Францоз із Чорткова

1

За десять років до Першої світової війни 1904 року в Берліні помирає німецькомовний письменник Карл Еміль Францоз, галицький і буковинський єврей, виходець з напів-Азії, як він сам назвав ці околиці Австро-Угорської імперії.

Він народився у Чорткові 1848 року, коли Європою прокотилися революції, а вітри Весни народів буревієм досягли кордонів навіть Східної Галичини.

Австрійський імператор Фердинанд І цього року скасував панщину і галицькі селяни на честь цього повсюди споруджували хрести. У селі Базар Чортківського району такий хрест зберігся й по сьогодні, тепер він трохи відреставрований, а за часів мого дитинства мащений щовесни синькою і вапном.

Місто, в якому народився Карл Еміль і якому присвятив збірку оповідань “Євреї з Барнова”, називалося Чортків, земля, на якій побудували це місто, спочатку називалася Червона Русь, а згодом – Галичина.

Усі, хто жив на цій землі і у цьому місті, були галичанами: рутенці, поляки, євреї, караїми, вірмени, шваби та німці. Про те, як Червона Русь перетворилася на напів-Азію можна розмірковувати довго, відомо лише, що Османська імперія у Чорткові тримала резиденцію намісника паші, на десятиліття приписавши місто та його мешканців до Сходу.

Османську імперію змінила Австро-Угорська, але географічне розташування Чорткова, близьке до Буковини, а звідти й до Балканів, наче акумулювало усі майбутні історичні розпади і розлади.

Чортків на карті Західної України

Торгівельні шляхи притягували євреїв, котрі освоювали Схід. Прізвище письменника вказує на те, що  його родина походить з Франції, батько Гайнріх був лікарем і мешкав у Чорткові, де й помер. Коли Чортків у літературних творах Францоза стане Барновом, письменник уже далеко від Галичини і Буковини вдивлятиметься у місцини свого дитинства з величних вікон віденських, а згодом берлінських будинків.

Чортків за часів Карла Еміля налічував кілька тисяч мешканців, а топографія була тоді поділена на  Чортків, Старий Чортків і Вигнанку. Вигнанка – це був чортківський ісход євреїв за межі міста, які потім знову повернулися до центру.

Якщо біографія Францоза точна, то лише перші 10 років свого життя, себто дитинство, він провів у Чорткові, а далі були Чернівці, Ґрац, Відень і Берлін.

Місто провінції та напів-Азії стало його першою мовою, вірніше мовами – українською та польською, німецьку він вивчатиме у чернівецькій гімназії. Чортків перетвориться на Барнов – і таким чином перетриває кілкька століть, заховавшись у тексті. Чортків в оповіданнях Францоза – це містечко, з його персонажами та торгівлею, життєвими історіями євреїв, які переносять у своїх словах свій світ і свої страждання.

Я не певен, що які-небудь світлини Чорткова з часів Францоза збереглися. Але власне від року його народження у Чорткові почалося будівництво нових будинків, бруківка, водогін та електрика.

Рабе Давид Фрідман десь саме у цей час переїздить з Садгори до Чорткова, започаткувуючи хасидську династію, а згодом викупить замок Старого Чорткова у графині Борковської, на місці якого почне розбудовувати свою династійну лінію, яку обійматимуть після нього його сини, а про мудрість ребе, його святість та чуда послідовники переповідадимуть із покоління в покоління.

У середині 19 століття Чортків, ставши околицею Австро-Угорської імперії, не міг не відчути, що Штраусівський “Марш Радецького” символізує цісарську владу та її силу, а також якусь її легкість, наче б то несерйозність.

Але Францоз, який у “Ярмарковому дні у Барнові” збирає увесь Чортків та його околиці, дивиться на цей світ, на цю заяложену провінцію очима вихованця німецької культури і жителя європейських міст.

2

Францоз міг повертатися до Чорткова залізницею. Принаймні, з Відня до Чернівців залізницю було прокладено.

