У літературі наших сусідів низка письменників (Міхал Чайковський, Генрик Жевуський та ін.) схилялася до того, що для мистецтва більш важливе емоційно-особисте й оціночно-орієнтаційне, а не об’єктивно-пізнавальне значення твору. Тут найбільших успіхів досяг Юліуш Словацький: не «справжність» дій і обставин, не встановлення фактів доби гайдамаччини стали для нього пріоритетом, а висока правда людських стосунків представників українського та польського народів, їхніх радощів і страждань, трагедій і поразок, він зумів найглибше проникнутися тим, як їм жити у мирі, як будуватиме своє майбутнє.
Євгена Рихлик у розвідці «Сава Чалий і Сава Цалинський у польській літературі» аналізує народні пісні про Саву, поширені в ХІХ ст. в Україні та Польщі. Він звертає увагу на те, що ще до перших обробок сюжету про Саву в українській та польській літературі в народній пам’яті побутували різні варіанти пісень про цього героя, вони увійшли, зокрема, до збірників «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народне песни» (1834) Михайла Максимовича, «Pieśni polskie i ruskie ludu Galicyjskiego» Вацлава з Олеська (Залеського) (1833), «Запорожской старины» (1833-1834) Ізмаїла Срезневського, «Pieśni ludu Bialo-Chrobatów. Mazurów i Rusi znad Bugu» (1836) Казімєжа Владислава Вуйціцького, ««Pieśni ludu polskiego» (1842) Оскара Кольберга, «Старосветский бандуриста» (1860) Миколи Закревського, п’ятого тому «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (1874) Павла Чубинського, «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878) Якова Головацького та ін.
Попри всю варіативність цих пісень Євген Рихлик звертає увагу, що в них простежуються певні спільні риси. Йдеться насамперед про «віршовий розмір пісні: це є чотирирядкова строфа з кількістю складів 8+6+8+6 і з римою a. b. c. b. В основі цей розмір мають усі варіанти, хоч у деяких строфах окремих варіантів він нібито попсований (у Максимовича 1834 р. і у Чубинського дві строфи мають 8+6+10+6; 9+6+10; у Головацького, 723 одна строфа має 9+6+9+6; 600 – одна строфа 8+7+8+7; можна думати, що ці відміни з’явилися лише внаслідок неточності записувачів. Щодо кількості строф, то маємо звичайно велику різноманітність: Максимович 1827 р. має 21 строфу, Залеський – 31, Максимович 1834 р. – 51, Закревський – 47, Головацький – 31; 12; Кольберг – 22, 32 і т.д.» (Рихлик Є. Сава Чалий і Сава Цалинський у польській літературі // Радишевський Р. Українська полоністика: проблеми, школи, сильветки. К., 2010, с.158).
Окремо від пісень слід розглядати вступ про старого Чалого, у більшості пісенних текстів його немає, а в деяких якщо і є, то дуже скорочений. Його складено пізніше, коли навколо імені Сави уже склалися легенди та перекази про нього як про «характерника», якого звичайним способом годі перемогти.
З польських пісень про Саву Євген Рихлик розглядає в основному ті варіанти, які вміщені в збірниках «Pieśni ludu Bialo-Chrobatów. Mazurów i Rusi znad Bugu» (1836) Казімєжа Владислава Вуйціцького, «Starodawne dumy i pieśni» (1877), «Pieśni ludu…» (1892) Зіґмунта Ґлоґера.
Польські пісні зберегли чимало пунктів основної епічної схеми пісні про Саву, але в окремих деталях, у мотивації окремих положень вони відрізняються від них. Євген Рихлик аналізує найтиповіші мотиви польських пісень у порівнянні з українськими.
1. Обід у Немирові. У варіантах Зіґмунта Ґлоґера цей мотив є, як і в українських, де географія часто перекручена: замість Немирова маємо «в Нерові», «в Миру» (Яків Головацький), «в Меренові», «в Нумерові» (Оскар Кольберг); або ж соціальне становище господаря зазначене по-різному: замість «у пана» або «в Ляхів» Сава був нібито «в царя» (Борис Бистров), або навіть «у попа» (Яків Головацький). Але особливого значення цей мотив у польських текстах не має, ці варіанти не підкреслюють, як в українських версіях, питання зради й переходу Сави від гайдамаків до поляків.
