Базилевський В.О. Замінований рай: поезії. – К.: ВЦ «Просвіта», 2018. – 368 с.
Існує теза вважає, що поезію варто писати до тридцятирічного віку. Мовляв, молодим найліпше вдаються емоційні римосповіді. І, як приклад, наводять ранні дебюти Івана Драча, Миколи Вінграновського, Леоніда Кисельова, Павла Гіника, Миколи Тимчака… Але ця думка не витримує ніякої критики. Бо, як нам здається, справа полягає не в роках, які прожив автор, а в думках, котрі він висловлює. Саме це приходить на думку, коли читаємо вірші Володимира Базилевського, який у новій книзі «Замінований рай» назвав себе «зимовим поетом», натякаючи на свій поважний вік (у серпні 2018-го йому пішов 82-ий). «Не зважай, якщо сноб і естет запідозрять обмову. Оприлюднить зимовий поет свою правду зимову».
Нас ота «зимова правда» і привабила. Й про неї хочемо висловити деякі свої міркування, почавши з питань про виражальність. І тут на перший план виходить метафоричність слововиявів. У книзі окремі буквотвори та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші. Тобто йдеться про перехід інтуїтивного мислення у сферу раціональних понять. «В содомах міст я молодість зносив», «На штабу зачинились виднокола», «на пуантах ходить тиша», «Мете, мете мітла світу». Бачимо, як сконцентровуючи у потужному семантичному полі найвіддаленіші асоціації метафора стає непочленованим тропом у дивовижному внутрішньому сюжеті. «Штопа драну свою білизну переможена благодать», «Хапавсь за шаблю гнів», «Жайвори нам на флейті грали», «Світила викотився м’яч». У метафоричності нерідко доводиться говорити і про перенесення значення слів з певних явищ та предметів на інші. «Пасуться очі серед степу, пильнують вуха шум дібров», «Ойкумена відштовхнула його як стороннє тіло», «Сад старий промок». За всіма (навіть звичними) деталями видно психологічний стан реципієнта, який прагне уподібнитися до автора.
Та не лише метафори мають вагоме значення для вражальності. Помітне місце займаються і порівняння, яких вистачає у «Замінованому раї». Правда, їх розділили б на кілька підвидів. Зрозуміло, що цей троп пояснює предмет через подібність до іншого. Тут на перше місце виходить компаративна зв’язка у вигляді порівняльних сполучників на кшталт як, наче, мов, ніби, буцім, немов… «Як на тулуб змію циркач, намотаю тасьму дороги», «Залишилось, як окову, натягнуть сорочку ночі», «Отам, казав, глибочиця текла, глибока і вузенька, стрічка гейби», «Дими, як жіноча вуаль». Іноді трапляється так, що в поетових рядках сполучники зникають і тоді починає здаватися, що порівняння перетворюється на метафору. «Зухвальство міської природи – наука й для тебе, дружок», «мій телефон – чернець-анахорет», «життя – то занурення в ніч», «очі – затертий зміст». Деколи присутність і відсутність сполучників зливається воєдино, створюючи неповторність: «І тому зізнають під завісу, що поет – він теж як санітар», «як окунь на живця, не попадись на ртутний полиск – вищих сил безодні»…
У кожному розділі книги знаходимо і вдалі образи. І чи не найбільше їх є у «Віршах з архіву»: «екран небес», «епох розбитий глек», «бог зими», «мова квітів», «скоропис хвиль», «ритори краю», «вертеп зорі», «буцегарня духу», «нитка долі»… Приваблює й образний світ інших розділів: «воля марнот», «принади кольорового кіно», «школа трави», «доїння корови минулого», «табуни століть», «сила роси», «хор беріз», «літ архів», «діаманти родових пісень», «листя планів і намірів». Ці та інші цікавинки по-своєму розповідають про суб’єкт лірики. До речі, в даному випадкові чарівності у щемливому виконанні додає і віковий фактор автора.
