Відомий український філософ, історіософ, політолог, письменник, перекладач і лікар Юрій Липа (1900-1944) насамперед був героїчною особистістю. Він вважав, що цей світ лежить у злі, але його можна перемогти. І перемога над злом і носіями зла не буде карою, жменькою жертовної плоті у вічному пекельному вогні, а буде перетворенням, преображенням, просвітленням, розсіянням примарного світу як страшного кошмару. Тому увесь його творчий доробок вражає своєю актуальністю в контексті сучасної геополітичної ситуації в Європі, державотворчих процесів і національного відродження в Україні й потребує глибокого осмислення. Він ніби ілюструє тезу, що людина повинна звільнитися від страху. Цей світ вселяє страх перед необхідністю і разом з тим покірність перед нею. А це боротьба духу, боротьба особистості – з недосконалим світом, боротьба Бога в людині з «світом», який втратив свободу.
Народився Юрій Липа 5 травня 1900 року в Одесі, в районі, який тоді називали «Ближні Млини». Його батько Іван Липа (1865-1923) був відомим українським письменником і громадсько-культурним діячем, організатором і автором програми «Братства Тарасівців» – першої організації, що проголосила своєю метою боротьбу за самостійність України. Він також був борцем за прогрес у світі, і не сакралізував жодних історичних утілень. Він не міг і не бажав пристосовувати свій дух до кон’юнктури цього світу, отже тема трагічного конфлікту особистості і «світової гармонії», що складає основу життєпису Юрія Липи, по суті, починається ще з батька. Які б посади не займав Іван Львович – комісар Михайлівського району Одеси, згодом – комісар Одеси від Української Центральної Ради, член Керівничого комітету міста (1917), лікар-інспектор, один із керівників Української партії соціалістів-самостійників, міністр віросповідань Директорії, міністр здоров’я уряду УНР у вигнанні та голова президії Ради республіки (1921), він був переконаний, що жодна з посад не здатна перетворити людську особистість на засіб свого функціонування, і не може так бути, щоб на якійсь посаді кожне живе покоління лише угноювало ґрунт для наступних. Детальніше про життєпис Івана Липи можна дізнатися з праць Івана Огієнка, Марти Липи-Гуменецької, Миколи Ільницького, Михайла Гнатюка, Олеся Янчука, Галини Скрипник, Олександра Астаф’єва та ін.
В Одесі Юрій Липа почав писати і друкуватися, став редактором щоденної газети «Вісник Одеси», публікував свої вірші і брошури. У заснованому батьком видавництві «Народний стяг» вийшли перші його праці «Носіть свої відзнаки. Історія українського герба», «Королівство Київське за проектом Бісмарка», «Гетьман Мазепа: життєпис» (усі три – 1917). Вже з цих праць прозирає переконання, що об’єктивного гармонійного світу, космосу, про який писали греки, не існує, він частковий. «Світова гармонія» не може бути застосована до цього світу, так як само як Україна не може бути приєднана до геополітичного проекту Бісмарка, це – хибна ідея, що прикриває зло і неправду. Цей світ повний ненависті і ворожнечі, отже людська історія є непривабливою картиною нещадної війни між людьми і політичними кланами. Мир між народами – коротка мить, перепочинок, і pax romana, тобто триває недовго. Тому, на думку Юрія Липи, «непотрібно і шкідливо приєднувати Україну до німців», вона має бути самостійною, як і Польща, й «виконувати роль буфера проти зазіхань Росії на Німеччину та Європу загалом».
Перед загрозою більшовицького перевороту в Одесі громадсько-інтелектуальне життя Юрія Липи закрутилося, завертілося, швидко помчало вперед, події і враження в ньому мінялися, як у калейдоскопі. Юнак вступає до Гайдамацької дивізії і в складі її Першого пластунського куреня бере участь у вуличних боях з більшовиками (1917-1918), організовує студентську сотню, котра допомагає військам Директорії здобути Одесу. Після вступу до міста українських та союзних німецько-австрійських частин стає заступником командира одеської «Січі». І, в той же час, не полишає літературної праці: редагує «Вісник Одеси», співпрацює з іншими виданнями: «Нове життя» і «Вільне життя» (обидва – Одеса), «Нова рада» (Київ), друкує на їхніх сторінках вірші й оповідання, видає брошуру «Табори полонених українців» (1918). Його твори цього періоду віддзеркалюють образ світової гармонії як умоосяжної дійсності, що випереджує її перетворення. Бо кожен вияв краси в цьому світі, краси людини, природи, творів мистецтва є лише частковим перетворення світу, творчим проривом до ідеалу. Світову гармонію, світовий порядок можливо мислити лише есхатологічно, як зішестя на землю Царства Божого.
