Пашук О. Паранджа: поезії: – Луцьк: Вежа-Друк. 2017. – 124 с.
Занурюємося у молоде думання і ловимо себе на думці, що так радісно плисти його рікою. Бо це – диво, яке приваблює. «Відчуваєш себе вуликом, у якому гудуть слова / мов неслухняні бджоли», «У дерев’яному годиннику її тіла оселилася зозуля, яка не може підрахувати своїх дітей». Коли читати ці та інші подібні приклади, то не можемо втриматися від аналогій. Палітра жіночої поезії таки справді виграє різнобарв’ям з познаками часу. Про це мислиться, коли пам’ять закарбовується у вірші Лесі Українки, Оксани Лятуринської, Олени Теліги, Ірини Жиленко, Теодозії Зарівни. (Цей почесний перелік прізвищ та імен можна продовжити). Гадаємо, що їхню творчість по-своєму переплавлює у горнилі своєї свідомості Олена Пашук. Як і поетичний доробок Галини Тарасюк, Неоніли Стефурак, Світлани Антонишин.
Олена Пашук крокує помежів’ям силабо-тоніки та верлібристики, традиційності та постмодернізму.
Щоб пересвідчитися у цьому, звернемося до «Паранджі». Й спершу, звісно, зробимо спробу пояснити цю назву. «На твоїй паранджі сліди чоловічих губ». «І ніколи не впаде залізна завіса паранджі». Коли вдуматися у ці рядки, то вони багато пояснюють. З анотації до книги дізнаємося, що авторка шукає своє пояснення заслону між чоловічим і жіночим, традицією і новаторством, Сходом і Заходом, тілом та душею. Саме це в її уявленні є символом паранджі. Отже, винесене в наймення слово має свою місткість? Як і «Посвітається» Павла Гірника, «Співаниця» Миколи Тимчака, «Сологолос» Василя Рябого, «Шахопоезія» Анатолія Мойсієнка… (Ви, напевно, зрозуміли, що наведено однослівні приклади, але вони теж взяли на себе роль символів. Вірність традиції?).
Очевидним підтвердженням міцної сув’язі старого та нового в інтерпретації молодої особистості угледжуємо і в її віршах. Тут без перебільшення на передній план виходить те, як поетка почуває себе серед «населення» віршів. «Удрузки розбити сонця будильник», «Коли зорі перегорять од власної напруги», «Ти відганяєш лелек шаблями вітрів», «Бездітна вовчиця по всіх куточках сиріт шукає», «Обіперлась на неї груша», «Співати колискові першим проліском». Гарно, правда? Особливого чару додає те, що нерідко маємо справу з метафоричністю та образністю мислення. «Кладу сонце на стіл», «Ніч витягає місяць-мачете з чохла», «Продовження осені – гільзи каштанів». (Зрештою, такі цікавинки є непоодинокими, що свідчить про намагання поета впливати на свідомість пошановувачів віршованого слова через неординарність слова).
Підтверджують це і метафори: «На гілку одинокого дерева намотано вітер колючим нервом осені», «Запустимо в космос наші рідні смереки», «Русалки вишивають на рушниках майбутнє». І це – лише вдалих кілька прикладів метафоричного ряду, бо їх є значно більше: «Я руками вичерпувала ніч», «Говорить вода з криницею», «Мороз набиває на вікна тату», «Буду вигрібати руками смуток». (Зауважимо, що не відшуковували спеціально у всіх розділах книги, хоча дехто може помітити, що нами процитовано 7 взірців цього тропу, а у виданні є стільки ж частин. Продовжимо? «Зустрічай мене на роздоріжжях снів», «Я дістанусь колись потаємного дна зими», «Скручуєш у клубок дорогу»).
Метафора і образ. З вищезгаданих цитат робимо висновок, що вони ходять у парі. Хоча блискітки слів виглядають чарівно і у «самостійному плаванні». Переконані, що саме це не дає спокою розмислам, коли зір та уяву пронизують «кропива крику», «сільнички очей», «утроба лісу», «ополонки очей», «криниця свідомості». А ще ж маємо такі цікавинки, як «синє горло неба», «пустелю мого серця», «катаракту ліхтарів», «пазуху неба»… Перелік ще й доповнюють «нутрощі ночі», «іржаве волосся вітрів», «вени ночі», «водорості протиріч». До речі, наявні у книзі образи дають можливість порозмірковувати ще довкола однієї проблеми. Зрозуміло, що попередники і попередниці версифікатори використовували у своїй практиці образність думання. І часто-густо в них відчувалась віршотворча особистісність. Незважаючи на застебнутість душі на ґудзики сприймання, що було вимогою часу. Можливо, вони позитивно впливали на читачів завдяки романтичному розфарбуванню?
