Важливу сторінку творчої спадщини Августина Блаженного становить, безперечно, його філософія історії. На фоні спорадичних та поодиноких спроб античних мислителів і пізніших християнських письменників осмислити історичний процес, діяльність Августина, який вперше зробив історію предметом своїх глибоких теолого-філософських рефлексій і висунув її оригінальну філософську концепцію, виглядає, справді, не тільки новаторською, але й історично та науково значимою.
Головні положення філософсько-історичної концепції Августина викладені у його фундаментальній праці «Про град Божий» («De civitate Dei»), що складається з 22 книг. Час написання твору збігається з досить драматичним періодом в історії Римської імперії — розгромом вандалами під проводом Аларіха Вічного міста. На багатьох сучасників ця подія справила великий психологічний вплив, бо навіть думали, що падіння Рима засвідчує очікуваний та близький кінець грішного земного світу. Розмірковував над причинами краху Римської імперії і Августин. У названому творі він запропонував теолого-філософський аналіз історичної долі фактично усього людства, яке, до речі, ще стоїки у своїй космополітичній концепції нарекли «єдиним».
Справжній, істинний смисл історії, на думку Августина, заданий унікальною космічною подією — втіленням Слова, яке засвідчує поширення абсолютної влади Бога не тільки на світ природи, але й на індивідуальне людське життя та існування усього людства впродовж його земного періоду. Стосовно ж мети історії, то мислитель окреслює її як перемогу християнства у світі і повну християнізацію людства. Це стало вихідною методологічною основою філософії історії Августина, яку слід окреслити, ймовірніше, як теософію, що спиралася на цілу систему принципів та засад християнського, теологічного характеру.
У «Nie-Boskiej komedii» Зиґмунда Красінського світу історію трактовано й осмислено через призму Святого Письма, де історична істина захована в алегоричних та символічних образах, які необхідно правильно витлумачити. Провіденціалізм і телеологізм (фіналізм), що з такою очевидністю проглядають у Біблії і творах Августина, вплинули і на комедію – вона засвідчує, що історія не є грою сліпих сил чи нагромадженням випадкових подій, а розвитком, процесом, на якому лежить печать Божого промислу, благодаті і реальної опіки над людством.
Автор праці «Про град Божий» окреслив земну історію людства рамками двох визначальних подій всесвітнього масштабу – гріхопадінням Адама і Єви і Страшним судом. Даний відрізок людської історії він поділяє на шість періодів (еонів), які символізують шість днів творіння і є аналогами шести періодів індивідуального життя людини. Першому періоду відповідає епоха від Адама до потопу; другому– від потопу до патріарха Авраама; третьому – від Авраама до Давида; четвертому – від Давида до Вавилонського полону; п’ятому– від Вавилонського полону до народження Христа; шостому – від Христа до Страшного суду [Блаженный А. О граде Божием / Сост. и под. текста С.Ермеева /А.Блаженный. – Спб. – Киев, 1998. – С.582-585].
Усі названі епохи історії людства у даній періодизації, за задумом Августина, і слугують виявом повної реалізації плану Творця, конкретно розкривають вищий, есхатологічний задум Божого провидіння, яке здійснюється у людській історії. При цьому Августин зовсім не говорить про конкретну хронологічну чи часову тривалість названих періодів і навіть уважає усі біблійні есхатологічні терміни чисто символічними. Для Зиґмунда Красінського також визначальною і суттєвою є потреба збагнути саму логіку історії, її внутрішній смисл, а не просто хронологію, опорою для якої залишається лише час початку світу і майбутній кінець (Страшний суд), який, до речі, подано як непередбачуваний:
«Głos znad sufitu
W lańcuchy spętaliście Boga. – Jeden już umarł na krzyżu. – Ja drugi Bóg, i równie wśród katów.
Głos SPOD PODłogi
Na rusztowanie głowy królów i panów – ode mnie poczyna się wolność ludu.
Głos ZZA PRAWEJ sciany
Klękajcie przed królem, panem waszym!
Głos ZZA LEWEJ sciany
Kometa na niebie już błyska – dzień strasznego sądu się zbliża».
Зиґмунд Красінський у «Nie-Boskiej komedii», яка була написана в 1833 році в Римі, безіменно видана в Парижі в 1835 році, а потім виправлена і перевидана там же в 1837 і 1858 роках, дотримується основної думки, що справжня поезія є правда, однак не теперішнього, а майбутнього; все, про що вона мріє, коли-небудь здійсниться, вона – цвіт мистецтва, плодом якого є релігія- родичка філософії, всі три разом вони не роздільні. Вона – безумовне бачення майбутнього і пророкування про майбутнє.
Ярослав Гординський пише: «Niebosk-а komedyа» вийшла за життя Шевченка тричі друком… Ся фантастична драма нагадує вже своєю основою поему Шевченка «Сон» з 1843 р. Не даром і сам Шевченко назвав зразу свій твір «Комедією», як приписано в найранішому автографі. Обидва поети хотіли дати образ суспільности й на тім тоді розвинути свої ідеї» [Гординський Я. Т.Шевченко і Ж.Красінський. – Львів, 1917. – С.3]. Має рацію Євген Нахлік, коли каже, що питання можливого впливу першого на другого Ярослав Гординський «розв’язує далеко не так переконливо, як проблему відмінностей між ними» [Нахлік Є. Доля. Los. Судьба. Шевченко і польські та російські романтики. – Львів, 2003. – С.118]. Дмитро Чижевський теж вважав, що праця Гординського «вже надто перебільшує вплив Красінського на Шевченка» [Чижевський Д. Шевченко і релігія // Чижевський Д. Філософські твори: У 4-х т./За ред. В.Лісового. – К., 2005. – Т.2. – С.205], бо «Шевченко знає для соціальних, політичних та етичних проблем тільки мову живих людських образів, ніколи – як це буває з іншими поетами – не переходить до мови філософських понять та філософських символів. У цьому, до речі, найхарактерніша різниця між Шевченком та спорідненими з ним де в чому польськими месіяністами» [Там же. – С.196].
Романтична драматургія польського письменника – це ліричне самовираження есхатологічних почуттів поета. «Стану світу» як загальних трагічних обставин у його творах нема, є стану духу, бо світ – це душа героя. Смерть і зло вічні, вони іманентно закладені у самому механізмі життя, а в людській індивідуальності закорінена необхідність боротьби з вічних злом. Проте зло не можна перемогти шляхом революції, воно зникне тоді, коли людство засвоїть ідеї Христа. Шлях до самовдосконалення, як свідчить християнське вчення, складний і вимагає людських жертв. У цьому і трагізм життя, і причина «світової скорботи» поета.
Августин в історії помічав безперервні зміни, що ведуть до обнови всього та виникнення нового зі старого. Він виокремив важливу проблему змісту історії, сенсу та мети духовної діяльності людини як суб’єкта історичного процесу. Стосовно останнього, то християнському мислителю людська історія вже від самого початку уявлялося в формі протиборства двох ворогуючих та протилежних царств, держав – граду Божого, тобто Божої держави (civitas Dei) і земної держави (civitas terrena). Їх різке розмежування засвідчувало насамперед моральну несумісність ідеального Божого світу християнської церкви, куди входить «община святих», і царства диявола, гріха, яке якраз і втілює у собі друга держава (община безбожників).
Найяскравішим прикладом земної держави була для нього Римська імперія, яка загрузла у безперервних війнах, конфліктах, егоїзмі, незгоді між людьми та у повному забутті Бога. Про трагедію Риму йдеться в «Irydionie» Зиґмунда Красінського, де провідний мотив драми, бунт Іридіона, суголосний повстанню 1831 р. Ідея помсти реалізована в постаті головного героя, його діях та роздумах, він переконливо йде до поставленої мети, за що його у підсумку було й покарано. Іридіон зважується на подвиги, які, з погляду етики, заслуговують цілковитого осуду і ведуть до моральної поразки: «Wznieć silną wolę w sobie – ten świat, ktόry ci wkazuję, wyzwij do boju! Stań się, czym kilku było na ziemi – nisszczycieliem – a te gmachy, pain życiem tysiącόw, te wille rozigrane w promieniach słońca, te trofea, te wszstkie pamiątki i rozkosze ludzi oddamy w puściźnie po ludziach skorpionom i wężom». Його вчинки, цілком справедливі, зокрема помста Риму, у творі потрактовані як грішні, злочинні, що підлягають загальному засудженню. Саме за свої помилки та провини він приречений на багатовічне покаяння, щоб виховати в собі нове, уже в повній мірі християнське почуття любові до вітчизни. Осередком грішних ідей бунту у творі виступає Масинісса, несмертельний янгол, уособлення сили і призначення диявола.
Іридіон, який виявися зброєю в руках Масинісси, несвідомо здійснює ряд неетичних учинків: віддає на смерть свою сестру, стає зрадником стосовно Геліогабала, Олександра, і християн, яких він залучає до дії, заперечуючи накази Євангелія. У результаті діяльність молодого грека має винятково негативний характер, він не переймається шляхетною ідеєю боротьби за незалежність, лише маніакальним прагненням до помсти будь-якою ціною. Трагізм Іридіона – це трагізм тієї ідеї, яку він сам визнавав та розвивав. Попри все це, фатальний трагізм формує постать головного героя, здатного змагатися з цілим світом. Визнання героїки грека не перешкоджає автору драми відмовити у слушності його принципів та ідей і протиставити їм конструктивні ідеали християнської любові. Трагізм полягає у суперечності між правильною метою знищити деспотизм та нешляхетною мотивацією його вчинків (помста) і засобами (підступність), які він використовує задля здійснення своїх прагнень: «Zbijmy więc ich nędze w jeden podrzut zemsty, na jwdną chwilę tylko – a panowie amfiteatru, a żołnierze prertorium nie dotrzymają roku tylu zgłodniałym, namiętnym і wściekłym!». У символічній постаті Іридіона нема протиставлення чи примирення між ідеєю помсти, боротьби та ідеєю праці духа для майбутнього. Він є носієм однієї й іншої. У цьому полягає перш за все символічність образу, який увібрав у себе дух старої епохи, а працюватиме для нової. Іридіон був тоді, є тепер і буде в майбутньому.
Тарас Шевченко також вважає, що Рим є втіленням земної держави. У дусі різкого морального осуду він характеризує Римську імперію, яка служила прикладом гріховного суспільства, а основу громадянського життя в ній становили егоїзм, розбрат, насильство одних людей над іншими та повна втрата віри у Бога й безліч інших пороків. Тобто йдеться про такий стан суспільства, який Августин називав «великою розбійницькою організацією» [Блаженный А. О граде Божием. – С.360].
