Як відомо, добре знаний у Європі визначний діяч української духовної культури кінця XVII – першої половини XVIII ст. поет, філософ і публіцист Стефан (Симеон) Яворський народився у 1658 році у місті Яворові на Львівщині.
Після Андрусівського перемир’я 1667 року, коли Західна Україна опинилася під владою Польщі, сім’я Яворських, як і багато інших православних сімей, боючись переслідування, переселилася за Дніпро, перебралася в село Красилівку Козелецького повіту Чернігівської губернії. З Красилівки Симеон подався вчитися у Києво-Могилянський колегіум, де опановував філософію, піїтику, богослов’я, граматику, слухав лекції знаменитих філософів і богословів: Лазаря Барановича, Йоасафа Кроковського та ін. Та найбільший вплив на життя і подальшу долю Симеона мав Варлаам Ясинський, у 1669-1673 рр. ректор Києво-Могилянського колегіуму, а згодом – київський митрополит. Саме йому Симеон присвятив ряд панегіриків.
За рекомендацією Варлаама Ясинського він їде здобувати освіту у Львів, Познань, Вільно і повертається до Києва з дипломом магістра філософії і вільних мистецтв. Згодом витримує іспит перед професорами Києво-Могилянського колегіуму, читаючи їм власні вірші латиною, польською та українською мова-ми, за що одержує високу оцінку і звання “лавроносного поета”. У цей час він пише низку панегіриків на честь гетьмана Івана Мазепи, серед них – “Луна голосу, що волає в пустелі”. Вони проаналізовані у книзі Ростислава Радишевського і Володимира Свербигуза «Іван Мазепа у сарматсько-роксоланському вимірі бароко» (К., 2006.). Взаємини Симеона і гетьмана — особлива і, в той же час, драматична сторінка нашої історії, досі, на жаль, не досліджена. Схоже, що Іван Мазепа пильно стежив за духовним зростанням молодого богослова і підтримував його морально і матеріально. Згодом в одній із своїх проповідей Яворський скаже: “…Повернувшись з науки з польських сторін такими від Вельможності Вашої, добродія мого я збагачений благодіяннями, що який і єсьм, що маю, що можу, все – від Вельможності Вашої, аки моєму джерелу, моєму сонцю, моєму небу приписую” (Терновський Ф. Стефан Яворський: Биографический очерк // Труды Киев. дух. акад. – 1864. – №1. – С.57-58).
Сам Варлаам Ясинський стриже молодого вченого в монахи і дає йому ім’я Стефан, назначає його префектом Києво-Могилянсьгого колегіуму та ігуменом Свято-Никольсього Пустинного монастиря, кілька разів виряджає з відповідальними місіями у Батурин, на зустріч із Іваном Мазепою. Зберігся лист, у якому Стефан Яворський та ігумен Кирилівського монастиря Інокентій Монастирський вітають гетьмана з перемогою над турками під Казикерменом (Величко Самійло. Літопис. – К., 1991. –Т. 2. – С.483-484). Лист у Батурин відправлений з Ніжина 29 серпня 1696 року. Його, очевидно, написав сам С.Яворський, а І.Монастирський тільки підписав.
У 1698 році С. Яворський виголосив у Троїцькій церкві м. Батурина проповідь на честь одруження племінника Івана Мазепи, стольника і ніжинського полковника Івана Обидовського. Це знаменитий твір релігійної літератури, відомий під назвою “Виноград Христовий” – пам’ятка “малоросійського” проповідництва Стефана. Твір написаний на замовлення Івана Мазепи і пронизаний почуттям глибокої поваги автора до гетьмана. Фрагмент твору “Глянь, як в Русії міцно святую віру знають” набув широкої популярності у ХVІІ ст. як панегірик. Чи думав тоді Стефан, що незабаром йому доведеться проклинати гетьмана від імені церкви і “отечества”?
