Карєва Доріс. Поряд з Ним і зі Світом: Вірші; пер. з естонської Каті Новак. – Львів: Каменяр, 2018. – 182 с.: іл. – Ест. і укр.*
Нехай перед Богом
будуть прочитані
знаки Молочного Шляху мого (с. 51).
Читання поезіі, саме поезіі, а не текстів, спонукає до заглиблення у внутрішній світ поета, його філософії життя, переживання, і одна-єдина думка може ємно закорінитися у пам’яті на все життя. Розмисли над нею опановують нашим мисленням, яке непідвладне часові, бо поезія – це «світи, де не панує час» (Богдан-Ігор Антонич, «Поет»):
Серце пише. Рука виводить рядки.
………………………………………………….
Рука пише. Серце відає,
воно мовчазне і кохає.
Те, що з рядків промовляє,
зачаровує і вражає (с. 81).
Час є суб’єктивною похідною нашого розуму від реального процесу руху в навколишньому світі. Об’єктивно відтворюючи динаміку руху, розум суб’єктивно зберігає усю інформацію, яка в ньому нагромаджується. Поза розумом немає образів, не існує і часу, але є рух. У Бога все перебуває у русі. Не всякий рух ми можемо побачити, «бо ходимо вірою, а не видінням» (Друге послання ап. Павла до коринтян 5:7**). Людська пам’ять фіксує рух, а не час. Якби не було пам’яті – не було б часу. Для Бога не існує часу, бо Він вічний. Для людського розуміння вічності порозмислюймо над текстом: «Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день – немов тисяча років, а тисяча років – немов один день!» (Друге послання ап. Петра 3:8). А все ж: «На час оглянься добрими очима – усе, що міг, він дав» (Емілі Дікінсон). Час, у якому живемо, – мить нашого життя, як і кохання, тому: «Бажання зробити швидкоплинне вічним – це і є кохання» (Рамон Гомес де ла Серна). Хто може заперечити це? Хоча поетка й таке написала: «Хто вчився любити, / вчився вмирати» (с. 23). Життя: «Хто живе, є життям навзаєм» (с. 21).
«Головне в житті – життя. А решта – література», – сказав Василь Стефаник. У житті – життя, життєвий час! Той час, про якого мовить Сенека: «Ніщо не є нашою власністю, – ніщо, окрім часу, яким живемо, в якому живемо. Все інше чуже» («Моральні листи до Луцилія»). Та чи живемо в часі, в якому живемо? Андрій Содомора стверджує, що «…час – це те, що в ньому». Тож помандруймо дорогою життя, досліджуючи, що ж у цьому часі ми знайшли, чим його наповнили, бо кожна зміна починається з усвідомлення сутності свого «Я» – частини великого Цілого:
Так ніби прийде час,
у свій час
розпізнати щось,
змінити щось,
зробити щось,
тоді розіллється світло земного дня (с. 11).
Слово, час, світло, дорога: «Всі слова уже були чиїмись» (Ліна Костенко), – так і наші слова, але, звісно, щоразу по-іншому і здебільшого стосовно сьогодення сказані. І завжди слово – у парі з думкою. Добре думати й читати, але треба ще й діяти, бо дія дає думці життя. Думка без життя, життя без думки – мертві. Поетка діє добротним, щирим, думним, правдивим словом. Нехай воно живе в народі й передається від покоління до покоління…
Сонце: «Але тим не менше сяє. Сонце. / І усе крізь усе (с. 13), бо «Сонце – мусить мати життя, душу» (Андрій Содомора, «Афористичні етюди»). «Do, ut des» – даю, щоб ти дав. У світі так мало тепла, любові – Сонце ж світить, дарує тепло, бо ж у ньому душа (дух) любові, й воно споглядає на результати своїх щедрот, на люд планети Земля, воно ж бо «око світу» (там само). Сонце освітлює нам дорогу життя, дорогу правди, яку дарує нам Бог:
Я не знаю, чи усі дороги прагнуть правди,
але кожна з правд – дорога (с. 15).