Не відомо, чи Тарас Шевченко читав працю Августина «Про град Божий». Інколи він вживає термін «богоспасаємий град», напр., у листі до Якова Кухаренка від 1 квітня 1854 року: : «І того ж божого року написавши тобі лист, і гарненько власними руками, у тім богоспасаємім граді Миргороді оддавши його на почту, поїхав собі… в Москву» [Шевченко Т. Лист до Я.Г.Кухаренка від 1 квітня 1854 року // Шевченко Т. Твори: У 5-и т. – К., 1971. –Т.5. – C.292]. Образ Риму у його творах індивідуально відмінний від Риму Зиґмунда Красінського, але за моральною «типологією» у чомусь подібний до нього: «Руїну слави Рим пропиває. /Тризну править /По Сціпіонах»; «Гуртами гонять християн, мов у різницю. /І кров тече… /Лікує Рим»; «З позорища увечері /У терми сховався /Святий кесар з ліхтарями. /Колізей остався /Без кесаря і без римлян»; «сестра морока /Із пекла вийшла провожать / У пекло римлян»; «Помпілій Нума, римський цар… /Пішов любенько погулять /І одпочить./Та спочивавши, /Додумать, як би то скувать /Кайдани на римлян». Поет вважає, що людині навіть при свободі волі, автономності існування у моральному житті не може обійтися і діяти без допомоги Бога, без його благодаті. Звідси головний висновок: поки людина намагається жити, спираючись лише на свої сили, без Божої благодаті, що рятує її, доти вона є здобиччю гріха; людина має вірити у свого Спасителя, бути схильною до вільного волевиявлення, тоді вона може досягти благодаті.
«Поетична історіософія» Зиґмунда Красінського – це сукупність утілених у художній формі уявлень і суджень про історію Польщі у контексті геополітичних аспектів, опосередковано – його роздумів про світову історію через взаємозв’язок минулого, сучасного і майбутнього, поетично-філософські інтерпретації, версії, оцінки подій національної історії, характеристики героїв і «антигероїв». Історичний хронотоп Зиґмунда Красінського поліморфний, а також міленарний, поет сприймає й оцінює історію минувшини як передісторію сучасності й майбутнього, як ланки єдиного історичного процесу з погляду його тяглості та взаємопов’язаності. Увага поета до історії, її фактів, подій є особистісною, емоційною, суб’єктивною, тут помітна печать його біографії, обставин життя, індивідуальної історичної та генетичної пам’яті, оточення, ідеологічної атмосфери, духу часу. Його інтерпретації, судження, оцінки мають образно-метафоричну форму, бо він не учений-історик, а поет, який живе у сфері художнього вимислу і коригує події відповідно до своїх уявлень і задумів.
Композиційно драма складається з багатьох сюжетних ліній та власне романтичних мотивів, серед яких – християнізація історіософського дискурсу, віра в чудодійне втручання Бога в історичний процес, проповідь польського месіянізму, роль поета і поезії в суспільстві, символіка еволюції, революції та надприродного світу («a mimo was, mimo żeście mierni i nędzni, bez serca i mόzgu, świat dązy ku swoim celom, rwie za sobą, pędzi przed się, bawi się z wami, przerzuca, odrzuca – walcem świat toczy, pary znikają i powstają, wnet zapadają, bo ślisko – bo krwi dużo – krew wszędzie – krwi dużo»). Мотиви, поєднані автором, справляють враження одного цілого – презентації польської історіософської та естетично-філософської думки середини ХІХ ст. Автор поєднує елементи ліро-драматичної поетики з фрагментами ліро-епічної. Реальному світові твору протиставлені сцени, у яких з’являються постаті з надприродного світу – янгол, який рятує Генрика, привид Діви й орла, а також хор злих духів.
Вдавшись до романтичної форми драми та її поліфонії, Зиґмунд Красінський сповна використав можливості, які відкривала перед ним романтична тенденція генологічно-наративного синкретизму, тому поєднав драму з епіко-ліричними формами Вступу і Завершення, створюючи нову літературно довершену і закінчену цілісність, окреслену межами абсолютного початку та остаточного кінця: «…Każdemu dostała się jedna fala w nieskończoności – pęd jej słabszy lub silniejszy, ale ona płynie dni kilka tylko. – Żyj więc i przemiń, jak reszta braci twoich, ale działaj według światła zlanego na ciebie. – Stań się pocieszycielem, byś mόgł kiedyś stać się wybranym na lewicy Chrystusa i patrzeć, jak inni natchnieni kończyć będą przez ciąg wiekόw, co zacząłeś w pokorze i miłości ducha».
