Грудневий дощ продовжував примножувати свої холодні краплі на цьогорічному тлі зимової палітри, змушуючи то притоптувати від холоду, а то раптом пританцьовувати від несподіваного натхнення і якоїсь дивовижної вдячності… За все і усім… Пригадувати і переживати, наче уперше… Тамувати минуле, ковтаючи його із присмаком якоїсь гіркоти, що поволі якось оберталася незримими цяточками радості і щастя, яким таки вдалося протиснутися назовні крізь плетиво життєвого виру… І, зрештою, змахнувши із пасмом неслухняного волосся увесь непотріб із жіночої душі, з насолодою відсьорбнути смачнючої кави — неодмінно із ложечкою цукру! А потім, вдихнувши аромат щойно усвідомленої гармонії усіх-усеньких струночок єства, по-новому розпочати перші кроки у незвідане.
Цим незнаним досі, насправді, стало її давно і легко захоплююче натхнення творити: спочатку, колись у юності, то були фарби, кольори і навіть вдалі спроби оволодіти цим усім професійно; згодом — усе оздобилося ще й педагогічною майстерністю у шкільному калейдоскопі в рідному селі; далі — давало про себе знати втіленням бажання зробити бодай хоч невеличку приємність рідним і близьким від її рукотворної краси; а віднедавна — зарясніло багатобарв’ям неймовірних узорів, відтінків, відблисків святкового настрою та найсокровенніших мрій.
Так одні за одними почали з’являтися її особливі скарби, що із перших митей народження вже напрочуд дивовижно дихали очікуванням різдвяної казки та новоріччя! Ялинкові іграшки, чудернацько оздоблені мікровишивкою із усілякою сучасною символікою; з десяток ляльок, що надивовижу легко отримали друге життя із використаних капсул із кавою та пробок від води; «засніжені» натхненням та умілими руками майстрині шишки та усілякий інший крам, що одразу заворожували відвідувачів невеличкого традиційного базарчику… у Самарате, що в італійській провінції Варезе.
«Втомлена, але щаслива!» — щиро поділилася вона своїм за її ж словами «бойовим хрещенням», а згодом навіть зробила окремий пост у фейсбуці (хоч доволі скромно і чи не опівночі!), викликавши неймовірну хвилю емоцій та вражень у земляків і приятельок, хто хоч і знав про її природній мистецький смак і навіть талант, однак не втомлювався підтримувати подругу і колегу, котра наважилася і таки змогла продемонструвати і собі, і всім свою яскраву творчу палітру. Незважаючи на чужину… Попри вимушену розлуку із уже такою дорослою донькою, котру 5-річною колись залишила з бабусею… Уже донька — другокурсниця, уже й матуся 6 років як на Вічній правді…
І не в заробленому, насправді, тут справа. Родзинка – в особливому ланцюжку (хм-м-м, у нас із нею – шнурочками!): від іскри натхнення, незважаючи на таку непросту, а іноді й фізично та морально важку працю, попри неймовірне бажання «додому!» до рідного маминого подвір’я на коболчинських просторах зі смаком улюбленого українського борщу, звареного на відкритій печі у садочку під сливами; до хвилин «здійснилося!» біля облаштованого столу-вітрини за підтримки такого надійного чоловічого плеча, і хай там навіть попри холоднечу та дощ!
Дощ… Грудень… Різдво… Ще «їхнє»… А, може, вже і «наше»… Та неодмінно – РІЗДВО! Дякую, моя Ліночко, чекаю на свою-твою рукотворну кульку!
P.S. Дивина, за кілька днів перші вогники моя невеличка домашня ялинка засвітила не лише на свого часу придбані дрібні традиційні іграшки, а й на особливо вишукану панянку: блакитнооку кульку, причепурену із двох сторін ніжно усміхненим вишиваним візерунком і майстерно оздоблену мініатюрними намистинками та стрічечками! Можливості сучасного життя! …Українські узори коболчинської Ліни Кучінік, котру надихнули (а мо’ змусили вихлюпнути усе припале пилом заробітчанства і давно, здавалось, прив’яле…) італійські простори долі.
Інна ГОНЧАР