2. Повернення додому. Польські тексти затушковують трагічний тон пісні, як це ми бачили в українських варіантах, де Сава, повертаючись до рідної хати, «чогось зажурився» («Стоїть явір над водою, верхом похилився: / Їде Сава додомоньку, чогось зажурився») або передбачає якусь біду («Да чомусь мені, милі браття, мед-вино не п’ється, / Гдесь на мене, молодого, бідонька кладеться»), або згадує свою долю «Ой ти доле, каже, доле, щербатая доле», як у записах Михайла Максимовича та Павла Чубинського. У польських піснях трагічна ситуація зведена здебільшого до звичайної сімейно-побутової сцени: Сава сумує, що залишив удома жінку, тому й поспішає до неї («Stoi jawor nad wodą schylony, / A Pan Sawa spieszy siędo żоny»).
Опис його настрою й подорожі дослівно збігається із сюжетом ліричної польської народної пісні.
Напр., пісня зі збірки Казімєжа Владислава Вуйціцького:
Jedzie Sawa na koniu cugle rozpuściwszy,
I smucił się Sawa, żonkę opuściwszy,
Oj! Jedzie, jedzie, przez zieloną dąbrowę,
Rozpuściwszy cugle, rozpuścił złote,
Konikowi na głowę.
Oj nie żal mi tych złotych cugli, com je rozpuścił,
Jeno mnie żal mojej żonki, com ja marnie opuścił.
І наведемо ліричну пісню зі збірки «Pieśni ludu…» Зіґмунта Ґлоґера:
Jedzie Jasieńko, jedzie nadobny
Przez zieloną dąbrowę,
Rozpuścił piórka, rozpuścił złote,
Konikowi na głowę.
Nie tak-ci mi żal tych złotych piórek,
Com je na wiatr rozpuścił,
Jak mi żal ciebie dziewczyno moja,
Com cię marnie opuścił.
3. Домашнє середовище схарактеризоване тим, що «pani syna urodziła», відповідно до цього польська пісня додає слова, яких нема в українських варіантах («Usiał Sawa za stołem, / Pije z żonką miód społem»).
4. Сімейна ідилія в Савиній хаті зберігається в усіх польських варіантах. Савиха колише дитину і співає:
Люля-же, люляй, вродливий синочку,
Най сі лягну, най спочину, зложу головочку.
У польських варіантах зміст цієї пісні зовсім інший:
Kołysz się , kołysz, kolеbeczko z lipki,
Nie pójdę ja tamój,
Gdzie brząkają skrzypki.
Kołysz się , kołysz, kolebko lipowa,
Niechże cię, mój synu, Bóg w zdrowia uchowa.
Джерело цих відмінностей треба шукати в польських колискових піснях. Напр.:
Kołysz się , kołysz, kołysko lipowa,
Niechże cie, Zosieńko, Pan Jezus uchowa.
Або:
Kołysz się , kołysz, kolеbeczko z lipki,
A ja sobie pode, kieni grajo skrzypki.
Kołys mi się , kołys, kołyseko z łyka.
A ja sobie pode, kieni gra muzyka.
На думку Євгена Рихлика, запозичений «з української історичної пісні мотив на польському ґрунті стилізується згідно з місцевим матеріалом» (Там же, с.163).
5. Посилання до пивниці. В українських піснях найчастіше Сава посилає хлопця, джуру, іноді дівку. Наказ повторюється тричі (епічне число) – принести горілки, пива, меду, тільки у варіанті Вацлава з Олеська (Залеського) замість пива – вина. У польських текстах Сава посилає хлопця лише один раз – по вино.
6. Напад. В українських варіантах це здебільшого напад гайдамаків, у низці варіантів (Михайло Максимович, Борис Бистров, Микола Костомаров) названо дійсну історичну особу – Гнатка Голого з кравчиною. В інших текстах – нападають гайдамаки, козаки, козацька старшина. У Михайла Максимовича разом із Гнатком згадано якогось Микитку. У деяких пізніших варіантах основна мета нападу не зазначена чітко і яскраво, хоча Сава знає, що гайдамаки приїхали його молодого «з світоньку згубити», вони йому про це самі одверто кажуть: «Ой було-б тобі, пане Саво, гард не руйнувати» (у Михайла Максимовича), або: «Ой не було, пане Саво, церков рабувати» – у варіанті Вацлава з Олеська (Залеського). У польських варіантах панує схематичність, нападають «kozaki Ukraińcy» або просто «Ukraińcy», не названо жодних імен і не з’ясовано причин нападу (очевидно, щоб пограбувати Савин дім).
