Кузик В. Очі твого сумління / Володимир Кузик. – Львів: Каменяр, 2017. – 139 с.
Назва нової, четвертої з ряду, поетичної збірки Володимира Кузика «Очі твого сумління» – доволі незвична. Втім, дивимося ж у вічі правді, говоримо про очі страху, та й у збірці, що під такою назвою, звісно ж, – очі: то вітру, то волошки, то старої хати, то просто очі – їхнє світло, їхній жар і їхнє тепло, їхня добра й хижа енергія, загалом – їхня таїна (на с. 70-71 – ціла «галерея» очей). Має тут, отже, домінувати зацікавлений погляд у сутність речей, щирість, безпосередність почуттів, які втілюємо у слово, а ще – висвітлення свого, інтимного, адже очі – дзеркало душі. Так воно і є: про що б не говорив автор (а в полі його зору і щось важливе, глобальне, й… насіннячко кульбаби), усюди знайдемо штрихи до його внутрішнього портрета – людини, яка очима душі задивлена у вчорашній пісенний світ рідного краю, а живе вона – у світі технізованому, споживацькому, де на диво актуально звучить вислів давньогрецького лірика Алкея: «Людина – то гроші» (с. 60), де краса зелених гаїв, милий прихисток поетів, – то лише дрова, ті ж таки гроші…
І все ж ключове слово збірки, можливо, не так очі, як те, що споріднене з очима, те, що єднає мікросвіт, людину, з макросвітом, – роса, яку в народі називають Божою сльозою («…як з квіточки роса вранці, / сльози полилися» – читаємо у Шевченка); роса, якою, вірили давні греки, живиться цикада, музичний символ Еллади. Саме у ній, у крапелині роси, якою і «слово бринить», світить нам і в наш забруднений жагою збагачення, зматеріалізований вік надія на очищення. А де роса, там стебелинка, там – природа, з якою так жорстоко поводиться «мисляча стебелинка»; її мисль (ще античні це передбачали) пішла манівцем – працює нині проти неї самої. Ця гірка правда, як і надія на те, що людина схаменеться, все ж, хай не прямим текстом, а таки прочитується впродовж усієї збірки… Справді-бо, оточені пластиком, склом, бетоном, забуваємо, що «з крупинки чорної землі / зростає день» (с. 133); день з усіма його дивами: травневою, після дощу, веселкою – для ока, солов’їним співом – для вуха. Та вже ті дива для людини урбанізованого світу – не дива: свої вона винаходить, віртуальні; одначе, хай яка технічно досконала ця віртуальність, а попри те – «куца» (с. 7), головно ж – мертва… Втім, хто у нинішньому мегаполісі побачить веселку, почує солов’я, надибає крупинку землі, з якої усі ті барви, звуки, запахи, хто зітхне під вечір: «Зоре моя, вечірняя…»?.. Та чи доречно говорити про веселку, солов’я чи зірку там, де затирається межа між днем і ніччю, де ні обріїв перед очима, ні зоряного неба над головою?..
Отож, цінним у збірці Володимира Кузика є саме впровадження важливих, вічно актуальних тем: добра й зла, війни і миру («…давно АТО перехрестили на війну»), правди й брехні, щирості й лицемірства, вбогості й багатства (нинішній жазі збагачення подивувалися б навіть античні, дарма що закликали нічому не дивуватися), любові й ненависті, окремої людини й суспільства (пошуки свого «я»); тема міста й села, повернення до себе, отже, до природи, часточкою якої – кожна людина, облаштування свого рідного «малого простору» у світі, який глобалізується, де все – на видноті, де знецінено найінтимніше; у світі, до якого так хотілося б бодай «крихту таїни додати» (с. 125) та ін.