Європа пересідала у вагони потягів і мандрувала своїми столицями та іншими пристойними містами, навіть заїзджаючи до околиць, до провінцій, заселених місцевим людом та євреями. Залізницею мандрували торгівці, а також цісарське військо, яке розквартировувалось по чортковах ближче східних кордонів.

Галицька провінція мусіла неймовірно тішитися з того, що залізничний двірець і колія прийшли до неї разом з електрикою та водогоном, скопіювавши в мініатюрі Відень.

3

Берлін, в якому Францоз прожив майже двадцять років, вигідно відрізнявся від Чорткова, хоч не належав до Австро-Угорської імперії. Шукаючи за Берліном 1890-тих, я натрапив на світлину “Marktstände zwischen Französischer Straße und Charlottenstraße, um 1890” – торгові ряди між Французькою вулицею та вулицею Шарлотти.

У Чорткові, за часів Францоза, ринок, напевно, розташовувався десь у центрі міста, а, зважаючи на горбистий рельєф міста, мусили вибрати відносно пологе місце, щоби могли також з’їзджатися навколишні селяни, які продавали худобу, прив’язану до своїх возів. А може, ця вуличка, яка кривуляє від будівлі Старого ринку й була місцем торгу?

Берлінські торгові ряди 1890 року розташовані посередині великої площі, оточеної стінами високих будинків, фотограф схопив проїзджаючий трамвай, який ось мчить колією, правда, ще запряжений кіньми. На рядах усе акуратно викладено, нема натовпу, хаотичних рухів покупців, нема й великої кількості покупців.

Такий ринок Францоз міг би описувати десятки разів і не втримати  в тексті ані його музики, ані рухів, ані людської комедії в мініатюрі. Берлінські торгові ряди були добрими для ранішньої закупки свіжих овочів, але не для літератури.

І якщо з Чортковом його, Карла Еміля, нудила прив’язаність до його запилених вуличок, цих безкультурних селян, їхніх пісень, їхнього поета Шевченка, до зелених берегів Серету, дрібниць провінції, її деталей, то з Берліном він романсував як з рівним партнером по гешефту.

З Берліна і Відня, з прокурених кав’ярень, широких вулиць, цивілізації, культури і прогресу, Карл Еміль Францоз намагався зрозуміти простір, у яких волею обставин потрапила його родина, яка торгувала вином і лікувала, а він змушений був у словах зберегти цей родинний єврейський досвід з відкритим серцем.

У Берліні Францозові трапиться також літературна пригода, котра зв’яже його ім’я з Карлом Бюхнером, його драматичним твором “Воццек”. П’єса, котру Карл Еміль Францоз віднайшов і опублікував.

4

Для мене відчуття Східної Галичини – її занедбана провінційність, ці містечка, у яких поклади корисних копалин історії уже давно присипані попелом і переорані; і у яких виринають сецесійні будинки чи ринкові площі.

Будинки почасти облущені, ажурні балкони поржавілі, вулички забули свої імена, бо їх стільки разів перейменовували. А площі ще не позбулися пам’яті, коли цокотіли по  бруківці копита коней, підбори жіночих черевиків, металевий почерк чоботів цісарських урядників – звуки того життя, записані на водяному папері повітря.

Ці уявні міста викликають у мене ностальгійну тугу, принаймні Чортків.. Я мусів запам’яти тисячі історій, якими підгодовували мою майбутню ностальгію ті, хто пам’ятав Чортків “за Австрії”. Життя в імперіальних околицях, периферійних містах, на краю імперіального світу особливо пам’ятають вони, ці провінційні мешканці прикордоння.

Вони марять столицею, після гімназій вступають до університететів, студіюють право і комерцію, ловлять чутки з цісарського двору, п’ють віденську каву, читають столичні газети, слухають опереткову музику і читають новинки літератури. Вони залишають провінцію, але провінція не залишає їх.

А ті, хто не виїзджають далі свого простору – містечка чи села – можуть потрапити до столиці у випадку військової повинності, інші – у комерційних справах, або ж так як мій прадід Михайло Кардинал, який раз щопівроку возив пана кіньми до Відня, через Львів. У них є на що споглядати, кого слухати і до чого прагнути.

