Із 1934 року Український Науковий інститут у Варшаві почав видавати Повне зібрання творів Тараса Шевченка у 16 томах: Т.1 – Передмова від видавництва; літературна біографія поета авторства Павла Зайцева; Т.ІІ – «Поезії до року 1843; Т.ІІІ – «Поезії 1843-1847 рр.»;  Т.ІV – «Поезії 1847-1857 рр.»; Т.V – «Поезії 1857-1861 рр.»; Т.VІ – «Назар Стодоля», Дрібніші твори; Т.VІІ – «Повісті «Художник», «Наймичка», «Варнак»; Т.VІІІ – «Повісті «Княгиня», «Музика», «Нещасний», «Капитанша»; Т.ІХ – «Повісті «Близнята», «Прогулка…»; Т.Х – «Журнал»; Т.ХІ – «Листи»; Т.ХІІ – «Т.Шевченко як маляр» (з численними репродукціями малюнків, автор розвідки – Дмитро Антонович); Т.ХІІІ – «Т.Шевченко в його польських взаєминах» (автор Павло Зайцев); Т.ХІV – «Т.Шевченко в чужих мовах. Переклади Шевченка на польську мову»; Т.ХV – «Т.Шевченко в чужих мовах. Переклади Шевченка на инші мови»; Т. ХVІ – «Бібліографія творів Т.Шевченка та праць про нього» (автор Володимир Дорошенко). Томи ІІ-VI редагував Павло Зайцев, т.Х-ХІ – Леонід Білецький, т.ХІV – Богдан Лепкий, т.ХV – Роман Смаль-Стоцький. Встигли побачити світ тринадцять томів, натомість т.І (Передмова від видавництва, літературна біографія «Життя Тараса Шевченка» пера Павла Зайцева), т.V – «Поезії 1857-1861 рр.»; і т.ХІІІ – «Т.Шевченко в його польських взаєминах» (автор Павло Зайцев) не з’явилися через різні причини.

Про шевченкознавчу діяльність Українського Наукового Інституту у Варшаві написано дуже мало: частково цієї проблеми торкалися Ростислав Радишевський [Радишевський Р. Літературна шевченкіана діаспори та польська рецепція Т.Г.Шевченка. – К., 2014] та Андрій Портнов [Портнов А. Наука у вигнанні. Наукова і освітня діяльність української еміграції в міжвоєнній Польщі (1919-1939). – Харків, 2008]. Більше написано про його працівників: Леоніда Білецького, Павла Зайцева, Богдана Лепкого, Дмитра Дорошенка. Отже, назріла потреба системно і різнобічно проаналізувати шевченкознавчу діяльність Інституту, з’ясувати мету і характер завдань, які ставив він перед собою його працівники, розкрити зовнішній контекст їх шевченкознавчих пошуків.

Адже у становленні шевченкіани в Польщі Український Науковий Інститут у Вар­шаві відіграв надзвичайно велику роль. Він був створений заходами екзильного уряду УНР 1930 року (а фактично 1928-го) при польському Міністерстві віровизнань та освіти, як автономна українська  наукова установа, яка ставила собі за завдання  плекати студії з різних ділянок укра­їнознавства. На противагу образу Радянської України як «П’ємонту» культурного розвитку українського народу, про що галасувала тодішня преса, мав постати «контр-П’ємонт». Один із політиків прометеїзму, польський політик і публіцист Тадеуш Головко висунув програму «контр-П’ємонту», на його думку, польський уряд повинен створити умови, щоб із українських і білоруських земель постав своєрідний П’ємонт національно-культурного відродження» [Stoczewska B. Litwa, Białoruś, Ukraina w myśli politycznej Leona Wasilewskiego. – Kraków, 1998. – S.18], надати українцям умови національного розвитку за західноєвропейськими стандартами і пропагувати ідеї незалежності цих держав, зрозуміло, без «кресових» земель. Андрій Портнов пише: «За чутками  одразу ж після перевороту Т.Голувко відвідав у Парижі С.Петлюру й вів розмову про повернення Головного отамана до Варшави. А 25 травня, через неповні два тижні після цього, Петлюра був убитий радянським агентом» [Портнов А. Наука у вигнанні. Наукова і освітня діяльність української еміграції в міжвоєнній Польщі (1919-1939). – Харків, 2008. – C.158]. Кілька разів Тадеуш Голувко їздив до Праги, де зустрічався з представниками української інтелігенції.

1925 року з Праги до Варшави  переїхав Роман Смаль-Стоцький, з Берліна до Кракова – Богдан Лепкий; 1928 року прибув до Варшави Олександр Лотоцький,  а 1929 – Василь Біднов і Дмитро Дорошенко. Саме ці люди стали на чолі Українського Наукового Інституту. Його директором був Олександр Лотоцький, колишній міністр ісповідань в уряді УНР і посол до Туреччини, автоh численних праць з історії церкви. Ще 1925 року  він дістав запрошення на працю до Варшавського університету, але зміг переїхати сюди лише в 1928 році. Після смерті Олександра Лотоцького 22 жовтня 1929 року директором Українського Наукового Інституту став історик-правник Андрій Яковлів, директор канцелярії Центральної Ради, посол УНР у Відні, професор Українського Вільного Університету у Празі. Незмінний секретар Інституту – Роман Смаль-Стоцький, син Степана Смаль-Стоцького.

Членами ради Інституту були також Богдан Лепкий, який з 1927 році викладав у Ягеллонському університеті, і економіст Валентин Садовський, який постійно мешкав у Празі. В Інституті діяло кілька комісій, серед них – історії літератури під керівництвом професора Романа Смаль-Стоцького і перекладу Св.Письма та богослужбових книг на українську мову, яку очолив архієпископ Варшавський, митрополит Польщі Діонісій.

Комісія історії літератури з 1934 року почала видавати Повне зібрання творів Тараса Шевченка у 16 томах. Особливу увагу було приділено написанню ґрунтовних коментарів і розвідок  до кожного твору поета. Комісія провела дві розширені наради: у Львові, під керівництвом професора Василя Сімовича, за участю Івана Брика, Михайла Возняка, Володимира Дорошенка, Івана Кревецького та Василя Щурата, і в Празі, під керівництвом професора Валентина Садовського, за участю Дмитра Антоновича, Леоніда Білецького, Павла Богацького, Ольгерда-Іполита Бочковського, Дмитра Дорошенка, Віктора Сапицького, Степана Сірополка, Максима Славинського, Степана Смаль-Стоцького. Було створено спеціальну редакційну комісію під проводом Олександра Лотоцького у складі професорів Василя Біднова та Павла Зайцева [Там же. – С.168].

Структура Повного видання творів Тараса Шевченка така: Т.1 – Передмова від видавництва; літературна біографія поета авторства Павла Зайцева; Т.ІІ – «Поезії до року 1843; Т.ІІІ – «Поезії 1843-1847 рр.»;  Т.ІV – «Поезії 1847-1857 рр.»; Т.V – «Поезії 1857-1861 рр.»; Т.VІ – «Назар Стодоля», Дрібніші твори; Т.VІІ – «Повісті «Художник», «Наймичка», «Варнак»; Т.VІІІ – «Повісті «Княгиня», «Музика», «Нещасний», «Капитанша»; Т.ІХ – «Повісті «Близнята», «Прогулка…»; Т.Х – «Журнал»; Т.ХІ – «Листи»; Т.ХІІ – «Т.Шевченко як маляр» (з численними репродукціями малюнків, автор розвідки – Дмитро Антонович); Т.ХІІІ – «Т.Шевченко в його польських взаєминах» (автор Павло Зайцев); Т.ХІV – «Т.Шевченко в чужих мовах. Переклади Шевченка на польську мову»; Т.ХV – «Т.Шевченко в чужих мовах. Переклади Шевченка на инші мови»; Т. ХVІ – «Бібліографія творів Т.Шевченка та праць про нього» (автор Володимир Дорошенко). Томи ІІ-VI редагував Павло Зайцев, т.Х-ХІ – Леонід Білецький, т.ХІV – Богдан Лепкий, т.ХV – Роман Смаль-Стоцький. Встигли побачити світ тринадцять томів, натомість т.І (Передмова від видавництва, літературна біографія «Життя Тараса Шевченка» пера Павла Зайцева), т.V – «Поезії 1857-1861 рр.»; і т.ХІІІ – «Т.Шевченко в його польських взаєминах» (автор Павло Зайцев) не з’явилися через різні причини.

При комісії для дослідженням польсько-українських питань функціонувало дві секції – історична (голова – Олександр Галецький) та філологічна (голова – Станіслав Слонський). Філологічна переважно вивчала історію полько-українських літературних взаємин у ХІХ-ХХ ст. Професор Юрій Поґоновський виголосив доповідь «Переклади поезій Тараса Шевченка польською мовою». Павло Зайцев запропонував розгорнуту рецензію праці Гаврила Голомбка «Кирило-Мефодіївське товариство». 1838 року філологічна секція перетворилася на семінар української філології під керівництвом професора Романа Смаль-Стоцького. За нетривалий час існування цього семінару на ньому було заслухано доповіді  Володимира Шеприкевича («Розвиток української літературної мови»), Павла Зайцева  («І.П.Котляревський: з приводу 100-ї річниці смерті»), Петра Лушпинського («Шеченко і Бєлінський»).

Комісія видала також працю Леона Василевського, видатного представника руху прометеїстів і близького співробітника Юзефа Пілсудського «Українська справа як міжнародне питання» (1934, польською мовою) [Там же. – С.173].

Комісію перекладу св.Письма та богослужбових книг на українську очолював архієпископ Варшавський, митрополит Польщі Діонісій, його заступником був Олексндр Лотоцький, а секретарями: до 1935 – Василь Біднов, а після його смерті – Дмитро Дорошенко. Комісія працювала у двох філіях – у Луцьку і Кременці. З опрацьованих комісією перекладів богослужбових книг у видавництві Українського Наукового інституту було опубліковано: Псалтир, Літурґія св.Йоанна Златоустого, Літурґія св.Василія Великого, Літурґія Раніше Свячених Дарів св.Григорія Двоєслова; у Луцьку були опубліковані Чин Тайни св.Хрещення і Миропомазання, Чин Тайни Шлюбу, Чин Панахиди, Чин Тайної Сповіді, Чини молебнів, Октоїх, Акафісти.

Комісія дослідження історії українського руху (голова – Олександр Лотоцький, секретар – Василь Біднов) вивчала політичну історію України. Олександр Лотоцький працював над синтетичною працею з історії української національної думки. Григорій Лазаревський опрацював архів Михайла Драгоманова, придбаний у його доньки, зокрема його листи до діячів революційного руху з цілої Європи, рукописи, надіслані до часопису «Громада», листи Михайла Петровича до рідних. Частину архіву  (листи діячів старої Громади до нього) була опублікована в 37 томі «Праць» Українського Наукового Інституту.

Інститут видав два томи «Діяріюша» Пилипа Орлика в опрацюванні Яна Токаржевського-Карашевича, два томи збірника статей «Мазепа» (1938), монографію Бориса Крупницького «Гетьман Пилип Орлик (1672-1742). Огляд його політичної діяльності» (1938), монографію Марцелі Гандельсмана «Українська політика князя Адама Чорторийського у переддень Кримської війни» (1937, польською мовою), мемуари Олександра Лотоцького «В Царгороді» (1939) та ін.

Творчу діяльність Українського Наукового інституту можна порівняти хіба-що з доробком Наукового Товариства імені Шевченка у Львові за часів головування Михайла Грушевського. За дев’ять років існування Інститут видав 560 томів «Праць», серед яких вирізняються дослідження («Українські джерела церковного права», «Автокефалія») і спогади («Сторінки минулого» Олександра Лотоцького), синтетичний курс «Нарис історії України» Дмитра Дорошенка, монографії «Українсько-московські договори в ХVІІ – ХVІІІ ст.» Андрія Яковліва, «Філософія Г.С.Сковороди» Дмитра Чижевського, «Українська мова в «Совєтській Україні» Романа Смаль-Стоцького та ін.

Український Науковий Інституту під керівництвом Олександра Лотоцького став академічним центром українознавства, об’єднавши не лише українських учених-емігрантів у Польщі, а й науковців Західної України, інших країн Європи, а також польських дослідників.

Ростислав Радишевський вважає, що перехід від вивчення життєписів Шевченка до наукового шевченкознавства забезпечили Леонід Білецький, Павло Зайцев, Богдан Лепкий та Дмитро Дорошенко. Вони, поряд з емпіричними правилами і залежностями заклали засади шевченківської текстології і сформували особливий тип знання – теорію Шевченкового тексту, що прояснила, як емпіричні залежності кореспондують із теоретичними постулатами [Радишевський Р. Літературна шевченкіана діаспори та польська рецепція Т.Г.Шевченка. – К., 2014. – С.4-5]. Під їх впливом змінився і категоріальний статус знань – поняття вже пов’язані не лише із досвідом Тараса Шевченка, а й із художньою практикою майбутнього, тому вибудувані у категоріях можливого і необхідного.

Значну увагу творчості Тараса Шевченка присвятив Леонід Білецький (1882-1955). Як шевченкознавець від дебютував розвідкою «Виховання емоційно-образного мислення і твори Т.Шевченка» («Вільна Українська Школа», Київ, 1918, кн.7), у якій показав, як твори поета здатні впливати на свідомість і поведінку прийдешніх поколінь, формувати у них ціннісні орієнтації, образне мислення, розвивати естетичні смаки. У брошурі «Народність чи національність у творах Шевченка» (Кам’янець, 1919) він досліджує категорії народності і національності у Шевченкових творах, підтверджує наявність у його героїв як представників культурної традиції таких особистісних елементів і структур, які забезпечують форми національного світосприйняття, поведінки і мислення. Тут Леонід Білецький пробує вивести особливості історичного розвитку українського народу із його трагічного буття, культури, зокрема літератури і мистецтва. Розглядаючи український народ як «корпоративну особистість», учений, услід за Гердером, переконує, що його основу становить народний дух, бо він запліднює культуру народу і виражається в його мові, звичаях, традиціях і цінностях. На основі аналізу творів Тараса Шевченка учений відтворює «психологічний портрет» українського народу, переконливо показуючи, як у поведінці героїв «Катерини», «Гайдамаків», «Великого льоху» та ін. віддзеркалюються культурні норми і ціннісні орієнтації.

Серед інших розвідок і статей Леоніда Білецького слід назвати ті, які мають текстологічно-едиційний характер і свідчать, що вчений заклав підвалини шевченкознавчої текстології. Це «Москалева криниця» Тараса Шевченка. Історія тексту» («Нова Україна», Прага, 1923, кн.3), де він вперше простежує  історію поеми, і застосовує термін «Історія тексту». У статті «Мар’яна-черниця» Т.Шевченка. Історія тексту » («Записки НТШ», Львів, 1927, т.146) простежив редакції тексту, звірив їх з автографами та редакторськими правками Пантелеймона Куліша. Феноменологію художніх образів поета розкрив у статтях «Поетична еволюція ідей і образів у поезії Т.Шевченка» («Спудей», Прага, 1926, ч.4), паралельно вона вийшла окремим виданням під назвою «Поетична еволюція найголовніших образів та ідей Т.Шевченка» (Прага, 1926). Серед інших досліджень Леоніда Білецького: «Гайдамаки» Т.Шевченка» («ЛНВ», 1929, кн..4), «Шевченко і його історіософія» («Самостійна думка», 1934, кн.4), «Критичні моменти у творчості Т.Шевченка» («Наша культура», 1935, кн.3), «Молодий Шевченко перед власним судом своїм на кінці життя. Історія повісті «Художник» («Наша культура», 1936, кн.6, 7, 12), «Мандрівні леґенди в творчості Т.Шевченка» («Нова культура», 1937, кн.12), «Т.Шевченко й П.Куліш. Їх взаємини в світлі новішої історико-літературної критики» («Сьогодення й минуле. Вісник українознавства», Львів, 1939, т.ІІІ-ІV), «Книги Битія українського народу як декларація прав української нації» («Науковий збірник УВУ», Прага, 1942, т.3), «Сон у творчості Т.Шевченка як композиційна проблема» («Український голос», 1942), згодом перероблену у розвідку «Сни і візії Шевченка як проблема», що включена до ширшої розвідки «Романтизм – духова і композиційна основа творчости Шевченка» (увійшла до 4-томного видання творів Тараса Шевченка, Вінніпеґ, 1952-1952).

Леонід Білецький брав участь у підготовці Повного видання творів Тараса Шевченка під егідою Українського Наукового Інституту у Варшаві, воно виходило за редакцією Павла Зайцева, учений переклав для нього українською мовою повість «Художник» та «Щоденник». У 2-му томі (1934) вміщено змістовні пояснювальні Леоніда Білецького «Ка­терина» та «Балади», в 7-му – повість «Наймичка». Розлогі коментарі вченого, насичені фактажем та цікавими аналогіями, напр.,  до  повісті «Художник» переросли у статтю «Молодий Шевченко перед власним судом своїм на кінці життя: історія повісті «Художник»  («Наша культура», 193, № 4/5, 11/12). Сміливу, самостійну, відкривавчу і новаторську думку вченого помітно у студіях «Історіософія Т. Шевченка» («Самостійна думка», 1934, № 4), «Критичні моменти в ранній творчості Т. Шевченка» («Наша культура», 1935,  № 1-2, «Мандрівна легенда в творчості Т. Шевченка» «Наша культур», 1937, №12), «Шевченко й П. Куліш» (збірник «Сучасне й минуле». Львів, 1939. Т. 3-4), «Шевченко і Ґонта» (Прага, 1941). У розвідці «Книги Битія українського народу як декларація прав української нації» (Науковий збірник Українського Вільного Університету. Прага, 1942, т. 3) Леонід Білецький торкнув­ся питання про вплив Тараса Шевченка на Миколу Костомарова як автора «Книг битія українського народу». Під псевдонімом Лев Тимощук у газеті «Українські вісті» (Новий Ульм, 1948) опублікував фрагмент художньої біографії Тараса Шевченка. Певний рубіж у духовному розвитку Леоніда Білецького, в злитті наукової творчості з глибокими проблемами  часу становить розвідка «Тарас Шевченко в Яготині» (Авґсбурґ, 1949). Після переїзду 1949 року в Канаду, до Вінніпеґа, учений продовжує дивувати творами, що приваблюють напругою і красою думки, напр., «Віруючий Шевченко» (Вінніпеґ, 1949) – оновлений і доповнений передрук розвідки, яку він опублікував ще в 1930-ті. Могутність таланту Леоніда Білецького найповніше виявилася під час підготовки видання корпусу поетичних творів Тараса Шевченка, що під назвою «Кобзар», т. 1-4, побачив світ у Вінніпезі в 1952-1954 роках.  Ще в Празі учений спробував  підготувати й видати «Кобзар», перший його том, що вийшов 1942 року за сприяння Степана Росохи.

Після прибуття до Вінніпеґа генеральною темою Леоніда Білецького стала його видавнича діяльність. Він розробив власну концепцію шевченківського поетичного тексту та розробив ме­тоди його текстологічної підготовки [Бородін В. Білецький Леонід Тимофійович // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. – К.: Інститут літератури ім..Т.Г.Шевченка НАН України, 2012. – Т.1. – С.427]. Виклав їх у першому томі, в статті «Мої засади» до вінніпезького видання «Кобзаря» у 4 т. (Т.1, с.361-368), та в статті «Кілька основ­них моментів у редагуванні “Кобзаря” 1952 року» (Шевченко. Нью-Йорк, 1953. Річник 2. С. 38-39). Текстологічне обличчя видання складала хронологія подання творів Шевченка за окремими періодами творчості їх характеристики, коментарі до жанрово-тематичної специфіки творів тощо. Як зазначав Леонід Білецький, це видання відрізняється від «дотеперішніх видань творів поета: 1) текстом: текст майже кожного твору подається не з поправками Шевченка наприкінці його життя, а в незмінному виглядів з того часу, коли твір був написаний; 2) планом: твори розподіляються по чотирьох перемовних добах у житті Т.Шевченка: І. В Петербурзі; ІІ. В Україні; ІІІ. В неволі на засланні; ІV. На волі, по засланні. Ці періоди заважили на напрямку творчої сили поета, на переважаючих лейтмотивах і на переважаючих формальних мистецьких осягах; 3) циклізацією: в кожній добі поет свої твори групував у суцільні мистецькі цикли із відповідними заспівами чи епілогами й  надавав їм зверхнього альбомного вигляджу; 4) розташуванням статей і пояснень: кожний альбом (окрема збірка) творів Шевченка огортається коротким історичним вступом до циклу на початку і критичними статтями до кожного твору чи групи творів після цього альбому. Пояснення до кожного твору та його тексту: історія всього друку, відомості про автографи  і копії, критика тексту, його історія й оцінка та пояснення до змісту твору, до поодиноких слів, імен історичних осіб та історичних подій; 5) наголосами» [Білецький Л. Кілька основних моментів у редагування «Кобзаря» 1952 року // Хроніка-2000. – К.,  2011. – Вип. – С.70]. В площині ідей, поглядів, подій простежувалася головна концепція вченого – «дати в інтерпретації життя і творчості Шевченка один суцільний образ генія і творця ідей, серед яких Правда Божа і Визволена Україна на пер­шому плані» [Там же].

Концепцію розгорнуто у кількох головних тематичних площинах творчості поета, його добре ілюструють загальні статті, що увійшли до 4 тому – про естетику, типологію художнього  мислення, біблійні образи, Шевченків світогляд та ін.

Павло Зайцев  (1886-1965) – один із найвидатніших шевченкознавців ХХ століття, що володів особливим даром чути Шевченкове слово як великий діалог, вловлювати в ньому віддалені голоси і діалогічні стосунки, навіть те, що було приховано і що можна назвати «ембріоном майбутніх світоглядів». Він розшукав рештки Шевченкового  альбому із зарисовками та фольклорними записами його мандрівки 1859 року, що належав Федору  Сулієву (так званий Сулієвський альбом), ряд автографів творів і листів поета. Відшукані шевченківські автографами сприяли появі праці «Русские поэмы Т. Г. Шевченко», в якій реконструйовано точний текст поем «Слепая» і «Тризна»,  підготував і видав у Петрограді збірку поезій Тараса Шевченка 1838-1842 років фз додатком поеми «Черниця Мар’яна» у новій, останній редакцією під назвою «Кобзар» (Пг., 1914).

Підготував публікацію  автографа «Книг буття українського народу» для першого числа «Нашого минулого» (1918), тут же надрукував «Нові документи про Гулака», лист  Шевченка до Аркадія Родзянка та ін., написав кілька рецензій, зокрема на «Збірник пам’яти Тараса Шевченка» (1915) та 119-120 томи «Записок Наукового товариства імені Шев­ченка» (1917), опублікував «Книги польського народу і польського пілігримства» Адама Міцкевича (1917), які фігурували у зв’язку зі справою Кирило-Мефодіївського братства.

 У серпні 1919 року, коли було утворено Всеукраїнську видавничу Комісію УАН для видавання творів Тараса Шевченка, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Володимира Антоновича, став її секретарем і головним редактором Шевченкових творів.

 Павло Зайцев сповна використав свої сили і здібності у роботі над Повним виданням творів Тараса Шевченка (у 16-и т.), що виходило у 1934-1939 роках у Варшаві, де він забезпечив текстологічну підготовку видання, розробив його науковий апарат.  Теоретичні принципи укладання багатотомного видання збагатили шевченківську текстологію. Усвідомлюючи смисл своє діяльності як покликання, помножене на силу волі, цілеспрямованість і наполегливість, використовував послідовно текстологічні засади, вироблені у «Кобзарі» (Пг., 1914), зокрема  принцип «альбомності», коли тексти звірялися за прижиттєвими друкованими і рукописними збірками поета. Відомо, що з певних причин не всі томи цього видання побачили світ, напр., перший, до якого Павло Зайцев написав передмову від видавництва і літературну біографію Тараса Шевченка, конфіскували радянські офіцери, не вийшли п’ятий том (Поезії 1857-1861 років) і тринадцятий, у якому було вміщено його розвідку «Т. Шевченко в його польських взаєминах». Він також написав усі коментарі до видання, статті «Перші три Кобзарі» й «Тексти ранніх Шевченкових поезій» (вміщені в другому томі, «Дві автобіографії Шевченка», «Альбом. Шевченка» та «Поезії Шевченка російською мовою» (шостий том), про прозову Шевченкову творчість і, зокрема, про оповідання (томи сьомий-дев’ятий), «Різьбарська творчість Шевченка» та «Архітектурні проекти» (том дванадцятий), «Про польські переклади Шевченка» (том чотирнадцятий); цей том був виданий також окремо польською мовою під назвою «Poezje» (Warszawa, 1936), а серед перекладачів тут фігурують імена Богдана Лепкого, Станіслава Грудзінського, Єжи Погоновського, Чеслава Ястшембця-Козловського, Ярослава Івашкевича, Юзефа Лободовського та ін. Згодом це зібрання вийшло у 14-и томах у видавництві Миколи Денисюка (1959-1963; Чикаго, США).

Павло Зайцев є автором біографічних розвідок «Перше кохання Т. Г. Шевченка» (1914), «Шевченко і поляки» (1934, польською мовою), книги «Життя Тараса Шевченка» (1955, перекл. анг.). У монографії «Життя Тараса Шевченка» вчений розробив проблему генія і геніальності поета з погляду християнського віровчення. На думку Павла Зайцева, геніальність Шевченка трагічна, бо вона не вписувалася в тодішнє суспільство, воно не розуміло генія, хоча його природа була за своєю сутністю божественною. Еміграційна преса відзначала, що праця Павла Зайцева стала кращим набутком українського літературознавства ще від часів появи монографії Олександра Кониського. Юрій Шевельов писав: «…Книжка Зайцева читається не тільки як науковий твір, а і як роман. Це стверджують рецензенти й читачі, на це натякається в передмові. Сам Зайцев дає підстави розглядати його твір не тільки як біографію, а як роман-біографію. Коли він пише: «Зненацька виринуло в його душі… почуття самотності, сирітства, бездомності» (28); «Прозрінням ясновида вставали тепер у його власній уяві образ зведеної москалем Катерини з його першої поеми і образ збожеволілої Оксани»; «У серці княжни спалахнула любов» (111); «Переживав те саме, що й дванадцять літо тому» (297), – ми маємо право спитати, як науковець Зайцев довідався про думки Шевченка чи почуття в душі Рєпніної. Але питання відпаде, якщо ми маємо справу також з романістом Зайцевим» [Шевельов Ю. Диптих про книжки з подвійним дном // Хроніка-2000. – К., 2011. – Вип.2. – С.202].

На думку Павла Зайцева, завдяки здібності Тараса Шевченка «занурюватися» у суспільність, у персоносферу, вбирати в себе дух землі,  дух епохи, дух народу, поет не лише виражає наявне, але й володіє даром передбачення соціальних змін, що набирає форми пророцтва. Ці думки він розвинув у розвідці «Український романтизм у літературі й у побуті» (не збереглася), статтях «Як творив Шевченко-поет» (квартальник «Ми». Варшава. 1939. № 3/4, № 5/6), «Книги Битія українського народу як декларація прав української нації» (Науковий збірник Українського Вільного університету. Прага, 1942, т.3) та ін.

Окремо можна говорити про шевченкіану Богдана Лепкого (1872-1941), бо він з великим пієтетом ставився до Тараса Шевченка, шанував його поетичну, прозову і малярську спадщину, боронив її відрізного роду нападок, перекручень і цензурних втручань, зрештою, вважав себе учнем великого попередника, батька нашої нації і розвивав у собі таланти словесно-художній і малярський, суголосні з хистом Тараса Шевченка.

Про шевченкіану Богдана Лепкого писали Євген Пеленський, Володимир Дорошенко, Василь Лев, Григорій Вервес, Микола Сивіцький, Ростислав Радишевський, Василь Ратич, Микола Ткачук та ін. Проте в ділянці його шевченкіани з’являються нові відомості, потребують нового, поглибленого вивчення старі.

Нагадаємо про деякі напрями шевченкіани Богдана Лепкого. По-перше, він упорядкував, підготував до друку і видав у різних видавництвах цілу низку творів Тараса Шевченка, до багатьох із них написав передмови і післямови, коментарі і примітки, навів різні варіанти поетових творів та подав доповнення. Серед цих творів: Тарас Шевченко. Кобзар (Манітоба, 1918); Тарас Шевченко. Твори: у трьох томах (Київ – Лейпціґ, 1918-1919); Три поеми Тараса Шевченка (Київ – Лейпціґ, 1918); Тарас Шевченко. Гайдамаки (Берлін, 1919); Тарас Шевченко. Кобзар (Київ – Лейпціґ, 1919); Тарас Шевченко. Повне видання творів: у 5-ти т., із монографією у першому томі під назвою «Про життя і творчість Тараса Шевченка», перевид. в Києві 1994 року (Київ – Коломия – Лейпціґ, 1919-1920); Тарас Шевченко. Гайдамаки (Вецляр, 1920); Тарас Шевченко. Думки. Повісті (Берлін, 1922); Тарас Шевченко. Повісти: у 2-х т. (Берлін, 1922); Тарас Шевченко. Повне видання творів. Том ХІV (Варшава  – Львів, 1936); Taras Sczewczenko. Poezje (Варшава, 1936, разом із Павлом Зайцевим, до цього тому також увійшла бібліографія польських перекладів творів Тараса Шевченка); Тарас Шевченко. Кобзар (Відень, 1941). Крім того, упорядкував збірки «Достойно єсть» (Вецляр, 1920; Берлін, 1922, куди увійшли твори Тараса Шевченка і промови Богдана Лепкого на Шевченківському святі); «Шевченко про мистецтво» (Зальцведель, 1920; опублік. у журналі «Америка», 1948, 10 березня). На думку польського літературознавця, професора Ягеллонського університету Яна Зілинського, серед численних літературно-критичних праць Лепкого найбільшу наукову вартість має видання всіх творів Шевченка, листів, коментарів і критичної біографії.

По-друге, у доробку Богдана Лепкого є ряд художніх творів, присвячених Шевченку. Він написав поетичний життєпис Тараса Шевченка, вийшов окремим виданням під назвою «За люд» (Краків, 1914) і «В Тарасові роковини» (Відень, 1915). У другому виданні опущено вірш «Літ по тому сто» і додано поезію «В Тарасові роковини». Майже кожен вірш супроводжує прозова ремарка, яка пояснює сюжет твору. Микола Ільницький, упорядковуючи видання «Богдан Лепкий. Твори у двох томах» (К., «Дніпро», 1991), вмістив цей поетичний життєпис під назвою «Шевченко», у першому томі. Тут він має характер циклу і складається із 17 поезій: «Літ тому сто»; «Хата»; «До Тарасової матері»; «Батькове пророцтво»; «Мрії та дійсність»; «Перші твори»; «До Тарасових поезій»; «Розвіяні мрії»; «Суд над поетом»; «Дорога»; «Пустиня»; «Шевченкова верба»; «Дядько»; «Умер поет»; «Покинь на хвилю торг життя – а духа…»; «Я примір вам даю. Мене судьба так била…»; «Благословенна най буде година».

Деякі з цих віршів у 20-их роках, ще за життя Богдана Лепкого, окремо друкувалися у різних періодичних виданнях, напр., «В столітє уродин Шевченка», вірш, виголошений 9 і 10 березня 1914 року на Шевченківському святі у Львові і перевиданий окремою брошурою цього ж року у Кракові; «Суд над Шевченком»; «Шевченко на смертнім ложу» («Вісник Союзу Визволення України», 1915, березень, ч.11-12); «Шевченкові похорони» («Шлях», 1920, 6 березня); «В соті роковини уродин Т.Шевченка»; «В 50 роковини смерти»; «Нині» («Українське слово», 1921, 11 березня). Уже після смерті їх не раз передруковували різні еміграційні видання. До художніх творів зарахуємо і сценічний пролог «На Тарасовій могилі», поставлений у Бережанах 2 червня 1902 року, виданий цього ж року окремою брошурою у Тернополі і удостоєний рецензії Володимира Гнатюка у «Літературно-науковому віснику» (1902, кн.8), перевиданий у Львові в 1903 році і в Кракові у 1910 році.

По-третє, органічною складової творчого феномену Богдана Лепкого є його численні монографії, розвідки, статті та промови про Тараса Шевченка, назвемо найголовніші з них: «Про «Наймичку», поему Тараса Шевченка» (Львів, 1906); «Про житє великого поета Тараса Шевченка» (Львів, 1911); «Прийди до нас. Промова на концерті в честь Тараса Шевченка» (Відень, 1917); «Про життя і твори Тараса Шевченка» (Київ – Лейпціґ, 1918); «Марко Вовчок про Шевченка» («Українське слово», 1922, 18 березня); «Причинок до життєпису Тараса Шевченка» («Шлях», 1920, 6 березня); «Тарас Шевченко. Промова на Шевченківському святі в Берліні» («Шлях», 1920, 27 березня) та інші. Тут ми не навели окремих передмов і післямов до різних видань творів Тараса Шевченка, рецензій на нові видання «Кобзаря», численних збірників, антологій, хрестоматій, читанок, у яких Богдан Лепкий вміщував твори свого попередника, розділів із його нарисів та історій української літератури, де він аналізує його твори.

По-четверте, Богдан Лепкий відомий як талановитий перекладач творів Тараса Шевченка. Напр., до видання «Taras Sczewczenko. Poezje» (Варшава, 1936), яке він уклав разом із Павлом Зайцевим, увійшов 101 переклад творів Шевченка, з них 56 належать Богдану Лепкому. Він переклав з української на польську: поеми «Сон»; «Наймичка» (разом із Леонардом Совінським); вірші «Думка» («Нащо мені чорні брови?»); «Тополя»; «Н.Маркевичу» («Бандуристе, орле сизий!»; «Гоголю»; «Минають дні, минають ночі…»; «Мені однаково, чи буду»; «До М.Костомарова»; «В неволі тяжко, хоча й волі»; «Хустина»; «Самому чудно. А де ж дітись?»; «Минули літа молодії…»; «Сонце заходить, гори чорніють…»; «Ми вкупочці колись росли…»; «Не завидуй багатому…»; «Якби з ким сісти хліба з’їсти»; «І широкую долину…» та інші. Окремі з цих творів були надруковані у «Повному виданні творів Тараса Шевченка» (Чікаго, 1963, вид-во Миколи Денисюка, т.ХІІ) та в книзі «Taras Szewczenko. Wybór poezji. Oprac. Marian Jakóbiec» (Вроцлав – Варшава – Краків – Гданськ, 1974).

Звісно, шевченкіана Богдана Лепкого в радянські часи замовчувалася, тож не дивно, що його імені нема ні в двотомному «Шевченківському словнику»   (К., 1996), ні в дослідженні Валентини Крементуло «До питання «Шевченко в польській літературі» (1958), побіжно сказано про нього в працях Григорія Вервеса «Владислав Оркан і українська література» (1962), «Tam, gdzie Ikwy srebrne fale płyną» (1972); «Шевченко і Польща» (1984), «Тарас Шевченко і польська культура» (1989), його творчість поверхово представлена у п’ятому томі довідкового видання «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному процесі» (К., 1994).

Справді, шевченкіана Богдана Лепкого вражає. Вона свідчить про те, що творчість Тараса Шевченка відіграла велику роль у формуванні літературних спрямувань Лепкого, свідчить про їх духовну близькість, взаємопроникнення і взаємозбагачення художніх світів.

Однак, незважаючи на спроби вчених дослідити шевченкіану Богдана Лепкого та з’ясувати її контекстуальні зв’язки і взаємодію з тодішнім історико-літературним процесом у Польщі, у цій ділянці є ще окремі прогалини. Так, літературознавець Світлана Кравченко із Волинського національного університету імені Лесі Українки знайшла справу Богдана Лепкого, що зберігається в архіві Ягеллонського  університету. У ній її увагу привернув цікавий документ, який свідчить про непрості стосунки митця з польською владою. Це копія рішення окружного суду ІІ Відділу в Тернополі від 25 лютого 1933 року про конфіскацію книги «Тарас Шевченко. Кобзар. Повний ілюстрований збірник» віражованих творів поета з життєписом та передмовою Богдана Лепкого, який було видано в 1922 році в Берліні – Шенебергу накладом «Українського слова» [Кравченко C. Періодичні видання Польщі 20-30-их років ХХ століття в світлі суспільно-культурних процесів міжвоєнної доби. – Луцьк, 2009. – С.417]. Причиною такого рішення стали цитати з творів Тараса Шевченка, які, на думку суддів, містили заклики ненависті українців до поляків. «Незважаючи на такий, здавалося, категоричний присуд, – пише Світлана Кравченко, – і посадовим особам Ягеллонського університету, і колегам Б.Лепкого вистачило здорового глузду, толерантності та аргументів стати на захист письменника. Колектив філософського факультету, до якого належала кафедра української літератури, змушений був надати пояснення судовій інстанції. У відповіді декан філософського факультету писав, що звинувачення стосується цитат із Т.Шевченка, які Лепкий не міг вилучити з оригіналу «Гайдамаків», оскільки готував наукове видання, тому вирок не стосується його особисто» [Там же].

Як художник-аматор Богдан Лепкий  намалював низку портретів Тараса Шевченка, які дарував близьким і знайомим. Більшість із них втрачено під час Першої та Другої світових воєн. Існує достовірна інформація про два портрети його роботи перевезені до США: один зберігався у родині його сина Ростислава, другий — у колекції мистецтвознавця Дам’яна Горняткевича.

Ще одна знакова постать – Дмитро Дорошенко (1882-1951) [1], [8]. У вивчення і популяризацію творів Тараса Шевченка він вкладав не лише пізнавальний, загальнокультурний інтерес, але й глибоку ідейно-естетичну пристрасть. Свого часу, працюючи в різних часописах, надрукував ряд заміток і статей шевченкознавчої тематики:  «Роковини Шевченка в Петербурзі» (ЛНВ, 1904, кн. 5), «В справі пам’ятника Т. Шевченкові» («Рада»,. 1908, № 130), «Шевченко і білоруси» («Дніпрові хвилі», 1911, № 11), «Шевченко по-білоруському» («Дніпрові хвилі», 1911, № 23/24), «Шевченко у мистецтві» («Світло», 1914, кн. 6) та ін. Із цих статей проступає цілісний, надзвичайно привабливий образ поета, який вперто струмить до широких міжнародних берегів, приваблює могутньою духовною енергією. У Катеринославі, в 1914 році, за редакцією Дмитра Дорошенка і з його вступною статтю було підготовлено до друку «Повний збірник творів Шевченка»; до першого тому увійшла поезія і проза; а другий том, де містилося листування, не вийшов через початок Першої світової війни. Чимало нового до творчого життєпису поета додала стаття вченого «Шевченко как живописец и гравер» («Искусство», 1914, №2; окремий відбиток), що виражала предметну ясність та акварельну чистоту  мистецької спадщини Тараса Шевченка.

До варшавського Повного видання творів Тараса у 16-и т. Дмитро Дорошенко написав пояснювальні статті: «Історичні сюжети й мотиви в творчості Шевченка» (1935, т. 3), в якій розглянув історичні погляди поета й історичну тематику його творів; «Оповідання “Варнак”» (1934, т.7); «Повість “Мандрівка з приємністю та й не без моралі”»,  склав примітки до останньої (1936, т.9, до інших творів, окремі – у співавторстві з Павлом Зайцевим). Також переклав для видання згадані повісті українською мовою. За редакцією Дмитра Дорошенка, з його вступною статтею і примітками (при співпраці Степана Сірополка) у Празі, в 1941 році, видав «Кобзар».

На першій шевченкознавчій  конференції в Авґсбурґі, квітень 1946 року, Дмитра Дорошенка обрано першим президентом УВАН  (яку він очолював до 1951). На цій конференції він виголосив доповідь «Історичні теми в поезії Шевченка». Опублікував книги «Шевченко – великий український національний поет» (нім. мовою – Берлін, 1929; франц. – Прага, 1931; англ. – трьома виданнями з різними передмовами: Нью-Йорк, Вінніпеґ, Прага, 1936; зго­дом  – Авґсбург, 1946), вони найтісніше пов’язані з характером, талантом і темпераментом Дмитра Дорошенка, з його пошуками найбільш вагомих відповідей на запити часу.

Звісно, згаданими іменами аж ніяк не вичерпується шевченкознавча діяльність Українського Наукового інституту у Варшаві, до цього ряду варто додати імена Олександра Лотоцького, Романа Смаль-Стоцького, Михайла Рудницького, Василя Біднова, Володимира Дорошенка, Дмитра Чижевського, Євгена Маланюка, Дмитра Антоновича, Павла Богацького, Ольгерда-Іполита Бочковського, Володимира Січинського. Для нас дуже важливо, що Інститут відіграв роль «контр-П’ємонту» культурного розвитку українського народу на польських теренах і об’єднав довкола себе прогресивні українські та польські інтелектуальні сили, йдеться насамперед про прометеїстів Тадеуша Голувка, Леона Василевського та ін.

Саме у стінах Українського Наукового Інституту у Варшаві було розроблено концепцію і видано Повне видання творів Шевченка у 16-ти т (1934-1939, без 1-го, 5-го і 13-го). До цього часу було лише Повне видання творів у 5-и т. (1919-1920), видане за редакцією Богдана  Лепкого у Коломиї; у ВУАН готували Повне видання у 8-10 томах, але вийшли тільки 4-ий (1927) і 3-й (1929). На материковій Україні Повне видання творів у 5-и томах вийшло лише в 1939 році у Держлітвидаві УРСР (редколегія – Олександр Корнійчук, Павло Тичина, Максим Рильський та ін.). То ж зрозуміло, що співробітники Інституту багато в чому були піонерами подібного видання, їм належало вибрати до друку і критично перевірити тексти, звільнивши їх від цензурних і редакторських нашарувань, різних помилок і спотворень, правописно впорядкувати їх видання, виробити основні принципи шевченківської тектології, упорядкувати бібліографію творів Шевченка і створити низку покажчиків, написати аналітичні статті, доповнити і переробити коментарі. Вчені інституту вперше застосували до видання Шевченкового тексту едиційні принципи, вироблені західноєвропейськими текстологами, коли один текст обирається за основний і його супроводжують варіанти з інших рукописних або друкованих джерел, та принцип «альбомності», коли публікацію здійснено за прижиттєвими друкованими і рукописними збірками поета.

Внесок учених Інституту у розвиток шевченкознавства надзвичайно великий. Шевченкознавчі тексти, науково вивірені і опубліковані його працівниками, широко використовували і використовують у літературознавчих, мовознавчих, фольклористичних, культурологічних дослідженнях. Вони стали еталоном тексту для масових видань і лягли в основу другого доповненого видання у 14-и томах і видавництві Миколи Денисюка (1959-1963; Чикаго, США) і 4-томного видання «Кобзаря» за редакцією Леоніда Білецького (1952-1954; Вінніпеґ, Канада).

Олександр. Астаф′єв, м.Київ.

Post Views: 882