Варте уваги й поетичне опрацювання цих тем: є тут чимало творчих знахідок автора. Читач зупиниться на тих поетичних фразах, що звучать камертоном тієї чи іншої поезії; зупиниться, щоб «посмакувати» їх, виснувати з них щось своє, збагатити ними свою «скарбничку» життєвого часу. Як багато можна вичитати, скажімо, із щойно згаданої фрази: «з крупинки чорної землі зростає день»! Чи з порівнянь: «І сива груша у саду, наче богиня…» – годі краще сказати, що для людини, надто для українця з його «садком коло хати», означає дерево – символ природи (природа і бог для античних – синоніми). Або: «Мов племена кочівників – / по небу хмари» – наче проекція нашої земної, давньої і новітньої, нелегкої історії на полотнище неба… Чи таке: «Днів суєту на вус мотаю…» – глибоко закорінений у національну образність афоризм нагадує нам про характерну прикмету нашого народу – схильність до вдумливого споглядання, готовність за першої-ліпшої нагоди пофілософувати (згадаймо при нагоді: твори філософів-стоїків були особливо читаними у колах козацької старшини).
Улюблений поетичний засіб Володимира Кузика – гра слів: «Дощів, дощінь, дощить достоту…» чи навіть забава словами, новотворами: «Перса персиками персиняться….» Іноді гра слів переростає у мелодику усього твору. Найпоказовішою тут – поезія, виконана характерним для народної творчості чотиристопним ямбом із внутрішньою римою, з повторами (с. 104): «Запах диму зажевріє, / задурманить запах хвої / і полину в полонину / до смереки, до хмільної…» Окрім гри слів («і полину в полонину…») варто звернути увагу на рідкісний випадок, коли у гру вступає двозначність слова: з акцентуванням запаху дієслово «полину» звучить водночас іменником (запах полину). У кінцевій строфі (їх п’ять, як п’ять відчуттів, якими сприймаємо довколишній світ, тут – світ рідного краю) знову – запах, що так владно провадить нас до рідного дому («дим вітчизни»): «Запах диму, запах хвої, / Черемоша пінна хвиля, / в своїм домі ми з тобою – / і тому уже щасливі!»
Автор – душа в душу з природою, і про цю душевність він, як і годиться, веде мову по-простому, щиро: «Чого волію, чого хочу? – Лиш усміхнутись ясенам…» Щиро – й про всі пори року: «Іду, закоханий у зими, / в холодні зорі і сніги, / у весни, літо чорнобриве, / в осіннє злото таїни». Ловить ті переміни всіма відчуттями, надто – осінь, на слух, на дотик: «Пошурхотіть опалим листям…» («Диптих»); «В тому листі купаю ноги, / наче в хвилі ступаю осені…» До речі, ця насолода (хто не ступав по листю ворушкому?) несподівано приведе нас до «Осіннього дня» Рільке, а відтак до Такубоку, який теж – про сухолист під ногою: «Ворушити ногами його – яка то була насолода!» І знову ж таки зауважмо при нагоді: ніщо так душевно не єднає людей, як їхня спільна любов до природи й ніщо так не роз’єднує їх, як втрата того почуття…
Центральним серед архетипів, з яких зіткані присвячені рідному краєві й природі цього краю поетичні твори добірки, – «біла хата… вкраїнське диво»: «Стара хата, мов білий лебідь, / одпливає у спогадах в невідь, / в призабуте, минуле, давнє, / розчиняється, наче в плавнях…» Хата, що височить над усіма хмаросяжними дивами гордовитого світу («Диптих»): «Білява хата на горбочку – / моїй душі святий вівтар». Далі, доторком до душі, – призабуті або й зовсім забуті слова, назви речей, що вже перемандрували в музеї, в нашу історичну пам’ять, слова від яких «серце б’ється, ожива…»: запічок, бамбетль, повісмо, яворова колиска, загата… Слова, які допомагають нам і зрозуміти, й відчути, що стоїть за фразою: «Мова – душа народу».