Та «мачуха-доля» змушує Юрія (разом з батьком) покинути Одесу, місто молодечих звершень і сподівань, і, як Агасфер, поневірятися багатьма дорогами Європи. У його одіссеї тимчасовим місцем осідку стануть і Київ, і Кам’янець Подільський, де він в 1919-1920 рр. вивчатиме право в Українському державному університеті. У Тарнові, куди восени 1920 р. переїжджає уряд, Юрій Липа прожив два роки, інколи навідуючись до Львова та Варшави. Тут він бере участь у «Союзі Української Молоді», разом з однодумцями Михайлом Обідним, Петром Тенянком, Євгеном Іваненком, Миколою Ковальським, Наталією Лівицькою і Борисом Лисянським утворює літературно-мистецьке товариством «Сонцесвіт» та його однойменний альманах. Симон Наріжний пише: заходами Товариства організовано було в роках 1921-1922 кілька літературних імпрез, зокрема ювілейна академія на честь Данте Аліг’єрі, вечір, присвячений творчості Миколи Вороного, академія з нагоди 25-річчя літературної діяльності Володимира Самійленка та ін.
У 1922 році, Юрій Липа вступає на медичний факультет Познанського університету. Його навчання тут, це по суті, компроміс між двома світами, Україною і Польщею, але не трансцендентний розрив між ними, а «курсування» між містами Познань і Львів, творче гартування. У Львові він зближується з творчою групою «Митуса» (Роман Купчинський, Олесь Бабій, Василь Бобринський, Юрко Шкрумелюк) і друкує свої вірші, статті, есеї, рецензії в часописах «Митуса», «Будяк», «Чорноморе», «Студентський вісник», «Держава і нація», календарях «Дніпро», «Рідний край» та ін.
Він сумнівається у священності категорія влади, держави. Йому здається, що радіо і преса, щоб примусити людські маси до покірності, дисципліни і порядку, силоміць вселяють у громадян вірування в священність свого управління, підпорядкування індивіда загальному. Для управління людьми і народами ширилася брехня, фікції. І державці дуже боялися викриття цієї брехні, побоювалися, що розкриття істини призведе до розпаду спільнот.
Найгостріше проти міфів про священність влади і вождя, проти фікцій, створених в колективному соціальному процесі, виступав часопис «Літературно-науковий вісник», головним редактором якого з 1922 року був Дмитро Донцов. Він іронічно стверджував, що народи не можуть існувати без міфів, без них не може існувати влада, не може управляти людськими суспільствами. Міфи з’єднують, підкорюють, надихають, через них охороняються суспільства і через них постають революції.
«Чи могли б існувати суспільства, народи за рахунок чистої істини, без домішки брехні, без соціально корисних фікцій, без міфів, що скріплюють, надихають і охороняють?» – услід за Дмитром Донцовим запитує себе Юрій Липа. Він також виступає проти сакралізації відносного, проти відносних феноменів, які мають священну санкцію і священне джерело. І тут у нього чимало однодумців, зокрема Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Юрій Дараган, Юрій Клен (з 1931-го), Олена Теліга, Олег Ольжич, Олекса Стефанович, Наталя Лівицька-Холодна та ін. Це так зване покоління «трагічних оптимістів», вихованих на ідеях Дмитра Донцова, усі вони – співробітники його часопису. На їх переконання, люди і народи мають бути перевиховані і вільні від будь-якої уярмлюваної священної санкції. Влада – явище відносне і аж ніяк не священне, в ній нема нічого нуменального, вона має лише минуще функціональне значення в житті суспільства. У політиці також нема нічого священного, тут чимало злочинного. Процес звільнення людини має початися із десакралізації влади, на цьому наполягав «Літературно-науковий вісник».
