Оунівці користувалися у Західній Україні широкою підтримкою населення. Зламати цю силу можна було лише з допомогою масових репресій. Сталінський режим йшов на таке без вагань. Це був акт політичної сваволі керівництва, який супроводжувався масовим насильством над населенням України. Свідки розповідають про варварські методи виселення: Арешти проводилися в сувору пору року – пізно восени і ранньою весною. Нещасних заганяли в товарні вагони, вони були позбавлені медичної допомоги, їжі було обмаль, а пити давали лише мізерними порціями. Виселених завозили найчастіше в глухі, неосвоєні місця із тяжкими та незвичними для українців кліматичними умовами. Детальніше про страшні репресії і гірку правду моторошних подій минулих літ розповість надзвичайно свободолюбива, патріотична жінка, яка вісімнадцять років відбувала покарання на Колимі і ніколи не пожалкувала за це, адже там їй довелося перебувати за любов до України. На її тілі до цих пір збереглися шрами від знущань, на серці – незагоєні рани від втрати матері, сестри, друзів. Нею по праву можуть пишатися діти, онуки, правнуки. Це Марія Хамчук, нині мешканка м.Чорткова, якій вже звернуло на 90-й рік, а вона й сьогодні може дати жару за рідну батьківщину, відстояти власну думку.
«Історія проситься в сни нащадків»
(Ліна Костенко)
– Пані Маріє, в народі кажуть: «Життя прожити -не поле перейти». Проте Ваше життя було таки вкрай важке – у молоді роки Ви зазнали жорстоких репресійних поневірянь. Розкажіть про це сучасникам.
– Важке було життя, важке… Коли мені йшов 21-й рік, була ровесницею нині незалежної України, – зітхає, – мене заарештували. 18 років я провела на Колимі: 11 років відсиділа у тюрмі, а решту – відбувала так зване «пораженіє». Перед тим у 1944 році вбили мою маму, батька забрали на війну, старшого брата німці забрали до Німеччини, а я залишилася з трьома малими дітьми: з братом і сестрами, з великою господаркою. Пізніше заарештували мою середню сестру, але вона вистрибнула з третього поверху і втекла, а у 1947 році десь загинула…
– Знаю, що мама загинула у Вас на очах…
– Так, на моїх очах… Німці ловили людей до Німеччини. Почувши про облаву, моя молодша сестра утекла, а мені довелось вистрибувати з вікна, вслід стріляли з автомата. Тоді й убили маму…
В 1944 році мене таки арештували. Проте я недовго тоді була в полоні, тому що начальник НГД хотів зі мною одружитися і посприяв моєму швидкому виходу з-під варти.
– – А Вам не хотілося жити в парі з начальником НГД? Ніхто тоді б Вас не вивозив до Магадану і життя могло б скластися зовсім по-іншому?
– Тато дуже боялися за мене і казали, коли я не проти, то можу віддаватися за начальника… Однак я завжди повторювала, що вовк собаці не товариш. А той начальник НГД все мене перепитував: «А что ето такое?». Я ж відповідала, що ми з ним не маємо нічого спільного: він йшов проти нашого народу, а я – проти влади, яку він представляв.Все на думці було у мене: «Ступися, хлопе, бо як знайдуть тебе наші хлопці, то тобі не здобрувати».
31 січня 1945 року мене таки взяли під слідство. Донині маю пам’ятку (показує) – голову розбили, обличчя понівечили. Патиком били по грудях, аж до нариву дійшло… Піднялася висока температура, а лікувати ніхто й гадки не мав. Бог допоміг – вижила. Нашим хлопцям руки заживо ламали.
– І ніхто не зважав, що Ви дівчата? Боже, як страшно…
– Хто там дивився на це!? Копали нас ногами, за волосся підіймали, били, відливали водою. Потім привезли до Харкова, але спершу була камера в Чорткові. Мене посадили в камеру смертників – одну однісіньку. Там такі блохи були, що як насіли на мене, то вся коричнева від них була. Я стукала в двері, щоб мене краще застрелили, аніж такі муки терпіти… В таких умовах я відсиділа тиждень. Засудили мене на 15 років каторги і 5 років «пораженія», так називали, коли не можна було нікуди виїжджати. Це та сама тюрма – лише ти вже на свободі, але без прав. Одинадцять років я провела в таборі.
– – Що Вам там довелося пережити?..
– Ми думали, що Магадан, то дійсно є якесь місто, а там лише було чотири вишки і одна баня. Нас спочатку загнали в баню, забрали все: одяг, взуття, а видали все каторжанське. Замість подушки слугував кулак…
– – Скажіть, а жінки-наглядачки не співчували вам?
– – Боже, та вони були гірші за чоловіків-наглядачів…
«Не бійтеся тюрми, о други молодії!»
(І.Франко)
– Що Вам в таборі доводилося робити?
– В перші дні я дуже тяжко працювала – возила тачанками камінь. Потім мене відправили на лісоповал. Загнали нас в тайгу – і нічого ми більше не бачили – лише гори, дерева, небо… А снігу було – вище пояса! Ставали дві жінки на пилу і валили чотири кубики дерева. Хворіли, гинули. Їсти давали зупу з дикого винограду і подекуди плавала гнила кілька. Я вважалася списаною з живих за якихось півтора року. Була така цинга, що зуби витягали, як зубчиики часнику. Потім нам дали сланик, так звався кущ, з його шишок варили навар для покращення нашого стану. Пізніше я працювала в ягідній бригаді, це й допомогло підкріпитися.
Траплялося таке, що як гнали нас з роботи, конвоїр кричить: «Ложись!» А на тому місці стояла калюжа. Хто послухався – ліг, обмочився, двоє, які не зробили цього.- були розстріляні на очах у решти. Дівчата підняли покійниць і понесли в табір. А вбивцям нічого за це не було, тому що вони убили «бандиток»…
Аж у 1957 році, після смерті Сталіна, нас почали випускати з таборів. У 33 роки в мене ще не було сім’ї. Там я й заміж вийшла – мій чоловік походить з с.Чорнокінці Чортківського району. На засланні у мене народилася донечка. Життя мене навчило багато чому. Добра була наука. Ми колись жартували, що то не просто школа, а ціла академія.
– То Ви таки відбули там тих 5 років «пораженія»?
– Аякже, відбула. І ніколи не пожаліла про свої вчинки, тому що якби не було важко, душа раділа за кожну приємну новину про Україну.
– Після всього пережитого, як Ви тепер ставитесь до ситуації в Україні?
– Скажу єдине: хочу щоб сучасники любили Україну так, як її любили і любимо ми. І нехай ніколи не повториться наша доля. Ми вмирали за батьківщину, а ви будуйте її без жертв, кровопролиття.
Ірина Зенчак-Гулька