РЕЛІГІЯ
Віра в себе робить людину сильною, а віра в Бога – могутньою (А. Файз). Страшенна безнадійність! Така страшна, що тільки християнська філософія здатна боротися з нею (Т. Шевченко). Будь-яка реформа, крім моральної, марна (Т. Карлейль). До Бога приходять не екскурсії з гідом, а самотні мандрівники (В. Набоков). Звертайся завжди до чужих богів. Вони вислухають тебе поза чергою (С. Є. Лєц).
Замість мотто й цитат
Ми всі народжені в лоні християнства, тож не релігія нас робить християнами, а навпаки – генно успадковане християнство релігійними. Вибору нема; нема нуля, з якого можемо вірити чи не вірити, а чи вірити в зовсім інше.
І це спрацьовує навіть геополітично: ось Європа стала собою (в усіх аспектах) на засадах суто християнських, нині ж утрачає свою самобутність (у всіх аспектах), забуваючи про цю засадничість і широко практикуючи переступ. Кажемо: про релігію, як і про все інше, людьми витворене, треба говорити. І найчастіше говоримо всує, бо дуже скоро, вже на другому слові, переходимо до міркування про християнство, відтак – про конкретну віру в Господа. А як же інакше – озиваються наші, більше чи менше розвинені, християнські гени. Далі відбувається переважно таке. Торкнувшись ниті «прямого» зв’язку, сахаємося вбік – це ж дуже особисто, майже інтимно! – і вдаємося до теоретичної схоластики – топчемося по теренах християнської релігії, вважаючи це і неінтимним, і негріховним. Та помиляємося. Це було б правдою, якби йшлося про релігійність як там складник житейської філософії або психологічної характеристики; якусь, приблизну релігійність.
Про наше християнство мусимо говорити. Але з пошанівком не меншим, аніж згадуючи своїх батька-матір. Не домішуючи аспекти релігійно-церемоніальні, мало того, не виставляючи їх аргументами і навіть причинами нашого бажання чи небажання вірити. Церква давно з’ясувала для себе й вірних, скажімо, таке: священик – і людина, і освячений (як усе приналежне до храму) провідник до небес, але його особисті людські якості не можуть превалювати над здатністю згаданої провідності, позаяк хрест із золота, чи з вербових прутиків, чи просто видряпаний каменем на скелі є повноцінним (правда, будь-яка аналогія трохи хибує…).
Хочемо релігійного прогресу – натискаймо на духовно-моральний прогрес особистий!
І нема нічого догматичнішого, ніж наша віра, хай і просто у щось, коли незбагненно-внутрішня аргументація, доказовість надтонкої природи, що її часто називаємо метафізичною, спонукує нас повірити й довіритися. У щоденні найчастіше вирішує досвід, знання; дуже переконливі вчинок, приналежність до спільноти (від родини починаючи). Та щойно зайде про почуттєвість, любов чи кохання, як самі собі подивляємо мотиви свого поводження. Вони, мотиви, нібито й відсутні. Покладаємося на щось – не знати на що. Віримо, бо і треба, і мусимо вірити. Це достеменна догма, а в сфері релігійній – догмат. Усі інші церковні догмати нічим не гірші.
У стократ краще не говорити про віру, а вірити. Якщо не віриться – шукати, домагатися віри в собі. Тут заперечення / негативне ставлення не є результатом.
Майбутнє християнства? Вважаю, що йдеться про проблему не християнства, а нашу: без нього не матимемо жодного пристойного майбутнього. І не тільки ми, українці. А що новітні часи та покоління ще більше, як теперішні, потребуватимуть джерельних субстанцій, то передбачаю: християнство ставатиме дедалі християннішим.
Моє багатолітнє спілкування з Церквою схоже, мабуть, на спілкування з близькою людиною: завжди живе, нестандартне, не позбавлене, хай і маленьких, одкровень, дрібних непорозумінь та мульких переживань; знаєш, що ця «людина» тебе не зрадить, не уявляєш зради стосовно неї.
Зрештою, йдеться ж про взаємини зі Всевишнім.
