Білик Леся. Жав-Жайвір-Жар: повість. – Тернопіль: Терно-граф, 2017. – 112 с.
Спочатку – про тему твору. Оспівування героїки УПА. Ніби й чимало творів про це маємо. (Зробити повний перелік, мабуть, неможливо. Тому обмежуся хоча б останніми текстами Теодозії Зарівни, Мирослава Лазарука, Геннадія Щипківського, Ольги Яворської). Та водночас можемо сказати, що мало. Тому з цієї точки зору нову повість Лесі Білик слід вважати ще одним заглибленням у непросту проблему.
До речі, знайомство з нею порушує ще одну важливість. Письменниця пише, що не сприймає художніх творів, зліплених кабінетним автором, який, «попиваючи чайок, пише про вивернуті кишки». Хоч це може здатися дивним, але розумію підтекст цієї фрази. Але сам не вдався б у таку категоричність. Бо мене переймає сам текст, а не метод його створення. Та не метаю громи і блискавки на авторку за цю фразу. Бо це – її позиція. Позиція, яка завойована життям. Бо пані Леся народилася у Кемеровській області Росії, куди вивезли її батьків за українськість. І, напевно, родокорінням пояснюється доторк до теми?
За некабінетністю світосприймання письменниці, як на мене, причаїлася ще одна непростість. Вона, між іншим, має ймення феміністичність. Історію кохання Ксені та Івана описано в жіночому романтичному дусі з врахуванням віковості. Так би мовити, зійшлися традиційність і часовимір.
Тепер поговоримо про те, що стало темою твору. З післямови дізнаємося, що історія мала реальних прототипів, хоч авторка змінила імена та прізвища. А ще дещо домислила, що є цілком допустимим для художнього твору. Не беруся охаювати цей метод, бо він має право на існування у літературі. Хоча… Крокування за фактом іноді звужує одвиди погляду літератора. Поряд з цим маємо і повноправність вимислу. І все тут залежить від якості тексту та читальницького сприймання. Мені нова повість Леся Білик сподобалася. Хоча, можливо, і хотілося б більш жорсткого викладу окремих епізодів. (Гадаю, що авторці дуже болісно сприймати останнє твердження, оскільки й сам підозрюю, що за ним стоять тіні сприйняття представника сильної статі і намагання занурити у чужу манеру письма).
Непростість? Так! Але є й вона у питанні про присутність публіцистичних моментів у тканині художнього твору. Має рацію той, хто вважає, що публіцистичність можна оминути за рахунок більшої художності, хоч це дуже важко зробити. Але побутує й інший акцент: художньому тексту не вадить хороша публіцистика. Питання полягає в іншому: чи варто розтлумачувати читачеві спонуку твору? Як на мене, то це є більше темою для інтерв’ю якомусь виданню. Та це, очевидно, лише моя точка зору.
А після цієї загальниковості з присмаками конкретики перейдемо до сюжету повісті. Вірніше, до висловлення думок про нього. Отже, уже було мовлено, що повість розповідає про чисте кохання Ксені та повстанця Івана, який загинув, підірвавши себе гранатою, щоб не потрапити до рук гарнізонців. (Скільки таких історій було у літа повоєння! І авторка оповіддю говорить, що наступні покоління не забули більшовицького жахіття).
До цієї теми припадаємо з другої частини твору «Війна». Бо у першій, яку авторка назвала «Повернення», натяку на неї немає. Та не спішу за це шпетити авторку, бо, можливо, я такий тупак, який не міг вловити бентежну гру підсвідомості. Це, звісно, – жарт. А якщо серйозно, то перша частина (з моєї дзвіниці, зрозуміло) – натяк на тему, яка ще мало розроблена у нашій літературі. Тему зрадництва, якщо говорити прямим текстом. Це – з одного боку. Бо є і другий. Не секрет, що кохання і зрада ходять поруч. То чому б цим протилежностям логічно не зійтися у творі Лесі Білик? Вибуховою була б суміш! Тим паче, що деякі кроки до цього нею уже зроблено. Маю на увазі описи дій Семка і зневажливе ставлення Ксені до нього, яке не змінюється після того, як вона вагітною потрапляє до більшовицької тюрми.
Натяк на тему зрадництва загострив ще одну проблему. Скажімо, незабутній Роман Іваничук свого часу заявив, що під час підготовки творів до перевидання нічого не змінював у старих текстах, бо йому не соромно за написане. Позиція майстра! Нічого не маю супроти неї. Водночас мені подобається і те, що деякі письменники час від часу повертаються до вже оприлюднених текстів і до невпізнання переробляють їх. Приміром, Анатолій Ненцінський з Хмельницького свого часу видав повістину, яку ще того ж року переробив і видрукував під іншою назвою. (Знаю про це, бо доводилося писати). Та що там говорити про «чужаків», коли пані Леся сама має досвід творчого переосмислення. Разом з чоловіком Леонідом для одного щорічника вона дещо переробила п’єсу «Переступи поріг» , яку вони вісім років тому надрукували у журналі «Золота пектораль». Як буде цього разу? Не можу передбачити. Чомусь впевнений, що однозначністю не порадує авторка.
Та на цьому, очевидно, ще зарано ставити крапку у рецензії. Та ще й тоді, коли не зачеплено питання про виражальність. Відчувається, що авторка тяжіє до школи традиціоналізму, позначеного іменами Василя Стефаника, Григора Тютюнника. Не чужі їй поетичність вираження думки і прагнення до документалізму. Вражає і акварельність малюнка у пейзажі – («Промені нічного сяєва розсіюються над посрібленою головою Гіллярка»), позитивно спрацьовує так званий ефект імен у часовому вимірі: (Гіллярко, Семко, пес Яркусь…). Кидається у вічі і те, що письменниця уникає еротичних описів. Тут позначились цнотливість того часу, який зображує авторка, і її жіночість. Заслуговує на повагу вміння повістярки вибудовувати діалоги. Хоча щодо останнього, то тут не все виглядає так просто, як того декому хотілося б. Іноді ловиш себе на думці, що можеш, не зазираючи у текст, передбачити дальший хід розмови, хоч цього і не дуже хотілося б. Принаймні мені.
Якщо вже пішла мова про виражальність, то, мабуть, варто повести мову ще про деякі аспектики. З літературознавчої точки зору є велика різниця між мовою автора і прямою мовою. Якщо в останній ще допустимі русизми, то вони не є виправданими у першій. Чи не варто задуматися над часовимірністю мовлення? Це я веду до того, що герої твору з 30-40-их років минулого століття не можуть спілкуватися між собою мовою нинішніх сільських переревесників. А це, як не прикро, іноді бачимо у повісті.
Очевидно, слід звернутися і до питання про поетизми у прозі та деякі інші слововживання. Мені (не приховуватиму цього) імпонують словосполучення на кшталт: «звітріли радощі», «відгородилися дощем», «глипає оком небо». Додамо сюди такі доречні образи, як «ватра пам’яті», «міжкрилля долонь», «дупласте око»… Доповнимо це неологізмом «чорнокрила», рідковживаністю «трелинила», діалектизмом «жентиця». А ще ж маємо такі вдатності, як «змія поїзда», «крила кущів», «слова-хворостинки»… І на цьому тлі неприємно вражають «обувка» (чи не ліпше «взувачка»?), «муж» (чи не ліпше «чоловік»?), «бобилював» (чи не ліпше «одинакував»?).
…Напевно, ці розмисли можна продовжити. Бо у кожного є своя думка. І це вважаю нормальним явищем з дзвіниці нашого часу. А для себе я ставлю крапку. Точніше, трикрап’я. Бо вірю, що письменниця ще порадує новими творами, про які захочеться написати, як і про цю повість.
Ігор Фарина,
письменник .
м.Шумськ
на Тернопіллі.