Губернатор Л-ської області, Льоха Харцизький, амбал років п′ятдесяти, з поголеною головою, тримав у руках розпорядження, що надійшло з адміністрації. Тяжке зітхання зм′ягшувало його високе і міцне тіло, а очі зіркіше заглядали у папірець:
«НАКАЗУЮ НЕГАЙНО ЗАБЕЗПЕЧИТИ ВПРОВАДЖЕННЯ У ВАШІЙ ОБЛАСТІ РЕГІОНАЛЬНОЇ МОВИ ЧІМАКУМ».
Важка заклопотаність лягла на повний овал обличчя губернатора, на гострі розімкнуті губи, які затіпалися, неначе виловлювали з повітря головні слова наказу: «Чім-а-а-а-кум! Чім-а-а-а-кум!»
Майже тридцять років свого життя Льоха провів у тюрмі, де пройшов шлях від босяка до авторитету. У тюрмі вся дисципліна мала авторитарний характер, визначалася правильними поняттями, тюремними законами і розборами. Спогад про дисципліну був його родовою болячкою. Тепер, коли його Янукович призначив губернатором, він з усією пристрастю своєї мінливої душі накидався на тих, хто цю дисципліну порушував: «До торби цих бажбанів! Вони в мене довго будуть висіти!»
У грубих воскових повіках Льохи ворухнулися неспокійні очі, знову забігали, і стрепенулися широкі щоки:
– Що це за чім-а-а-а-кум? Скільки можна гусей гнати?
Він викликав свого заступника і той оторопів від запитання «Що таке чім-а-а-а-кум?», і, глянувши на батю, захопив у ніздрі і легені якомога більше повітря, ніби той справді сказав якісь страшні слова.
– Негайно розберуся, – безпорадно опустив руки, – і доповім.
– Не розберешся – глухий формат! Тебе засобачать! – Льоха жбурнув йому у вічі папірець із наказом.
Заступник кулею вилетів із кабінету баті. Його плескувате й кругле обличчя було схоже на порепаний гречаник. Він проворним стрибком зразу ж опинився у своєму кабінеті, біля телефону, і почав кудись дзвонити, когось викликати, комусь погрожувати. На його нижній губі тремтіла гримаса, розгонисто йшла від куточків рота, а посередині кудись зникала.
Біля заступника, як бджоли біля матки, заюрмилися службовці, радники, консультанти, секретарки, він усім їм погрожував випустити носом юшку, якщо вони не дізнаються, що таке чім-а-а-а-кум.
Цілих три дні заступник, худющий, як смичок, нервував, кривлячись очима то на телефон, то на графин з водою, поки хтось із радників не заштовхнув до його кабінету старого діда з кислою усмішкою і безпомічним і милим плетивом природних зморшок біля рота, що робили його обличчя зворушливішим:
– Це вчитель історії Аркадій Валеріанович, він знає, що таке чім-а-а-а-кум.
– Ну! – грізно вигукнув заступник, гостро глянувши на прибульця. – Розповідай!
Миле плетиво зморшок довкола уст стало рішучішим.
– Чімакум – це одна із алголкино-вакашських мов, поширених у Північній Америці, зокрема на острові Нюфаундленд. – Вчитель гордо повів головою. – Це вже мертва мова, нею перестали розмовляти ще в ХІХ століття.
– Ради бога, ради бога, що ти несеш, – запротестував заступник. – При чому тут Ньюхаубл…дь?
– Хе-хе, як при чому? Я кажу те, що достеменно знаю.
– Фі, що за слова. А як ти прокоментуєш цей наказ? – вигукнув заступник, жбурнувши папірця.
– Все, ласкавий пане, в руці божій, і всі ми ходимо під богом, – важко заворушив губами вчитель, прочитавши листа. – Ви, мабуть, знаєте, що наша Верховна Рада прийняла і затвердила законопроект «Про засади мовної державної політики». Хе-хе, саме так він називається. Наш президент його підписав. Щоправда, деякі експерти вважають, що він не узгоджується ні з Конституцією нашої держави, ні з міжнародними документами, які вона ратифікувала. Ох, і важкий цей клубок. Я маю на увазі, що цей законопроект розходиться і з Європейською хартією регіональних мов, і з рішенням нашого Конституційного суду.
