Сьогодні згадалося: «Володю! Надсилаю вірші. Трохи згодом надішлю есе про М.Дмітруха. Зараз я дописую його. Надішлю до неділі. Забий для мене місце. Петро Сорока».
.
ВІРШІ ДЛЯ ГАЛІ
.
1
Хилитка, зомліла, сполотніла,
Вся земна – до зойку, до зела…
Ти мені іще не відболіла,
Ти мені іще не звечоріла
І не все, що можеш, віддала.
Найтемніша ніч з тобою біла,
Більшого не дасться – не проси.
Простопадна, ніжна і зомліла,
Тільки ти так випливаєш з тіла
Краплею жаждивої роси.
.
2
Моя жаго, знетямо і маро,
Мій світе, у якому біль учитель,
Щоби тебе створити, не ребро,
А серце в мене вийняв Вседержитель.
.
3
Я небо п’ю, коли воно моє,
Коли воно сміється і світає,
В біди і горя завжди ймення є,
Але у щастя імені немає.
Хоча б на день скупатися у нім,
Хай не мине причастя це сяйливе.
Бо в мене щастя з іменем твоїм,
Тому воно таке хистке й лякливе.
.
4
Ти чого у мій сон залетіла,
Біла-біла, як вишня в маю?
Ти хотіла не тіла, хотіла
З тіла вийняти душу мою.
Залиши мою душу в спокої,
Залиши мою душу мені.
Бо так важко, мій раю, з тобою
І в найлегшому райському сні.
.
5
Добре стояти в осінню сльоту
Перед вікном, що ридає.
Думати терпко про віддану, ту,
Що при житті тримає.
Звітрені липи за крок до зими, –
Ані листочка на вітті.
Так, моя мила, з тобою і ми –
Зовсім беззахисні в світі.
.
6
Чи Бог мене осудить, чи простить
За ту палку любовну ненасить,
За те, що й нині, як сивіє світ,
Я ще такий, як був у двадцять літ.
У пахощах прим’ятої трави
Тебе цілую всю – від ніг до голови –
Найменшої клітинки не минаю.
Чи Бог простить, помилує… Не знаю.
Скажи мені, о, Господи, чи тіло
Повинне в тім, що в пристрасті горіло?
Й хіба душа брудниться тим вогнем,
Що на землі дарує нам Едем?
.
7
Закам’янію. Ні душі, ні серця.
Впаду в траву.
А ти прийдеш – легенько доторкнешся –
І оживу.
І засвічуся весь, і запалаю –
Зоря в імлі.
Мій янголе, що не утратив раю
На цій землі.
У безмірі солодкої пагуби
Твого єства
Згорять мої несамовиті губи
І всі слова…
.
8
Забракне, бува, мені губ і очей
Щоб cпити всю радість утіх
У прихистку рук твоїх і грудей,
У білому полум’ї ніг.
Коли преображена ти стаєш
Світлом, що з неба б’є,
Тихо зітхаю й питаю – а де ж
Тіло зникає твоє?
В безсмертя душі я повірив, як міг,
Відкинув всі сумніви, та
Чому не безвічне розхристя цих ніг,
Ця випуклість живота?
Ці очі під зламами брів молоді,
Цих спалених губ анаша.
Якщо це помре і зотліє, тоді
Чим житиме бідна душа?
19.08. Преображення Господнє.
.
9
Я бачив це диво, я був за межею,
Де тіло жіноче ставало душею…
.
10
Ловлю цю мить. Люблю тебе. Але ж…
Душа болить, як і завжди боліла,
Чи ти мене погубиш, чи спасеш
У цьому світі, де не буде тіла?
Де будуть крила, та не буде меж,
А тільки безмір викличного неба.
Чи ти мене знайдеш і проведеш
Через усі вогні, як буде треба?
Через усі часи, що йдуть навспак,
Через усі віки, що дух тривожать?
Чи без душі душа не зможе так,
Як нині очі без очей не можуть?
Впадемо в темне небо, як в траву,
Хай пропливають розтані безкраї.
З тобою я і в пеклі оживу,
Без тебе задихнуся навіть в раї.
7 квітня 2008, Благовіщення.
.
11
Зникає тіло. Тільки руки й губи.
І серце – вибух в далі голубі.
Мене така красива жінка любить,
Що я не вірю долі і собі.
І мучуся, і думаю уперто,
Яку віддати Господові дань,
Аби дозволив разом нам умерти,
Та ще, коли можливо, без страждань.
.
***
Все більше смутку в надвечірній тиші,
Все більше туги ллється з висоти,
Немов настійно хоче Усевишній
Сказати про минущість красоти.
Кажи, мій Пане, що година тане,
Кажи, мій Боже, що часу нема,
І хай смиренно на коліна стане
Моя душа, зневолена й німа.
Я знаю всі гріхи свої й провини,
І як немудро землю цю люблю,
Тому й несе ця тиша тополина
Все більше смутку, болю і жалю…
.
Петро Сорока,
с.Петриків,
вул. Польна, 68.
Тернопільський р-н.,
Тернопільська обл.