У чарівності метафор, порівнянь та образів пересвідчуємося, коли знайомимося з «населенням» книги, серед якого дерева і рослини, звірі і птахи, небесні світила і зірки. «Плава шапкою глиці у небі сосна», «Кульбабою із стадіону свої відвойовуй права», «Ніч набрякала німим переляком, чорний собака – зло світове. Чорний собака, чорний собака – не убієнний! – кусає і рве», «всохли ворон голоси», «Наліво чи направо, як сонця спілий овоч», «Він випадково голову підняв і остовпів – і над вертепом зорі».
У розмові про виражальність лірики не можна оминути питання про літеросполуки. «П’єдестал пошани» тут зайняли неологізми – слова, які зумовлені потребами днів, у яких живе віршник. Часто-густо вони додають барви несподіваності текстові і не можуть існувати поза ним. Та іноді «ковані слова» (так ще називають неологізми) стають загальновживаними і з’являються в активному словнику нації. Так, приміром, свого часу було з окремими новотворами Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки… Це нам спало на думку, коли у текстах зустріли «застійноводь», «круглосирітство», «ниткоплут», «життєсмерть»… Вистачає і рідковживаностей на зразок «за морозець», «убійники», «панщизна», «ліногота»… У буквотворах присутня словогра з використанням елементів давнизни. Складається враження, що версифікатор таким чином закликає до експлуатації прихованих росіянізмів. Але це не відповідає дійсності, бо вслухання у стихію літер дарує душевну насолоду, заперечуючи необґрунтованість точного міркування: «озов», «охолода», «оболоки», «тужба», «розгуба». І не дивуємося, що на цьому тлі з’являються такі цікавинки, як «вичерп», «не стерп», «озброя», «смерк».
Серед таких слівець староукраїнського походження є і ті, які належать до улюблених віршником. Приміром, часто бачимо «ворожду». «В глухій ворожді з добою», «Замага ворожда войовнича», «Зчинився галас ворожди». І це слово виглядає органічно у контекстах творів. Як і більш сучасні «ворожнеча» чи «ворожість». «Вона вбачає в нім ворожість», «Якщо твій зір не заступа ворожість», « в мимовільній ворожнечі». Ще один нюанс. Нерідко віршник використовує частки «анти» та «не», внаслідок використання яких отримуємо чарівність: «антивітчизна», «антирух», «недобро», «неборги», «несвобода», «неіснування». Чарівність чарівністю в даному випадкові. Вона до нас прийшла непросто, долаючи загороди спротиву, бо контексти написаного однозначно ратували за несподівані словотвори. Ще раз думаємо про це, коли натрапляємо на «напівпрозор», «напівдруг», «напівбіль», «напівщем»… Та це, напевно, лишень частина розмислів про слововияви. Бо маємо ще такі речі, як: «часозсув», «птахолов», «тихоплин», «зимоліта», «сокорух», «каменярня», «двокамінь», «гріховоди»… Додамо сюди «чорнодення», «щасливість», «пожнив’я», «сутуга», «безпораддя», «поглинач», «кишло»…
Оригінальність створює і тяжіння літератора до крилатих висловів. Правда, його варто розділити на дві частини. З одного боку поставимо орієнтацію автора на використання у поетичних текстах слово сплетень з яскравими ознаками стійких ідіом: «вельми вдячний, що в дурні пошили», «молотить язиками з трибуни», «пробігла поміж нами чорна кішка». А з другого боку бачимо потяг до самостійного творення крилатослівних несподіванок: «ми справжні тільки у своїх снах», «колорит національної еліти: мімікрія у вишиванках», «якщо Єва – слабка стать, то як їй вдалося перевернути долю людства». Оце тяжіння до крилатослів’я не тільки привертає увагу до «Замінованого раю», а й вказує на те, що віршник зробив її складовою своєї поетики. Кажучи про це, замислюємося ще над однією особливістю. Якщо вчитаємося у тексти, то не бачимо силуваності афористичних висловлювань.
