Питання, хто для кого існує, – поет для читача чи читач для поета – вічне, як і архаїчне – про первинність яйця чи курки.
Олександр Косенко з м. Кропивницький цим питанням не переймається. Він давно вирішив його на користь собі, тому і вважає, що він поет елітарний; усе, ним написане, геніальне, а ті, хто його не розуміють, – невігласи, які не доросли до його рівня; опоненти – заздрісники і ретрогради.
Але, як відомо, критерій істини – практика. Тож, проаналізувавши хоча б одну поезію, попрактикуймося. Аби не підпадати під вплив думки певних кіл, які підспівують мотив про елітарність і геніальність, прочитаймо його твір, узятий з мережі Інтернет.
* * *
І мід
І мідь
І камедь цих садів
Отава чар
Едем Єдинорога
Там плутається Вічність в бороді
У молодого сонячного Бога
Там час і сутінь
Сни
Бігма стежок
І дощ
Вчепив кришталь на павутину
Там квітень
На зелений моріжок
Пустив гулять кульбабу
Як дитину
Біди нема
Надія топче луг
Спить хмаролім що бур хребти ламає
І сонце
Як кульбаба білий пух
Весь білий світ
На промінці тримає
Перед нами взірець вірша, написаного автором, який вважає себе постмодерністом. Тому, перш за все, варто з’ясувати, що це за течія така – постмодернізм.
Тож звернімося до енциклопедій. Процитуймо дещо й постараймося спроектувати на конкретний твір конкретного автора.
Постмодерні́зм (фр. postmodernisme — після модернізму) — світоглядно-мистецький напрям, що виник та існує за епохи постмодерну. Відлік його існування зазвичай ведеться від 1960-70 років, коли він виникає в США та Західній Європі. Передумовами появи постмодернізму стало розчарування в ідеалах модернізму: безповоротності прогресу, вирішення наукою й технікою глобальних проблем людства, цілісності світу, існуванні загальнолюдських цінностей. Для постмодернізму характерні розмиття меж мистецьких жанрів і напрямів, усунення відокремленості масової культури від елітарної, автора від глядача (читача), проголошення відносності істини та цінностей, недовіра до авторитетів, деконструкція, гра та іронія.
…Однією з основних рис постмодерністського мистецтва оформлюється використання готових форм, незалежно від їх походження. Предметом мистецтва стає будь-яка річ, котру досить дещо змінити чи помістити в незвичайне середовище. Ключовим для мистецтва постмодернізму є не вироблення, а поєднання вже існуючого, з чим пов’язана так звана смерть автора — зростання ролі глядача (читача), його участь у творенні мистецтва та встановленні його сенсу… Вікіпедія.
Твір, який запропоновано для розгляду, наче відповідає критеріям постмодернізму. Ми бачимо спробу відокремити автора від читача, бо автор десь там витає в позамежжі свідомості, а читач перебуває в стані ступору: про що йдеться? Автор намагається поєднати існуюче в його уяві з тим, з чим читач стикався. Роль останнього має зростати, бо автор спонукає до цього, застосувавши систему не зовсім зрозумілих і туманних образів, логічно мало пов’язаних з суттю твору. До того ж відсутністю розділових знаків теж морочить голову читачеві, який, на думку автора, має сам конструювати закінчені форми.
Тож подивімося, чи вдалося авторові вірша, написаного нібито за канонами постмодернізму, досягти кінцевої мети – викликати певні відчуття для задоволення естетичних потреб читача.
Автор – це генератор напрямку думки і співпереживання. І тільки коли цей напрямок поєднається з естетичними потребами читача, той відгукнеться на слово мистецького твору. Якщо цього не відбудеться, то «постріл» буде «холостим», у «молоко». А в читача заболить голова – і він просто відмахнеться від тексту, а в подальшому – й від автора, який пише про незрозумілі речі. При цьому читачеві можна навіяти думку про його «неповноцінність», мовляв, це елітарна поезія, а той, хто не розуміє, не доріс до рівня сприйняття її.
Тепер розберімо вірш і спробуймо визначитися зі своїми враженнями.
Автор пише в модній нині манері – без розділових знаків, розриваючи рядок, чим нібито підкреслюючи акценти на значущих словах. Взагалі-то, вірш написаний у традиційній манері п’ятистопним ямбом з перехресним римування, де непарні рядки мають «чоловічі» (наголошені), а парні – «жіночі» (ненаголошені) рими. Якби автор писав без «викрутасів», то вірш мав би приблизно такий вигляд (дозволимо собі вільність – розставити розділові знаки):
І мід, і мідь, і камедь цих садів,
Отава чар, Едем Єдинорога.
Там плутається Вічність в бороді
У молодого сонячного Бога.
Там час. І сутінь. Сни. Бігма стежок.
І дощ – вчепив кришталь на павутину.
Там квітень на зелений моріжок
Пустив гулять кульбабу, як дитину.
Біди нема. Надія топче луг.
Спить хмаролім, що бур хребти ламає.
І сонце, як кульбаба білий пух,
Весь білий світ на промінці тримає.