Для Зиґмунда Красінського характерне складне переплетення фаталізму і провіденціалізму з виявами волюнтаризму. Поет визнає, що над людиною і суспільством панують сліпі, невідворотні сили, які визначають їхню долю. Такими силами є фатум, доля і божественний промисел. У його драмі помітне теологічне розуміння суспільних подій як прояву волі бога, та їх сенсу як наперед визначеного наміру бога. Згадаймо слова Чоловіка, мовлені до Панкратія: «Czyś zbadał wszystkie manowcy Przeznaczenia – czy pod kszałtem widomym stanęło ono u wejścia namiotu twojego w nocy i olbrzymią dłonią błogosławilo tobie – lub w dzień czyś słyszał głos Jego o poludniu, kiedy wszyscy spali w skwarze, a tyś jeden rozmyślał – że mo tak pewno grozisz zwycięstwem, człowiecze z gliny…».
Тарас Шевченко найповніше свої провіденційні уявлення про майбутнє України, віру в пробудження українського народу, його духовне відродження, здобуття незалежності та розбудову національної держави виразив у містерії «Великий льох». З одного боку, вважають учені, на твір вплинули історичні та історико-фольклорні джерела («Історія Русів», відома тоді ще в списку, праці українських, російських польських історіографів, козацькі літописи, народні історичні пісні й думи, розповіді й спогади людей старшого покоління); у віршах поета уже з’являється образ України, а не Малоросії, як то культивувала російська історіографія. Шевченкознавці відзначають також можливий вплив на твір романтично-алегоричних творів першої половини ХІХ століття, позначених містеріальними рисами («Cain. A Mystery» Джорджа Ґордона Байрона, «Dziady» Адама Міцкевича, «Nie-Boska komedia» Зиґмунта Красінського). Так, Роксолана Зорівчак зазначає: «Для українських і англійських поетів спільними мотивами у творчості були прометеїзм («Прометей» Байрона і «Кавказ» Шевченка), богоборчі настрої («Каїн» Байрона та Шевченкові «Кавказ», «Якби ви знали, паничі», «Гімн черничий», Світе ясний! Сііте тихий!» та ін.)» [Зорівчак Р. Байрон Джордж-Ноел-Ґордон // Шевченківська енциклопедія: У 6-и т. / Гол. редколегії М.Жулинський. – К., 2012. – Т.1. – С.304] Про вплив поеми «Dziady» Адама Міцкевича писали Іван Франко, Осип Третяк, Олександр Колесса, Дмитро Чижевський. Ярослав Гординський зазначає: «Впливи й аналогії в порівняню з творами Шевченка виказують отсі писаня Красінського»: 1) «Nie-boska komedya»; 2) «Irydion»; 3) «Trzy myśli pozostalłe po ś. Henryku Ligenzie zmarłym w Morreale 12 kwietnia 1840 roku». Nakładem Stefana Szczęsnego Mielikowskiego; 4) «Pokusa»; 5) «Przedświt»; 6 «Psalmy Przyszłości» [Гординський Я. Т.Шевченко і Ж.Красінський. – С.119-120, 170].
Не треба забувати, що в Києві в 1845-1846 роках діяло Кирило-Мефодіївське братство, основний документ якого – «Закон Божий. Книги буття українського народу». Його написав Микола Костомаров. Відомі чернетка і чистовик рукопису українською мовою, а також авторський переклад російською. «Книги буття» постали під впливом твору «Księgi narodu polskiego і pielgrzymstwa polskiego» Адама Міцкевича, написаних у 1832 році в Парижі. Міцкевич зосередив свою увагу на Польщі, а Костомаров (у другій частині твору) – на Україні і тільки мимохіть окреслив програму слов’янської федерації.