7. Запитання, напр.: «А де-ж твої, пане Саво, сукні, едамашки, / Що ти нажив, вражий сину, з козацької ласки?». Воно як нагадування Саві про його грабіжницькі вчинки проти козаків, хоча замість «сукні, едамашки» у варіантах зустрінемо сукні гайдамацькі, битії таляри, китайки, атласи, великая (козацькая) зброя, воронії коні, кованії (мальованії) вози, молодая жінка, дрібненькії діти, піняжки, червінці, червоні дукати, воли голубенькі і т.д. Ще Вацлав з Олеська (Залеський) зауважив, що деякі з цих питань у пісню про Саву перенесено з пісні про Нечая. До численних варіацій польські пісні додають ще «złotolite żupany i pasy».
8. Спроба Сави оборонитися і смерть. Майже всі українські варіанти зберігають епічний паралелізм: «Ой кинеться да пан Сава до ясного меча… Ой кинеться да пан Сава до ясної зброї…». Як і в українських піснях, у польських Сава двічі пробує оборонитися: по-перше, у нього віднімають шаблю, по-друге: «Kozak szablą w głowę ciął. / Krew mu z głowy pociekła».
9. Доля Савихи. В українських варіантах «Савиха молодая віком утікала» й закликала челядоньку (кухарку, вірну слугу) рятувати дитину. Пізніше до цих мотивів додався ще один: «Не боїться козаченько ні грому, ні тучі: / Хорошенько в кобзу грає, до Савихи йдучи». У польських піснях «A Sawicha młoda okienkiem uciekła», взявши з собою дитину. Деякі мотиви до пісні про Саву перейшли з пісні про Нечая (горювання Сави). Згодом, у контексті українських переказів про зраду Савихи поширився образ «зрадливої української совочки», характерний для галицьких варіантів української пісні та польської версії зі збірки Казімєжа Владислава Вуйціцького: «Przyleciała sówka młoda niedorosła, / I śmiertelne zgiełko dla Sawy przyniosła». Цю «версію утворили без сумніву пізніше, очевидно на польському ґрунті» (Там же, с.164).
Є чимало переспівів та стилізацій пісень про Саву: напр., вірші Августа Бєловського «Sawa», надрукованому у львівському альманасі «Ziewonia» (1834). На думку Стефана Здзярського, в основу цього тексту ліг варіант пісні зі збірника «Малороссийские песни» (1827) Михайла Максимовича. До цього ряду належить «Duma o Sawie Czałym kozaku. Ze szkicu małoruskiego», опублікована в альманасі «Bojan» (Вільно, 1838, ч.1), у якій спотворено зміст народної пісні і зроблено із Сави гультяя, п’яницю, злочинця-зрадника, що за золото, платню від ворогів, розкішне життя безсоромно продає своїх братів козаків, свою Україну. Зовсім іншого типу поема Вікторина Зелінського «Ataman Sawa. Duma ukraińska», опублікована у часописі «Tygodnik Ilustrowany», 1902, t.44. Вона змальовує зраду Савихи («Biada temu kto w kochanie / Wierzy sercem ślepy»), вона зраджує Саву з молодим гайдамацьким сотником; а гайдамацький сотник після цього зраджує Савиху і віддає її та її чоловіка на смерть, бо «zdradę zdrada płaci».
Польську варіацію на тему зради Сави Чалого подано в історичній повісті Равіти (Францішека Равіти-Гавронського) «Na Kresach» (1886), яка змальовує бурхливі події гайдамаччини 1730-х років. Народну пісню про Саву автор повісті доволі відчутно доповнив своєю фантазією, напр., увів епізод кохання вигаданого шляхтича Цалинського та Савиної дружини Гелени, що не має жодних підстав ані в історії, ані в легендарно-пісенній традиції, як і те, що Савина жінка була польською шляхтянкою з роду Гротковських, або хрестини малого Сави, який є, за фабулою повісті, сином Цалинського, дарма що зраджений Сава вважає його за свого і т.д.
