**
понад горами
сонцеві бігти.
Не шкодуйте
ні губ, ані дримбів,
щоб зігрітись хутчіше
півсвіту.
В надвечір”ї прощально,
протяжно
звуки музики
витіюваті.
Стільки й сонця,
що в кільцях мосяжних,***
у нічне подорожньому взяти.
*Губні музичні народні інструменти;
**дякую;
***елементи кінського спорядження.
2016 р.
Доба в Карпатах
Назубрені серпи ялини
зіжали темінь, сонце жнуть –
його, закинувши на спини,
нестимуть гори за стіну,
де молотьба, як молодиця,
і обійме, і підштовхне,
аби вторинне – у копиці,
а в міхи щастя – головне.
І хай тоді не крутить мізки
негода в темному плащі,
бо на гуцульському боїську*
ніколи світ не ледащів,
а золоті зернини взявши,
ген у світанок розсівав,
де сонце виросте, як завше,
всі перевершивши дива.
2017 р.
*Слово має кілька значень. В цьому тексті вжито у значенні – місце для обмолоту.
*****
Забаритися в горах…
Сусідами – янголи.
Роздивлятися їх
і долоні свої.
І на мить, і назавше
приборкане тайною
повернути з вершини
хмариних роїв.
А відтак – до колиб,*
що живуть завіконнями.
І долонями гостя
у шибці – щодня.
О, на них не згубитися
сирному конику –
подивований щастям,
копитце підняв
і чекає на крильця,
іще не доліплені.
Зігріваю у жменях його
за столом.
Не пораньте цю крихітку
чорними мітками
або, світлому, чорне
не згадуйте тло,
бо сідлало минуле
з очима невтішними
і вітри норовисті спиняли.
Тому,
де копитцем ударить –
засіється віршами
і осонням, якому
не йти у пітьму.
2017 р.
*Жител карпатських чабанів.
*****
Драголяйники* ночі
крилаті, безкрилі
мимоволі на здиблене вогнище – всі.
Золотими ронделями**
відблиски скелі –
зачарують повторами
в першій росі.
І горянину личили б
часті повтори
боговгодного щастя
без поступу див.
Драголяйників куцих
вивищує морок
до вигнанців полін,
віртуозів рудих,
віщувати народження
навчених здавна
у хатині гуцульській
і в небі довкруж,
Породіллям горянці та нічці – осанна
за наближення світлого дару чимдуж.
2017 р.
*Волоцюги;
**різновид вірша.
*****
Уподібнено Всесвіту
рублену хату
під горою гуцульською
біля жили:*
що найближче до Бога –
похило, хрестато,
а віддалене звично
втішає малим –
подишуром,**де можна
життя помістити,
перевіявши хутко
непотріб увесь.
А тарелі, сестриці планет, оповиті
на стіні загадковістю,
сиплять униз
промінці візерунків
на чорне і біле –
вибирають гуцули,
котре до снаги…
Але зоряний пил,
на обличчях осілий,
кольорам на душі
повертає борги.
*Джерело води;
*дерев’яний мисник.
*****
Одинокою жінкою
зранку намріяно
увертюру вітрів
для фацелика* світлого,
знаменитого,
що розгортається віялом
по обидва боки голови
перед вітами,
за якими зелено
здіймаються велети
до небес,
а за ними
за мить
візерунчасто
жінка – променем ніжним,
фацелик – метеликом,
зігріваючи плин
висоти й неминучості.
*Традиційний головний убір заміжніх горянок-лемкинь.
2017 р.
Прощання
А сонце виміряє оком
церковний купол і сумні
ремінісценції бароко
на сволоках та на стіні,
притуленій до гір, до горя.
Триперехресними хрести,
бо як інакше до покори
гуцульське лихо привести,
що з голосами дзвону вільно,
де «Плине кача*…». Боже мій,
життя без обручів – надійне,
якщо пусте воно, в пітьмі,
але осонценим і в леті –
назустріч кулі. Зблиском тут,
а в засвіті… бійців намети
посеред раю і покут…
Найважче мірку з гореплину
знімати сонцеві, відей**,
коли волає мати: сину,
на кого ж ти мене… Збудись!!!
По колу сльози, біль – по колу
давно заблудлої війни.
Святі барокові – додолу,
хоча ні кроку зі стіни…
2017 р.
*Пісня, з якою проводжають у засвіт українських героїв;
*мабуть.
*****
У світ сипкий залюбиться
вертепник молодий,
коли зорю залубиця*
везтиме з гір. Ади,
яка фата в небесної –
посріблена блакить,
фантазмами** старезними
підхоплена умить.
Під бузинове дерево
зорі тепер, на жаль…
Од щастя і до марева
всього лиш – вертикаль…
Украдена – далекою,
ще й шатан*** – вартовий.
Вертепник вип’є. Декою****
зведе дугу брови.
*Легкі сани;
**духи, що живуть під бузиновим деревом;
***чорт;
****десятьма грамами.