5 років тому відійшла у кращі світи багатостраждальна жінка, героїня фільму «Три колоски», колишній в’язень Чортківської тюрми Деменчук Катерина Степанівна (з дому Онищак).
Їй, типовій українській жінці, довелося жити на найкрутіших віражах історії, у кількох країнах, і пройти, супроводжуваній стражданням, важкий шлях від природи та космосу до Царства Божого.
Катерина народилася 16 квітня 1928 року у селі Демброва Любачівського повіту Підкарпатського (а тоді ще Львівського) воєводства, тепер – Польща. Батько, Степан Онищак (1902-1982)– українець, був простим хліборобом, мати Ганна – дому Млодзінська (1905-1988), полячка, донька війта цього села, була домогосподаркою. У 1938-1942 Катерина навчалася в польській початковій школі, яку закінчила з похвальною грамотою. До останньої миті свого життя згадувала поіменно своїх учителів – Катерину Аргасінську і її чоловіка Едмунта, однокласників, Болєка Курнагу, Владислава Михальця, Яся Кутербаха, Ганну Мозіль, Катерину Білецьку, Ганну Гнатишин, Лайку Ябрум і Фрейду Янкель. Шкодувала, двох останніх, єврейок, у 1941 році розстріляли німецькі нацисти. Читала напам’ять вірші Адама Міцкевича і Юліуша Словацького. Нарікала, що через війну не змогла закінчити середньої школи в Любачеві.
Переповідала топографію села: за 5-6 кілометрів за Любачевом, у напрямку до сіл Лукавець і Великі Очі розташовувалося їхнє село Демброва: перша вулиця справа, називался Курнаги, тут жили поляки, біля 30 хат, далі – Михальці, 9 хат, зліва – вулиця Мудрих (12 хат), ще далі – Васів (від прізвища Васьо), 15 хат. Поіменно згадувала всіх мешканців, працівників гміни, клубу і школи, настоятеля церкви.
У лютому-березні 1945 року всю українсько-польську родину Онищаків – Степана Онищака (його рідну сестру Єву, братів Дмитра, Михайла, Івана) і Ганни Онищак (її братів Петра і Якуба, сестер Юлію і Пелагію) російські війська вигнали із села, вони вже ніколи не змогли разом зібратися за родинним столом, засвідчити одне одному духовну близькість і любов: одні опинилися у Німеччині, інші у Франції, ще інші у Польші, але уже в різних містах і селах.
Степана Онищака з дружиною Ганною і шістьма дітьми (Катерина – 1928, найстарша; окрім неї – Михайло, 1930-1985; Марія, 1930-2015; Єва, 1936; Дмитро, 1939-1992), Іван 1943-2013) переселили до села Вовківці. Тут, у Вовківцях, народився наймолодший брат Катерини – Василь (1946-2012).
Згадувала родини, які разом з ними були депортовані до Вовковець: сім’ї Василя Приведи, Василя Злонкевича, Андрія Кінчила, Івана Сидора, Дмитра Леонтовича, Федора Кузика, Катерини Козій, Івана Вороного, Семена Соколовського, Михайла Лижника, Івана Галущака, Івана Хіти, Василя Гамівки, Івана Маслянки, Івана Бундза, Івана Сисака та ін. З цієї польської еміграції вже майже нікого не залишилося в живих: прощалися з нею їхні діти і внуки.
Працювала ланковою у колгоспі. У 1949 році за збирання колосків на колгоспному полі Катерину Онищак заарештували і засудили на 8 років. Покарання відбувала спершу у Чортківській тюрмі, а потім у Свердловській області, де працювала на лісозаводі. Це ж про неї син, відомий письменник Олександр Астаф’єв, писав:
Десять років на лісовалі,
з пилою у руці,
скільки дерев упало –
зашелестіло папером,
та забракло його
навіть для листа до родини,
щоб сказати єдине:
«Я міцніша за дерево».
Хотілося їсти – і їла сніг,
гризла траву,
замерзлу з опилками,
а додому вернулася –
згадала сніг
і траву, замерзлу з опилками.
І заплакала з горя,
і плакало немовля в сповитку,
і плакала вся родина,
і сльози трояндами ставали.
Згодом її відправили на примусові роботи на мис Лазарєва Хабаровського краю, нині Російська Федерація. В’язні утілювали в життя один із «грандіозних» сталінських проектів – будівництво тунелю через Нівельську затоку, де за різними підрахунками загинуло від 100 000 до 600 000 осіб. Тут вийшла заміж за в’язня – Григорія Астаф’єва, талановитого російського музиканта, тут народився син Олександр. Після смерті Сталіна оголосили амністію і вони з чоловіком вирішили переїхати в Україну. 13 червня 1953 року, під час переїзду пароплавом «Микола Гоголь» від Богородського до Хабаровська, біля поселення Застрєлкіно її чоловіка вбили вуркагани – вдарили ножем і викинули за борт пароплава.