САМОЗРЕЧЕННЯ
Людина поза суспільством – або бог, або звір (Арістотель). Бути вільним – це ніщо; стати вільним – це все (К. Л. Берне). Всяке обмеження ощасливлює (А. Шопенгауер). Бути дорослим – значить бути самотнім (Ж. Ростан). Найстрашніше, коли ти самотній сам у собі (С. Є. Лєц). Хто відмовляється від багато чого, може багато що собі дозволити (Ж. Шардон). Велика справа – мовчання ! (Латин.).
Замість мотто й цитат
«У самозреченні творящі» – так назвав я свою збірку житійних катренів. І, певно, іншої назви вона й не могла мати (хіба варіаційно – «У самозреченні творящім»), бо поетично стягнула на себе ідею відмови од тіла задля розвитку і звільнення духу.
Здавалось би – нащо? Навіщо людині (ще, либонь, найдавнішій), більш-менш знаючи або здогадуючись про важливість і можливість бодай відносної гармонії між своїми тілом і духом, утручатися в стосунки між ними на боці другого? Чи не тому, що дух ненамацальний, делікатний, чутливо-полохливий, а отже, попри всю відому вразливість тіла, захищений не так надійно, як воно. Від кого/чого? – Та насамперед від самого тіла, що в людині концентрується й від людини розпросторюється навсібіч. Включно з речовою природою. Засадничо тіло здатне поглинати собі подібного, самообмежуючись лише моментами перетравлення. В багатьох відношеннях. Ні, дух не слабший за свого антагоніста, але він нездатний обтяжувати й переобтяжувати буття, натомість підносить його над інстинктивною щоденністю, перейнятий цим постійно і, як добровільний настирливий рятувальник, не раз дістає… відмову.
Тому-то людина свідома не може не сприяти вивільненню та праці свого духу, як і чужого. Споконвіків аскетика, своєрідна практика власного тілесного обмеження, супроводжує нас. Еллінські Діогени і спартанці, Сократи і стоїки – яскраві творці аскетичного способу життя. Християнство возвело самообмеження до надпотужного інструменту осягнення благодаті, Божого ідеалу.
Народження в гріху, житейське помноження свого гріха аж до найтяжчого, богонадхненна постанова відкинутись од усього грішного, наполегливий змаг зі власною тілесністю й перемога над нею, щоденне пробування в непорочності до скону, ненастанне помноження світового добра мудрістю свого чину, думки та слова – ось типовий шлях земної святості. Прикладів більш ніж достатньо: християнський річний календар аж сочиться потом та кров’ю сотень святих. Це герої Великої, Найбільшої священної війни, бо перемогли себе, і могли вже вмирати (навіть радо!) на священній війні малій, найменшій (скажімо, просто ставши на шляху завойовника-супостата), і не раз умирали.
Так осягалося людський – від Бога – ідеал. Я написав про звільнення духу; духу, що зійшов, що дарований нам при хрещенні, від вериг тіла. Але йдеться й про вигнання духів тілесності – з ряду тих, які виходять, щоб не повертатися, та саме злих поверненців між найнижчими. Їх ще називаємо емоціями, образою, заздрістю, гординею, змислами тощо. Вони витворюють стан душевного неспокою, пригнічують, убивають людину фізично і морально (не знаю, що вважати страшнішим – перше чи друге). Спочатку нашіптують про вседозволеність, а потім волають про непрощенність. Здатні повертатися в єство, як руйнівні хвилі прибою на низьке заселене побережжя, – якщо їх не стримувати хвилерізами власної волі: не буквально тікати від гріха, не прихищати антидумок, не притримувати свого язика, не переїдатися-перепиватися, не пірнати у речовість, не потурати своїй фізіології…
Знаємо, що житійні мандрівці до Божого ідеалу, поборюючи себе, вдавалися до посту, молитви, нечуваної строгості в покорі, холоді, спеці, голоді, чорній праці та інших труднощах – і диявол, що насилає духів тілесності, відступав. І біографії подвижників-християн уже за їхнього життя ставали легендарними, сиріч житіями. Вони причетні до витворення багатьох здобутків земної / зовнішньо-поземної цивілізації (монастирі, собори, ікони, книги тощо), але найбільше – до накопичення й утримання в часі цивілізації внутрішньої, простовисної. Цивілізованості! Звісно, це могло бути у гроні таких цілей, як самовдосконалення, релігійний прогрес, усебічний розвій краян тощо. Це не раз ставало предметом захоплення, навіть сильних цього світу; надто ж, коли святі, при житті чи по смерті, чинили чуда. Однак усе це покриває надціль, мета – стати угодними Вседержителю і Його Синові.
