Родинна обрядовість у розгалуженій системі традиційної культури займає чільне місце, оскільки повʼязана із життєвим шляхом людини та трьома лімінальними порогами: народження, одруження та смерть.
Загальновідомо, наскільки взаємно спорідненими є ці відгалуження: у родильній та весільній обрядовості чимало спільного із поминальною і навпаки. Серед новітніх етнологічних студій на цю тему виокремимо монографію Марії Маєрчик «Ритуал і тіло. Структурно-семантичний аналіз українських обрядів родинного циклу». Дослідниця зазначає: «… перехід в обрядах родинного циклуй календарних має принципову відмінність: у родинних обрядах він здійснюється раз і назавжди, а в календарних аналогічна ситуація переходу повторюється системно, щороку» [6, с. 45].
Враховуючи принципову важливість кожного із обрядів, усі вони супроводжуються правилами, певними заборонами, а також традиційними моральними канонами.
Роман Іллі Киріяка «Сини землі» дуже цікавий для аналізу в ключі трактування родинної обрядовості, і на це є кілька причин:
- у центрі зображення – кілька родів, по суті – міні-село, громада емігрувала до Канади і привезла з собою найважливіші для них духовно-етнографічні знання;
- Ілля Киріяк розпочинає свою оповідь саме з першої хвилі еміграції і показує традиційну культуру українських піонерів у хронологічному дискурсі;
- сам автор збирав психолого-етнографічний матеріал, що ліг у основу тексту, упродовж двадцяти років, і ставив собі за мету якомога правдивіше відобразити обрядові деталі традиційної культури;
Родинна обрядовість у романі «Сини землі» представлена детально, причому як на рівні розлогих описів, що становлять структурну частину текстотворення, так і на рівні принагідних паремій. Однією з перших етнографічну складову прози Іллі Киріяка дослідила снятинська етнографиня та дослідниця канадійської діаспори Руслана Кірєєва.
Перше засадниче запитання, на яке отримуємо відповідь, спостерігаючи за умовами проведення обрядів, звучить приблизно так: «Що людина робитиме, коли життєво важливі для неї обряди (народження, весілля, смерть) провести немає змоги? Чи здатна вона витворити ці умови з нуля і в такий спосіб відроджувати духовну традицію?
Так, перша проблема, з якою зустрічається людина у царині родинної обрядовості – неможливість повноцінно похрестити дитину. Тимчасово функції священника виконує моша, баба-повитуха, проте її повноважень недостатньо, аби охрестити дитину: повитуха Єлена «…бризькала на них … свяченою водою, коли вони вродились, але який це хрест? От, тільки так, щоб злого духа напудити трохи». Ховають і вінчають спочатку місцеві пастори. Проте ті члени громади, які є певними «законодавцями» традиційної культури (наприклад, рід Воркунів) категорично проти того, щоби миритися з таким станом справ. До прикладу, весілля за неповним обрядом без обрядового супроводу, Воркуни називають «навиворіть», «куце», а сам шлюб вважають нелегітимним перед Богом і громадою: «Чи ви хочете, щоб наші діти брали шлюб так, як моя Марія з Василем брала, – говорила вона крізь плач. – Та ж там не було ні Євангелія, ні хреста, ні свічок, ні вінків, ні батьків… На чім, і як, і перед ким вони присягали одно одному невисповідані й незапричащені? Який то шлюб без того всього?» [1,с.100].
Саме цей морально-психологічний аспект – категоричне небажання людини спрощувати традицію під впливом екстремальних умов – є рушієм того, що людина крок за кроком відбудовує ті підвалини традиційної культури, на яких тримався її світ «по той бік океану», тобто у Старому краю.
Із дослідницькою скрупульозністю Ілля Киріяк наголошує на важливості семантики лімінальності, переходу у весільному обряді. Як відомо, обрядовість родинного циклу наскрізь просякнута саме елементами ініціації (посвячення) та лімінальності (переходу), і як правило, такий перехід здійснюється раз і назавжди (перехід від дитини до дівчини-відданиці, перехід від нареченої до заміжньої жінки тощо). В устах Григорія Воркуна звучить ключова теза: розлога обрядова канва прививає молодій людині, яка вступає у шлюб, важливість і безповоротність такого переходу: «Нехай молодим добре вбʼється втямки, що вони женилися, і що весілля не є собі якісь фрашки, але старосвітська законна відправа, яка вибиває молодим з голови парубоцтво й дівоцтво і заводить їх в інший ґатунок розуму» [1, с.241].