Особливої популярності серед поляків набув символічний образ Сави – українсько-польського героя, що життя своє віддав за спільну польсько-українську справу – вільну Річ Посполиту, до нього зверталися багато польських письменників, серед них – Міхал Чайковський, Генрик Жевуський і Юліуш Словацький.
Міхал Чайковський у своєму першому великому творі «Wernyhora. Wieszcz Ukraiński» (Париж, 1838) змальовує гайдамаччину та уманський погром 1768 року. Сава постає тут як один із учасників бурхливих подій Барської конфедерації, проте із 255 сторінок повісті йому присвячено лише п’ять. Із літератури про Саву-конфедерата письменнику були відомі лише мемуари Ріліюра, про це він зазначає у примітках до повісті. Міхал Чайковський поставив собі за мету змалювати, що гайдамаччина – це не народний рух, а заворушення, спричинене провокаціями російської імператриці Катерини ІІ та православного духовенства. Сава у нього – запорожець, курінний отаман, широка «козацька душа». Він – «вояка і гуляка», мало думає про завтрашній день, тішиться з гри на бандурі та козацьких танців, дуже охочий до жіноцтва. Хоч у нього і є жінка (Мотря), на хуторі він утримує цілий гарем дівчат. Повістяр, звісно, знає, що закони Запоріжжя не дозволяли мати жінок, тому свідомо малює свого героя порушником цих законів. Але разом з тим Сава приятелює з польською шляхтою, приймає в себе за столом «панів-ляхів», радиться з ними. Він серед них – своя людина, щиро відданий інтересам матері-Польщі, найвища радість для нього – боротися з її ворогами-москалями.
Генрик Жевуський зажив собі слави серед читачів завдяки роману «Pamiętniki Seweryna Soplicy» (Париж, 1839). Постать Сави у творі також показана епізодично, але її символічне значення висунуте на перший план: через неї автор ілюструє тезу, що гордість давньої шляхти мала в основі своїй не походження, а заслуги перед батьківщиною, а їх міг мати шляхтич, магнат чи навіть хлоп. В образі Сави підкреслено його «низьке козацько-хлопське походження» і, в той же час, відвагу, патріотизм, самовіддане служіння інтересам Польщі.
Юліуш Словацький до теми Барської конфедерації звернувся у поемі «Beniowski». Твору поет не завершив, встиг скласти 10 написаних октавою пісень і різних фрагментів. Над ним він працював у 1840-1846 роках, 1-5 пісні були видані в Ліпську в 1841 р., 6-10 пісні, а також фрагменти, віднайдені після 1852 року, вміщені в другому томі «Pism pośmiertnych» (Львів, 1866), а цілісний твір реконструював Юліуш Клейнер у краківському виданні творів письменника 1921 року.
Сава виступає у перших п’яти піснях поеми, двічі автор стверджує у другій пісні, що «Sawa, ogromny skarb dla pisoryma», а в «Pieśni VIII» уточнює: «Sawa może zając długie ksęgi». Сава у сюжеті присутній епізодично, для автора важливо, що він «Pół kozak a pół szlachcic», таку ж характеристику він повторює у восьмій пісні. Він описує життя героя у степу («Była to grota podziemna, stepowa… / Tam młody Sawa żył pśród burzanów, / Z nim koń, pies wierny i kilka baranów»). До нього приїжджають козаки із Запоріжжя, посланці гетьмана Козирі, вони вважають його за свою людину і намагаються переконати його покинути поляків і перейти на бік козаків, за що йому обіцяють гетьманську булаву: «Z mohiły na mibilu – taj zalecosz / Aż na hetmanstwo! – Ej podumaj Sawo!». Але Сава – людина честі, «Nie chciał ić і rzezać pany», він самовіддано бореться з гайдамаками («Sawa… się biuje z chłopami na moście») і взагалі віддано служить Польщі («Lecz Sawa, który duszę miał do dania / I chętnieby ją dał za kraj kochany»). Щоправда, він при цьому переслідує і деякі корисливі цілі: «Chciał ja się mieczem wyrąbąć na panka». На думку Євгена Рихлика, дуже важливим є для подальшого розвитку образу Сави у Словацького є його порівняння з архангелом Михайлом, патроном України:
Potem na konia wskoczył Sawa rześko…
A był pod nieba otchłanią niebieską
Jako archanioł Michał, Ukrainy
Patron…
Бачимо, що вже у поемі «Beniowski» поет задумав образ Сави як символ України, щоправда автор не встиг викінчити своєї «Барської Іліади» і залишив нам духовний спадок у вигляді мало зв’язаних між собою фрагментів, тому образ Сави також залишився незавершеним. Остаточно він його оформив в одному із кращих своїх драматичних творів – «Sen srebrny Salomei» (1844), де з-поміж інших барських лицарів оживе і Сава, образ якого – цілком викінчений і завершений, насичений глибоким для польської національної ідеї змістом. Сава символізує тут кращі елементи українського козацтва, а приєднати його до Польщі має його кохана – княжня Вишневецька, його кохана, їхнє єднання у кінці фабули символізує єднання кращих елементів козацтва із шляхетсько-польськими елементами.