Подружжя Донцових Юрій Липа знав ще з початку 1922-го, коли Донцови переїхали до Львова й по селилися у помешканці родичів Марії Бачинської (Донцової), по вул. Куркової (сьогодні – Лисенка), буд. 11. Галина Сварник пише: «Їхній дім скоро став своєрідним літературним салоном для молодих літературно-мистецьких сил і, водночас, своєрідним перепочинковим пунктом, де зупинялися, переїжджаючи через Львів, чимало приятелів і знайомих. У їх числі був і Юрій Липа, який нерідко зупинявся у них, буваючи у Львові, або у їхньої родини на Волині» («Юрій Липа і Дмитро Донцов: крізь призму особистих і творчих взаємин»)..
Цікаво, що серед гостей, які часто гостювали у Донцових, були внук відомого російського медика й педагога Миколи Пирогова (1810-1881), відомий громадсько-політичний діяч, у 1922-1923 році – посол до Польського сейму Микола Пирогов; колишній член Центральної Ради, у 1922-1927 роках посол до Польського сейму Самійло Підгірський, їх єднали з Донцовими і дружні, і родинні стосунки. Між Юрієм Липою і редактором «Літературно-наукового вісника» склалися дуже непрості, особливо під кінець 20-х років, стосунки, про що свідчать матеріали із архіву Дмитра Донцова у Варшавській національній бібліотеці й уже згадана стаття Галини Сварник.
А поки-що, на початку свого познанського періоду, молодий письменник і публіцист друкує у «Літературно-науковому віснику» поезії «Байрон», «Баляда», «Важке і соромливе слово…», «Василиск», «Вербунок», «Кам’янець», «Лоїв», «Львів», «На тихий день…», «Парада вночі», «Пісня темному…», «Поєдинок», «Полтава», «Скажіть майстерням, естокадам…», «Слово в пустині», «Тарасівці», «Цар-дівиця», «Чернь», «Ялта»; уривок з роману «Московія»; переклади з німецької (Отто Юлій Бірнбавм, Фрідріх Гельдерлін, Райнер Марія Рільке), французької (Жозе Марія Ередіа, П’єр Люїс, Ґі де Мопассан, Альфред Мюссе, Жорж Роденбах), статті, есеї, рецензії.
Насамперед слід з’ясувати засади світогляду Юрія Липи, зокрема погляд на Бога і націю, основи української політики, систему етики і призначення художньої літератури. Він вважає, що проголошення чистої істини, руйнація умовної соціальної брехні означає не заперечення відносного, а зняття з нього ореолу священності. Тому, що має винятковий феноменальний характер, не варто надавати нуменального значення. Найперше слід звільнитися від соціоморфізму. Бо люди мають жити реальністю Бога, а не соціоморфним міфом про Бога, потрібним для зміцнення влади в цьому світі. Є соціально корисна брехня про Бога, і протистояти їй може лише очищена духовна релігія і нація, яка живе одкровенням Святого Духа.
Творцем української нації Юрій Липа вважає абсолют, Бога: «Помолімось єдиному Богу, королеві всього світу» (цикл «Суворість»); «О чоловіче лицарської нації, не знаєш, що єсть для тебе опорою, опріч неба, тільки земля альбо отчизна найсолодшая» («Козаки в Московії»). Отже, його світогляд можна окреслити висловом – «Бог і Україна», «Бог і нація», бо ж нація, вважає він, виступає Божим твором. «Як можна інакше дивитися на світ, як не з нутра нації?» («Українська раса»); «Ми – нація, сузір’я міліонів, / ми – серце воль, / ми буйна кузня сили» («Бог і непримиренність»). Він говорить не лише про націю українську, а й польську. Він іронізує з «мирних стад» на взірець Товариства «з’єднаних слов’ян» чи «з’єднаних європеян» і критикує доктрину польського історіософа Романа Дмовського, «платонічного донжуана теорій і великого адоратора «європейської нації». Генеральними ідеями української та польської націй є: ідеї єдності нації, її месіанізму, християнська любов, воля до сильної влади, культ вітчизни, предків і слави, почуття патріотизму, домінанта духа над матеріалізмом, підготовка національної еліти та ін. Виразником національних інтересів в українській літературі є Тарас Шевченко, в польській – Адам Міцкевич:
«Коли хто потрудиться придивитись до передсмертних рядків Шевченка, очищених вогнем страждання від романтизму, побачить, як поет просто кричав віршем до Українців, щоб збудити їх із сну ситості. Збудити, бо найбільш боявся він, щоб його расу, приспану лукавими, не обікрали з її творчих сил. Так шарпає й кричить хтось до сонного, як зближається пожежа.