Аркадій Валеріанович похитує головою. Хе-хе, хто-хто, а він знає, яку небезпеку несе цей закон і які протести він може спровокувати в країні. Закон веде до розмивання етнічної самосвідомості як головної ознаки етносу. Хе-хе, буде зруйноване почуття етнічної Батьківщини. Бо основу нашої країни складає корінний етнос. Українці становлять 75 відсотків населення і дбають про державну мову. Статус регіональної мови порушує природний баланс і не сприяє розвитку української етнічності. Це на руку нашим войовничим сусідам, які прагнуть повернути нас у колишню імперію і хочуть бачити нашу землю країною етномаргіналів.
Заступник підвівся з-за столу, в його очах спалахнув недобрий вогонь:
– Але ж у документі наказано негайно запровадити регіональну мову чім-а-а-а–кум, чи не так? – гримнув він на вчителя.
– Хе-хе, саме так, – зам′явся Аркадій Валеріанович і ніяково поглянув на заступника. – Запровадити мову чімакум, але ж…
– Годі!
М′яке світло з вікна примхливо схрещується на ледь-ледь довгастому обличчі вчителя, на плетиві зморшок довкола уст. Дарма що тінь скорботи залягає у його виразних карих очах, біля сивих скронь, і особливо, у подвійних, коротких, але різких складках рота.
– Ну що ж, ти вільний, Аркадію Валеріановичу, – схвально кидає головою і переводить на нього погляд заступник. – Якщо будеш потрібен, ми за тобою пошлемо.
Льоха тішив себе ілюзорною думкою, що мову чім-а-а-а-кум все-таки вдасться запровадити і вивчити самому.
Хоча за вдачею він і був консерватором, з принципу ненавидів будь-які зміни у суспільному житті і мав якесь дивне уявлення про них, він вирішив запросити із США, із Іллінойського університету професора з групою асистентів і студентів, щоб вони допомогли людям вивчити мову чімакум. Бракувало коштів, та він не втрачав самовладання: викликав працівників податкової і кількох представників кримінального світу: опецькуватого Мишаню Краснушника, що кілька разів сидів у тюрмі за грабежі і вбивство, затятого Касалапу, який мав понад два метри зросту і був дуже маломовний, якщо зовсім не безмовний і міг руками розтягнути чугунну батарею; найзухвалішого і найнахабнішого бандита на весь обласний центр Глоту. Уся банда вирушила до міста трусити бізнесменів середньої ланки, власників кіосків, магазинів із продажу мобільних телефонів, керівників аптек, людей, що всяким дріб’язком торгували на прилавках. Невдовзі потрібну суму вони роздобули, хоча кілька бізнесменів після цього потрапили до реанімації, кількох відвезли на цвинтар, а ще кілька із сім’ями втекли з міста.
Професор Джонсон, викладач мови чімакум із Іллінойського університету, що говорив ламаною російською мовою, нагадував прибульця з іншого світу. Його брав докір, що таким важливим предметом як мова чімакум знехтували в місті. Один за одним з’являлися його щасливі асистенти і студенти, які офіційно тут рахувалися на лінгвістичній практиці, вони прищеплювали іншим знання безсмертної мови чімакум, перекладали, організували курси вивчення цієї мови для населення. Професор казав «зіо-зу-я-я-я-я», дуже довго тягнучи звук, якимось чином це виявилася назва міста Л. Потім він вимовив «б-о-о-біо-бі-ззз-з-з-а», із дуже широким «о» – так називалася центральна вулиця. Щоб автомашина була автомашиною, треба було казати «х-и-и-и-иррр-рррр-хи-и-и-ррр-х-и-з-з-зи-и-ккк», виголошуючи звуки у ніс. Багатьом це здавалося неправдоподібним, але вони ладні були витрачати цілі тижні на те, щоб вивчити ці дивовижні нагромадження звуків. Професор спробував навчити самого Льоху мови чімакум, після багаторазових репетицій той заледве промовив «хрр-аа-а-ак-зю-ююю-з-з-з-з-я-я-я», що означало привіт, і «чу-ууу-чууу-біз-з-з-ааа» – «дякую». В обласній адміністрації перевели діловодство на мову чімакум, запровадили вивчення цієї мови у садках, школах і вищих навчальних закладах. Перейменовували назви кафе, ресторанів, магазинів, на мову чімакум перевели місцеве радіомовлення і телебачення.
Ніхто зроду не чув, щоб місцева площа Свободи називалася «мо-ча-ааа-а-з-з-з-а-апа» , але оскільки професор Джонсон вважав, що так має бути і незнання усіх оцінив як таке, що гідне покарання, то кожен набирався духу і «піяв»; самовпевненість до всіх повернулася тоді, коли «мо-ча-ааа-а-з-з-з-а-апу» було засвоєно.