Назва «Книги буття» – це наслідування Міцкевичевих книг, зміст співзвучний стилеві. Обидва твори написані в біблійному стилі. Ці твори порівнювали Михайло Возняк, Дмитро Багалій, Леонід Білецький, Іван Дзюба та інші. Окрім багатьох спільностей та відмінностей вкажемо на те, що Микола Костомаров запозичив в Адама Міцкевича картину воскресіння (zmartwychwstania) народу, який утратив свою політичну незалежність. Уже в харківських романтиків траплялися концептуальні метафори «нації, що лежить у могилі», напр., в Амвросія Метлинського.
Відчутний вплив Адама Міцкевича на Шевченкову містерію «Великий льох», хоча Шевченко взяв від польського поета лише зовнішню форму – драматичну, де дійовими особами є фантастичні персонажі (три душі, не допущені до раю, і три ворони-чаклунки) і навіть «лірники». Оце й увесь вплив «Dziadów»; та, вважає Дмитро Чижевський, на «Великий льох» вплинув ще один Міцкевичів твір – «Księgi narodu polskiego і pielgrzymstwa polskiego» [Чижевський Д. Міцкевич і українська література / Д.Чижевський // Чижевський Д. Філософські твори.– Т.2. – С.148]. Не відомо лише, чи цей вплив був прямий, чи опосередкований, через «Книги буття» Костомарова та деяких віршів харківських романтиків.
Свою містерію Шевченко починає з того самого образу, яким відкриваються українські «Книги буття» – з образу України, що лежить у труні. Ще в «Розритій могилі» він твердив, що в українських могилах, розкиданих по степу, лежить козацька слава і воля. Сповиті народними піснями та легендами, могили символізували духовну силу України, вони були свідками козацької слави і державної незалежності. Шевченко пов’язує «Україну, що лежить у могилі», з Великим Льохом. Це – домовина, де поховано свободу України. Якщо «москалі» розкопають її, це означатиме кінець для України. Ті ж таки москалі вже розкривають могили по Україні. Леонід Білецький зазначає: «Московські археологічні розкопування могил по Україні наводили Тараса на думку, що то не вчені розкопують з метою пізнати минуле України, то вороги української нації в’їдаються в тіло України, в саме її серце, бо зверху, зовні вже все позабирали… і заходились шукати скарбів у тих могилах, де Україна спить, де козаків ховали, цвіт нації, що загинув і боротьбі з ворогом за державу, за волю, у власній її хаті… розкопували ці могили, звідки Україна має знову встати, відродитись і світ правди відновити» (тут, звичайно, натяк на археологічні роботи) [Білецький Л. Шевченкіана: У 3-х т. /Упор.Р.Радишевський. – К., 2013. – Т.1. – С.68]. За життя поет чув не один переказ про Богданові льохи в Суботові та національні скарби в них. «І ця легенда про невичерпні козацькі сили, що перебувають у сховищах землі козацької та в душі народній, про їх провідника, що має з тої сили зродитись й Україну визволити, – оця легенда і лежить і основі поеми «Великий льох» і надає їй найглибшого й найтаємничішого містеріального сенсу й вирішального значення» [Там же].
В оцінці українського минулого, поет різкіше акцентує на сучасних йому соціальних проблемах (кріпацтво), у низці поезій пов’язує здобуття «правди» з пробудженням релігійної, християнської свідомості народу. Підкреслюючи неминучість боротьби на шляху досягнення «правди», він дещо відхиляється від «Закону Божого», зате наближається до «Księg narodu polskiego і pielgrzymstwa polskiego» Адама Міцкевича, бо держава, на думку Шевченка, не є творінням того чи іншого провідника народу, а творінням надприродним, що випливає із світового розуму і втілене в душі української нації. «Шевченко в необхіднім існуванні української держави бачить не продукт людської сваволі, а відбитку Божої ідеї, живий морально-артистичний утвір. Держава, на його думку, велике дзеркало духу нації, вічна ідея Божого розуму. Тому найбільше завдання історії української нації, як і всякої нації взагалі, полягає в тім, щоб створити державу; себто моральний світ національної свободи й духової незалежности» [Білецький Л. Шевченкіана. – С.327].
