Культ Юліуша Словацького (польський модернізм і ревізія «пророків»)

Польські модерністи реабілітували Юліуша Словацького, причому такого, якого потребували, щоб обґрунтувати нову концепцію творчості й філософії, вкоренити її в національну традицію й міфологізувати.

Леся Українка в статті «Нотатки про новітню польської літератури» (1900), полемізуючи із Станіславом Пшибишевським, стверджує, що тепер «благополучно повернуті в лоно церкви справжнього мистецтва національні генії Міцкевич і Словацький», і «пробачені їм» і «Пан Тадеуш», і «Батько зачумленого».
Що значить «повернуті»? У період розквіту «Молодої Польщі» триває процес канонізації та ієрархізації образів «пророків»-романтиків, насамперед Адама Міцкевича, чий статус був закріплений в попередній епосі через праці Теофіла Ленартовича, Леонарда Совінського, Петра Хмельовського, Станіслава Тарнавського. Недовіра модерністів до всевладдя розуму, культ якого панував у позитивізмі, призвела до переоцінки цінностей. Напр., Станіслав Бжозовський, провідний критик модерністів, переглядає твори польських романтиків, зокрема й Адама Міцкевича, де найвище оцінює не його художні твори, а паризькі лекції у College de France, бо у них вітчизна, патріотизм є «родовим догматом» усієї духовної організації поляків: «Батьківщина як така існує тільки як плазма любові: сам дух Міцкевича формує її, oкреслює, довільно змінює саму суть її минулого». Марія Подраза-Квятковська зазначає, що культ Міцкевича «мав характер більш політичний, ніж літературний», бо був «пов’язаний із проголошенням ідей месіянізму, прометеїзму, з рухом за незалежність і національне відродження».
Польський модернізм, як і український, спирався на традицію, тому йому більше підходили символічні форми романтизму, а не позитивізму. Слушно наголошує Сергій Яковенко у книзі «Романтики, естети, ніцшеанці. Українська та польська літературна критика раннього модернізму» (2006): щось подібне відбувалося і в українській критиці, напр., у Михайла Євшана низка статей про Тараса Шевченка, і – жодної про Івана Нечуя-Левицького чи Панаса Мирного.
Згадаймо, як ставилися до Шевченка українські футуристи. Василіск Гнєдов писав:
Перша егофутурна пісня
На українській мові:
Усім набридли Тарас Шевченко
Та гопашник Кропивницький.
Михайль Семенко у передмові до збірки «Сам» (1914) писав: «Ей ти, чоловіче, слухай сюди!… Я не хочу з тобою говорити. Ти підносиш мені засмальцьованого ”Кобзаря” й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… А ти вхопивсь за свого ”Кобзаря”, від якого тхне дьогтем і салом. І думаєш, що його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння. Час перевертає титана в нікчемного ліліпута і місце Шевченкові в записках наукових товаристві… Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? Я палю йому смерті. Я палю мій ”Кобзар”».
Поет Гео Коляда з цього приводу і одному із своїх віршів писав:
Тов. Семенко Михайль,
Футурист всесвітній,
Було брикнув спочатку Шевченка
І видав свого Кобзаря…
Йдеться про епатажну збірку Михайля Семенка «Кобзар», що вийшла 19254 року. А ще один український поет Леонід Чернов-Малошийченко повну збірку своїх творів хотів назвати «Кобзар на мотоциклі», та смерть завадила йому реалізувати цей задум. Про це пише Юрій Смолич у своїй трилогії «Розповіді про неспокій».
Польський модернізм не лише ревізував «трійцю» пророків, ставив під сумнів амплуа Зиґмунда Красінського, виводив з-під позитивістського сховку ім’я Юліуша Словацького, закидаючи Міцкевичу недооцінку його великого сучасника, а й намагався розширити «трійцю» іменами Ципріяна Норвіда і Станіслава Виспянського». На думку Сергія Яковенка, «недооцінення творчості Словацького (що відбувалося водночас із примаризацією статусу Міцкевича і Красінського) було в очах модерністів великим боргом перед справедливістю».
Юліуша Словацького багато що об’єднувало з модерністами, не лише спадкоємність і безперервність національної традиції, а й типологічна спорідненість філософії та поетики літературного твору. На думку Ігнація Матушевського, Словацький «є романтиком радикальним, настільки радикальним, що наближався, під багатьма оглядами, до кордонів модернізму». Уже згаданий Станіслав Бжозовський наголошував: «Вірю – отже, дію, – це позиція Міцкевича. Позицію Словацького можна звести до подяки: дякую, Тобі, Господи, що бачу».
Польські модерністи реабілітували Юліуша Словацького, причому такого, якого потребували, щоб обґрунтувати нову концепцію творчості й філософії, вкоренити її в національну традицію й міфологізувати. Містичний автор «Короля-Духа» став для лідера «Молодої Польщі» Станіслава Пшибишевського патроном і духовним покровителем, до його творів він не раз звертався у своїх працях, зокрема в маніфесті «Експресіонізм Словацький і ”Генезис із Духа”», написав «Апострофу до Короля-Духа на порозі нового століття. Пам’яті Юліуша Словацького». «Основні типологічні збіги у світогляді обох митців –це ідейна спорідненість генезійської теорії Словацького й теорії «голої душі» Пшибишевського» (Сергій Яковенко).
У листі до редактора петербурзького журналу «Жизнь» Володимира Поссе від 21 грудня 1900 року Леся Українка писала: «З огляду на те, що в «Жизни», мабуть, охоче поміщаються переклади з новітніх польських авторів, я зважилася послати Вам тепер один переклад невеликої , але дуже типової речі Ст.Пшибишевского, шефа краківської модерни, що – можливо, вона вам видасться цікавою. Переклад зроблений не мною, але під моєю редакцією і, як бачите, з моєю приміткою. Якщо ця поема Вам годиться, то, може бути, Ви знайдете зручним помістити її при моїй статті, в якій, між іншим, трактується і про Пшибишевського? Шкодую, що не могла послати цього перекладу разом зі статтею, та не хотілося мені ще більше відставати від неї заради цього».
Переклад має редакторські правки, зроблені рукою поетеси, та її примітку до заголовка: «Ця назва має відношення до відомої поеми Юлія Словацького під назвою «Король-Дух» (Król-Duch), в якій відбилася ідеалістична теорія про почергове покликання різних рас і народів до виконання призначень Духа – Ідеї; на цій теорії, між іншим, ґрунтувалися свого часу і слов’янофіли, що потім відокремлений від них напрямок Герцена, а тепер ґгрунтуються італійські мессіяністи начебто д’Аннунціо. Зовнішнім чином справжня поема Пшибишевського приурочена до п’ятдесятирічної річниці смерті Словацького, яка припала на 1899 року. Л.У.»
Леся Українка слушно вловила, що в «Апострофі Королю-Духу» міститься маніфест сучасного модернізму, уявлюваний групою «Молода Польща»:
«Всемогутній Дух-Геній! Іди, Великий і самотній, із тихою і переможною величчю тих, які здійснюють одвічне призначення, із страшною і королівською величчю тих, які тримають ключі від найвищих таємниць. Світло, Бог, Природа завершують у Тобі власну загадку і таємниці твоїх доль. У Тобі приховані причини, розум і суть існування» (Тут і далі переклад мій, подано у скороченні. – Авт.).
З минулого польського романтизму залишилися тепер головним чином твори Словацького. Тепер автор «Короля-Духа», цієї «епопеї надлюдини», ніби народився знову:
«Щедрими руками Ти розкидав перли, золото та дорогоцінні камені навколо себе, а натовп звивався і клубився біля ніг Твоїх; хапав, рвав і розтягував для себе те, що Ти щедро розсипав від надлишку і пишності свого багатства.
З високих скель Ти кидав у глибину океану чарівні коштовності для того, щоб тішитися їх звуком, коли вони падають на скелясте дно, – а натовп кидався в бездонні вири, щоб відшукати їх. Твої коштовні скарби для Тебе були забавою розбещеної дитини.
Ти розстеляв над собою золоті веселки, щоб їх сяйвом напоїти свої спраглі краси очі, – а натовп з дикими стрибками і зусиллями підстрибував, щоб зірвати Твою золоту іграшку, роздерти на шматки Твої золоті веселки.
Тобі здавалося, що вони терзають один одного і б’ються через Твої перли, щоб тішитися їх розкішшю, як Ти тішився нею, – що вони збирають Твої коштовності, щоб впиватися їх блиском, а веселки Твої розривають на ниті, щоб насититися їх променистою благодаттю.
О, ні! Вони заклопотано ховали в жадібні скрині і комори Твої багатства, а те, що для Тебе служило іграшкою, забавою в тяжкі хвилини, – для них стало прибутковим майном.
Твоїми перлами вони прикрасили своє брудне лахміття. Твоє золото і коштовності розплавили і перекували на круглі бляхи, і навіть з обривків Твоїх золотих веселок вони випряли нитки і розшили ними свої жебрацькі лахи.
Ти йшов по темній пустелі. Небо зловісною загрозою нависло над Твоєю головою; пекельна буря охопила Тебе, терзала і рвала; хмари дрібного каменю сипалися Тобі в очі і кривавили їх; Ти брів по розпеченому піску; жодне сяйво зорі не говорило Тобі: «туди дорога». Помішаний від болю Ти йшов у розпачі, а коли падав, – якась розлючена рука стьобала Тебе і вила Тобі у слід:
– Іди далі! – далі! бо так хоче твоє призначення…
І зненавидів натовп свого Короля-Духа. Він зненавидів його за те, що із його крові він висмоктував для себе відраду; за те, що із злодіянь і шаленств свого Короля-Духа натовп вміє вичавити для себе джерело забуття і умиротворення; за те, що він мислить його думкою, дивиться його очима; за те, що він розв’язав для нього найзаплутаніші загадки, а з-під товстого шару цвілі витягнув приховані письмена; за те, нарешті, що прорубував дороги крізь непрохідні хащі, а в темних печерах вказував їй зачаровані скарби. І все-таки Король-Дух продовжував свій страшний шлях, пройшов усю пустелю, серед вихорів, які засипають каравани, і досяг оазису і живильного джерела. Цього вже не міг перенести натовп і вибухнув прокльонами:
«– Так! Ти у змові зі злими силами!.
Ти знищив усе, що ставало перепоною на шляху Твоєї Королівської ходи, топтав людей, які насипали перед Тобою палісади і вали, розкидав свої багатства щедрою і великодушною рукою.
Ти – злочинець!
Ти спустився в темні могили, блукав по галереях і склепах священних храмів, ламав печаті таємничих містерій, заглиблювався в суть речей, які заборонено споглядати людському оку, не визнавав ніякої святині, ніякої влади, ніякого могутності, крім своєї власної.
Ти – святотатець!»
І Ти, нещасний, йшов, пробирався, грузнув усе глибше і глибше. Громи проклять, ганьби, наклепів падали на Твою голову.
І Ти, великий, могутній, сильний, відчував себе малим і низьким настільки, що хотів сховатися під землею.
І Ти, незрозумілий, відчував біль і сором настільки, що пристрасно хотів би виплюнути свою душу. І Ти, безневинний і невинний, тягнув на собі тягар такої провини, що згинався вдвоє під вагою хреста, більшого, ніж той, якого ніс на Гору Смерті Син Людський. І все-таки Ти йшов – куди? На яку муку? З’а якою спокутою?
Не питай себе. Йди далі. Знищуй і твори. Відроджуйся і вбивай. Здійснюй злочини, щоб освятити нову доброчесність. Іди, помазаник темних доль і приречення, йди, куди Тебе веде рука невідомого Бога. Іди, одягнений хмарою, серед бур і ураганів, йди серед прокльонів і завивань натовпу.
– Проклятий пророк! Світлоносець – дух мороку, Святий – злочинець!
Всемогутній Дух-Геній! Іди, Великий та Одинокий, з тихою і переможною величчю тих, які здійснюють предвічне призначення, зі страшною і королівською величчю тих, які тримають ключі від найвищих таємниць!..»
Юліуш Словацький став предметом особливого культу польських модерністів, його містична епопея «Король-Дух» сприймалася як щойно написана, його художні засоби хай незрозумілі, але у них помітне стихійне тяжіння до символізму. Бурхливий дух поета, з його повстаннями проти неба, з його кришталевим палацом мрій, презирством до натовпу, закоханістю в анархічні натури, з його диявольським болючим сумнівом, посяганням на нескінченність, нелюдським прагненням пізнати Таємницю,– стають предметом особливого культу польських модерністів. Його творчість стала прообразом польського модернізму.

.

                             Листівка

Леся Українка

Станіслав Пшибишевський

Олександр Астаф’єв, м.Київ.