До села Вовківці повернулася з дев’ятимісячним сином Олександром. Тут працювала на залізниці. У 1956 році вийшла заміж за Олексу Деменчука, колишнього члена ОУН, засудженого на 20 років таборів. Він щойно повернувся з Норильська, де відбував покарання на шахтах. У 1958 році народилася донька Надія.
Все життя працювала на фермі (є в Олександра такі рядки: «А день, мов згорток манускрипту, / ще снить пустелей килимами, / бичачі голови Єгипту / стоять в дозорі коло мами»). Біля цих «бичачих голів» збігло майже 40 років.
12 березня 1989 року помер, зломлений каторгою, її чоловік Олекса Деменчук. Його поховали на сільському цвинтарі і біля нього залишили місце для неї. Вона повторювала відтоді (цитую за віршем Олександра «На цвинтарі»):
«Боже, порятуй нас від розлуки
і в земному світі, і в небесних обителях.
Хочу, щоб із чоловіком
мене поруч похоронили –
Яке блаженство лежати по сусідству в могилі!»
Тепер вони лежать разом, щодня сонце нахиляється над ними, щоб наповнити любов’ю чашу їхнього недожитого на землі життя. Осінь в’їжджає в сині ворота, птахи співають сівши на віти. Судомно малює олівець вечора печаль, зодягнуту у плаття цифр тих людей, які лежать тут поряд, і місцеві, і переселені з Польщі. Їх тут єднає духовна близькість і мислена присутність, братська любов і потреба досягнути бажаного стану гармонії на небесах.
Катерина Онищак залишила після себе 2 дітей – сина Олександра, відомого вченого і поета, професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка, і доньку Надію. Все вище і все стрімкіше здіймаються її внуки, їх зосталося четверо, серед них – Анатолій Дністровий, відомий письменник і культуролог і Леся Кушнір, знаний в Україні і за кордоном економіст. Ідуть навздогін за мрією Катерини Онищак її семеро правнуків, найстаршій Марті 1 січня 2019 року виповниться 19 років, а наймолодшій, Анастасії, 7 січня буде п’ять роківа. Справді, єдиним усе зв’язано у природі.
Про драматичну долю і поневіряння Катерини Онищак у 2008 році знято документальний фільм «Три колоски» (режисер – Сергій Цимбал, постановник – Олег Криштопа), його час від часу демонструють на каналі УТ-1.
Євген Зозуляк у статті «За трисколоски і за жменню ячменю» писав: «…Коли майбутня тричі лауреатка Тетяна Яблонська малювала щасливе колгоспне життя, у селі Вовківці на Борщівщині сімнадцятирічна дівчина-лемкиня Катерина Онищак та її сусідка пішли по колоски, щоби бодай жменю-другу пшенички змолоти на жорнах і зварити затірки, бо дуже хотілося їсти…
Та не наситили дівчат рідні колосочки. Судилося юним вовківчанкам сьорбати тюремну баланду. Засудили обох. Катерині Онищак за «груповий злочин» вліпили аж всім років каторги! І в загратованому «столипіні» – тюремному вагоні – повезли засувджених сумними просторами сталінської імперії аж до Хабаровськог краю» («Літературний Тернопіль», 2008, №11).
А ось рядки Наталі Шимонович: «Овдовіла, коли дитині було дев’ять місяців. Син не пам’ятає батька, та зберігає деякі дрібнички, що залишилися після нього: амулети, запальнички, ручки. Згодом Катерина взяла шлюб у церкві із засудженим на 20 років за участь у ОУН Олексою Деменчуком, якийсь час жили на Донбасі, потім сім’я повернулася в Україну, у Вовківці. Але й тут влада не давала спокою, переслідувала не тільки репресованих, а і їхніх дітей. У 1990-му році чоловік Олекса помер, жінка вдруге залишилася вдовою» («Вільне життя», 2008, 16 лютого).
Над вінками на її могилі тече просинь, мерехтить коралами невловимих зірок, струмує у невідому даль, у недосяжні сфери, у димку легенд. В синіх очах небес застигла думка, сповита мовчанням, у ній живе пам’ять про минуле важке життя Катерини Онищак і багатьох стражденних жінок. Каменю вічна печаль і всі в чорному. Хай ці слова ляжуть китицею квітів на її могилу.
На знімку: Катерина Онищак-Деменчук і її чоловік Олекса, багаторічний в’язкень ОУН. Фото 70-их років.
Микола Зимомря, Богдан Мельничук, Микола Ткачук м.Київ.