Контрастом до рідної хати – болісний мотив емігрантства: «Емігранти мої, емігранти… в ріднім краї – немов квартиранти»… Правду повів Горацій: «Небо, не душу змінюють ті, хто рушає за море». Звісно, якщо в душі живе любов до рідного краю. На жаль, не у всіх вона живе. Ось голос представниці нинішньої молоді: «Антей черпає свою силу від матінки-землі, а коли покидає її, – стає слабшим. У нас такого немає. Коли ми покидаємо рідну країну чи звичне нам середовище, то ми покидаємо свою зону комфорту, – тоді стаємо сильнішими, витривалішими, це загартовує нас…». А ось – голос когось із емігрантів старшого покоління (кінцівка поетичного «Листа додому»): «І шукаю вже тридцяте літо / в небі зірки, що над Дніпром світилась… / Дорогі! Тут можна б добре жити, / Якби серце дома не лишилось!» Як хотілося б поговорити (чи просто помовчати) з тією, «слабшою», людиною, аніж із «сильною, загартованою», яка не лишила вдома свого серця!..
«Настрої людей такі, – зауважив Архілох ще у VІІ ст. до н. е., – якою лампадою Зевс освітить землю, а думки – яким хто ділом зайнятий». У збірці, яку гортаємо, – різні настроєві тональності: від монотонної «дощової платівки», що озвучує «сіру територію дощу», й бадьорого стаккато «травневого дощу» – до «повної тайстри сонця»; від різнобарвних пейзажів «жар-птиці» осені – до весняного «тремоло». А щодо думок і способів їхнього озвучення, то вони, погодьмося з Архілохом, дійсно співзвучні з ділом, яким хто ділом зайнятий: густа етнічна барва всіяної музичними термінами поезії, гостре акцентування у ній громадянських мотивів, домінування фольклорної струни, що відчутно передусім у ритмомелодиці вірша, – все це є виявом професійних занять автора: Володимир Кузик – фольклорист, журналіст, організатор і диригент самодіяльних хорових колективів, музикант, член Творчої спілки «Асоціація діячів естрадного мистецтва України».
«Міняється все…», – всміхнеться читач (хто сумовито, а хто іронічно), зупинившись на віршових рядках про «біляву хату на горбочку»… Але, дочитавши збірку до кінця, можливо, й сам того не зауваживши, закінчить свою думку лейтмотивом Овідієвих «Метаморфоз»: «Міняється все, та не гине…» Звісно ж, не тікати нам нині до тієї хатки, щоб із горбочка, сівши на призьбі, споглядати на «зіпсутий» світ, – жити нам у ньому. Жити – й усіляко дбати про те, щоб у неминучих, таких стрімких у двадцять першому столітті, глобальних змінах не гинуло те, без чого – не будемо собою (а що може бути страшнішим для людини, для народу, аніж знеособитись – стати ніким, а буваючи всюди – ніде не бути?..), ненастанно дбати про те, щоб ми були не лише сильними, але – й добрими, бо сила без добра – страшна, руйнівна сила; сьогодні, як ніколи, пересвідчуємось у цьому.
Своєю новою поетичною збіркою Володимир Кузик, власне, й докладається до спільних наших зусиль – берегти дорогоцінну нитку, що єднає покоління енергією емоційної пам’яті: одними лише правилами і знанням дат не прищепимо любові ні до рідної мови, ні до історії (В. Сосюра потрапив у неласку саме за те, що він, апелюючи до молоді, закликав любити Україну серцем).
Є наприкінці збірки («Замість післямови») важливі слова: «Пісня гасне і слово мовкне, / а ми списуєм все на час». Справді, не раз чуємо: «Такі часи настали…» (що тут, мовляв, вдієш?). А правдою є: «Такі люди настали…» Раз так, то й руки опускати негоже – діяти треба: світ, Божий світ, спільними зусиллями людей – людянішим повинен стати.
Андрій Содомора, м. Львів