На початку 1700 року С.Яворський поїхав у справах Київської митрополії до Москви, де з блискучою проповіддю виступив на похоронах знатного боярина і сподвижника Петра І О.С.Штерна, Його проповідь сподобалася цареві і після вмовляння С.Яворський був посвячений у сан митрополита рязанського і муромського, а згодом, після смерті патріарха Адріана, став екзархом і блюстителем Всеросійського патріаршого престолу.
У Москві він розгортає широку і кипучу діяльність. Бореться із розкольництвом, пише і видає книгу “Знамення пришестя антихриста і кончини віку” (1703) і сприяє виходу антирозкольницьких видань у Києві та інших містах. Пожвавлює проповідницьку роботу: виступає як теоретик проповідництва (пише книгу “Риторична рука”, вийшла у 1878 році), складає низку проповідей: на взяття фортеці Шліссельбург, на Новий 1705-ий рік; на закладання першого каменю Петербурзької фортеці, на честь в’їзду Петра І у Москву після перемоги під Полтавою, на взяття Виборга та інші, які славлять царя і його діяння. Інтенсивно займається церковно-адміністративною діяльністю: збирає пожертвування на війну з шведами, викликає до Москви Дмитрія Туптала і Філофея Лещинського і висвячує їх у митрополити, проводить собори, управляє єпархіями, розсилає в церкви букварі з тлумаченням Заповідей Божих і церковних таїнств. Вражає розмах його науково-організаційної роботи: реорганізовує на взірець Києво-Могилянського колегіуму Московську академію, виконує обов’язки її протектора і дбає про ректорів, префектів, викладачів, аналізує конспекти академічних лекцій, бере участь у публічних виступах та академічних екзаменах, клопоче перед Петром І про нужди і господарські справи академії. Активізує книговидавничу діяльність: редагує слов’янський текст Біблії і звіряє його з грецьким, наглядає за роботою московської друкарні, рецензує, редагує і видає ряд книг духовного змісту, зокрема праці Дмитрія Туптала, букварі і навчальні посібники, пише до них передмови. Ім’я Стефана Яворського стає популярним у Європі. Саме до нього як до головного представника духовної освіти в Росії звернеться знаменитий Лейбніц (приблизно у 1712 р.) з пропозицією скласти лексикон мови християн-інородців і перекласти для них Заповіді Божі, молитви, катехізиси та ін.
Ще з перших років перебування у Москві С.Яворського все більше і більше займає думка про будівництво храму в честь Благовіщення пресвятої Богородиці на своїй батьківщині – Україні. І це його бажання – стати меценатом храму, з одного боку, було зумовлене гарячою любов’ю до України і розлукою з рідним краєм, яку він переносив важко і болісно, з іншого – хворобами, що весь час підточували його здоров’я, а також розбіжностями у поглядах з Петром І на місце церкви в системі Реформи, яка переростає у Реформацію і зазіхає на свободу релігійної свідомості. Саме із цих суперечностей виросте згодом “Камінь Віри” С.Яворського – полемічний твір, насичений гнівними випадами проти протестантів, який так і не буде надрукований за життя митрополита. А поки що Стефан все більше і більше нарікає на свою долю і починає будівництво храму в Ніжині, де його брат Павло протопопом і може наглядати за ходом будови. У книзі І.Чернова «Краткая история построения Нежинского Благовещенского монастиря, называемого Богородичным Лазаретом» ( М., 1815) вміщено листи і записки митрополита до свого брата – від перших письмових вказівок закупити місце для будови храму в центрі Ніжина і до останніх, у яких тремтливою рукою С.Яворського виведено передсмертні розпорядження стосовно монастиря і бібліотеки. Це документи, сповнені незвичного, хвилюючого почуття і уболівання за долю його храму і їх не можна читати сьогодні спокійно.
Митрополит укладає угоду з відомим російським зодчим Григорієм Устиновим, який за 7.000 російських карбованців зобов’язався спорудити храм. До побудови приступили у 1702 році і завершили у 1716. Кожен, хто сьогодні проходить вулицею Гоголя, де її перетинає Стефана Яворського, не може не замилуватися могутнім об’ємом соборного храму Благовіщенського монастиря, Це барокова споруда, яка в загальних формах наслідує українську національну традицію будівель суворої симетричної побудови, а також, має вигляд квадрата з округленими кутами і близька до російських споруд, зокрема собору Донського монастиря у Москві. П’ять бань ніжинського храму теж розташовані за московським зразком – одна центральна і чотири бані по кутах будови. Усередині храму й досі вражає синтез живопису (хоч розписи кілька разів поновлювалися) і архітектури пілонів. Вівтарна частина була оздоблена живописом, який належить до найкращих зразків давньоукраїнського наддніпрянського монументального мистецтва. Крім релігійних сюжетів на теми страстей Христових, Страшного суду, Ветхого Завіту, Апокаліпсису, велетенських соборів, семи таїнств, композицію прикрашали портрети князя Володимира, Петра І, Олексія І, Стефана Яворського, Івана Мазепи, Дмитрія Туптала та ін. Сіро-сині живописні композиції посилюють звучання архітектурних форм. Живопис сьогодні ледве простежується. Рука часу безпощадно стирає зі стін темпераментні народні типажі, експресивні зображення пейзажів, веж.
Тоді ж, 22 липня 1712 року, храм освятили. На торжество приїхали сам Стефан Яворський, митрополит київський Йоасаф Кроковський. архієпископ чернігівський Антоній Стаховський, єпископ переяславський Кирило Шумлянський, архімандрити, ігумени, інше духовенство, багато мирян. Духовенство найменувало нову церкву Богородичним Назаретом і вирішило створити при ній чоловічий монастир. А щоб забезпечити нову обитель засобами для існування, Стефан Яворський підпорядкував їй Ветхоріздвяний Георгіївський монастир, розташований в урочищі Ветхе, з усіма його маєтностями. Згодом призначив архімандрита нової обителі – ним став намісник Києво-Печерської лаври Модест Ільницький.
Зведений храм С.Яворський присвятив перемозі Петра І над шведами, про що свідчить записка до брата Павла: “Віднині хай буде пам’ятник у Ніжинському монастирі про перемогу, Богом даровану Всеросійському самодержцю Петру Великому над шведським королем Карпом ХІІ під Полтавою у 1709 році”. Хіба ж не іронія долі: другою за величиною фігурою у битві під Полтавою після Карла XII був Іван Мазепа, той самий гетьман, якому С.Яворський присвячував свої панегірики і який теж будував пам’ятні собори у Ніжині. Про співучасть Івана Мазепи у будівництві Благовіщенського собору засвідчують листи Стефана Яворського до брата Павла, вміщені в “Историко-статистическом описании Черниговской епархии” Філарета Гумілевського. У них фігурує ім’я Івана Мазепи як одного з меценатів Благовіщенського мотнастиря.
Зразу ж, після поразки Карла XII і Мазепи під Полтавою і різанини, вчиненої з наказу Петра І Меншиковим у Батурині, відбулося театралізоване видовище на ринку у Глухові, де повісили на шибениці манекен гетьмана, згинув на колесі комендант Батуринського замку Чечель і вмер під тортурами командир гарматної обслуги гетьманської столиці Кенісґен. Тоді ж російському самодержцю прийшло в голову відновити середньовічний московський обряд, досі не відомий па Україні – анафему. У Глухові, у Свято-Троїцькій церкві, в присутності царя, його дружини і всієї козацької старшини, що залишилася під московською владою, гетьмана проклинав новгород-сіверський протопоп Афанасій Заруцький. А в Москві, в Успенському соборі, таку ж відправу в присутності царевича Олексія і всього царського двору здійснив Стефан Яворський. Він звернувся до присутніх з проповіддю “Трость, вітром гойдана”, оголосив Івану Мазепі анафему і прочитав вірші про зраду гетьмана (Яворский Стефан. Слово пред проклятием Мазепы // Труди Киев. дух. акад. – 1865. – №12. – С.498-512). Ця двоїстість С.Яворського стосовно Мазепи викликала відповідний резонанс у літературі (Науменко В. Стефан Яворский в двойной роли хвалителя и обличителя Мазепы //Киев старина. – 1885. – Т. XIII. – Сентябрь. – С.172-175).
У центрі Ніжина, неподалік від Благовіщенського собору, знаходився будинок улюбленця Мазепи, колишнього писаря Ніжинського полку, а згодом генерального осавула Дмитрія Максимовича, який разом з гетьманом перейшов на бік шведів. Згідно з Грамотою Петра І Благовіщенському монастирю і будинок Максимовича, і всі його села, хутори, поля, млини були передані у власність Ніжинської обителі, а його самого, як і інших “зрадників” – генерального старшину Василя Чуйковського, полковників Дмитрія 3еленського, Юрія Кожуховського, які після поразки під Полтавою повернулися до царя з повинною – відправили на заслання.
Права Благовіщенського монастиря підтверджує Грамота Стефана Яворського, написана у 1717 тому, на рік раніше, ніж Грамота Петра І. Це – визначний документ графічного мистецтва початку XVIII ст. (Маслов С. Грамота Стефана Яворского Нежинскому Благовещен-скому монастырю 1717 г. – К., 1914. – С.9). Вона написана чорним чорнилом, вигадливим, пишномовним канцелярським почерком-скорописом – на двох листках білого тонкого пергаменту розміром 59 х 147 сантиметрів. Сюжетно-тематичною оздобою документа служать 27 ілюстрацій гербів, уміщених у віньєтку з рослин, стилізованих квітів і листків. Ці герби – символічна ознака губерній (в тому числі й Чернігівської), які входили тоді до складу Росії. Посеред них – офіційна емблема Російської держави: двоглавий орел, увінчаний трьома коронами зі скипетром, гербом Москви і фігурою Георгія Побідоносця, який уражає дракона. Грамота скріплена особистим підписом всеросійського екзарха, виведеним кіновар’ю. На срібних і золотих шнурочках до грамоти прикріплено двосторонню печать із червоного воску, на якій зображено Успенську Богоматір. Щоб печатка не зламалася, вона вміщена у кустодію. Таке пишне оформлення грамоти, її орнаменти і державна емблематика особливо впливають на емоції читача, поглиблюючи і підкреслюючи характерність змісту цього документа.
У тексті грамоти, після просторих міркувань про таланти, якими Бог обдаровує людей і потребу їх примножувати, Стефан Яворський перелічує усі свої прибутки, золоті і срібні коштовності та інші дорогоцінності, які йому дісталися від доходів єпархії, то від подань осіб царського дому і особливо Петра І, то від внесків простих мирян і це багатство він передає у власність Благовіщенського монастиря. Далі у грамоті перераховуються усі прерогативи, якими наділяється Модест Ільницький і всі наступні архімандрити ніжинської обителі, особливості єпископського богослужіння і облачіння. Його підвищена увага до Ніжинського монастиря зумовлена тим, що він хоче виділити його серед інших і надати йому особливого статусу.
Саме в цей час взаємини між Петром І і Стефаном Яворським гіршають. Цар обурюється на екзарха за його надмірну увагу до царевича Олексія (промова митрополита в Успенському соборі 1712 року, в якій він порівнює закордонне життя царевича із житієм Олексія чоловіка божого), через справу московських єретиків, з якої у 1713 році С.Яворський зробив прецедент і, на думку Петра І, перевищив владу. Святому владиці наказують перебратися з Москви на постійне помешкання до Петербурга, підозрюють його у причетності до втечі царевича за кордон. Загострюються стосунки між Стефаном Яворським і улюбленцем царя Феофаном Прокоповичем. Розбивається надія екзарха стати патріархом. Він усе частіше скаржиться Петру І на стан здоров’я і просить дозволити йому повернутися на Україну, та йому відмовляють. І хоча в 1721 році С.Яворського номінально обирають Президентом Синоду, фактично його усувають від керівництва церковними справами, тепер тут першу скрипку грає Феофан Прокопович. У цей час митрополита підозрюють у державній зраді і взаєминах з ворогами Петра І, викликають на допити, змушують писати всякі пояснення.
Опинившись в опалі, важко хворий, С.Яворський все більші духовні і матеріальні скарби вкладає в Благовіщенський монастир. Він надсилає сюди гроші й різноманітні церковні реквізити: хрести із святими мощами, золоті і срібні посудини, алмазні панагії, ризниці з дорогими речами, настоятельські облачіння, жезли, ріпіди, полиції, євангелія і т. д. У жовтні 1721 року екзарх надсилає у дар Благовіщенському монастирю свою бібліотеку, до якої додає елегію, пронизану сумними мотивами і передчуттям смерті. Цей твір увійшов в історію літератури під назвою “Стефана Яворського митрополита рязанського та муромського слізне з книгами прощання”. В елегії яскраво виразився смуток людини, яка стоїть на краю могили і звертає свій останній погляд до найулюбленішого співбесідника – книг, які протягом життя були її найвірнішими друзями. Вона справила велике враження на читачів XVIII ст., їй присвячено ряд досліджень. З латини на українську її переклав Микола Зеров:
В путь вирушайте, книжки, що часто гортав я і пестив,
В путь, моє сяйво ідіть! Втіхо й окрасо моя!
Іншим, щасливішим душам поживою будьте однині,
Інші блаженні серця нектаром вашим поїть!
Горе мені: мої очі розлучаться з вами навіки
Та й не спроможуться вже душу мою наситить.
Ви-бо єдині були мені нектаром, медом поживним;
З вами на світі, книжки, солодко жити було.
У першій чверті XVIII ст. бібліотека Стефана Яворського за кількістю книг, займала шосте місце в Росії, поступаючись приватним книгозбірням Голіцина. Петра І, Брюса, Феофана Прокоповича та інших. Книгозбірня екзарха нараховувала 609 найменувань. Сюди входили книги з церковної історії (Євсевій Памфіл, Бароній, Дмитрій Ростовський), твори про життя святих і сказання про чудеса (Петро Скарга. Афанасій Кальнофійський). збірники релігійної поезії (Йоанн Квіткевич, Лазар Баранович, Йоанн Максимович), книги з філософії і логіки (Арістотель, Сенека, Боецій), світська класична література (Гомер, Софокл), трактати з історії, юриспруденції, географії, філології, медицини, власні твори, словники, енциклопедії, рукописи. Передаючи бібліотеку в Ніжинський монастир, С.Яворський особливо стурбований тим, щоб книги його не зосталися без нагляду. У зв’язку з цим він пише особливий “Тестамент”, у якому по пунктах викладає, як треба зберігати книги від сирості, вогню, молі, крадіжок і т, д. За кілька днів до смерті екзарх вручає ктиторові Благовіщенського монастиря Дмитрію Володковському 3300 карбованців і передсмертний заповіт, у якому хворою, тремтливою рукою викладає останні розпорядження стосовно обителі взагалі і бібліотеки зокрема. Нарешті, у духівниці доручає Синоду особливо піклуватися ніжинським храмом і звертається до Петра І з проханням: “Слізно молю, хай благоволить Його Величність високою своєю монаршою рукою закріпити, щоб монастир завше перебував у непорушній цілості і не прийшов би після моєї смерті якимось чином у нужденність і розорення, також даровані мною всякі гроші і книги та інше після кончини моєї не були відняті” (Маслов С. Грамота Стефана Яворского Нежинскому Благовещенскому монастырю 1717 г. – К., 1914. – С.40-46).
Стефан Яворський помер 24 листопада 1722 року на своїй рязанській садибі у Москві на Луб’янці. Похорон відклали до повернення, з персидського походу Петра І і 20 грудня 1722 року тіло екзарха перевезли до Переяслава-Рязанського і тут його похоронили в Успенській соборній церкві, хоча згодом, у зв’язку з ремонтом храму, гробницю перенесли до Михайлівського собору.
Що стосується Синоду, то він зразу ж виявив тенденцію не рахуватися з духівницею С.Яворського і вилучив з Благовіщенського монастиря і гроші, передані Дмитру Володковському, а незабаром і книги. З ініціативи Ф.Прокоповича 10 вересня 1731 року Синод прийняв ухвалу про передачу бібліотеки покійного екзарха Харківському колегіуму. 5 січня 1732 року білгородський архідиякон Феодосій Янковський (Харків тоді входив до Білгородської єпархії) склав каталог книг, які забирав до Харкова. Із 609 найменувань тепер залишилося тільки 533. Як стверджує С.Маслов, частина книг осіла у Москві і до Ніжина не потрапила, 10 видань привласнив племінник С.Яворського, професор Московської духовної академії Сильестр Шумський, 9 – повернули у Києво-Печерську лавру (звідси вони потрапили до екзарха), решту – приховав тодішній архімандрит Благовіщенського монастиря Сава Шпаковський і яка їх доля – невідомо. А.Хойнацький у своїй книзі «Очерк истории Нежинского Благовещенского монастиря» (Нежин, 1906) подає список книг, рукописів і богословських методичних посібників (24 назви), які залишилися в Ніжині. Жодної з них виявити не вдалося. Взагалі, збереження і опис залишків ро-згубленої бібліотеки – важлива літературознавча проблема, про це ще писав академік О.Білецький. Свого часу в газеті “Советская культура” з’явилася стаття В.Мазаманянц про те, що працівники відділу рідкісних книг Харківської наукової бібліотеки ім. В.Короленка розшукали 243 книги із бібліотеки С.Яворського (Мазаманьянц В. Свет вы мой, книги // Советская культура. – 1984. – 28 августа).
Доля Благовіщенського монастиря також склалася драматично. З 1750 по 1797 роки його кілька разів руйнували пожежі, а в 1786 році монастирські ліси, угіддя, сади і млини були секвестровані. Втім, ніжинська обитель таки пережила свій ренесанс – 1803-1823 роки, коли настоятелем тут був визначний діяч болгарської та української культури, випускник Києво-Могилянської академії архімандрит Віктор Черняєв. Він цілком відбудував храм після нищівної пожежі 1797 року, вкрив його жерстю, розписав стіни, виготовив унікальний іконостас, збудував монастирські келії і теплу Петропавлівську церкву, підняв з руїн Ветхоріздвяний монастир, витративши на це майже всі заощадження із свого багатого купецького роду. “Стефан збудував монастир, а Віктор заново відбудував його”, – казали, ніжинці”. Однак, через судову тяганину з мешканцями довколишніх сіл, котрі посягали на монастирське добро, Синод виніс йому догану, а згодом усунув з посади настоятеля і відправив простим ченцем у Суздальський монастир.
Особливої руйнації зазнав Благовіщенський монастир у роки радянської влади: тоді у майстерні перетворили теплу Петропавлівську церкву, у підсобні приміщення – монастирські келії, порозбивали дзвони, знищили дивовижний іконостас, зруйнували кутову вежу з годинником. Під час цього варварства зникли оригінал Грамоти Стефана Яворського, низка унікальних ікон, залишки подарованої екзархом бібліотеки, його листи і записки, особисті речі і подарунки. Сьогодні Благовіщенський монастир – визначна пам’ятка духовної культури і архітектури – вкрай занедбаний і потребує негайної реставрації. У ньому відкрили чоловічий монастир Української Православної Церкви Московського патріархату.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.
.
