Про фільм «Черкаси» (2019 р.) режисера Тимура Ященка сьогодні не говорить тільки лінивий. І це зрозуміло – тема актуальна та болісна. Мова йде про період анексії Росією українського Криму (2014 р.) та подвиг екіпажу мінного тральщика «Черкаси», який до останнього чинив спротив окупантам.
Рецензій різного плану більш, ніж достатньо. Проте не можу не поділитись своїми суб’єктивними враженнями від перегляду. Насамперед імпонує громадянська мужність авторів, бо знімати такий фільм по гарячих слідах справа часто ризикована та невдячна. Проте, хто не ризикує, той не п’є шампанського, а з подякою у нас завжди було складно. Отже, статус кво збережено.
Почну здалека. Фільм вийшов маскулінним у всіх сенсах. І це добре тим, що давно настав час насаджувати у суспільстві образ брутального українського чоловіка, здатного на героїчний вчинок. Нехай пробачать мене феміністки, хоча я певен, що вони перші мене у цьому підтримають. Лайка лунала, якщо не зовсім доречно, то принаймні атмосферно. Що за моряк без міцного слова. Проте з цим не перегнули і куті меду не передали. Однак звузили вікову категорію глядача до 12+. Що у підсумку мінус. І не один.
На відміну від українських моряків, «ввічливі зелені чоловічки» показані дійсно ввічливими і відповідальними типами. Жодної лайки. Холодна неминучість та невідпорність у поєднанні ледь не з батьківською турботою – так довго і терпляче вмовляти нерозумних хохлів, акцентуючи, що не треба, щоби хтось загинув. Чого варта тільки фраза високого російського чина: «Клоун ваш президент!» Ще би трішки, і почали б здаватись позитивними героями.
При такій подачі, якби фільм був про конфлікт умовних румун з умовними киргизами, тобто такий, що мене не обходить, ще не відомо, за кого б я вболівав, жуючи при цьому поп-корн. На моїй пам’яті немає іноземного військового фільму, де би свої вояки виглядали хоч у чомусь відверто гіршими за ворожих. Як тут у сцені з міжнародними навчаннями, наприклад. Це справа принципу. І до біса мораль. Тільки не ту мораль, про яку міркував режисер, коли знімав відверті сцени у стріп-барі, де розважались командири разом з підлеглими після того, як програли на навчаннях болгарам.
Відчувається, що режисер не конче дослухався консультанта фільму, капітана мінного тральщика «Черкаси» Юрія Федаша. Бажання охопити все по максимуму внесло у стрічку легкий сумбур. У фільмі присутні так багато можливих сюжетних ліній, що автори просто фізично не змогли чітко визначити та завершити жодну з них, окрім головної – боротьби за «Черкаси» з окупантами. Хоча і тут дещо змазано. Не завжди було зрозуміло, звідки виникала та чи інша репліка, чи подія у кадрі і для чого вона взагалі. Головний герой умовно є, але при такому розкладі ним може бути хто завгодно у фільмі.
Хоча підбір головного героя, як на мене, вдалий. У відкритому обличчі простого і неговіркого хлопця з села я побачив символ приспаної, розгубленої та попри все відчайдушно щирої України. Недарма тема села проходить крізь стрічку, розпочинаючи, та завершуючи її. Села величного, яке у всі часи народжувало та плекало героїв, відчайдухів та борців за рідну землю. І села ницого, якому байдуже до цього, пусте то все, хай дурні воюють, наливай та не журись. Друг загиблого героя повертається у цю ніби таку щиру радість та захват, проте його товариша, їхнього односельця, вже воліють не згадувати. Для чого? На цьому тлі він якось невпевнено заявляє, що піде служити далі. Куди далі, він не знає. Інфантильність як національна риса.
Звісно, батько цього не схвалює. Герой пригнічений. І ось тут, після напружених кадрів боротьби за корабель, про зраду, гідність, жертовність (справжні родзинки стрічки) настає момент істини, а саме – складається відчуття безпорадності і марності боротьби, а натомість хочеться потрапити у якесь далеке село, залитись горілкою і тужити за знову програною битвою. Бо кому це, в біса, треба. Розумію бажання авторів уникнути пафосу, але щоби така фрустрація.
В цілому фільм потрібний і його треба дивитись. По-перше, він позбавляє багатьох ілюзій. По-друге, у ньому відверто зачепили табуйовані теми. Перевищення повноважень, нестатутка, непрофесійність, панібратство у війську, тощо, як хвороби армії в цілому. Часто у гіперболізованій, гротескній формі. Бо перша половина фільму, це розповідь не стільки про «Черкаси», скільки про українське армійське середовище в цілому зразка 1991 – 2014 років. І про хвороби, які воно унаслідувало від системи, яка нікуди не зникла. Для людини непідготовленої це може бути шоком. Для певної частини критиків ним і стало.
Повернусь до технічної складової. «Кіноляп» з формою одягу: касок та бронежилетів такого зразку на 2014 рік у ЗСУ ще не було. Нажаль, він виявився не єдиним. Автори фільму не приділили уваги тексту Військової присяги і тому у фільмі звучить її стара версія – 1991 року, хоча зміни у текст були внесені у 2004 році. Ніби дрібниці, але ви знаєте, хто у них.
І на завершення. Ми перебуваємо у гарячій фазі інформаційно-психологічної війни. І зброя у ній не стільки гармати, скільки слово, образ, сенс, намір тощо. Речі нібито віртуальні та абстрактні. Проте, як користь, так і шкоду несуть фізичну та конкретну. У цьому сенсі величезний художньо-патріотичний потенціал фільму використаний сценаристами не в повній мірі і грає радше на струнах так милого серцю українця самобичування, ніж апелює до усвідомлення того, що «плач не дав нікому ще свободи». Прикро, що внаслідок наявності у стрічці садистських та пікантних сцен, від перегляду такого проекту фактично усунуті діти та юнацтво. Найперша цільова аудиторія.
Я не певен, який би висновок зробив, подивись я цей фільм у тому віці, коли дивився радянські стрічки «Отвєтний ход» та «Пірати двадцатого вєка» (радянські бойовики, у яких зображувались героїчні десантники та моряки). У другому фільмі один тільки кок був вартий цілої команди, на відміну від його колеги з «Черкас». Про емоційний вплив цих стрічок на несформовану дитячу психіку та бурхливу уяву годі й казати. Це для тих, хто дивується, чого ми знову наступаємо на ті самі граблі.
Головне, що український кінематограф зрештою звернув увагу на великий запит суспільства на патріотичний продукт. Бо саме наявність таких стрічок дозволяє усвідомити, що ми унікальні, це наша історія і ми є її творцями сьогодні, як колись її творцями були попередні покоління українців.
Слава Україні та її Збройним Силам!!!
Олександр Кухарук
