Травневі пахощі п’янять, весна – у розпалі, на душі – передчуття чогось неймовірно-щасливого… Тільки це не про Марину Коростинську: для неї ось уже вкотре ця пора – надзвичайно щемка, а в душі знову й знову оживає кожна секунда весни 2014-го. Саме ось такої квітучої пори її Сашко був тиждень удома на ротації – як виявилося потім, то була остання їхня весна…
Ким же ти був, Олександре Коростинський? Ми з тобою мешкали в сусідніх селах і народилися в одному місяці, щоправда, ти побачив світ на десять років пізніше – 13 липня 1985-го. Розповідають, що дитинство і юність ти провів у селі Острожку, а після школи навчався у Баранівському профучилищі, не здогадуючись, що одна із здобутих спеціальностей – водія вантажного транспорту – колись врятує життя твоїм побратимам. Що мав золоті руки. Захоплювався технікою: машини, мотоцикли були його «слабинкою», і навіть мріяв відкрити власну СТО. Що планував своє життя наперед, був надзвичайно добрим і турботливим чоловіком, сином, братом і другом.
Дружина Марина береже трепетно кожен епізод їхнього недовгого подружнього життя, яке починалося так красиво: «Ми познайомилася у Рогачеві: я приїхала на вихідні до батьків із Радомишля, а Саша – із Києва. Це було 17 жовтня 2009 року, а 16 жовтня 2011 року ми одружилися – і вже відтоді мешкали у Києві разом. А потім щороку я отримувала від коханого два подарунки поспіль: у річницю одруження та в річницю знайомства».
Про колегу по роботі у торгівельній компанії «Бір-Майстер» відгукується Лідія Соловйова: «Із Сашею Коростінським ми познайомилися на роботі. Він влаштувався до нас техніком у 2012 році. Дуже відповідально ставився до роботи. А яким він добрим був, ввічливим! Мені як жінці завжди було приємно слухати, як він розмовляв зі своєю дружиною Мариною: з такою ніжністю!
… Я була тоді вагітною, спека була немилосердна, і я змушена була поїхати додому. Вийшла із офісу, й мені стало зле. Стояли неподалік усі техніки – і лиш Саша до мене підійшов: мовчки посадив у машину й відвіз додому. Пропонувала гроші – не взяв… Коли народила доньку – мене привітав телефоном лише він з-поміж колег… Я запрошувала їх з Мариною в гості – але не встигли зустрітися…
Востаннє я розмовляла по телефону 13 липня 2014р., вітала його з днем народження. Розмова була недовгою: сказав, що зайнятий, будують блок-пости. А у серпні я дізналася, що Саша у списках зниклих безвісти… відтоді і аж до моменту коли Марина відшукала Сашу по ДНК, він тричі снився мені – засмучений такий…і щоразу сон закінчився одними й тими ж словами: «Піду я, мене Марина чекає…». Четвертий сон мені наснився, коли Сашу вже поховали: був з Мариною, жартував, веселий – поговорили, а тоді він сказав, що їм пора – і вони з дружиною пішли: так він, мабуть, зі мною попрощався… Сприйняти загибель Саші не можу й по сьогодні. І людей таких – добрих, чесних, веселих, справедливих – більше я у своєму життя так і не зустріла».
Війна перекреслила всі плани, мрії і надії – Марина зрозуміла це, коли чоловік приніс додому повістку… Плакала, просила, щоб не йшов, але він без жодного пафосу відповів : «Існує борг – борг чоловічий. Я служив у армії. Зараз у мою країну прийшла біда, прийшла війна – і я маю йти захищати свою землю». З АТО телефонував їй по кілька разів на день, але жодного разу чоловік не прохопився й словом, що йому важко, ще й заспокоював кохану, що з ним усе буде добре…
По телефону зв’язалася я із товаришем Олександра по службі – Сашею Шевченком із Кам’яного Броду. «Ми були призвані у Новоград-Волинський і прослужили разом кілька місяців. Не пам’ятаю , щоб він кого коли образив. Дуже любив свою дружину – це відчувалося у кожному його слові… Я не вірю й тепер у те, що Саші нема: одне діло – знайти по уніформі, по ДНК, інша справа – сама людина! І навіть коли кажуть, що «земля пухом» – ну, не хочу я бажати цього Сашку, бо вірю: він таки повернеться до нас тут, живим, що не треба ще йому вона пухом», що не про нього це!»
Змогла зустрітися я і з командиром Олександра Віталієм Трохимчуком, який був поряд із ним від першого і до останнього дня. «Саша прийшов у мій підрозділ – на той час вогнеметний взвод 30 ОМБр – 16 квітня 2014 року, по мобілізації: запам’ятався з перших моментів зачіскою з довгим волоссям… Із розумінням ставився до того, що відслужити треба – і без жодних нарікань чи скарг. Поки стояли у Новограді, відпускав я тихцем від вищого начальства хлопців додому на якийсь день-два – і Сашу теж відпускав, бо його село Острожок – неподалік від міста. Призначення на посаду водія сприйняв хоче, і надалі проблем із обслуговуванням «Урала» не було, бо і техніку ремонтував, і побут допомагав облаштовувати… Авторитет мав у взводі між товаришів по службі, був хорошим другом, до його думки і порад дослухалися навіть старші за віком. З усіма завданнями Саша вправлявся на всі 100% – і завжди! Тож коли почалася перша ротація і всі, звичайно ж, хотіли потрапити додому хоча б на тих 7 днів, і були навіть претензії на зразок «а чого він, а не я?» – якраз кандидатуру Коростинського всім взводом підтримали одноголосно. Саша поїхав найпершим із нас, і всі ми згодні були з таким рішенням, бо хто-хто, а він того заслуговував».
А вже у перших днях серпня їхній підрозділ направили до Степанівки на Донеччині, яка невдовзі стане уособленням пекла на землі і гірчитиме серця українців на довгі-довгі роки… «Ми були у Степанівці 7 серпня, – Віталій Трохимчук згадує ті дні із глибоким внутрішнім болем. – а 8 серпня отримали наказ вирушити у сусідню Маринівку і облаштувати там блок-пост. Розвідка напередодні ознак перебування ворога у населеному пункті не виявила, тож ми були спокійні. Вирушило нас 12 чоловік на БРДМі та «Уралі». Вже на під’їзді до вказаної точки ми майже впритул – на відстані кількох десятків метрів, що навіть очі могли бачити – наткнулися на «зустрічаючих»: це були ДНРівці, які, виявляється, зайняли цей пост першими (більше всього, що вони у Маринівці були й на час нашої розвідки, просто добре заховалися у погребах, от їх і не змогли виявити вчасно). Для них наша поява теж була несподіванкою – це було видно з їхніх виразів обличь. Ми ж мусили діяти невідкладно. Я скомандував Саші «вперед» – і ми рвонули до КПП Маринівки. Там, як з’ясувалося, теж уже були «вони»… Тоді ми розвернулися і хотіли проскочити назад, до своїх, але натрапили на засаду. Чи то було потрапляння з гранатомета, чи налетіли на фугас, але «Урал» від вибуху відкинуло вбік, а нас із Сашею викинуло з кабіни, там же в кузові залишилися ще бійці… Ми зайняли оборону за бетонованою огорожею у чиємусь дворі: що ж іще могли зробити 7 нас, уцілілих, проти двох десятків ворогів, та ще й без важкого озброєння, котре все залишилося в кузові «Урала», до якого було не добратися через щільний обстріл? Із цієї ж причини ми не змогли забрати звідти й наших хлопців, а серед них – і Сашка: до них просто було неможливо підійти й підповзти крізь град куль…». Помітно, що тодішньому взводному непросто даються слова, він невидючим поглядом пронизує теплий травневий день – а бачить події того пекельного для нього 8 серпня, які ніколи не полишать його свідомості, бо не в його, не в його силах було зробити хоча б щось, аби витягти з-під обстрілу тих нещасних, тим більше, що й самого його там же було поранено теж… Хлопці з БРДМ теж прийняли рішення відійти, але на виїзді і їхню машину було підбито… Тепер Віталій, аналізуючи події того дня, зауважує гіркий збіг обставин, які й спричинили біду: не працювали рації, у підбитому «Уралі» залишилося практично все озброєння, від БРДМа вони відірвалися і не йшли разом, тож навіть підтримки другої машини було сподіватися годі… «Про тих, хто залишився коло «Урала», не забули: кілька разів БРДМ із розвідгрупою відправляли для їх евакуації, тричі вони пробували прорватися,і наш Юрій Українець, – каже Віталій, – був серед них, але щоразу вже на підході до Маринівки вони потрапляли під прицільний мінометний вогонь: ворог не давав жодного шансу для порятунку». Разом з Олександром там залишилися Роман Козаренко, Олександр Закусило, Сергій Шепетько, Олександр Іщук та Юрій Макарчук…
Оскільки серед живих Олександра Коростинського не було, а мертвого його ніхто не бачив також, то вже за кілька днів опісля його оголосили безвісти зниклим – тепер усі добре знають, що це означало безстрокове чекання, віру і надію. А ще – пошуки, пошуки, пошуки…Марина намагалася полегшити страждання Сашиних батьків, тож левову частку пошуків узяла на себе, і навіть вийшла на зв’язок із російськими командирами… У пошуках об’єднувалася разом з родинами інших загиблих – і так по крупинці збирали інформацію півтора року. Не розказати словами пережитого у моргах – це знають лиш ті, хто пройшов подібне…
Саша не повернувся до рідної землі одразу: тепер важко сказати з чиєї вини, але спершу його поховали під іменем іншого загиблого – Петра Радкевича – у селі Кошечки Овруцького району. Лиш експертиза ДНК допомогла встановити істину. А у ніч на 13 листопада 2015 року Острожок зустрічав тіло свого односельця. Та не спали й Кикова, і Рогачів, стоячи на шляху Олександра додому навколішки обабіч дороги зі свічками – щоб світлим був його останній шлях… На роботі ж за ним офіційно рахувалося місце із збереженням заробітної плати аж до часу, доки не побачили документ про смерть – штрих порядності, нечастий у сьогоденні…
Бережуть теплі спогади як найцінніший скарб про сина, брата, коханого його найрідніші люди, підтримують одне одного, по можливості зустрічаються на свята і спілкуються– але після смерті Саші й саме поняття «свято» для них втратило сенс, набуло інших значень.«Біль втрати не притуплюється ні на мить, хоча й минуло вже кілька років, – зізнається Марина Коростинська, – усе болить мов учорашнє, душа кровоточить і досі. А ще – до глибин душі обурює і вражає, коли тебе запрошують на відкриття якихось пам’ятних дошок, залучають до хвилин пам’яті з прокручуванням відеороликів як вдову, а там… а з’ясовується, що там ні фото Саші, ні імені його просто нема: так трапилося у Новограді біля Святомихайлівського собору, де встановлено дошку з фотографіями загиблих, але мені, запросивши на відкриття як вдову одного із тих загиблих, повідомили, що Саші там нема, бо «він не нашого району»… То навіщо ж було ятрити душу запросинами?
Посмертно його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. На фасадах школи у Острожку і училища в Баранівці, де навчався герой, встановлено меморіальні дошки, посеред рідного села – обеліск. Солдат 30 ОМБр О. Коростинський виконав свою місію гідно: залишився вірним званню справжнього чоловіка, був підтримкою друзям, до останнього подиху думав про порятунок бойових побратимів. Одне лиш не встиг Саша Коростинський: залишити по собі нащадка – світлоокого вихрастого веселого хлопчика із такою ж світлою душею і високою відповідальністю про всіх, хто поряд – яким був за життя і сам…
Леся Гудзь.