То було, є і буде нечуване зречення задля майбутнього нечуваного набуття.
Житійні, отже, завжди творили шлях спасіння, для себе й інших: відсуваючи себе, підтримуючи інших у їхніх духовних потребах. Така творчість – велика заслуга перед Господом. А що ж інші, другі? Невже ніколи не бажали стати першими? В усі часи бажали, бажають і бажатимуть! За Божою настановою, в цьому світі кожному слід спасатися, насамперед, якнайкращим сповненням свого життєвого чину. Чи то дітородження й виховання дитини, чи то перша-ліпша професія. (З огляду на якість виконання нема професій ліпших і гірших, а найкраще і є найкращим – завжди узгоджене зі вселенно-космічним ладом). Не одному світському достойникові цього виявлялося мало: запалавши спрагою подвижництва у вірі, люди йшли спасатися в монастир, у пустелю.
Проте серед них небагато людей мистецтва, осіб, дуже тісно пов’язаних із процесом творчості, для яких творчість стала власне професією. Чому? Чи не тому, що ці особистості завжди залишалися при високому праві на реалізацію свого мистецького дару, таланту, який і формує життєвий талан; створюючи мисленно-душевні світи, часто давали людині шанс порятунку од світу, аж до мерзоти реального. І щоб писати, малювати тощо, мусили й бути в цьому світі, й хоч якось дбати про свій фізичний стан, власне про тіло. А все ж їхнє самообмеження, назву його творчим, становить своєрідний феномен в історії людської культури і духовності; воно часто межувало зі самозреченням, про яке йшлося вище, а то й ставало ним. Прикладів чимало. Хоч не так багато, як би праглося. Бо явна перевага жертовності й позитивного наставлення в більшості творчого люду планети, чого нема, могла б схилити шальку в бік цивілізаційних змін на краще. І в такому разі митці мали б не просто відбивати, керуючись ним, інтереси людського розмаїття, а – відбивати високі інтереси людства, перепускаючи їх через призму ненастанно нових, нестандартних художніх форм та засобів.
Творчому самообмеженню притаманно чимало рис самообмеження житійного; час, простір, умови мешкання й харчування, самота, немаєтність тощо – все, як і в ньому, може сягати краю, все, як і в ньому, може бути спрямоване на спасіння, але – більшою, можливо, мірою інших, аніж себе. Спасіння через відновлення мистецькими засобами ладу й гармонії. Граничне наближення до них, як, зрештою, й до Всевишнього!
Опір світового руїнництва навіть спробам мистецького ладування завжди потужний; виявляється він, передовсім, у несприйнятті й відторгненні, скажімо, нетипово-глибшого художнього тексту на всіх рівнях – від найближчих родичів до видавничого редактора і професора-літературознавця, що зумовлює нездорову конкуренцію між самими письменниками і безліч заморок у їхніх стосунках із читачами, а відтак – суспільно-владне упослідження літературного таланту. Цей опір письменникам не поступається бісівському насланню на правдивих аскетів. Не випадково ж самообмеження щодо жінки й сім’ї, своєрідне дівицтво, хай і часткове, для багатьох із них стає єдиною запорукою вистояти. Вистояти і писати далі. Кажуть, що найкращі автори стали такими, сублімуючи свою сексуальну енергію в літературну творчість. Може, й так, але я б казав радше про сублімацію в художній твір особистого часу й думки…
З усього цього й іншого висновую: творче самообмеження, навіть самозречення, з одного боку, ніби взорується, на крок відстаючи, за самозреченням житійним, а з другого боку – становить, сказати б, свій окремішній спасенний цикл. (Про його переваги можна мовити лише в кожному конкретному випадку, позаяк розмаїття у творчості є матрицею культури). Чи воно саме так – залежить від щирості, талановитості й цільності автора-творця.
Моя збірка житійних катренів «У самозреченні творящі» значною мірою сфокусувала викладені вище тенденції, хоч я, надто не комбінуючи й не поетизуючи, просто йшов за святожитійною канвою в історії християнства. Мені важливо пересвідчитися, що міра мого особистого самообмеження-самозречення, доведена аж до цих віршів про святість, не є показником духовного краю, за яким розпочнеться своєрідний зворотній відлік. Мені важливо йти вперед – не втрачаючи ні себе, ні відчуття Всевишнього.