Дія відбувається під час повстання гайдамаків. Їхній ватажок Семенко (власне Тименко) ставить перед повстанцями велике завдання: визволити Україну, здобути їй незалежність. Натхненний кобзар Вернигора готує Саву на гетьмана незалежної України і через те ховає документи про шляхетське походження героя (а княжна Вишневецька ставить Саві умову –довести, що він з роджу шляхтич, тоді вона вийде за нього заміж і він зможе цілком перейти до польського шляхетського табору). Повстання не вдалося, з перемогою шляхти зазнає краху українська ідея:
Ach! Ukrainy nie będzie!
Bo ją ludzie ci na mieczach rozniosą!
…Ach koniec Ukrainie!
Bo się sztandar szlachecki na kurganach rozwinie!
Але разом з Україною гине і Польща. Вернигора, який символізує дух України, виражає переконання, що «trup panów» оживе, і Польща відновиться тоді, коли дух українського люду знову вийде з могил. Вернигора, передаючи Саві документи, благословляє його на воскресіння Польщі й України, які мають жити в згоді, хоч знає, що це буде не скоро. Ось чому Вернигора, який уособлює дух України, не проклинає поляків, які придушили гайдамацьке повстання і спробу козаків здобути незалежність, він вірить у щасливе майбутнє.
Звісно, Юліуш Словацький відступив і від історичних подій, і від пісенно-легендарної традиції. Єдине, чим він скористався, це образом Сави, який уже став вічним: Сава як польський патріот козацького походження, суворий ворог і гнобитель гайдамаків. Можна вести мову лише про певну ізоморфність поеми до реальної дійсності, насправді ж у ній велику роль відіграє фантазія автора: вигадано шляхетські документи, вигадано перспективу здобути гетьманську булаву – вони не мають реального ґрунту під собою. Важко говорити про характер Сави як внутрішній образ, наділений комплексом відносно стійких психологічних властивостей, він опоетизований, це «człowiek honorowy», в якому однак змагаються різні елементи («Człowiek z iroistej osoby, / Z Lacha, z kozaka i z czarta»). Жорстока розправа гайдамаків над сім’єю пана Грущинського викликає в нього обурення і завдає сорому за його козацьку кров. Він звертається до Польщі («Ojczyzno moja! O złota / Ojczyzno moja kochana») і присягається вигнати з себе козацьку кров, перейшовши на бік поляків («Lecz to wotum nie śród gości, / Nie przed szlachtą, przy kielichu, Zrobił ja, ale po cichu»). Деякі натяки на історичні події із життя Сави Цалинського у творі, звісно, є:
Puławskich broniąc odwrotu,
Ranny, w kołysce żydowskiej,
W chmurze świhzczacego śrzołu,
Śród dwóch rumaków wiążący…
Окрім Сави у драмі задіяний ще один персонаж – Семенко (Тименко). На відміну від Сави, він персоніфікує не шляхетські, а народні верстви українського козацтва. Євген Рихлик у згаданій розвідці наголошує: «Образ Сави в драмі Словацького є найвищий щабель у процесі художньо-поетичного використання історично-пісенного українського мотиву в польському письменстві» (с.178).
Сюжет української народної пісні про Саву Чалого має в собі багато драматичних моментів, що сприяли її поширенню в народі й літературному використанню. Українська історична пісня входить до кола польської пісенності, залежна від її поетики, польські пісні про Саву більше схематизовані, в них стертий історичний і місцевий колорит, акцентовано на драматизмі.
