Головна героїня написаного Лізель Мемінгер. Маленька, десятирічна дівчинка, чий братик застиг від холоду, голоду та хвороб у брудному потязі, в неї на очах. Її мати жива, але Лізель потрапляє на Небесну вулицю (неймовірна іронія) маленького містечка в прийомну родину бідних німців Губерманів. Якраз про цю вистраждану дівчину найбільше розказує оповідь. Саме вона і є «крадійкою книг».

Спочатку, Лізель читатиме блокнотик гробаря, потім врятує книжку з-під вогню нацистів і систематично «братиме» по одній у дружини місцевого мера. Ця  дівчинка читатиме у підвалі свого прийомного дому, ховаючи там єврея, і під час бомбардувань, десяткам переляканих людей.
Одна з книжок Лізель змусить на подвиг її кращого друга, а інша врятує «крадійці книжок» життя.
«Вони просто йшли разом додому з наболілими п’ятами і втомленими серцями»
Вивчаючи слова за словником Дудена, читаючи сторінку за сторінкою, Лізель наважиться писати свою історію. Вона любить слова, дивним чином до них прив’язана, але і ненавидить їх водночас. Адже, слова однієї людини, одного єдиного німця спричинили кровопролитну та жорстоку війну. У цьому їх підступ, зрада та зло.
Я теж ненавиджу слова і люблю водночас. З кожним роком ця дуальна сила зростає. Тому, я розумію Лізель, хоч і причини нашої любові-ненависті до слів дещо різні.
Суперечливий колорит персонажів
Ця історія познайомила мене зі ще однією стороною Другої світової війни, такою ж жахливою як і всі решта.
Ще одна трагічна та важка історія. яку потрібно прочитати для душі Л.Осталовська “Акварелі” – http://skyfirefly.esy.es/l-ostalovska-akvareli-retsenziya/
А також – з безліччю німецьких лайливих або крикливих слів. Як не дивно, їх важко забути, адже, вони систематично розкидані по всій книзі і виринають у тексті знов і знов. За сюжетом, лайкою рясно сипала прийомна мати головної героїні, Роза Губерман. Спочатку це сприймалось насторожено, але з розумінням – додавало колоритності та деякої правдивості сюжету. Потім, звиклося, зрозумілося, що це всього-на-всього шарм крикливої, але по-своєму люблячої матері.
Ось перелік цих слів:
Arschloch
Saukerl – свинтус
Saumensch. Du Dreckiges – свинючко ти брудна
Scheisse – чорт
Dummkopf – дурень
Gehscheissen – засранець
Gsingel – наволоч
G’schtinkerdt – ледацюга
Schwein – свиня
Scheisskopf – телепень
Особливості струкрури “Крадійка книг”
«Крадійка книг» – для загального розвитку – те, що треба. Вона незвично написана, але при тому легко читається. Що незвичного, запитаєте ви? Ну, що ж – текст простий, десять розділів. Але що важливіше – це манера письма, я, наприклад, такого раніше не бачила.
Тут не просто сформовані речення, котрі об’єднанні в абзаци, частини та розділи. Половина з речень короткі, кожне з яких написане з нового абзацу. Також, кидаються в очі, досить незвичні заголовки. Ні з того, ні з сього, навіть посередині думки, між двома реченнями виникають виділені слова. Це своєрідні ключові фрази, тези, основні поняття про які йтиметься в наступних реченнях. Подібні нюанси створюють доволі дивну картину, але до написаного швидко звикаєш і усі ці замути здаються досить органічними.
Автору – Маркусу Зузаку – за ідею, сміливість, філософію, органічну загальну картину, (Я жодного разу не випала з історії), за неупередженість та людяність – «БРАВО!».
Щодо змісту і сенсу “Крадійка книг”?
Перегорнувши останню сторінку, я виплакала чашку сліз. Це щемлива історія, особливо багато того щему в останніх двох частинах. В попередніх є важкі моменти, сама реальність книги не надто легка, але стримати сльози важко саме вкінці «Крадійки книжок».
У книзі є новизна, ізюминка і змістовність, є поле для роздумів, філософії та аналізу. В ній багато цінного, тому вона має бути прочитана, хоча б тому, що дозволяє подивитись на історію Другої світової та євреїв (зараз про це пишуть тонни слів) дещо по-іншому – суто з людської сторони, де немає нациста чи союзника, а є просто люди.
«Крадійка книжок» як історія має одного явного антигероя – і це точно не Смерть, вона, скоріше, позитивний персонаж. І в цьому, мабуть, криється вся трагічність та вся незрозумілість та помилка Другої Світової Війни.
Остання фраза оповідача (смерті, тобто), – «Мене переслідують люди»
P.S.
Якщо вам подобається подібна тематика книг – життєві, часто щемливі та болісні історії, під час війни, рекомендую прочитати.
Світлана Кучпилюк
Post Views: 539