Поведемо мову й ще про два моменти, якщо вже зачеплено питання про слововиражальність. Точніше, поговоримо хоча б побіжно про випадки автаркії (іронії) та метафоричність у вигляді подвійностей. Щодо першої, то нагадаємо, що іронія є художнім тропом, який виражає глузливо-критичне ставлення поета до предмета зображення. Мабуть, має рацію літературознавець Іван Прокоф’єв, коли вважає, що метод автаркії Володимир Базилевський найвдаліше використав у вірші «Давай одуримось». Та іронічність можна вважати характерною для творів «У лютий час продажної Феміди», «Давай помовчимо про це», «В фаворі дворушні уми», «Затягувалась зашморгом дороги дорога зрад й олжі законодавств», «Мовчи, мовчання доросте до капіталу золотого», «Розбухлі від гніву й проклять, всотавши напасті щоденні, рукописи й книги – горять і гріють в епохи студені». (Лише три цитати з трьох віршів. Мабуть, вони не надто точно промовляють про іронічність. Але нам здається, що автаркія невіддільна від метафоричності та образності.)
Ще про таке. Перечитуючи вірші із «Замінованого раю», натрапили на цікавий метафоричний ряд: «щезни-розвійся», «гармошка-усмішка», «слово-двокамінь», «жирує-гуля», «літають-бавляться», «відступники-пси»… (Зрештою, перелік таких вдалих подвійностей можна продовжити. Але, як нам здається, аби сказати, що маємо цікаві випадки уточнення дій або стану предмета чи явища через метафоричність мислення.)
Та виражальність створює не лише словогра. До свідомості сприймачів поезія Володимира Базилевського крокує через різноформ’я. У «Замінованому раї» мирно уживаються мініатюри, сонет, верлібри, римовані багатострофовики, переклади і переспіви. Й кожна з цих форм потребує хоча б невеликого екскурсу у неї. У даному випадкові мініатюра узагальнює чи типізує картини, «Життя і смерть – банальна тема, прихватизованих землею. Тому й сміється хризантема перед загибеллю своєю». Без перебільшень можна мовити, що цей та інші чотиривірші з книги сприяють досягненню оптимального ритмоінтонаційного та смислового значення. Є у книзі і п’ятивірш «Оскарження расизму». У творі немає східної символіки, характерної для поетики танка. Твір «примагнічує» до себе вітчизняними реаліями. У книзі можна зустріти і шестивірш, що причаровує римуванням і глибиною вираження замислу. «Тепер безсиллям пише й плаче: кому печаль свою повім». До мініатюр відносимо і деякі верлібри. «Заростаю могилами, куди не йду, а могили услід за мною, і кожна зі своїм обличчям».
Окремої розмови потребує сонет, хоч він є єдиним у книзі. Якщо говорити про «Юліана відступника», то за внутрішньою тягучістю форми видна драматургійність сюжету. Не знаємо чому, а при знайомстві з текстом все більше міркується про сонети Жозе-Марії де Ередіа і відлуння у ньому сонетової стилістики Богдана-Ігоря Антонича. Аж два з одинадцяти розділів займають верлібри, хоч неримовані віршорядки існують і в інших частинах книги. Та головним, либонь, варто вважати те, що виокремлена система віршування неповторно передає порухи душі.
Як і римовані багатострофовики. Тут, зокрема, виділили б «Наковтавсь металу мегаполіс», «Послання до дятла», «На 100-річчя газети «Чорноморські новини», «Подивись на себе збоку», «вкручується штопором димища княжий поліс в черево небес», «А поет завершить струсом серця. Він, між іншим, теж літа, мов птах», «Вершила суд епоха догматична, тримаючи напоготові сіть», «Суд вчини над самим собою, оборонні забудь щити». Навіть деякі з цих цитат натякають на тяжіння автора до балади. Штрихи соціального побутовізму з драматичним сюжетом характерні для творів «Калайко» і «Божевільна Параска»…
Кілька слів мовимо також про переклади і переспіви. Щодо інтерпретацій, то межи ними чимало думок викликають твори, які перекладені з Сальваторе Квазімодо, Андреа Грифіуса, Луї де Ангори, Інокентія Аненського, Ігоря Северяніна. Якщо йшлося б до дотримання оригіналу, то твори не втягували б у свій вир. Але і у перекладах переважає манера письма автора. Хоча у зверненні до певного стилю не бачимо нічого поганого, якщо текст зливає воєдино дух оригіналу і стиль перекладача. Увага до менталітету певного народу та поєднання з ріднизною характеризують і переспіви, серед яких «Маленький скрипаль» і «Волоцюга».
Усі ці розміркування (на нашу думку, звісно) мають право на існування. Але водночас вони можуть заграти новими барвами, якщо враховувати і темарійність у виконанні версифікатора, хоча усвідомлюємо, що тут не є все так просто, як може здатися на перший погляд, через тематичну сув’язь. Скажімо, ми звикли говорити про громадянськість поезії, але ж її відголосся знаходимо у філософській, пейзажній та інтимній ліриці. Отже, умовність? Саме від неї відштовхуватимемося у темарійному зрізі. Наприклад, поезію так званого темарійного плану із громадянським звучанням поділимо на кілька частин. І в першу чергу згадаємо про патріотичні поезії. Важливо не те, що автор римовано чи верліброво реагує на злобу дня, а вміє знайти свою струмину у темі. «Хоч впеклись до сказу переміни, Переміни, що без перемін. Віє вітер, та не з України, віє, віє, та з неукраїн». Помітно, що громадянськість у віршах Володимира Базилевського живить споминальність. Вона – неодновимірна. Спонукою до багатьох віршів стали роздумування над подіями, які відбувалися у далекі часи. Звернемося хоча б до віршів «Сострат, син Дексифона з Кніду», «Амфікрат», «ANNO Domini 1563». (А хіба це не свідчить про обізнаність мистця з історією минулого і його прагнення бачити сьогочасність крізь призму колишнього?). Поет не був би собою, якби словом не торкався часу, у якому жив: «Я двадцять літ чманів від компартійних спецій». Тому й дихає часовим вітром «Академік Єфремов. З останніх записів». Відзначимо, що вірші громадянського спрямування часто-густо мають «столичну реєстрацію». Тут окремий пласт складають і поетичні спогади про степову ріднизну (поет народився у Кіровоградській області).
У доробкові киянина зі степовим корінням є вірші про сенс літературної творчості. «Поете, слово – твій міношукач, якщо ти наловчивсь ним володіти», «Поет живе під знаменами вогню, вогонь гріє, вогонь сповиває», «Але чиста поезія, з’ясувалося, з вкрапленнями «крові полеглих». З цією тематичною різновидністю у ліриці тісно пов’язана наявність культурологічних аспектів. Та не говорили б про них в одній площині. З одного боку маємо промовисті епіграфи. До поетичної неповторності Володимира Базилевського надихали Поль Верлен, Ігор Качуровський, Василь Симоненко, Олександр Пушкін, Ярослав Івашкевич… А з протилежного боку бачимо принагідні згадки у поезіях про письменників Артюра Рембо, Павла Тичину, Арсенія Тарковського… «А якщо затяжній марі доведеться сплатити мито, то скажу, як Рембо сестрі: «Я помру, а тобі ще жити»… «Незнакома й загадкова, мовби ранній Тичина, вона – музика, а не мова, кантилена рослинна», «не вабить її знада бутафорна, лексеми обертаючи, як жорна, незгоди перемелює й жалі. І, за Тарковським-віршинником, чим далі, тим більше поневажує деталі, сіль добува з копалень. Сіль землі». Культурологічні акценти полонять дивовижністю кольорів та мелодій від згадок й про інших митців. «У синім присмерку холоне масив незрушеної гори, де приліпився до підніжжя лісок, що по трудах притих, немов на полотні Куїнджі, у світлотінях наливних», «Нова земля позбудеться смути. Небо – озонових дір. І скаже Гамлет місцевий: бути! І погодиться з ним Шекспір», «Що ж натворив ти, вигаднику птаха удачі? Що ж ти накоїв? Що ти наплів, Метерлінк?»
Говоримо про роздуми, про сенс літературної творчості і культурологічні акценти, але розуміємо, що проблема є набагато глибшою. Значною мірою йдеться про те, що філософія серця у цих творах є лише частинкою філософічності у ліриці. Її розуміння у життєплині відлунює у багатьох текстах. Увага до універсальних аспектів життя, світобудови, сенсу існування характеризує твори «Диктатура речей», «Ностальгія», «Школа трави», «Був присуд – і душа пополотніла».
Одним із відгалужень філософської поезії є тяжіння автора до богошукань. Тут, до речі, варто зауважити одне. В ліриці «зимового поета» божість не є просто словесним виявом, а станом душі. І на цьому тлі ще більше принадними виглядають рядки з прямими натяками на шукання всевишніх істин. «Рятують тим, що Божий Син із храму ще витурить захманних торгашів», «Господь начитався Декарта й від розуму жде перемін», «Та не проща підступним і невдячним наслання Боже – внутрішні горби», «Це добрий знак: велінням потайним я вписаний знічев’я в рай господній».
Нерідкими у «Замінованому раї» є описи природи, будь-якого незамкнутого простору навколосвіту. Тут важливе значення має та обставина, що віршник співвідносить уздріте з людськими переживаннями. Думається, зокрема, що це добре видно на прикладі віршів з розділу «Магнолії в ботанічному»: «Усе в цім світі таємниця, людина, звір, комаха, птиця, строкатість флори, ґрунт, вода, гра пальців світла перебіжна, метеликів оздоба ніжна і вдача каменя тверда», «Знов зацвіли магнолії втішливих кольорів. Боже мій, божеволію я від твоїх дарів», «Таких кучугур накотили з пітьми полів сніговії, що вийшло життя з-під румовищ зими в подобі завій». Але вдалі твори з пейзажним сегментом знаходимо не тільки у цьому розділі. Щось схоже є у текстах «Підстеріг мороз тремку ріку»: «Спускаються сніги лапаті», «Степ», «Листям осені скрапують дні», «І незамулена криниця подасть джерельної води», «Тремтить, як поплавок, душа під саксаулом». Пейзажні знахідки по-своєму відкривають вірші, які не належать до пейзажної лірики. «Чайки голосять і падають, їх віражі про самогубців нагадують смерк. Ні душі», «Книги моря здиблені рядки прочитають серцем повносилі», «Вгорі, з-за надбудови флігелька зірвавсь дігтярний ворон, мов крамола»…
І найчастіше пейзажні замальовки знаходимо в інтимній ліриці. «Розкурює люльку осінь», «Глянь – метелик присів на плече і вітрильника парусом став», «Щемка мелодія тишу збудила край ставу». З вищезгаданих цитат можна зробити висновок, що воєдино поєдналися любовна пристрасть автора, пейзажність та метафоричність мислення. Але широкий діапазон душевних переживань версифікатор розкриває різними способами. Зрозуміло, йдеться про пов’язаність з почуваннями у людській душі. Розуміємо, що якось особливо сприймаються вірші, в яких автор передає зерниночки власного досвіду. Напівбіль, напівщем. «Не помирай допоки я буду, допоки я є, живи. Я першим хочу узяти на груди Адамову персть і тріумф трави». А по-іншому – зовнішнє відсторонення версифікатора від дивосвіту, пронизану стрілами Амура. «В запиналі чорнім ночі, оповитий чорним сумом, чорний хлопець серенаду їй співа про чорну пристрасть». Сумніваємося, що подібні осяяння можуть з’явитися без інтимного оголення душі.
… Очевидно, можна множити міркування про «Замінований рай». І це – закономірно. Бо багатство роздумувань народжує лише варта уваги книга. А те, що її створив «зимовий поет» є ще привабливішим. Хіба не подумаєш після цього, що «глибокодумність», в якій поезію треба вважати мовою молодих, – лукавство?
Олег Василишин, кандидат філологічних наук
Ігор Фарина, член НСПУ, Тернопільська область