13 березня світ попрощався з Галиною Гордасевич. Саме цього дня, недалекого 2001-го, її тіло лягло на вічний спочинок у кременецьку землю.
У Кременці народилася і тут заповіла, «зібрана з усієї України», як казала про себе, «схоронити»:
На цвинтарі малому схороніть,
Де хрестики і написи наївні.
Цей цвинтар – монастирське кладовище.
У день похорону Галини Гордасевич нас, ліцеїстів, тепер імені Уласа Самчука, повели до Чеснохрестської церкви, де її відспівували. Поруч домовини стояв портрет жінки, сповненої рішучості, задивленої в майбутнє. Треба зазначити, художникові (Миколі Горді) він вдався, хоча писався не просто. І тільки, коли душа письменниці покидала тіло, роботу над ним було завершено. На цьому портреті Галина Гордасевич – наче жива, злегка усміхнена, із невеличкою задумою-зажурою в очах.
Того 13 березня 2001-го я вперше думала про долю письменника. А ще, чому людина, яка жила і померла у Львові, захотіла, щоб поховали в невеличкому містечку.
Багато хто, наприклад, сприймав Галину Гордасевич як донеччанку. У січні 1955-го вона завербувалася за оргнабором на Донбас, і край цей став для неї другою малою батьківщиною. Тут здобула освіту. Заочно навчалася у школі робітничої молоді, Донецькому індустріальному інституті, театральному відділенні культосвітнього училища. Працювала редактором у Донецькому обласному управлінні по пресі, сценаристом у Донпобутрекламі. Перебралася з Донецька до Львова 1990 року.
Під час всеукраїнського семінару з нагоди 80-річчя від дня народження Галини Гордасевич, що відбувся на базі Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка, Дмитро Павличко, зокрема, сказав: «Для мене вона була нашим, українським, крилом на Донеччині. Вона писала українською мовою в той час. Фактично, я б сказав, належала, належить, і завжди належатиме до найвидатніших шістдесятників – тих письменників, які починали опір радянській владі і які створили згодом РУХ, Товариство української мови і першу революцію: рухівську».
Для Петра Кралюка, скажімо, Галина Гордасевич – «українська націоналістка на Донбасі». А в «Автопортреті на фоні Рівненщини» є отакі рядки: «Отже, як написано у вірші: «Я у Крем’янці родилась, крем’янчанкою зовіть!» Але, по-щирості, я все життя вважала себе рівненчанкою». Дібровиця (тепер Дубровиця), Городець, Кричильськ, Острог та й, власне, Рівне, обласний суд якого засудив її за ст. 54 КК УРСР до десяти років позбавлення волі «…за складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів»… Отож дослідникам творчості Галини Гордасевич, як мовиться, широке поле для діяльності, можна місцями поламати чи підточити списи і пера.
А в ці березневі дні, які є не тільки шевченківськими, а й днями Галини Гордасевич, думається про неї як про велику Українку. Народжену для України. Як зазначив Дмитро Павличко на відкритті їй пам’ятної дошки в Кременці, треба подумати про пам’ятник для неї… А ще, очевидно, задля належного увічнення – про премію її імені. Бо тільки так ця велика жінка, «зібрана з усієї України», наблизить нас до себе.
Юлія Бондючна.
.