Про що йдеться? Про споглядання чи то саду, чи то лугу. Автор – чи то навмисно, чи то підсвідомо – переплутав пори року, бо мід садів – це пора цвітіння, мідь – осіння, кульбаба, яка квітне, – весняна пора. Змішавши не лише пори року, а й час доби зі станом природи (сутінь, сонце, яке тримає світ на промінці, дощ), додавши сюди ще й відсутність стежок, приплівши відсутність біди з надією, додавши «хмаролім», автор створив таку какофонію, що й не розібратися. І все це відбувається в такому собі «Едемі Єдинорога»…
Тепер погляньмо на допущені неточності, а скоріше – помилки. Що таке «мід»? Так, це мед! Але ж автор грається з маловживаними словами, аби зберегти «і» в розташованих поряд «мід» і «мідь». Не будемо йому в цьому заперечувати. А ось щодо «кАмедь» закинемо: норм орфоепії ніхто не відміняв, тож наголос треба ставити, як того вимагають сучасні словники, на другому, а не на першому складі – «камЕдь», тобто глей, який проступає крізь кору кісточкових порід дерев.
Слово «бог» не варто писати з великої літери, бо це не конкретний релігійний бог, а узагальнений образ.
«Бігма», тобто відсутність чогось, – діалектизм. Навіщо він тут?
Щодо «хмаролім»: у словниках знайдемо «хмаролом», тобто той, який ламає хмари. Це що – неакуратність автора чи такий собі «новояз»?
А тепер розберімося з логікою, бо її відсутність може свідчити не лише про геніальність, а й про дещо інше.
На початку автор звалив докупи «мід», мідь», «камедь» цих (яких?) садів, «отаву чар» (молоду поросль чар?) і Едем Єдинорога. Яким боком до саду чи лугу, який малює уява автора як Едем, тут опинився єдинорог, міфічна тварина, яка може бути лагідною чи злою, бо все залежить від її настрою і стану?
Тепер слід розібратися з «вічністю» й «бородою» «молодого сонячного Бога». На чию уяву розраховує автор, будуючи таку конструкцію? Що ж то за борода у бога, та ще й молодого, який до того ще й «сонячний», у якій заплуталася вічність? Хтось скаже – геніально! А хтось – дурість, манірність…
Тепер погляньмо на поєднання непоєднуваного: «часу» з «сутінню» й зі «снами». Морока з цими поняттями!..
У цьому «Едемі» «нема стежок», але є «дощ», який «вчепив кришталь на павутину», тобто начепив краплі. Дійсно, гарні рядки, коли б не вислів «вчепив», який вжито не досить точно. «Нанизав», «кинув», «начепив» точніше описують картину, а «вчепив»… зовсім не той відтінок.
Далі ще одна поетична знахідка автора, де йдеться про «квітень», який «на зелений моріжок пустив гулять кульбабу як дитину».
Та після цих блискучих рядків знову йде нелогічний поворот про біду, якої нема, та про надію, яка «топче луг». Що ж це за надія така, яка має здатність щось топтати? Не знаю. Тож залишімо цю абракадабру на совісті автора.
А далі йде лінгвістичний «шедевр» про «хмаролім», який «бур хребти ламає». Аби читач не зламав собі мізки чи ще щось, розмірковуючи про «бур», зразу зауважимо, що цим хотів проголосити автор. Уживши недолугу конструкцію речення, він дійсно заплутав читача. А все просто: є такий собі «хмаролом» – чи то гора, чи то казковий персонаж – здоровенний чолов’яга, який здатний ламати бурям хребти! Саме так мало б бути побудоване речення за нормами правопису (не «бур хребти», тобто хребти бур, а бурям хребти!). Ось до чого може привести нехтування правилами правопису!
Останній вислів про кульбабу не потребує коментарів, бо там усе гаразд.
Тепер маємо підсумувати, чи досяг автор мети, чи отримав читач естетичне задоволення? Чи вибраний спосіб подачі матеріалу, нагромадження образів сприяли кінцевій меті?
Якщо мета – вихлюпнути яскраві образи, рядки, – так. Якщо мета – викликати ступор у читача, – тим паче! Якщо намалювати картину, – чи то певну, чи то уявну, – сумнівно.
Але про єдине можна сказати однозначно: не можна нехтувати нормами правопису нікому – ні початківцю, на «метру», яким себе вважає автор. А «постмодернізм» залишімо «за кадром», бо це лише форма, а не суть творення цього вірша. Постмодернізм тут ні до чого.
P.S. Не знаю, як вам, але в моїй уяві вимальовується така картинка: ранком чолов’яга вийшов на поріг свого дому, смачно потягнувся, подивився на небо, зрадів сонцю (ось він, Едем!). Сонячний промінь ковзнув неголеною щокою чолов’яги, який у цю мить відчув себе богом. Побачив павутиння, що заснувало дерева (бо до саду давно ніхто не заглядав), на якому блищать краплі роси. Двір попід хатою заріс бур’яном, серед якого розквітли кульбабки. Сусідчина коза зі зламаним рогом (єдинорог!) через дірку в огорожі намагається скуштувати молодої травички (а в уяві автора – отав, хоч і не сезон для них). Мабуть, це недільний ранок, тож нікуди поспішати, тому час здається вічністю. Поки що ніхто не сплюндрував доброго настрою, то й біди немає, як і стежок, бо треба викосити траву у дворі. Гармонія настрою з навколишнім світом!..
Можна сказати просто про складне – і поцілити в самісіньке серце. Можна сказати складно про просте – і це буде виглядати кумедно, пародійно…
Якщо геніальність – це здатність облаштувати буденність пафосними кучериками, убогу думку прикрасити оксамитовими шатами, – то, мабуть, цей твір хтось запропонує вважати за геніальний, сподіваючись, що читач не завжди спроможний розгорнути всі ці «покривала» й дійти до суті.
Взагалі-то, цей вірш – під золотою обгорткою така собі цукерка-льодяник, а очікували на шоколадну…
Олександо Архангельский