Образність в Олени Пашук є дещо іншою. Образи відображають покоління. Вони – більш індивідуальні і мають на собі ознаки прозобуття: «дерев’яний світ», «хребет осіннього листка», «гільйотина твоїх вій», «імпресія кохання»… Ще яскравіше видно цю особливість на прикладах подвійності типу «зорі-п’явки», «співкомпозитор-ранок», «губи-аскети». Можна ще згадати про «пальці-пензлі», «сонце-плацебо», «неофіти-птахи». Цей взірець слововживання є теж подвійним за значенням. З одного боку ці подвійності говорять про образну небуденність. А по-друге, постає перед усім неординарна порівняльність. Хіба це не пробуджує уяву, адже зацікавлюють «ялинки-безхатченки» і «дерева-свічки»? А, може, тут є вплив метафоричності?
Розмисли, розмисли. Зосібна, порівняння не зникають від них. «Все одно йду назустріч як чумак за сіллю», «А Дністер неначе сам столітній», «Дерева мов хрести неосвячені». Три приклади тропів взято з останніх розділів книги. Але й у інших є їх не менше: «Вибухають як закручені банки», «День розчинився наче цукор у чашечці кави», «Ноги у стежці заплутались як в павутині», «Штовхаю тінь перед себе мов камінь сізіфовий». Очевидність полягає у тому, що авторка послуговується частками типу «як», «неначе», «мов». Але подекуди вони зникають, але ефект порівняльності не меншає. «Друг – це алхімік, який вміє добувати з твоєї сльози посмішку». «Полтво – водосховище наших душ», «Продовження війни – молитва». Суміщення двох способів порівняльності створює вибуховий ефект.
Як там не було б, а своєрідний шарм виникає й тоді, коли говоримо про богошукання поетки. Тут, між іншим, спостерігаємо ще одну особливість. Більшість версифікаторів (це навіть стало дуже модним серед поетів старшого покоління) у своїх віршах згадують про Всевишнього. Зрозуміло, що віриш у щирість почуттів. Але, як не прикро, не виникає в окремих випадках мови про природність. Дехто мовить, що деякі натяки обожнення існують і у віршах Олени Пашук. «Трасою в небо до Бога у найми», «Звикаємо жити у Бога за склом». Але водномить прозирають й інші настрої: «Ми знайшли нову рукавичку / покинуту Богом на узгір’ї». А поряд з цим одкровенням існують інші: «А на крилах твоїх Новий і Старий Завіт», «Апостол Петро відчиняє небесні ворота», «Я в кімнаті своїй відбудую Єрусалим». Тут перш за все – органічність висловлювань у контекстах творів, чого нерідко немає в окремих версифікаторів. Погодьтесь, що все це є симпатичним. Особливо тоді, коли це з’являється з-під пера представниці, котра вже відчула смак поетичної незалежності.
Гадаємо, що цю своєрідність по-своєму відображають культурологічні акценти. Якщо в поеток старшого покоління ця тема знаходить відгомони в епіграфах чи присвятах, то у цьому випадку культурологічність має глибинніші корені. Скажімо, у вірші «Дістань мене з дна морського» є натяк на «Майстра і Маргариту» Михайла Булгакова: «Не посковзнусь / не Аннушка / не розіллю олію». Тішать також згадки про Метерлінка, Хемінгуея, Екзюпері, Ніцше… Відчувається, що для авторки вони не є констатацією факту чи даниною моді, а необхідністю, яка бурлить у крові поетичного думання. Аби пересвідчитися у цьому, звернемося до конкретики: «А що вже казати про птаха, якого Метерлінк засушив осіннім листком між сторінками книги», «Єдине про що вона жалкує / що підступна куля прострелила її розмову з Хемінгуеєм», «Не буди її чуєш вона ходить ночами / і пише вірші на пергаменті неба / цитує Ніцше не вийде заміж / підкладе Попелюшку якусь замість себе»… Існують й інші подібні вдатності. Здається, що тут є все зрозумілим і, напевно, не потребує уточнень. Та все ж дозволимо собі висловити один здогад. Представники старшого покоління вважають, що звернення до культурології продиктоване нестачею життєвих вражень, котру прагнуть підмінити начитаністю. Неправда це! Бо з уже процитованого стає зрозумілим, що йдеться про те, що вселилося у плоть молодої людини. Своєрідний конфлікт поколінь, до якого варто ставитися спокійно і робить відповідні висновки.