ПРИМИРЕННЯ
Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще з ним у дорозі, щоб противник не віддав тебе судді, а суддя возному, щоб тебе не вкинули в темницю (Матв. 5,25).
Замість мотто й цитат
Наші дороги різні, але один, спільний життєвий шлях – віри-надії-любові, терпіння, спокути, наближення до себе і до вічного. Покоління й покоління, тисячі тисяч нас пройшли й ідуть тим шляхом, і якщо вслухатися серцем – виразно чути його гудіння-басування. Всюди й завжди: під глибокими снігами, серед ночі…
Ідуть мільйони, одне одного знають – лише десятки. Жодного знаку споріднення нема на їхніх обличчях, а проте вони – ті, кого мусимо зустріти і впізнати. Дуже багато речей та обставин – годі й перелічити! – єднає нас навіть у дорозі: ми народилися в одному куточку світу, наші рамена час від часу переторкуються, наші слова-молитви долинають не тільки до наших вух, нашу ходу мимоволі спостерігають інші…
Як це чудово – усвідомлювати свою несамотність і неунікальність на спільному шляху таки до справжнього щастя! І як просто не знати (чи забути), що оті тисячі-мільйони здатні звернутися до нас тільки одними вустами. Що не безліч рук підтримає тебе-мене на крутосхилі, а рука найближчого. Що не міріади очей обдарують нас цілющою усмішкою схвалення, а винятково ті очі, які стали нам сонцем.
Не сахаймося дружнього слова! Не відтручуймо братньої руки! Не відводьмо погляду від зичливих очей! Кажемо, що є на те причини: і часу під час руху обмаль, і всім не скажеш «добридень», і хтось повівся «не так», і хтось неодмінно відступить, і легше самому… Бо забуваємо, що наша велика спільна дорога – задля нашого зближення, та й ми – задля взаємної щирості.
Мирімося, допоки ми в дорозі, а вона – в нас…
Поки маємо все необхідне для примирення: дорогу, себе й інших.
Поки незгода викликає іншу незгоду, а не остаточний засуд.
Поки нема альтернативи запізнілому примиренню.
Поки в дорозі так природньо годитися, як жити за добрим українським звичаєм.
Мирімося-годімося нині!
ВСЕСИЛОБЕЗСИЛЛЯ
Та й головою твоєю теж не клянися, бо не можеш ані одного волоска зробити білим або чорним. Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні, – а що більше цього, те від лихого (Матв. 7, 3–37).
Замість мотто й цитат
Від нас особисто залежить дуже й дуже багато. Світи інтимний, родинний, побутовий, діловий, творчий денно й нощно зобов’язані нам. Вони – ті солдати, для яких ми є вродженими генералами.
А сумовита жінка в поїзді, прослухавши суперечку військового з цивільним, кілька разів повторила: «Найбільший воєначальник – Господь, від Нього все залежить».
Ніхто не заперечив, бо – на що особливе здатні ми, липові генерали (дехто навіть із відповідними регаліями), поза світом своїх найближчих інтересів та потреб? Можемо себе вдосконалити або зіпсувати. Можемо прийти або не прийти на місце важливої зустрічі. Можемо, врешті, добровільно позбутися всього волосся на голові, причому не пізнавши анітрохи ні сили, ні слабкості однієї волосини.
Піди покомандуй армією волосин, – але так, як це робить час!.. Як це робиться, власне, з волі Божої. Знайди спосіб додати собі й комусь віку. Кажеш, що додав, та – чи знаєш бодай щось про початок і кінець цього віку? Чи відаєш, у яку ріку ступив, пустившись берега дійсності?
«Повертайся назад, мій бідний генерале!» – це громовий заклик твого непомітного гена. Це – відлуння Господнього голосу в тобі.
І ти також удаєшся до слова. Тобі здається: воно єдине цілковито належить твоїй особі. Твоє. Слово не сивіє й не рветься. Його приберігаєш або даруєш. Словом дякуєш, протестуєш, витворюєш мисленні дива, спонукуєш до конкретної дії, стримуєш реальність… Хто ж заборонить тобі користуватися словом так, як… Бог повелів? Адже тільки надхнуте Ним слово здатне впливати на інших, залишаючись водночас твоїм.