Отже, Шевченко у своєму творі підходить до найглибшої проблеми української нації, до її визволення, що межує з релігією, і ці проблеми він порушує не лише в аспекті політичної історії України, але й містичної віри. Коли державу нації провідник зруйнує, то стане злочинцем, Шевченко «народження українського національного месії робить центральною подією цілої поеми» [Там же]. Деякі мотиви, пов’язані із «Księgami narodu polskiego і pielgrzymstwa polskiego» Адама Міцкевича повторюються. «Передовсім це уявлення про запровадження верховної влади (подібно як і українські «Книги», Шевченко означує її словом «царі») – як про зраду Бога (пор. поему 1844-1858 рр. та вірш 1860 р., обидва під тим самим заголовком: «Царі»). Стверджується, що царська влада є «дурення Бога», пор. «Холодний яр» (1845). Як і українські «Книги», Шевченко вважає встановлення в Ізраїлі імператорської влади Божою карою («Пророк», 1848-1859). Цар підмінює Бога (в «Подражанії» Осії, глава XIV, 1859). Встановлення «правди на землі», «правдивого святого закону» («Холодний Яр», 1845) є справою боротьби. І майбутнє уявляється Шевченкові як той пожаданий час, коли «встане правда на сім світі» («Чигрине, Чигрине!», 1844). Він сподівається побачити «сонце правди» (1844)» [Чижевський Д. Міцкевич і українська література.– С.153].
Зиґмунд Красінський і Тарас Шевченко, як і Августин, реально осмислюючи сутність обох держав і, зокрема, засади їх побудови та виникнення, стверджують: земна держава створена самолюбством, що викликає презирство Бога, фактично обидва поети говорять про статус обох держав, не стільки як особливих політичних суспільних утворень, скільки певних духовних спільнот людей, які різняться між собою насамперед морально.
На думку Ярослава Гординського, «основна гадка «Niebosk-ої komedy-ї» – се певність розпадення й загляди існуючої суспільности й ожиданє нових її видів. Основною ж гадкою Шевченкового «Сну» є протест проти царизму і злучений з тим образ російської та української суспільности. Малюнок Красінського вийшов більш загальнолюдський, у Шевченка він за те більш національний і реальний. Тому Шевченкова ідея виступає зовсім ясно і дуже пластично. Лучить обох поетів намір змалювати образ сучасної їм суспільности, якої діла представлялися в очах їх «комедією» – в розумінні Дантової «Божественної комедії» [Гординський Я. Т.Шевченко і Ж.Красінський.– С.17].
Назва твору Зиґмунда Красінського асоціюється з назвою поеми «Divina komedia» Данте Аліг’єрі і може бути зрозуміла двояко: як окреслення історії – «небожественних діянь» людей, або як розуміння світу як комедії, що відбувається поза Богом і всупереч Богу, як сегмент діалектичного запереченння божих планів стосовно світу. Взірцем для поета є Данте, його духовний провідник: «Jak Dant – prezeż piekło przeszedłem za życia!». Він у першій частині драми керує Юнаком, веде його колами життя. Данте не лише поет, але і пророк, наділений надприродною силою і знаннями. Йому протиставлений образ графа Генрика, поета-мрійника. Варто провести аналогію між подорожжю графа Генрика до табору революціонерів із дантівським пеклом: заперечення божественності спричинили до появи в критиці думок, що драма пов’язана із мороком безнадійності. В історіософській концепції Зиґмунда Красінського представлені екзистенційні питання історії, які пізніше турбуватимуть представників екзистенціалізму, а саме: непорушні закони історії і фатум, християнство і закони суспільного розвитку в минулому, теперішньому і майбутньому, емпіризм і провіденціалізм, держава і народ, революція і проблема влади, догматизм і свобода людини, життя і смерть, смерть і безсмертя та ін.