Уроки мови чімакум, за які взялися професор Джонсон і його асистенти, перетворилося на золоту жилу, яка приносила їм численні статки.
Пригадую одну зустріч у магазині, коли професор Джонсон, перестрівши якусь бабусю, що прийшла за хлібом, хапливо і гарячково заговорив про острів Нюфаундленд та його мову чімакум, найдосконалішу серед алголкино-вашакських мов. Підігріта його вдячними словами та блиском в очах, бабуся намагалася повторити «весс-с-ссця-я-з-з-з-я-яя», що означає хліб.
– Я хочу вивчити цю мову, але жодного слова так і не втямлю. В мене стара, безпам’ятна голова, – сказала вона.
– О, звернувся до неї професор, – ви добре розмовляєте мовою чімакум, я ладен життя віддати, щоб ви її вивчили сповна, бо владики, священики і пророки промовляли до нас цією мовою, вона на устах дітей, до неї не можна бути глухим, як дошка.
Годі й описати, в якому збентеженні був народ, вивчаючи мову чімакум. Магазин зробився важливим місцем, свого роду інформаційним осередком – десятки людей щодня приходили сюди і промовляли до господаря мовою чімакум. Тут можна було дізнатися про хід вивчення мови чімакум, останні новини, зокрема про тих, хто вмирав чи напівпритомно лежав на ліжку і мовою чімакум намагався виголосити молитву, але якийсь злий дух перетворював молитву на безглуздий набір звуків на взірець «со-ссс-а-о-з-з-з-о-о-о», «лі-п-п-пі-з-з-з-о-ппп-ііі». Дехто навіть вижив з розуму, бо мова чімакум йому ніяк не вдавалася. Тут, у магазині, можна було дізнатися і про нові облави й арешти тих, хто виступав проти мови чімакум і кидав виклик Льосі.
На той час місто жило, мов на краю вулкану. А професор Джонсон і його асистенти були щасливі як ніколи.
Якось на площі «мо-ча-ааа-а-з-з-з-а-апі» хтось мене поторсав за плече. Це був сімнадцятирічний юнак, який сказав мені, що всю українську класику переклали на мову чімакум. «Заповіт» тепер називається «Мо-ме-е-е-е-емо-з-з-ооо», «Думи мої, думи мої» – «Кур-ва-а-а-лллл-ла-з-з-з-ааа». Він сказав, що годі тут стовбичити, бо недалеко, перед будинком адміністрації, збираються спалити твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Василя Стуса та інших, а залишать лише їх чімакумські переклади. Ці книги вилучили з бібліотек,вони потрапили до індексу заборонених книг.
Я оглянувся. Звідусіль шикувалися й марширували невеликі загони чімакумців, добираючись до місця спалення книг. При заході сонця, у першому присмерку можна було побачити багаття біля адміністрації, де горіла українська класика. Зорі, що висівалися на вечірньому небі, нагадували обриси бойової частини, що за рядом ряд гуртувалася біля багаття. Гавкання собак, тупіт ніг, перегуки свистків і криків – усе це змішалося в якийсь дивний клубок. Льоха у цьому видовищі намагався оволодіти натовпом: «Фуцани! Бур-р-р-ом сюди! Наша балдоха – чіма-а-акум, вальтанутися можна від цих українських книг! Давай дрова! Чого восьмерити – у вогонь їх! Все це мура, наша мова чімакум!»
Після цього зчинився справжній шарварок. То було проголошення війни українській культурі, всі благочестиві почуття де й ділися – люди кричали, тупотіли, обливали одне одного найбруднішими словами.
– Бісогони! – кричав Льоха до обурених, розтоптуючи ногами недогорілі книги. Широким жестом, що мав засвідчити його впевненість у виконанні директиви адміністрації, він розчепірив пальці і викинув руку на рівень плеча. – Мочіть роги! Ви недостойні нової влади і нового життя.
На другий день хвиля ентузіазму від спалення української літератури, вся ця колотнеча, що нагадувала брудну гру, спала. Льоха зібрав нараду. Він звів похмурий погляд на присутніх у залі і винувато потупився. Яскрава червона барва вкрила його обличчя, дійшла до вух, які зашарілися, і крадькома поповзла по шиї, аж до коміра сорочки. Густий зрадницький рум’янець заслав всю його потилицю. Тонкі його руки бгали папірець – чергове розпорядження з адміністрації: «Трагічно загинув начальник управління Микола Іванович Чімакум. Просимо надіслати офіційну делегацію для участі в похоронній процесії».
Олександр Астаф’єв, м.Київ