Усі польські літературні опрацювання сюжету про Саву насичені певним ідеологічним змістом, польські письменники, якими б різними вони не були, виступають патріотично-національно екзальтованими, що має свої історичні причини і що особливо виявилося в епоху польських повстань 1831-1863 рр.
За винятком хіба що Адама Пенькевича, всі польські автори із симпатією ставляться до Сави Чалого-батька і до тієї основної дії, що її опрацьовує українська народна пісня. Для них учинок Сави не зрада, а наслідок його політичної прозірливості – «zmysłu politycznego», польські історики, на взірець Францішека Равіти-Гавронського, вихваляють Саву за те, що в його вчинках виявився певний протест проти безнастанних гайдамацьких заворушень, за те, що Сава став на бік влади і боровся з українським розбишацтвом.
Польським письменникам імпонувало те, що Савина діяльність була скерована на допомогу Польщі у приборкуванні її ворогів. Особисті ж і корисливі мотиви цієї діяльності в їхньому освітленні зникають. Тільки Равіта у своїй повісті розшифрував цей бік справи, що перегукується з українськими народними піснями: Сава перейшов на бік поляків, щоб «здобути собі славу», «паном з панами зажити», «з козацької ласки наживатися». У повісті Равіти підкреслено також, що польська шляхта й шляхетська влада свідомо використала ці бажання для своєї хитрої політичної комбінації. Інші польські літературні твори воліють про ці особистісні мотиви Савиної діяльності не говорити.
Адам Пенькевич у своїх варіаціях також прагне залагодити пекуче польсько-українське питання, акцентуючи на сентиментально-ідеалістській чесності, єднанні братніх слов’янських народів, братерській згоді. Справжніх причин польсько-українських розходжень він, як і інші польські письменники, розуміти не хоче. Це ж стосується і представників «української школи» в польському романтизмі, які сюжети про Саву почали опрацьовувати тоді, коли ця школа уже виробила свою поетику, методи, образи, лексику тощо.
На літературному оформленні теми про Саву Цалинського відбилася плутанина у стосунках між Савою Чалим та Савою Цалинським, нез’ясованість обставин їхнього життя й діяльності. Тут часто одного Саву наближали до іншого, ототожнювали їх. «Цьому допомагала певна аналогія їх становища: Сава Чалий, перейшовши до поляків і ведучи боротьбу з гайдамаками-українцями, символізував єдність інтересів українців і поляків; так само й Сава Цалинський поклав життя за інтереси Речи Посполитої, сам бувши родом українець» (Рихлик Є., с.178).
Уявлення про Саву-батька часто непомітно впливає на змалювання Сави-сина: деякі риси, властиві гайдамаці Чалому, перенесені на спольщеного «шляхтича» Цалинського. Їх ототожнюють через незнання того, що це дві різні постаті, або ж несвідомого впливу думки про козацько-гайдамацьке походження Сави, яке й відрізняло його від іншої польської шляхти.
На думку Євгена Рихлика, мотив про Саву Чалого й Саву Цалинського дуже плідний у польській поезії, він пройшов тривалий шлях еволюції від простих перекладів і примітивних переробок народної пісні, через низку різноманітних варіацій до мистецьки витриманого художнього образу Сави як символу певної національно-патріотичної ідеї в творах Юліуша Словацького.
У різномінтних варіаціях на тему Сави польська література намагалася висловити певні політично-національні інтенції: образи гайдамаки Сави Чалого й барського конфедерата Сави Цалинського однаково є художніми символами єднання двох націй – польської та української, як собі уявляла і бажала цього певна суспільна група, що ці образи творила й ними користувалася. У літературі наших сусідів низка письменників (Міхал Чайковський, Генрик Жевуський та ін.) схилялася до того, що для мистецтва більш важливе емоційно-особисте й оціночно-орієнтаційне, а не об’єктивно-пізнавальне значення твору. Тут найбільших успіхів досяг Юліуш Словацький: не «справжність» дій і обставин, не встановлення фактів доби гайдамаччини стали для нього пріоритетом, а висока правда людських стосунків представників українського та польського народів, їхніх радощів і страждань, трагедій і поразок, він зумів найглибше проникнутися тим, як їм жити у мирі, як будуватиме своє майбутнє.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.