Тараса Шевченка, як і всіх романтиків, також захоплювала велична і трагічна особистість Данте Аліг’єрі, геніального поета, мандрівника загробним світом, вигнанця, який весь час страждав за втраченою батьківщиною і не міг пристосуватися до земної держави. Є підстави вважати, що Шевченко читав 1-у частину «Божественної комедії» у російських перекладах, згадки про флорентійця і ремінісценції з його «Божественної комедії» присутні у багатьох його творах. У поемі «Іржавець», описуючи страждання і муки українського народу, він запитував: «Хто тебе не мучив? Якби розказати / Про якого-небудь одного магната / Історію-правду, то перелякать / Саме б пекло можна. /А Данта старого /Полупанком нашим можна здивувать». Герой поеми «Варнак» називає твір італійського поета «божественной книгой»; у повісті «Музикант» герой подорожує Україною із своїм супутником, якого називає «Вергилий мой» – за аналогією з «Божественною комедією». У листі до Анастасії Толстої від 9 січня 1857 року він писав: «Дант Альгиери был только изгнан из отечества, но ему не запрещали писать свій «Ад» и свою Беатриче… А я… я был несчастнее флорентийского изгнанника» [Шевченко Т. Твори. – Т.5. – С.341]. У листі до Йосипа Бодянського від 15 листопада 1852 року також ідеться про автора «Божественної комедії»: «А покойный Данте говорит, что в нашей жизни нет горшего горя, как в несчастии вспоминать о прошлом счастии. Правду сказал покойный флорентиец, я это на себе теперь каждый день испытываю» [Там же.– С.280]. У листі до Броніслава Залеського (друга половина червня – 15 вересня 1856 р.) зустрічаємо такі слова: «Агата имела неосторожность попрекнуть меня своими благодеяниями, и я отряхнул прах от ног моих и повторяю слова великого флорентийского изгнанника»:
Горек хлеб подаяния,
И жестки ступени его» (пер.Є.Кологривової) [Там же.– С.332].
«Вдавався Шевченко й до ремінісценцій із «Божественної комедії», наводячи їх із пам’яті й пристосовуючи до ситуації чи стану, в яких перебував. Вірш «Г.З.» починається словами «Божественної комедії»: «Немає гірше, як в неволі / Про волю згадувать». Це парафраза знаменитого монологу Франчески да Ріміні з п’ятої пісні «Пекла»: «Немає більшого горя, / Ніж згадувать щасливий час / У нещасті…» [Наливайко Д. Данте Аліг’єрі / Д.Наливайко // Шевченківська енциклопедія.– Т.2. – С.277-278].
Звісно, і Зиґмунд Красінський, і Тарас Шевченко розуміли, що «Божественна комедія» Данте є не лише путівником по загробному світу; за задумом автора, вона втілює історію людства, що блукає в пітьмі, помиляється, шукає шляхів і знову втрачає їх, сама назва провіщає щасливий кінець і показує, що поет вірить в радісне майбутнє людства, її герой і пройшов через пекло тяжкої боротьби за існування, через чистилище, щоб здобути рай, заселений Богом і його воїнством. Обидва поети роздумують про небесну державу, в якій усе підпорядковано пошуку і реалізації вищого добра, умінню плекати духовне, насолоджуватися ним, а не деструктивно діяти, як це має місце у земній державі, коли весь інтерес та потреби людей сконцентровані винятково на речах плотських, незначних, тлінних.
І все ж головний водорозділ між двома державами і Красінський, і Шевченко бачать у сфері духа, моралі, а не в політичних чи соціальних засадах їх існування, які практично є ідентичними, бо й справді людина, живучи на землі, не може обійтися без того, щоб не задовольняти певним чином і свої життєво необхідні матеріальні потреби. Реально існуючій земній державі вони відводять функції задоволення економічних потреб людей та встановлення належного порядку, взаємопорозуміння у суспільстві. За таких обставин, вважають, обидві держави співіснують разом.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.