Французький військовий інженер Гійом-Левассер де Боплан, який, перебуваючи в 1630—1648 рр. на службі в польського уряду, керував будівництвом фортець на Півдні України, у своїх мемуарах писав: «Мало хто з козаків умирає від хвороби, хіба лише в дуже похилому віці; більшість умирає на полі честі, убиті під час воєн».
Відвага козаків дивувала сучасників, навіть ворогів. Турецький літописець Наїма так говорив про запорожців: «Можна впевнено сказати, що не знайти на всьому світі таких сміливих людей, які б так мало дбали про своє життя і так само мало думали про смерть». На війні, що вважалася головним заняттям козаків, запорожці справді мало дорожили життям і вмирали в боях як справжні лицарі: «Уміли шарпати, уміли й умерти не скиглячи».
За описами сучасників, запорізькі козаки переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами, з розкішним оселедцем на тім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, з люлькою у зубах. Справжній запорожець був здоровий, вільний від хвороб, умирав більше на війні, ніж дома.
Проте, незважаючи на зазначені якості, козаки і хворіли, і заліковували одержані в боях рани, і доживали до глибокої старості. За привілеєм польського короля Стефана Баторія 1578 р. реєстровому козацькому війську було передано Трахтемирівський православний монастир, перетворений на шпиталь- притулок для поранених і старих козаків. Його послугами могла користуватися лише та частина українських козаків, яка була взята польсько-шляхетським урядом на державну військову службу. Прийнятих на службу козаків записували до спеціальних реєстрів (списків), від чого й дістали вони назву. Нереєстрових козаків оголошено бунтівниками і проти них вели нещадну боротьбу.
Трахтемирівський монастир (його називають також Зарубським) містився поблизу містечка Трахтемирова і села Зарубинців (тепер села Переяславо- Хмельницького району Київської області). Час заснування невідомий. У ньому знаходили притулок не тільки інваліди. Тут також лікували поранених і покалічених козаків. Обслуговували їх лікувальники-ремісники, відомі в нас, як і по інших країнах, під назвою цирульників. Лікували вони, спираючись на віковий досвід народної медицини, і їх слід розглядати як безпосередніх спадкоємців давніх знахарів. Окремі з них досягли великої майстерності в лікуванні ран, проведенні ампутацій, операцій витину каменів, виривання зубів і особливо в дуже поширеному засобі лікування — кровопусканні.
Від лихоманки, наприклад, козаки пили горілку з попелом або рушничним порохом, кидаючи на чарку пінистого вина півзаряду пороху. До ран прикладали розтерту на руці зі слиною землю, а також широко використовували пластирі-мазі, які виготовляли зі свинячого міхурового свіжого сала, живиці, воску молодих бджіл, олії та білків курячих яєць. Найбільш уживаний пластир-мазь для ран готували з вареної цибулі і меду. Всі мазі для пластирів виготовляли гарячим способом, таким чином їх піддавали свого роду антисептичній обробці.
Але в період визвольних селянсько-козацьких повстань в Україні наприкінці XVI — першої половини XVII ст. Трахтемирівський монастир нераз грабували польсько-шляхетські каральні загони, що значно утруднювало, а нерідко зводило нанівець його благородну діяльність. Становище ще більше погіршилося у середині XVII ст., і незабаром він припинив своє існування.
Остаточно Трахтемирівський монастир був зруйнований польсько-шляхетськими загарбниками під час придушення великого повстання у Правобережній Україні, яке тривало протягом 1664—1665 pp. До речі, поширенню народного руху тоді значною мірою сприяла підтримка його з боку запорізьких козаків на чолі з прославленим кошовим отаманом Іваном Сірком, з ім’ям якого пов’язаний переказ про лист запорожців, у якому вони, відкидаючи вимогу підкоритися Туреччині, з великою дотепністю і гумором висміяли султана Магомета IV.
У 80-х роках XVII ст. засновано поблизу слободи (вид поселень) Самарчик (тепер місто Новомосковськ Дніпропетровської області) Самарський Пустинно- Миколаївський військовий монастир Запорізької Січі. Він підлягав безпосередньо Кошу (центральний орган управління) Запорізької Січі і був своєрідним військовим шпиталем для поранених, покалічених і хворих та служив притулком для інвалідів і старих козаків.
Самарський монастир у суто церковних справах підлягав православному Межигірському Спасо-Преображенському монастиреві, що був заснований ще 988 року недалеко від Києва біля Вишгорода (тепер місто Києво-Святошинського району Київської області). З другого боку, права його на володіння майном, а також користування землею і працею населення регулювалися офіційними актами Коша. Останній завжди втручався навіть у другорядні справи монастирської адміністрації. Так, коли населення Самарської паланки (Запорізька Січ поділялася на 8 паланок, тобто округів, на чолі яких стояли призначувані Кошем полковники з військово-адміністративними і судовими функціями), не стерпівши здирства місцевого духовенства, подало скаргу до Коша, він наказав ігумену вінчати в монастирі всіх незаможних жителів Самарської паланки за помірковану порівняно з тією, яку брало парафіяльне духовенство, плату.
Самарський військовий монастир одержав від Коша Запорізької Січі значні земельні маєтності. У другій половині XVIII ст. мав близько 2 тисяч феодально залежних селян (їх офіційно іменували посполитими), понад 17 тисяч десятин (одна десятина дорівнювала 1,0925 гектара) орної землі, 5 млинів, сіножаті, лісові угіддя тощо. Цікаво, що монастиреві було надано право в певних випадках користуватись також працею немонастирського населення. В наказі кошового отамана Григорія Федорова від З жовтня 1763 року самарському полковнику Логвинові Мощенському пропонувалось, на підтвердження попередніх розпоряджень, давати монастиреві, за проханням ігумена, людей для виконання різних робіт, наприклад лагодження гребель і т. ін.
Цікаво також і те, що монастирські угіддя охороняли не тільки монастирські селяни, а й команди козаків. У грудні 1759 р., наприклад, Кіш наказав самарському полковнику Василеві Терентєву призначити десять козаків, що проживали на території монастиря, у команду для охорони монастирського лісу і виконання інших монастирських доручень.
Крім власних потреб, монастир передавав до військової скарбниці частину своїх прибутків, у тому числі й з шинків, які стояли на монастирській землі, а також постачав Запорізькій Січі хліб та інші продукти.
Після ліквідації 1775 р. царизмом Запорізької Січі Самарський військовий монастир було приєднано до Межигірського Спасо-Преображенського монастиря. Останні після зруйнування у 60-х роках XVII ст. польсько-шляхетським військом Трахтемирівського монастиря також став шпиталем-притулком для хворих і старих козаків. На утримання їх Запорізька Січ передала у власність монастиреві земельні володіння та щорічно виплачувала значні кошти. За народними переказами в Межигірському монастирі поховано полковників Семена Палія і Самійла Самуся.
1786 року Межигірський Спасо-Преображенський монастир разом із приєднаним до нього Самарським Пустинно-Миколаївським військовим монастирем було закрито у зв’язку із секуляризацією (державною конфіскацією) монастирських земель. З будівель монастиря у Новомосковську залишився споруджений у 1773—1778 рр. і перебудований 1887 р. дерев’яний дев’ятиверхий Троїцький собор, що як пам’ятка архітектури перебуває нині під охороною держави.
Так виглядала своєрідна організація медичної служби в козацькому війську, а також забезпечення запорожців у старості. На жаль, збереглося небагато відомостей про ефективність їх практичної діяльності.
Володимир Кульчицький.