Українське весілля в еміграції. Канада, 1917
Сама весільна обрядовість у романі-трилогії «Сини земля» виписана, в основному, лише з позиції нареченої. У випадку Єлисавети і Била такий виклад зумовлений тим, що наречений є мимовільним співучасником саме обрядової етнографічної канви, оскільки він незнайомий з українськими традиціями. Вони йому дуже цікаві, але чужі. Вперше побачивши крізь вікно обряд пошиття вінка і почувши супровідний обрядовий спів, чоловік приходить до висновку, що в традиції слід шукати і відповіді на ментальні питання: зрозумівши обряд – він зрозуміє земляків своєї обраниці.
Цікавим з погляду обрядової одягової традиції є стрій нареченої, оскільки головним елементом його є буковинський вінок з ковилою (коди, вінок з павунами). Цей вінок є етнографічним маркером саме Буковини, до якої тяжіє Завалля. На сьогодні такий тип вінка збережений лише в чотирьох селах – Рідківцях, Топорівцях, Чорнівці та Магалі Чернівецької області і, вочевидь, вартує окремо розказати про його специфіку в межах України, і під такою призмою зчитаються смисли, закладені Іллею Киріяком.
Буковинський обрядовий вінок з ковилою. Початок ХХ століття
Буковинський обрядовий вінок з ковилою по сьогодні є невідʼємною складовою весільного обряду, в такому вінку дружки та наречена ходять запрошувати на весілля. Його прародичем є «вінок з султанами» (Казахстан), а також вінки з ковилою Софійського повіту (Болгарія). Етимологічно спорідненими до нього є ключівський вінок з гусячого пірʼя, покутський та полтавський вінок з павиними перами тощо. Каркас вінка становить бісерна коронка або ж циліндр, до якої і кріпиться сама ковила. Для дівочого вінка використовується тільки біла нефарбована ковила, а для затички на капелюху парубка навпаки – переважно, фарбована.
На підтвердження того, що первинно буковинський вінок з ковилою був не лише весільним, а просто урочистим, є світлина, на якій процесія з Буковини прибула на вшанування Франца Йосифа з нагоди його дня народження (Відень, 1908. Дівчата на світлині – саме у таких урочистих вінках).
Процесія з Буковини на вулиці в Відні . Урочистості з нагоди святкування дня народження цісаря Франца Йосифа І. 1908 рік. Фото Josef Löwy.
Єлисавета Воркун, коли виходить заміж, то також удостоюється особливої радості – одягти вінок з ковилою. Ілля Киріяк так описує вигляд вінка і загалом увесь убір молодої: «На голові, на розпущенім волоссю, мала вона зроблену з цяткових мережок корону, обтикану довкола синьо-сіяючим пірʼячком павиним зо жмутком шовкової, білої трави над чолом. Ззаду корони звисали довгі, ріжного кольору бинди і майже вкривали плечі нового ще кіптаря, що з своїми пушистими смушками і червоною обшивкою добавляв чепурної краси самій короні і вишитим барвистою волічкою рукавам сорочки. До того ж, її погруддя було зґардами, а коло вух волосся, що не закривала корона, вкрите червоними коралями, писаними цятками і срібними оздоблене було лелітками, які в мрачнім світлі свічок світилися, мов зірки на небі темної ночі» [1, с.242].
Детально виписані у тексті роману і супровідні пісні – бервінкові, ладкання, «до вінка».
Особливого звучання (в контексті сюжету) набувають проща молодої та випрощування, тобто прощання і пробачення: «прощатися мусіла молода зо всім домом і просити прощення у всіх, бо вона останній раз». За звичних осбтавин, на весіллі у Старому краю цей момент обряду носив би риторично-символічний характер (адже наречена більше прощається зі своїм соціальним статусом, аніж з оточенням, якщо виходить заміж, до прикладу, за сусіда). Але в ситуації з Єлисаветою, котра виходить заміж за іноземця і він забирає її до себе на фарму – то кожна словесна формула сприймається особливо щемко. Вона направду прощається зі своїм родом, буквально.
Присутність обрядового полотна у весільному обряді добре описано у епізоді із посадом – молода, коли прощається, вклякає на полотно, а коли виходять з дому – всі учасники процесії тримаються за маленькі хусточки «шервити» («ширіньки»). Виводить молоду брат: «Біленькою паличкою, хустиною її держав, перехрестив він двері тричі, виходив і вів за собою, держачись шервитами, весільні батько й матка, старша дружка, пані молода, – вона одвірки поцілувала, – за нею менша дружка, а далі свашки, ніби боярині та бояри, що мали молоду стерегти в дорозі від нападу покинутих любовників». Традиція вклякання на полотні і досі збережена на Покутті, Буковині, а на Гуцульщині – ще давніший варіант: на ліжнику. За своїм походженням ця традиція сягає давньоримських конферацій, де молоді просять благословення у родини і громади, приклякаючи на овече руно. А ліжник, тканий із вовни, є в семантичному плані «дідусем» полотна, перехідним від власне вовни, руна до рушника чи полотна.