Міцкевич перед самою смертю зрозумів усе. Ціле життя вважає він даремно страченим у романтизмі. Він шарпається, щоб хоч щось робити, хоч абиякий легіон заснувати, хоч якось будити своїх розтовстілих Йовальських і не дарма існує легенда, що ця його химерна шляхта, ці Йовальські, отруїли, щоб він не переривав їм спокою» («Бій за українську літературу»).
Серед багатьох відгуків Юрія Липи на нові видання варто відзначити рецензію на книгу теолога Мар’яна Токаржевського «Straż przednia» («Сторож світанку», 1926, т.1), опубліковану у «Літературно-науковому віснику», 1932, т.108). Мар’ян Токаржевський (1873-1941?) закінчив середню школу в Кам’янці- Подільському і духовну семінарію у Житомирі. Був богословом і вікарієм у м.Бар на Вінничині. У 1912 році, під час кампанії боротьби царського уряду з католицизмом, його заарештували і етапом відправили до Ярославля, а потім до Ташкента. У 1917 році, після п’ятирічного заслання, знову повернувся до Бару. З 1920 року він – у Варшаві, капелан гарнізону, сповідник Юзефа Пілсудського, а згодом польського президента Станіслава Войцеховського. З 1935-го – викладав гомілетику і теологію у Луцькій духовній семінарії.
Рукопис статті Юрія Липи зберігається у Варшавській національній бібліотеці. Автор ставить книгу Мар’яна Токаржевського в один ряд з іншими виданнями, що були написані в 1917-1920 роках, зокрема спогадами Евеліни Дорожинської «Na ostatnim miejscu» («На останній позиції», 1920), Марії Дунін-Козіцької «Burza od Wschodu» («Буря зі Сходу», 1929), Софії Коссак-Шуцької «Pożoga» «Пожежа», 1922) та ін. З одного боку, письменник співчуває авторові, що пише про гірке життя, про те, що добре знає, пережив воєнне лихоліття, відсидів у московській тюрмі і т.д.
З іншого, у Юрія Липа зовсім інші погляди на теодицею, ніж у Мар’яна Токаржевського. Юрій Липа ніби продовжує традицію романтиків, які вважали, що Бог не не завжди і не всюди «присутній» у цьому світі. Якби це було так, то не було б Коліївщини і інших соціальних вибухів. Тарас Шевченко намагався передати героїку народного повстання і водночас представити його, та й загалом національні, релігійні і соціальні конфлікти між польською шляхтою та українським народом як загальнолюдську трагедію, виявити їх винуватців, осудити братовбивчу війну.
У розумінні Юліуша Словацького і гайдамацька різня, і жорстока розправа шляхти з коліями – це зло, але зло, «конструктивне» в історичному поступі, задля Божого плану вдосконалення людства. Зрештою, Красінський також прийшов до переконання, що цей світ для людини дуже недосконалий, небожественний, і в ньому народові призначено пройти Христовою дорогою страждання і розпачу. Тому проекція теологічних учень про вічне життя веде до апології пекла як торжества справедливості, як блага. Хоча у творах св. Григорія Великого і св. Томи Аквінського праведники справді радіють із вічних мук грішників у пеклі, ніби це торжество Божої правди. Так само на землі не можна раділи стратам, тортурам, каторзі, або фактам боротьби одного народу з іншим.