Чи «кожна з правд – дорога»? Але ж кожна стосовно латинського вислову: Via es vita – «Дорога – це життя». Побутує думка, що в кожного своя правда. Чи здатні люди порозумітися, об’єднатися? Рух до єдності народу – рух до свободи, людяності, рух до перемоги над чужими стереотипами у формі (лат. – красі) пошанування слова рідної мови: «Для Потебні було очевидним, що чуття і свідомість народної єдності є не тільки результатом спілкування думки, воно можливе при єдності мови й наявності національної ідеї» (І. С. Захара, «Українська філософія»).
Що таке істина, логіка буття? Завдання логіки – аналіз наукового методу мислення. Розмислюю, читаю: «Ґедель показав, що істина є сильнішою за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести» (Марія Фюрст, Юрґен Тринкс, «Філософія»). Логіка буття – це, коли добре мені, то добре й моєму ближньому, або «Може, це і не дуже правильно з погляду вічності, але наше ставлення до інших майже завжди залежить від їхнього ставлення до нас» (Михайло Слабошпицький, «Протирання дзеркала»).
Логіка – це не «хитрість світового розуму» (за Геґелем), щоб користуватися індивідуальними інтересами і пристрастями для досягнення своїх цілей, бо ще Сенека вчив жити для інших, якщо хочеш для себе жити…
«Якимось чином не стане ліпше» (с. 17). Таки не стане! Усе в цьому житті залежить від часу, обставин (Екклезіяста 9:11) і нашої тяжкої щоденної праці. Ми суть те, що не розуміємо, відкидаємо, якщо не побільшуємо наші знання, духовність… Людина, щоб жити, мусить навчитися думати! Дитину (дорослих також) навчити любити й думати, а все інше здобувається тяжкою щоденною працею. Дбаймо про пам’ять серця, бо пам’ять – це основа душі, розуму. Наше життя – це мить між минулим і майбутнім. Щоб душа не спала, а трудилась, щоб мозок працював, людина мусить хоч інколи дивитися у небеса і не бути байдужо-бездумною; тільки висока жива думка оживляє розум:
Задума – щось зависле; думка – лет,
а дума – тяглість, крила розпростерті.
Де роз-думи – мислитель там, поет.
Без-думність погляду – то подих смерті.
Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»
Роздумую, читаю, «Бо читати й не прочитувати – то не почитати» («Дистихи Катона»). Є у книжці і незрозумілі тексти (с. 17, 41, 67, 71, 77, 93, 99) – сила поезії у знанні й почутті. Вкотре читаю, перечитую, цитую статтю Володимира Базилевського про тенденцію сьогочасних публікацій, які претендують на те, щоб їхні автори називалися поетами: «Сьогодні, коли вільно говорити усе, що захочеться, зауважуємо дивну тенденцію: поети граються в загадковість в ім’я загадковості. Намагаються зашифрувати текст і тоді, коли зашифровувати нічого. Коли за шифром – приблизність чи порожнеча. Класична ясність нині не в моді» («Літературна Україна», № 41 (5774), 8 листопада 2018 року). Далі пан Володимир стверджує, що ці так звані поети «не знають, що сказати» бо нездатні думати (брак досвіду, знання, не читають книжок і т. ін.): «Незрозумілість претензійна і недалекоглядна. Бо приречена на нечитабельність, отже, на непотрібність» (там само). Попри те вірші, які читаю, спонукають до розмислів.
Далі читаю… Не будемо розмислювати про силу слова, про те, що думки здатні матеріалізуватися, але пам’ятаймо, що «В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами» (Сааді, «Бустан»). Не завше ми здатні зрозуміти сутність слова і глибинний зміст думки:
…………………………………..
слово стане тим, що ще
не має назви. Тим, що з людини
людину робить,
такою, що народжена була.
Але Він не промовить ні слова (с. 25).
Але ж Він промовляє, Він усе сказав, і світ створений Богом, тому підтвердження: «вчувай, відчувай, вдивляйся» (с. 33). «А що за небом? / Мабуть, думка» (с. 47) – Дух Божий всюди й у всьому, і думкою людина сягає зоряного неба. Сягаємо краю, а далі – новий початок, нескінченність. За кінцем – початок і ніщо для людини «так не страшно, як вічність» (Паскаль, «Думки»). Ми не завжди здатні прочитати створене, почути Його мову, тишу Всесвіту і красу, яка промовляє до нас мовою нашого серця, в якому Він може оселитися – не пускаємо: «Мавши очі – не бачите, і мавши вуха – не чуєте?» (Євангеліє від Марка 8:18а). «На початку було Слово, і Слово в Бога було… (і тим словом названий Ісус Христос – Б. Д.)». Й те Слово, що було в зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає у новому світі правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний, міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля.