Під час «посаду», коли молода з молодим, з почетом заходять за святкові столи, то всі учасники цієї міні-процесії (дружки, дружби, світилки, братчики) тримаються або за рушник, або за маленькі білі хусточки-платинки. Ця частина весільного обряду у багатьох населених пунктах зазнала суттєвих видозмін через те, що весільні застілля перейшли у ресторанний формат, і знівелювалася значна кількість супровідних обрядодій. Доречно принагідно пригадати ще й обрядодію «скуповувати дружок» (Буковина, Гуцульщина, Покуття): дружби «скуповують» дружок: під супровід гумористично-обрядового торгу вони повинні викупити у дівчат обрядові дари – букетик (затичку) та хусточку (рушничок). Торг відбувається так, що обидві сторони відмежовані столом, і якщо дружка «куплена» – її дружба піднімає на руки (через стіл), і заносить на загальний танець до кола. Тут хусточки чи рушнички є символом згоди, злагоди.
Взагалі присутність рушника чи полотна у його первинному вияві у весільній обрядовості надзвичайно обширна. На заручинах молода подає молодому і старостам рушники, словосполучення «іти за рушниками» означає «сватати», а «подати на рушники» – погодитися на заміжжя. На самому весіллі один рушник під ногами у молодих під час вінчання (як правило, він довший за всі інші), ще іншим рушником молодим звʼязують руки, на Гуцульщині ж (Верховинський район, а також Березови Косівського району) поверх традиційного костюму молода має «дар» – суцільно вишитий нитками чи лелітками обрядовий рушник (колись – тканий), який за семантикою є в цьому випадку найближчим до намітки, тобто рушника на голові. В інших регіонах молодій накидають червону або квітчасту хустку-павунку (Буковина, Покуття), хоча первісно був рушник.
Саме в романі «Сини землі» зображено той первинний варіант обряду, коли молодій ставили на шию «дар» – рушники: «Частували гості Єлисавету чим мали – рушники та хустки ставили їй на шию, а чоловіки гроші кидали в миску» [1]
Близькою до тканого рушника є і доріжка-верета та бессарабський килим-скорца, обидва ці вироби ткалися до 12 метрів у довжину саме з розрахунку на їхню обрядову роль (вистеляння дороги з обох сторін, коли почет молодого приходить за молодою і відбувається «викуп», вистеляння дороги від порогу до воріт, коли молода іде до шлюбу тощо). Зокрема, відомості про такі ткані вироби саме з обрядовою метою ми записали у Хотинському та Заставнівському районах.
Один із найбільш закритих і герметичних «порогів» родинної обрядовості – поминальна традиція. У романі-сазі «Сини землі» поминальна обрядовість подана відразу із символічним кодуванням: зокрема, коли вчитель Гудвин приїжджає у провінцію і бачить, що там є цвинтар, за яким громада доглядає, він розуміє, що ідеться про постійне поселення. По-різному також відбуваються обряди прощання у звичайну пору і епідемію.
Так, серед обовʼязкових атрибутів поминальної обрядовості, які зберегли покутяни за океаном, Ілля Киріяк першими називає такі: «випалені трираменні хрести на вікові та боках домовини, великий хрест березовий і малий тесаний хрест в руки». Над душею дві ночі читають псалтир, присутній і обряд сидіння коло душі, вартування «посижінє». Відображено і одну з найдавніших традицій – офірувати тварину чи птицю як поминальний дар через труну. У романі Іллі Киріяка таким даром є жива курка, вона віддається разом із обрядовим хлібом найближчій людині покійного. Порівняймо із живою ще до сьогодні на Гуцульщині традиції офірування останнього дару. Так, у книзі «Гуцульський ліжник: дискурс через віки» читаємо: «У момент роздавання помани (поминальних хлібів-подаваників зі свічками) відбувається ще одна символічна обрядодія, пов’язана із вівцею та руном. Всі поминальні дари (подаваними, рушники, свічі) родина віддає присутнім через домовину «від хати» (стоячи спиною до дому), а останній і найголовніший дар – жива вівця і жмут сіна, її дають в дар найдорожчій людині, яку найбільше любив покійний за життя, і дається такий дар «до хати» – аби з відходом господаря добробут у домі не припинився і не перевелася жива худоба.
Якщо ж ховають неодруженого юнака чи незаміжню дівчину, то за них віддають «останню повницю»: миску, в якій на одно поставлена біла грабльована вовна, а на ній – порційка з медом («аби душка собі на тім світі повничьку випила, єк тут не вспіла»). Повницею в гуцульській традиції називають обрядовий весільний етап обдаровування молодих грошима і дарами, так же називається і ритуальна посудина, з якої частують медом чи горілкою тих, хто підходить з подарунками до молодят. Як відомо, на похороні молодих неодружених людей традиційно присутня саме весільна атрибутика: дівчину ховають у вінку і шлюбній одежі, на могилі ставлять деревця, аналогічні до весільних, родина запрошує «дружбів» та «дружок» – близьких друзів покійного чи покійниці. Тож «остання повниця» – частина похоронного обряду молодої неодруженої людини. За дівчину її віддають подрузі (але не родичці), за хлопця – близькому товаришеві (також не з рідні)» [7, с.36].
В романі згадується також хлібна офіра – роздавання поминальнх хлібів з яблуками та свічками. А також після поминального обіду (і ця обрядодія згадується при зображенні кількох похоронів) деякі люди залишаються «сторожити душу» – тобто сидіти при горнятку води. Традиція каже, що душі мають лишити води напитися. І коли вона прийде, а нікого не застане – то засмутиться.
Порівняймо: один із сучасних варіантів традиції «радить» залишати душі після поминального обіду порцію горілки, прикриту хлібом. Питомо українська традиція ж каже: для душі залишають горнятко води, але не алкоголь.
Про семантичну важливість поминальної трапези (не тільки на момент смерті людини, а і у відповідні для пошанування предків свята, наголошує Марія Маєрчик: «Чи не всі календарні вшанування памʼяті предків виражено харчовим кодом – трапезою. На прикладі навіть одного села (Глиниця на Буковині) можна простежити системність календарного годування душ померлих. На Святий вечір «не забирають страв зі стола, щоби мали що їсти духи». На Великдень «дехто приносить обід на могилу і скликає людий». У суботу перед Зеленими святами «застелюють гріб когось із своїх покійників і викладають їжу». Після похорону також кладуть горнятко з солодкою водою, «бо має прийти душа і буде пити сеї води» [6, с.124].
Одним із серйозних викликів для громади є заборона похоронних процесій на період епідемічних заходів. Одна з героїнь роману – Ганна Поштар – помирає у розпал епідемії «флюензи» і людям не можна збиратися разом, аби попрощатися із покійною. Тому вони ховають її потай вночі: «на похорон Ганни зібралося чимало сусідів навіть і таких, що ледве ходили. Треба було йти, бо смерть тільки раз у життю приходить, і як хтось не схоже поховати когось сьогодні, то завтра його не поховають». Її чоловік, з одного боку, відчуває себе осиротілим (адже його важку вдачу могла терпіти лиш дружина), а з іншого боку – він боїться заразитися і йому здається, що в нього наявні усі симптоми, притаманні для епідемії.
За кожною людиною, смерть якої зображено у «Синах землі», відійшла певна епоха. Так, Ганна Поштар – та перша ластівка, яка гостинно приймала за своїм столом на самому початку роману земляків із старого краю, коли вони ще тільки ступили на заокеанську землю. Вона – символ тих покутян, які обжилися і дали підпору наступним (поділилися запасами зерна, птиці, реманентом, підтримали у важку хвилину і допомогли стати на ноги).
Григорій Воркун – символ старокраєвих традицій, «останній з могікан». Саме він від самого початку відстояв важливість звичаю і мови для громади. Багато в чому він був безкомпромісним, але його авторитету всі дослухалися. Він був рушієм громади і без сумніву, її старійшиною. Коли ж помирає музика Плешка – з ним відходить справжня традиційна музика.
Знаковою є одна з фінальних сцен роману: молоде (уже третє) покоління піонерів на Трійцю приходить вшанувати могили своїх дідів та бабусь. Вони – на порозі війни, і тому не знають, чи ще зможуть відвідати могили своїх рідних, тому їм дуже важливо було прийти всім разом. Про них, оце молоде покоління, автор із небезпідставним замилуванням каже, що вони – перспективне покоління: «В кожного з них в серцю любов є, але її треба виплекати, щоб вона любила своїх батьків, і дідів, і прадідів, а з ними і свій народ, і свій край. Але в те плекання треба своє життя вложити» [1].
Традиція принесення вінків на кладовища предкам (в основному – напередодні Великодня чи Трійці) по сьогодні жива в Україні. «Робити порядки на гробах», насаджувати квіти та приносити вінки з лампадками є незмінною традицією як для Покуття, вихідців звідки описав Ілля Киріяк, так і для інших етнографічних районів України.
Те, що перше покоління піонерів Канади поставило собі таку майже прометеївську місію – зберегти традиційну культуру – символічно: ті герої, на яких тримається традиція, зображені упродовж усього роману як законодавці того суспільства, яке вони створили. Автор «дозволяє» їм відійти тільки тоді, коли вже виховане покоління внуків, яке не асимілювалося, а, навчившись канадської культури, герої роману зберегли й українську ідентичність: «окрім старих, усі молоді розмовляють вільно в обох мовах і уважають обидві мови за свої, а з тим ясніше виявляють своє расове походження і гордяться ним […] Тому то й свій прапорець виставили побіч нашого» [ч.ІІІ, с.286].
Весілля українських емігрантів у Канаді (1910). Джерело фото: http://localhistory.org.ua/
В цьому контексті процитуємо слова шотланського письменника та політика Джона Бакена Твідсмура: «Я не вірю, що якийсь нарід може бути сильним, якщо він не вдержує й не памʼятає звʼязку з усею своєю минувшиною. Ваші всі традиції є цінними причинками до нашої канадської культури» [с.41-42].
Три важливі наріжні камені обрядовості українців-емігрантів (народження, весілля та смерть) у Іллі Киріяка зображено з позицій покутян, що здобувають новий суспільний досвід. Українських робінзонів. Дослідниця О.Синиця у праці «Українці за межами України», зазначає, що перший період української канадської літератури відноситься до 1897-1920 років і відрізняється етнографізмом та ностальгією за Старим краєм.
Уже в наступні генерації ітиметься про дуалістичну ідентичність, котра міститиме риси рідної та успадкованої культур. То будуть канадійські українці – з новим досвідом, народжені уже за океаном і їхня мовно-культурна ідентичність повністю залежатиме від родинного виховання та особистого вибору.
А ті, кого Ілля Киріяк назвав синами землі – вони були першими. Українці, що перейшли межу неповернення щоби збудувати нову соціальну дійсність, але за старими як світ традиційними приписами.
Вони були першими. І багато в чому – останніми з могікан. Адже в їхньому Старому краю розквіт традиції припадає на кінець ХІХ-початок ХХ століття – а вже, починаючи з сорокових, перед традицією постане серйозний ідеологічний виклик. І багато в чому – спрощення та підміна. Десь на цей же період у Новому краю, за океаном, припадає посилення мовно-культурних асимілятивних впливів. Українці по обидва боки океану стали змінюватися приблизно у один час. Тож певно світ традицій, які так вирізьблював Ілля Киріяк у своїх «Синах землі» – таки золотий вік його рідної культури.
Зараз, на відстані практично століття, думається про потребу такого міжкультурного діалогу: українців по два боки океану: адже в обох суспільствах традиція і нематеріальна культура ідуть своїми шляхами розвитку (у чомусь – подібними, та все ж окремими). І на роздоріжжі вибору опинилися вони одночасно…
Іванна Стефʼюк (Олещук) – письменниця,
кандидатка філологічних наук,
докторка філософії у галузі філології,
завідувачка науково-методичного кабінету дослідження та збереження традиційної культури УМЦКБ, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»,
наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею
Марка Черемшини,
членкиня Національної спілки письменників України
ЛІТЕРАТУРА:
- Киріяк І. Сини землі. – Київ: Світ знань, 2018.
- Кірєєва Р.П., Карий В.М. Українці в краю кленового листка. – Снятин: ПрутПринт, 2004.
- Кравчук П. Іван Франко серед канадських українців. – Львів: Каменяр, 1966.
- Кравчук П. Листи з Канади. – Київ: Радянський письменник, 1976.
- Прокоп Д. Українці в Західній Канаді: до історії їхнього поселення та поступу. – Вінніпег-Едмонтон, 1983.
- Маєрчик Марія. Ритуал і тіло. Структурно-семантичний аналіз українських обрядів родинного циклу. – Київ: Критика, 2011.
- Олещук І.І., Шкрібляк М.М. Гуцульський ліжник: дискурс через віки. – Чернівці: ДрукАрт, 2017.
- Синиця О.І. Українці за межами України. – Івано-Франківськ, 2001.
- Українська канадіана: Збірник матеріалів з історії українців канади: у 4 т. / Т.1. Піонерський період. – 2016. – 288 с.