Але час імперії уже облущується, непомітні тріщини руйнують з середини мапу імперії Габсбургів, яка позначає територію, населену неймовірною кількістю слов’ян та евреїв, власне мешканцями провінції, яку одночасно обожнюють і ненавидять імперію, які під “Марш Радецького” виструнчувались перед портретом цісаря, а згодом танцюватимуть, мов ошалілі на радощах, по просторах, розкарячних Світовою війною. Це Траклеве божевілля, яке опанує ними на якийсь час.

Звідки у мене ця ностальгія? Звідки береться це бажання побувати у Чорткові за Австрії, за часів Францоза? Звідки у мене трепет на чортківському двірці перед залізницею, яка хоч-не-хоч зв’язує ці покинуті історією місця і колишні провінції імперії? А може, ярмарок у Барнові – це зашита історія міста за підкладку хаосу і веремії, її потрібно розпороти, і піти вуличкою, просто піти вуличкою.

5

Який обов’язок мусів мати Карл-Еміль Францоз перед українцями? Я думаю, що жодного. Спільне проживання у Чорткові, а згодом у Чернівцях не вимагало від нього як письменника щось писати про рутенців. Ну, й справді, у збірці оповідань “Євреї з Барнова” Чортків виглядає єврейським містом.

Дозволю собі припустити, що  єврейські письменники, які представляють у своїх літературах Галичину – представляють здебільша її єврейський сиґмент той, який вони пам’ятають як запах дому. Принаймні, я не бачу Чорткова у Францоза, не уявляю Бучача у Шмуеля Аґнона і маю проблеми з топографією Дрогобича у Бруно Шульца.

Чи це про щось говорить? Говорить. Говорить про окремішність, про закритість ґетта, про те, що ці прозаїки точно вловили іншу ностальгію та тугу свого народу, записану у їхніх книгах.

Вулицями Чорткова ходили легенди про хасидських мудреців, по єврейських будинках Чорткова пахло традиційною єврейською кухнею, справлялися весілля, дотримувалось релігійного календаря і роки, за якими жили євреї в Чорткові випереджали християн на кілька тисяч років.

Чортків часів Австро-Угорщини. Міська ратуша на площі Ринок. Підписано “Міський базар”

Євреї жили паралельно, перетинаючись із християнським світом на вулицях та на ринку. Карл Еміль Францоз розвернув цей світ у нарисі “Ярмарковий день у Барнові”. Він перемішав ці світи і виставив їх на загальних огляд у ярмарковий день, коли усі мешканці Чорткова та околиць стають продавцями і покупцями, їхні ролі змінюються, їхній товар різноманітний, їхні мови складені з різних слів – українських, польських, німецьких, їдишських – усі вони, наче актори на великому ярмарковому кону.

Я також не певен, що Галичина, цей віддалений простір імперії, для Францоза був виключно українським. Він писав про Шевченка й українську літературу, він присвячував нариси Чернівцям, він любив цей оксамитовий простір, особливо Буковину та Галичину, але пропагував німецький дух культури.

Простір культури був йому, як письменникові, найближчий, і тому реальний простір Галичини видався напів-Азією, який необхідно запліднити німецькою філософією та літературою, розвернути цей Схід очима до Заходу.

6

У Чорткові лежать цілі століття мешканців по своїх цвинтарях та кіркутах. Тепер вони перейшли у простір, який цілковито належить виключно їм та історії. Відшуміли ярмаркові дні, все, що було спродано – спродано, все, що було куплено – куплено.

Усі повернулися на мить домів, а за якийсь час вони усі стали історією, а їхні календарі й надалі відліковують роки й століття, й надалі їхнє літочислення не збігається. Якою б могла бути Галичина і Чортків, якби імперія Габсбургів проіснувала довше і німецькі колоністи, спроваджувані австріяками, налагодили б ефективне рільництво, а їхні професори наповнили німецьким духом літературу та філософію.