Доля кожної людини, зокрема, залежить ще й від того, чи ми з Богом: «Усіх / наповнює один і той самий дух» (с. 49). У кожній живій істоті, як і дереві, рослинці (як вони мислять, ми не знаємо і не маємо змоги дослідити доступними методами), є невеличка, крихітна частинка Божого Духу. Різниця між людиною і твариною полягає у тому, що людині даровано здатність наповнювати свій мозок знаннями і мислити, творити, примножуючи цей Дух; тварини ж отримують для життя Дух з базовим вмістом запрограмованих інстинктів. Тварина дивиться під ноги, а людина інколи споглядає зоряне небо. Якщо того «інколи» буде більше, то й духовність людини зростатиме. Дух людини не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а осідає, записується на Божих носіях, скрижалях вічної пам’яті (Екклезіяста 12:7), що спонукає до глибшого думання, на засаді чого й можливе сприйняття незмінного імперативу життя – «Віра, надія, любов»: «Мене тримає / Твоя віра, захищає Твоя думка. / У Тобі я безпечна» (с. 119), бо «П’ю, п’ю Твоє слово» (с. 121), «Я знаю, Ти є думкою, я – чуттям, / я відчуваю Тебе. А Ти мислиш в мені (с. 117).
Гортаю сторінки книжки, подумки повертаюся до прочитаного. Зрозумівши глибину кожного людського серця, наповненого одною любов’ю, без краплі ненависті, людина знаходить серединну стежку. Ненависть між людьми не передбачена в жодній програмі, як не запрограмоване змагання між правою і лівою рукою, між одним і другим оком чи вухом. Просвіта – відлік світла в будь-якій темряві. Якщо я сприймаю і розумію інших, то й прийняти мене «таким, як я є», мають і вони, бо сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять, пам’ять свого роду, на-роду, родо-воду, що і є генофондом кожної нації: «Ти не є кращим від когось. / І від когось не гіршим. / Світ був даний тобі. / Вбирай же його очима» (с. 53). Кожна людина є така, як є, але, докладаючи зусиль, може стати кращою. Хоча: «Багато хто мріє про те, щоб стати іншим. Але стати собою набагато складніше, ніж стати іншим» (Володимир Єрмоленко, «Далекі близькі»).
Не шукайте послідовності в моїх розмислах, якої не може бути й у поетичній книжці – вона не є підручником з тієї чи іншої галузі знань. Тому я подумки повертаюся до осмислення назви «Поряд з Ним і зі Світом», Світом, створеним Творцем нашим небесним:
І я люблю Тебе,
Бо я Тебе люблю.
Для чого зустрічатись –
Ти є воздухом для мене.
Повсюди понад (с. 103).
Сенс буття людини, народу – примноження інтелекту, духовності на основі третьої невидимої сили, у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом, щоб в усіх проявах її діяльності думка випереджала дію: «Бога річ божії справи творити, / А чоловіка – по-людському жити» (Менандр): і «Саме у цьому полягає суть гуманістичної традиції взаємодії душі та розуму, коли відбувається просвітлення: не лише просвітлення розумом людини, а й самого розуму душею людини. Тоді розум набуває ознак мудрості… Споглядання потребує поєднання питання “що я повинен робити” з питанням “яким я повинен бути”… Людяність людини визначають її осягненням Бога як синтезом, взаємодією свобідної волі людини, джерело якої – серце, і божественної благодаті» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка»). Вічна проблема нашого буття. Про її сутність розмірковує і Микола Ільницький у своїй книжці «Знаки доби і грані таланту»: «Центральною проблемою у вченні Г. Сковороди Д. Козій вважає проблему самопізнання, в акті якого людина виходить за межі свого фізичного існування – найближчий його щабель, і прямує до найвищого – праджерел буття, до Бога, “іскри Божої в серці нашому” – “іскри воскресіння”». Людство віддаляється від Абсолюту (Бога) і не намагається пізнати хоча б ази Його сутності. Людина поставила себе в центр Всесвіту і вважає, що все слугує їй і обертається навколо неї як єдино можливого центру. Тож невипадково поетка просить: «Думко, будь моєю бритвою Оккама» (с. 93), бо людині важливо не зациклюватися на дрібничках, а зосереджувати розум і серце на основному. Пошук істини, пізнання природи мусять приносити людині добро: «…бо істина – се як Бог, якого шукаємо, в якому розчаровуємося, в якого через своє невірування віримо…» (Євген Баран, «Шоколадна Україна»). Процес пізнання мусимо будувати так, щоб думка випереджала дію: «Міркуй, коли кладеш стрілу на лук, / А не тоді, як випустиш із рук» (Сааді, «Бустан»).