Юрій Липа в рецензії пише: «Якою дорогою йшов ксьондз Токарський? Передусім боротьба з мішаними шлюбами, закладання польських шкіл і костелів… Коли бачить, що мішані шлюби множаться, то викуповує за гроші кілька дівчат од примусового подружжя…». Звісно, проблема зла і страждання має велике значення для життя суспільства, бо на цьому ґрунті існують різні крайнощі. «Довкола нього (Токаржевського. – Авт.) – ксьондзи, от такі, як «парох з Коруя, що велів 12 годин сидіти у сповідальниці і за жодні прислуги ніколи грошей не брав», от другий, що «вмів по кілька тижнів у вогкому костелі, незважаючи на шлункового рака, катехизувати по 300 дітей доти, доки кров йому хлинула з горла». Це, на думку Юрія Липи, не що інше, як релігійна обрядовість. Бо утвердити саму можливість віри в Бога, моральну можливість прийняття Бога можна, тільки визнавши, що Бог відкриває себе в цьому світі, відкриває через пророків, через Сина, через віяння Духа, через духовне піднесення людини і визнання її прав і свобод. Але, на жаль цього немає: «Коли в костелі в Барі в 1920 р. став католик, офіцер УНР, ксьондза Токаржевського мало епілепсія не забила. Він перервав казання і наказав йому вийти з костела. Дійсно, Скшетуські і Подбінєнти жили в цьому ксьондзі, спізнившись на пару століть». «Приходить відродження української мілітарної сили і роки революції. Її не хоче бачити ксьондз. Він нехіть говорить про «дітей батька Петлюри», про «більшовиків у білих, але брудних рукавичках, вихованців духа Петрушевича».
На думку Юрія Липи, Бог не є «світ», як переконує Мар’ян Токаржевський, одкровення Бога у світі є одкровення есхатологічне. Бог перебуває не в «світі», не в його даності і необхідності, а в його заданості і свободі. Бог присутній і діє лише в свободі, Він не присутній і не діє в необхідності. Бога можна знайти в Істині, Добрі, Красі, Любові, а не в світопорядку. Бог справді виявляється в світі, а не в силі, що в ньому панує. Бог є Дух, і Він може діяти лише в духові і через дух. До Бога абсолютно незастосовні наші поняття про силу, про владу, про причинність. На жаль, Токаржевський цього не розуміє. Юрій Липа пише: «Стихія, котрої не розумів ксьондз Токаржевський, викинула ксьондза аж на вулиці Варшави. .. Його втіха – се мала семінарія в Бучачі, де кількасот славних хлопців учаться з Поділля на будучих місіонерів».
Юрій Липа переконує: спогади Мар’яна Токаржевського з його «кавалерійським способом думання», як і деякі щоденники й спогадів поляків, які пережили революцію і Першу світову війну на Україні, множать стереотип, що вже існує в польському суспільстві: мовляв, український народ нездатен створити власну державу. Водночас його єдиний шанс не піддатися власній жорстокій і кривавій природі – залишитися з Польщею.
Творчість, підкреслює Юрій Липа, у своєму першоджерелі пов’язана з невдоволенням цим світом, вона пророкує кінець занепалого світу і початок нового світу. Тому творчість есхатологічна. Кожен творчий акт, моральний, соціальний, художній, пізнавальний наближає кінець старого світу і свідчить про злет в іншій план існування. Митець має продукувати для людей свої образи іншого, свій екстаз, свій вогонь, свій трансценсус, своє прилучення до іншого життя. Він змушений це робити за законами цього світу. Творча свобода людини зміцнюється і загартовується в горнилі занепалої дійсності. Тому творець рідко буває задоволений своїм творінням. Вічна незадоволеність є однією з ознак геніальності. Внутрішній вогонь геніальної натури не зовсім передається в її творах. Геній несе в собі рух Духу, він прозріває століття прийдешні, викриваючи брехню свого часу. У цьому геніальність зближується з профетизмом.
Страждання українського народу, як і єврейського, польського, німецького, російського сприяє народженню месіанської свідомості. Вже у Біблії була поставлена основна тема теодицеї, яка мучить і нас: як примирити могутність і благість Ягве з нещастями єврейського народу і несправедливостями земного життя. Месіанізм і був відповіддю на тему теодицеї . Ізраїль страждає за гріхи світу. Месіанізм потойбічний пов’язаний з апокаліптикою, яка відрізняється від пророчих книг. Виникає небесний світ. Месія – небесна істота. Новий Єрусалим сходить з неба з Месією. Майбутнє починає уявлятися надприродним. Месіанські сподівання апокаліптики зв’язуються не тільки з торжеством народу а й з власним порятунком. Безсумнівні перські впливи на єврейську апокаліптику. Відбувається також зближення світу іудаїстичного та світу еллінського. Месіанізм зробився національним і надавав універсального характеру національним домаганням.