Ага, ти забув ще похвалитися, що вмієш витворювати словесну клятву, що вона в тебе – «залізна». Роздаючи великі й малі обіцянки і заставляючи задля їх виконання свою голову або й навіть ту, здавалося б, нікчемну волосинку, ти зазіхаєш – так нерозважливо – на терени самого Творця. А тому твоє слово не повинне бути ні клятвеним, ані мовчазним зі страху. Воно мусить, насамперед, відбивати стан твоєї поваги і твого наближення до Господнього ідеалу. Бути передусім тобою в твоїх людських відмінах.
ТАЄМНИЦІ
Ти ж, як подаєш милостиню, то нехай ліва рука твоя не знає, що робить права: щоб твоя милостиня була потайна; а Отець твій, що бачить потайне, віддасть тобі прилюдно (Матв. 6, 3–4).
Замість мотто й цитат
Кожен із нас має безліч таємниць.
Від кого вони? – Од світу. Від людей, навіть найближчих. Урешті, – від себе самого.
Навіщо вони? – Щоб приховати щось невигідне нам, прикре, страшне.
Але ж Господь бачить і знає все.
Чому Він дозволяє нам утаємничувати те, що, мовляв, мало б негайно згоріти в полум’ї загальної зневаги, випалюватися розпеченим залізом осуду? Чому терпить наші великі й малі ганебні таємниці? Чому не зашиває нам уста, коли ми, обтяжені тоннами шкідливих таємниць, стаємо-вклякаємо до молитви?
Чи не тому, що саме очищення від них і робить нас людьми. Очищаючись, ні, не шкіри ми позбуваємось, а лепу тілесного і серцевого лукавства. Відкидаючи його доброхіть, відкидаємо його перед очима Господа-Всевіда, а отже – назавжди. Будь-яке інше очищення – під дією світу і перед світом – тимчасове, неповне, зворотне.
Господь невтомний в очікуванні нашого бажання позбуватися грішних таємниць.
Однак є й благодатні таємниці. Власне з них усе розпочинається і ними завершується (радше – вивершується).
Найперша, найбільша – сам Бог; розмову з Ним утаємничено молитвою.
Щирим і таємним водночас повинне бути все те найкраще, що робить нас вхожими в людські душі й серця: співчуття й любов, краса й мистецтво, високе пізнання… Усе це мусить бути некрикливим, неметушливим, скромним і совісним, а завдяки цьому – завше бажаним і новим, непіддатним побутовому логізуванню. Усе це нехай буде хоч трохи таємницею.
Тож чи треба дивуватися, що добрий письменник узагальнює й синтезує голоси часу, дає слово іншим, розраховує на геніальну випадковість і лиш інколи бере слово сам, одноосібно. А як же інакше, якщо лоно справжнього добра – таємниця од світу!?
ІДЕАЛІСТИ
Ретро
Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних, а не собі догоджати (Римл. 15.1).
Замість мотто й цитат
У нове тисячоліття ступили ми лише сьогодні. Щойно. То й не дивно, що не могли осягнути його обрисів донедавна. Тепер, дякувати Богу, розвиднюється. Здається, починаємо бачити не те, що хочемо чи можемо бачити, а – що є.
Насамперед впадають в очі метаморфози з кількістю. Нині, як ніколи, кількість, якої ми завжди остерігались у варіанті владному і яка не мала жодної повноваги у варіанті громадському, спрацювала на користь людини. Ми зуміли навіть у просторі зійтися докупи і пересвідчитись, як нас – працьовитих українців-ідеалістів – багато. Зворушені олюдненою, одухотвореною, непроминальною кількістю, ми кажемо – кожен собі! – що це початок спільної дороги, якій немає кінця.
Ми сильні своєю вірою, своїм стократно осміяним ідеалізмом, своїм сміливим бажанням працювати обіруч з Господом. Скільки нам років? – Вісімнадцять, п’ятдесят, вісімдесят… Тисяча. Ми – нація-немовля. Тисячолітня нація!
Ми відкриваємо найвужчі двері у справедливість і праведність
Богдан Смоляк