Те ж саме місце у 2011 році. Фото з української вікі

У пізніші часи – чортківське ґетто вивезли у Белжец, а тим, кому пощастило врятуватися – намагалися забути, в якому напрямку їх вели чортківськими вулицями. Місто, яке пахло ярмарковим хлібом і вином не всіх запричастило однаково, а хасидські мудреці та чортківські ребе не витлумачили темні місця у своїх книгах про шоа.

Де ця медова ріка Серет із золотим берегом? Де ці солодкі дощі? Де ця розлита карамель придорожньої глини? Де це все?

7

Я прилетів до Берліна восени. Позолочене волосся берлінських парків нагадувало волосся Лореляй, а тиха Шпреє – золоту волосину. Берлін вигладав сонним, перегорілі жарівки опалого листя вечорами підсвічуали парки.

З вікна готелю –  відкривалась вузька вуличка, якою щоранку батьки водили дітей до школи, переїзджали велосипедисти, а міська служба ремонтувала зіпсовані труби каналізації. Берлінське повітря пахло по-европейськи, цей європейський запах важко описати. Так пахне Чортків, це запах кави з миґдалевим присмаком, може, навіть пересмаженої кави.

Який запах у Берліні нагадував Чортків Карлові Емілю? Якось за різними виступами та зустрічами я лише одного разу згадав про Францоза. Цікаво було б побачити вуличку, на якій він мешкав і будинок. Ну, звісно будинок міг й не зберегтися.

Натомість, плентаючись Курфюстендамом я побачив меморіальну дошку Макса Германа-Найссе, виставку Сальвадора Далі, еротичний музей та берлінських папуг у спеціальному вольєрі посеред вулиці.

А справді з Берліна думати про Чортків якось незвично, візуальна інтервенція міста збиває тебе з пантелику і лише, забігши у кав’яреньку, і вбираючи ніздрями берлінське повітря, просягнуте миґдалевою кавою, можна побувати на батьківщині. Принаймні, обдурити себе.

8

Я майже переконаний, що віднайти будинок у Чорткові, де мешкав Карл Еміль Францоз – неможливо. Ну, хоча можна було б спробувати дізнатися, в якій частині центру міг мешкати Гайнріх Францоз із родиною. Все-таки лікар, ну й Чортків у середині 19 століття – не меґаполіс. Можливо, єврейські архіви зберегли якісь записи про родину Францозів у Чорткові, тим паче, що лінія чортківських цадиків не перервалася і зберіглася у Ліверпулі.

Хоча навіщо знати, де ці будинки? Що вони нам можуть розказати, якщо й зберглися? Ще раз засвідчити про місце і пам’ять? В ряду письменників (Францоз, Аґнон, Рот, Шульц), чиєю батькіщиною стала Східна Галичина і яку вони, кожен у свій спосіб, зробили густим текстом метафор, а потім поділилися ним, привласнивши слова і місце, Францоз, на мій погляд, найбільш відкритий до розмови про теплі хліби з ярмарку в Барнові, про провінцію, яку він любить, про її недоліки й переваги.

Пишучи про Францоза, я шукаю його дім, його вулицю в Чорткові, бо там він призначив нам зустріч, бо там його серце.

9

Чортківські цадики прибули з Садгори. А Францоз, переїхавши до Чернівець, прикипить серцем до Буковини. Звідси не ближче до Відня, але Відень ближче, бо тут німецька гімназія, німецька культура, німецька преса. Буковина пихато споглядатиме на інші частини імперії, бо потяг Відень-Чернівці, проходячи через Краків та Львів, привозить вчорашні віденські газети, які вже наступного ранку читають передплатники та відвідувачі кав’ярень.

Чернівці були перехідним містом у Францозовій біографії: після провінційності Чорткова і перед європейським простором Відня й Берліна це була тимчасова зупинка, в якій він закріпив свої погляди на культуру і розвинув смак до простого життя і його деталей, яке пропонували вулиці та ярмарки, села і краєвиди, що потопали у золоті кукурудзи і брунатного тютюну.

10

Але я волів би залишитись з Францозом у Чорткові.