Звісно, найпослідовніше ідею державницької літератури і месіанської свідомості Юрій Липа втілював у своїх творах: збірка поезій «Суворість» (Прага, 1931), три томи новел («Нотатник-1», «Нотатник-2», «Нотатник-3», усі – Львів, 1936-1937); роман «Московія» (у місячнику «Шляхом незалежності», Варшава,191), доопрацьований варіант – «Козаки у Московії» (Варшава, 1934; Краків, 1942); драми «Ярмарок», «Троянда з Єрихону» («Студентський вісник», Прага, 1931), «Король Сан-Домінго» (Варшава, 1934), поема «Пригоди Бойка» (написана у Варшаві 1943, неопублікована), розпорошені в періодиці вірші, оповідання, статті, есеї, рецензії, переклади, спогади, замітки. «Вільна творчість, що ж то є – як не радість переборення невільництва перешкод? В боротьбі за свою синтезу письменник може бути тільки домінатором вічно чуйним, аж до остаточної перемоги. Чим більше перепон у цій боротьбі – тим радісніша перемога, тим яскравіше виявлення особистости».
У збірнику есеїв «Бій за українську літературу» (Варшава, 1935) Юрій Липа розмірковує про зв’язок письменників з абсолютом, трансценденцією. Твори письменників мають спиратися на концепцію абсолюту й організовувати життя націй. Юрій Липа цитує слова австрійського посла в Москві, який згадує про Україну як землю, котрою переходять руїнники: «Ukraina vera est Campus Martius» («Україна є правдивим полем битв, плацдармом»). Campus Martius!.. поле бойовищ, побойовище, поле, що не має окреслених кордонів, поле, де ворожі сили (духовні чи матеріальні) випробовують себе взаємно, в сутичках і герцях, як – батьківщина! Це хіба найжахливіше поняття для кожного шукача власної синтези. Без ієрархії, синтез, без самоусвідомлення своїх духовних кордонів – неможливий ані зріст і збагачення власних, ані користування з чужих багатств».
Привид Campus Martius» часто виростає і серед найдавніших, вільних націй Європи. Тому, щоб цього не сталося, письменник має не романтизувати історію, як це робили Дюма й Сенкевич, а реконструювати добу, її дух, стиль і характер учасників подій. Відкрити Україну – нарівні з іншими європейським и націями. Україну, державу величі, героїзму і єдиної національної спільноти, де громадяни одержимі полум’яним почуттям, сліпою вартістю ідеї, повсякчас готові до самопожертви.
Передчуттям глобальних катастроф наснажені геополітичні твори Юрія Липи: «Українська доба» (1936), «Українська раса» (1936, 1941), «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Планування, труд і лад» (1940), «Розподіл Росії» (1941), «Емоційні первні в чорноморському світогляді» (1942), «Міт Півдня» (1943). У них він відстоює ідею абсолюту, «одності та самоцінності нації», захищає її географічні, демографічні, політичні, етично-християнські та етнокультурні цінності, прагне відновити історичну справедливість, бо після Полтавської битви Москва перетворила Київ у провінційне місто, а Україну із світової потуги – в провінцію.
У цих творах Юрій Липа продовжує розглядати взаємодію абсолютного (Бога) і світу, спираючись на християнську концепцію творення і свободи. Шлях до майбутнього він вбачає у розквіті української держави і нації, коли українська людина відчує себе абсолютною і вільною особистістю і в ній зможуть збігтися протилежності coineidentia oppositorum – Бог і світ. Цю концепцію він уперше розвинув у своїй рецензії на згадану книгу Мар’яна Токаржевського. Обґрунтував, що конструкція «самороздвоєння абсолютного» дуже відчутна у тварному світі людської волі і зла, де шлях до абсолютного може лежати через людську трагедію смерть. Тоді він ще не підозрював, що його життєвий шлях, як і його опонента, завершиться трагічно. У 1939 році органи НКВС заарештували Токаржевського і звинуватили в антирадянській змові. Над ним і його однодумцями влаштували показовий процес, усіх засудили до смертної кари. 1 квітня 1941 року богослова Мар’яна Токаржевського етапували з Луцької в’язниці у невідомому напрямку. Відтоді сліди його загубилися. А в 1944 році мученицькою смертю загинув Юрій Липа.
Олександр Астаф’єв,
Варшава – Київ.