Ще одне узагальнення. Погоджуємося з виражальницьким спрямуванням рядків про обожнення та культурологію. Та вони пройняті темарійністю. Приміром, релігійний струмінь поезії Олени Пашук – відгалуження філософічності, а культурологія забарвлена громадянськістю лірики. Але водночас має ще два виражальницькі акценти без подвійності. Це – словотвірність і різноформ’я. Щодо першої, то мовимо про таке. Слівця з ознаками нелогічності та різновживаності іноді надибуємо: «порохопил», «перекотибіль», «псевдозима», «сльозоносять». Не будемо приховувати, що хотілося б більших доторків до словоновизни. Але не все є так просто. У нашому бажанні можуть бути якісь суб’єктивні чинники, це – по-перше. А по-друге, достеменно не знаємо, чи хоче сама поетка пірнути у її стихію, хоча, гадаємо, що вона все більше замислюється над такою необхідністю.
А питання про різноформ’я теж приховує у собі непростість. Якщо аналізувати «Паранджу», то знаходимо у ній римовані вірші, верлібри, три- і двовірші. Майже всі вони позначені безпунктуаційністю і відсутністю прописних літер. Правда, останні ще іноді зустрічаємо, але лише – у власних назвах, що не може свідчити про відданість традиційності у поетиці, бо заперечує це орієнтація на сучасні віяння. Звісно, хотілося б бачити більше катренів, ронделів, сонетів, тощо. Зрозуміло, що це теж може бути суб’єктивним фактором нашого ґатунку. Так би мовити, туга за традиційністю у сучасній оправі. Але ці особистісні відчуття мають й суспільну барву. Якою має бути сучасна поетика? Себто автор сам для себе має вирішити чи плисти йому рікою світових тенденцій чи ніжитися у вітчизняному спокійноплині. Непростість, яка спонукає до роздумувань. І відразу проводимо паралелі. Наприклад, Наталія Пасічник відмовилася від пунктуації, але «говорить» римованим текстом. А Іванна Юрків, Ірина Баковецька вільно почувають себе у верлібровому морі. Значним є загін поеток, котрі поєднують ці дві стихії. Тут, очевидно, слід згадати про Наталю Ткачик, Уляну Дудок, Оксану Сподар. До цього угруповання зарахували б і Олену Пашук. Безперечно, що нині неможливо однозначно передбачити як у майбутньому розвиватиметься їхня поезія. Але гадається, що це буде поєднання світових тенденцій з поетикою ріднизни. Принаймні, сподіваємося на це.
Після цих зауваг знову повернемося до питання про тематичні пласти. Але штучно не ділитимемо «Паранджу» на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну лірики. Бо такий поділ (так нам здається) неправильно відображав би ситуацію. Авторка часто-густо суміщає мотиви. Точніше, дивиться на те чи інше явище через окуляр «собості», що лише сприяє позитивності сприймання: «А той брат ще вчора був кулеметником / загортав своє серце у лист від сина і доньки / він повернеться ще… може метеликом / у їх яскраві долоньки». (Як помітно виграють на тлі римованих агіток антивоєнного штибу, які мегатонно сипляться на читацьке сприйняття).
Упевнені, що наші нотатки не відображають одиночні аспекти у всій повноті, та й не прагнули ми до цього, пишучи відгук. І лише читачам вирішувати чи більше у ньому суб’єктивного чи об’єктивного. Чесно кажучи, не переймаємося цим, чітко знаючи про хисткість межі межи ними. Вже сам факт того, що «Паранджа» порушує цю проблему є симптоматичним, бо говорить про те, що книга зацікавила пошановувачів поезії. Отже, варто продовжувати у такому ж напрямі, постійно поглиблюючи слововияви.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина, член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської премії
імені братів Лепких
м. Кременець – м. Шумськ
Тернопільської області
.