Життя прекрасне, але жорстоке й підступне водночас. Невипадково Ольга Хоружинська (дружина Івана Франка) свого часу написала: «Мабуть, наші страждання і є найбільшою таїною буття?».
Любове моя, чи знаєш, що біль цей –
джерело возвеличення? (с. 123)
Саме так: «І навіть коли приходить біль, людина має свободу пустити його собі на користь. Мідь перетворити на золото» (Володимир Єрмоленко, «Далекі близькі»). Знаходьмо час, щоб у спокої і цілковитій тиші мовчання заглиблюватися у незбагненні нурти нашого життя, пропонуючи свою формулу вічності й любові: «…А жити можна і не вміти, / якщо любити вмієш ти» (Богдан Смоляк, «Альпінарій).
Що ще посутнього можна сказати про прочитане? Окремої похвали заслуговує мова перекладу поезії. У розмислах поетка прагне осмислити непідвладне нашому розуму:
Нехай перед Богом
будуть прочитані
знаки Молочного Шляху мого (с. 51).
Дорога пізнання не закінчується… Авторка промовляє словом правди, думним, простим, щирим – це поезія осмислення сенсу життя, пізнання навколишнього світу, яка вибудовує окремішню дорогу життя у серці й душі читача, «аби Бога хвалити – / … / і зрозуміти: благо на щодень» (с. 163). Щоденна праця допоможе розпізнати, пізнати те, що нам дано «у свій час» (с. 11), який прийде, якщо її результати не суперечитимуть логіці буття. Наповнюймо цей час плеканням свого інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом. А єдність народу набувається у прагненні до свободи, людяності, у русі, який має форму пошанування слова, до перемоги над чужими стереотипами. Простота означення і розуміння часу: «Один, два, три – і собака пов’яже / причину і наслідок. / Розум пса є його часом. / А наш означує Ейнштейн?» (с. 155). Ейнштейн означує наш час? Пригадалася природність світовідчуття Блеза Паскаля, який стверджував, що людина утримується на грані двох безодень: безодні нескінченності Всесвіту і безодні небуття. Його лякала тихота зоряного неба і відчуття самотності: «Під чарівною неба межею / ти раптом лишився сам (с. 161). Бо ж незвідана таїна життя у крапельці роси, «в травинці тій, – уся світобудова» (Андрій Содомора), незбагненному хаосі мурашника, промінчику вечірньої зорі, сході та заході сонця і помаху крила метелика:
Метелик, руху крил його
вивільнили буревій,
пробудили філософа,
зрушили єдність Всесвіту,
постали переді мною в повітрі,
так ніби віршем (с. 167).
Ну, і думка насамкінець мого прочитання книжки. Те, що Микола Ільницький написав про поезію нашого краянина, мало б повною мірою бути співзвучне з поезією Доріс Карєвої: «Загалом поезія Б.-І. Антонича побудована за принципом співвідношення між речевістю та духовністю світу, в складках якого наявні обидві сторони цієї бінарної опозиції» («Знаки доби і грані таланту»). Чи так воно є? Хай читач розмислює про це… Побажаймо книжці гарної дороги до вдумливого естонського й українського читача, щоб поєднати невидимою духовною ниткою життя народи двох країн: «У книзі відгуків Бога / ми лишаємо свою вдячність» (с. 109).
_______________________________
*Катя Новак – студентка 5-го курсу філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, авторка двох поетичних збірок.
**Тут і далі біблійні вірші цитовано за виданням Біблії (Святого Письма), перекладеної Іваном Огієнком.
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ,
лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів