19 червня виповнюється 8-а річниця відходу у засвіти великого поета, Шевченківського лауреата Леоніда Талалая, з яким довелося подружитись, чимало років зустрічатися як у нього вдома, так і на дачі під Київом, на Острові, в Чернівецькому меморіальному музеї Володимира Івасюка, коли вручав Леоніду Миколайовичу літературну премію «Князь роси» імені Тараса Мельничука, організувавши зустрічі в Чернівецькому національному університеті мені Юрія Федьковича, записавши його спогади про незабутні зустрічі з Миколою Вінграновським. Сподіваюся, стануть мої спомини гідним дарунком до 80-річчя від дня народження Леоніда Талалая.
…Віддавана страх люблю їхати-подорожувати, байдуже куди саме. Та й на чому. Моя уява переповнюється чимось незвичним, загадковим, утаємниченим – дух захоплює. Цього разу сів у рідних Чернівцях на якийсь віддалено-степовий «Ікарус», що рухався в незбагненну далеч – аж до Криму, чи до Херсона. Зрештою, їхав я всього до Новодністровська. А там на мене чекали друзі-письменники Василь Герасим’юк й Іван Нагірняк. Це ми продовжували, за ідеєю Василя, знімаючи низку кінострічок «Поети на Дністрі» для телеканалу «Культура», де працює поет досі. А можливо, нічого не знімаючи, мали намір просто відпочити…
Виїхавши з Чернівців раненько, втішаючись літнім прохолодним верем’ям-погіддям, розтягував задоволення довгого маршруту, налаштовуючись на щось таке ж утаємничене, либонь, приємне. Виїхавши з міста, поринув у знайомі краєвиди, спершу притишений Прут перетинає шосу, як любив казати на дорогу-трасу-шосейку Микола Вінграновський, з яким доводилось багато подорожувати, далі, хутко минаючи одне за одним села на трасі. Це він в повісті «Манюня» так охрестив утечу своєї конячки Манюні з лошатком Орликом, коли та вирішила загадково зникнути, втікаючи до своїх господарів – ромів-циган. Мені ж запраглось вибудувати щось із задуманого, ще й не писаного.
Словом, раптово стало не до пейзажів, бо голова почала вибудовувати сцену за сценою. Не зогледівся, й почав заліссям під’їжджати до принишклого Новодністровська, автостанція ж на вигоні. Бадьоро вийшов з автобуса й одразу ж побачив легковика. Це Йван з Василем виїхали мені назустріч. Емоційно підійшов до машини, двері були відчиненими. Й замість вітань почув глухі Василеві слова:
– Мені зателефонували – Леонід Миколайович помер…
Слова раптово вибухнули, як бомба. Звернув увагу, як вели себе друзі, перед цим встигли щось проговорити про це страшнє повідомлення. Я жахнувся й ніяково перепитав:
– Та коли ж це могло трапитись? Я з Талалаєм кілька днів тому розмовляв по телефону. Він – на своєму острові. Був бадьорим, як завше, жартував, посміхався, обговорював плани, коли знову зустрінемось…
Ніщо не може змінити людського настрою, як погана звістки. Сівши до машини, Іванів онук відвіз нас до рідного села Ломачинці, ближче до Гострої скали, улюбленої для кожного з нас місцини – височенного каменю-зуба, що вигулькнув на крутих обривистих берегах Дністра і так собі застряг на тисячоліття, ніби виглядаючи когось із там того берега ріки. Приїхавши до домівки Йванової дружини Євгенії, це на правому коліні глибоченної із западини Дністра, що ділив Ломачинці на дві частини, дорогою ми не обмовилися жодним словом. Та й про що було питати чи й говорити, коли ця подія вразила кожного з нас і торкнулась однаковісінько – завдала такого болю, в який ніщо більше не поміщалися: ні серце, ні душа, а тим паче, слово. Всі вони затято мовчали, про щось кожен, ніби про себе думав. Навіть те, що внук не вельми вписався в поворот, заїжджаючи до воріт і трохи пошкодив легковика, ніхто не звернув уваги.
На просторому ошатному подвір’ї під ряснющим виноградом одна за одною почали виростати сільські страви. Та знову ніхто не поспішав до столу… Коли ж нарешті присіли, оглядаючись одне на одного, ніхто не наважувався порушити мовчанку. Я зважився першим.
– Ну, Василю, ти ж пригадуєш, ми в Леоніда Миколайовича на його острові побували два тижні тому. – Герасим’юк, почухавши звичним жестом правої руки перенісся, тільки згідливо мугикнув. – Володя Шолудько, скульптор, привіз нас на машині. Я ще запропонував м’яса такого-сякого купити на шишлики… – Та мій спогад нічого не змінив у настрої. Тоді Нагірняк, оживши, запропонував скуштувати ломашинського винця, яке сам робив, аби внести лепту у наш настрій, пригубивши його, почало вертатися слово.
– Ти тоді справді з Володею почав вогонь розкладати для шашлика, – заговорив і Василь.
– Ми ще розраховували, що Леонід риби в ставку наловить і ми з неї юшки наваримо. Та йому, як мені видалося тоді, було не до рибалки. Ви сиділи почув із нами, і ти заставляв Талалая читати його ж поезії зі свіжої «Літературної України», яка вмістила його твори… Мені теж кортіло приєднатись до вашого спілкування, але був заклопотаний шашликами.
Ви раз-по-раз перестрибували з поетичної теми на житейську – тоді столична
балакуча громада «обговорювала» взаємини Леоніда Миколайовича з його
новою дружиною… Я чув, про що ви розмовляли, але не втручався, бо завше
про це мав свою думку…
Щось брали зі столу, аби закушувати «винце пурпурове», як любив Василь називати оце червоне вино. Треба було переметнусь на якісь інші теми, відійти від основної. Але як це зробити, коли виникає так багато нагальних проблем, які невідь-як і коли треба вирішувати? Спершу треба з’ясувати, коли має відбутись похорон. Бо ж нам з Василем треба неодмінно встигнути, а це – чималий шматок дороги. Насамчас треба зателефонувати до Віктора Баранова, тодішньому голові Національної спілки письменників України. Постала ще одна проблема, бо Віктор нагримав на нас, мовляв, який похорон тут і поліція не приїхала на дачу, аби засвідчити, що ж там, у Талалая, трапилось. Довелося знову ж чекати, напружено, нервово, весь час поглядаючи одне на одного, ніби хтось із нас міг сказати щось зрозуміліше. Мовчали. Нарешті Іван-господар, кілька разів запропонувавши осушити келихи з «винцем пурпуровим», запропонував пішки рушити до Гострої скали. Літо ж надворі, пора кипуча. Проґавиш годину, потім за місяць її не здоженеш. На цьому й вирішили, рушили в дорогу повз сільські прадавні криниці покрай гостинцю, такі ж літні хатини – аж до виходу на просторі поля, де за обрієм дожидається звивистий, спокійно-втихомирений Дністер, що несе свої води до Новодністровської електростанції. Можливо, саме природа, велична, благородна, і внесла у наші помисли трохи вирівняніші думки про те, що сталось і коїтиметься завтра й поготів.
Якраз 2011 року побачила світ остання прижиттєва книжка прекрасного українського поета, Шевченківського лавреата Леоніда Талалая «Безпритульна течія» у серії «Третє тисячоліття. Українська поезія», яку започаткував і почав видавати у Чернівцях. Пригадалася і його поезія:
* * *
Пізня осінь пахне димом,
і темніють береги,
і метається над ними
чайки сивої «ки-ги».
в нетерпінні хилита,
відбиваючись у плині,
ніби крона золота.
Догорить – я ще підкину
та наллю собі чарчину,
пригадаю всю рідню.
Душу спробую зігріти
в іншім часі, в іншім літі,
біля іншого вогню.
Там, за днями, за водою,
ще зелені береги,
постать матері живої,
голос друга дорогий,
стіл широкий біля хати
і веселі батько й мати,
і наповнені чарки, –
тільки чарки не підняти
і нічого вже не взяти
з того столу, з того свята
на тім березі ріки…
Туманіють рідні лиця,
І метається, як птиця,
і ячить душа моя,
і багряне зносить листя
безпритульна течія.
Василь, на моє прохання, написав прекрасну передмову до збірки: «Може, й не варто вкотре забалакувати проблему скрипки і скрипаля. Не з’ясовано тільки одне: хто коли тримає на світі.
Я не знаю, скрипко, я не знаю».
СТАРИЙ СКРИПАЛЬ
Скрипка аж заходиться плачем,
До плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю,
Хто до кого під вечірній дзвін
З листопадом серця і колін
Підійшов із відчуттям вини.
Ми з тобою нерозлучна пара, –
Порожнеча чорного футляра
Дивиться на нас, як дві труни.
…Саме дорогою до Гострої скали пригадалася Талалаєва мелодія, надто ж до часу вона була, і нічим її не можна й не треба зупиняти. Вона прийшла сама собою й не хотіла покидати, бо й не повинна була. Пригадав розмову з другом Василем на Острові. Там те ж звучали подібні мотиви, надірвані, здавалося б, недоречні. Та хто скаже, що поезія великих буває позачасною. Як і оте, не раз промовлене Леонідом Миколаєвичем:
* * *
І тих… і тих… уже немає,
І чуженіють небокраї,
стоїть облогою зима.
Печаль німа. Німують віти,
І м’яко стелить, мов навіки,
М’яким вкриваючи, туман.
А над туманом перекатом
із лісу котиться «е–гей!»,
немов запрошуючи в хату,
в якій ні вікон, ні дверей.
І холод душу дістає.
Але надвечір, слава Богу,
ще є у мене світлий спогад
і, щоб зігрітись, чарка є.
Зберу усіх… І буде свято,
як це було вряди-годи…
А потім, ніби проводжати,
я разом з ними вийду з хати
і вимкну світло назавжди.
Не знаючи, чому, але саме Талалаєва із серії 10 книжок мені стала найдорожчою, спробував дещо пояснити у своїй книжці про Ігоря Римарука «Забуті письмена», де вийшли і «Божественний вітер», і Василева «Кров і попіл», Анатолія Кичинського «Небачений свідок» та ще кілька вельми гідних збірок: Григорія Тименка, Петра Свенцицького, Інги Кейван, Світлани Кирилюк, Ярослава Ясінського та Миколи Рачука. Та Леонідові одкровення розпанахали душу до основ. Пригадав собі, що саме з нагоди його, Талалаєвого 70-річчя (хоча так і не збагнули, коли саме він народився 11 листопада 1940 чи 41 рр.). Та вірш народився і його, мов мелодію з пісні не викинеш, бо не стане дущевної гармонії:
ЛИСТ ДО БРАТА ЛЕОНІДА
Жити собі на острові
З водами, як з гаремом,
І на дзвінкому апострофі
Побудувати терем,
Співаючи, цвіте терен
Десь аж у Сан-Ремо…
Жити і не жалкувати,
Що лиш вітри – під вітрилами
Ще не втомилися стиха співати.
Це вже, брате, не трилери,
Коли замість очей – блавати.
Облишмо свої Травіати,
Бо що ти залишиш синові,
Якому – лиш два з половиною,
Острів, гарем чи апостроф –
Апендикс із пуповиною,
Що під серцем болить так гостро,
Не допомагає ні чай з калиною,
Ні з чебрецем і м’ятою.
Вітре, хоч ти озвися,
Порадь молодому татові,
Та вітер утік у пониззя,
Де води прозорі брижаться,
Бо ранні сніги відчувають.
І я вже чаї допиваю,
Хоч вони мені навіть бридяться…
Ну й нехай, знову собі заспіваю
Про терен і острів, і води,
Де так багато свободи,
Аж хочеться жити,
Світить під ранок маяк.
Та як?
Не забуду і як підписав мені Леонід Миколайович «Безпритульну течію»: «Брате-Миросю! Я люблю тебе як людину і поета! Будьмо! Най відбудеться те, про що ми говорили – і ми станемо ще й родичами! Л. Талалай». Треба додати примітку. У травні в Леоніда народився синочок Богданчик, а в мого сина Мар’яна дочка Євдокія в серпні 2009 р. То ж я висловив думку, що з часом ми могли би і породичатись.
…Гостра скала чекала нас, безтямно пнучись до неба. Та ні воно не хотіло опускатись, ні вона – підростати. Так і стояли одне навперед одного незворушно. Та й у нас робота не вельми рухалась. Щось оператор крутився довкола своїх героїв, а вони довкола нього. Я вирішив, що вони залюбки обійдуться без мене, бо давно хотів опуститися стежками-в’язанками до пониззя і викупатись у чистих дністрових водах, таких звабливих з верховіть. А дорогою попадав мені ще й дивовижний скіперт, що уявлявся мені гетьманською булавою. Світ відкрився неймовірно привабливим і дрсконалим. На семи вітрах помчав до принишклих вод. Забув попередити господаря_Йвана, що поринатиму в глибини, де ще не еіколи не зважувався це робити. А будь-що буде!
…З високості вода видавалась не такою умиротвореною, а тут, у пониззі нашіптувала, виговорювала на вуха й очі безпробудною глибінню, з якої навіть не хотілося виринати. Знизу бачив, як на Скалі рухалися знімальники. Нарешті прислухався до їхніх розмов і зрозумів, щой Василь теж вирішив спуститися до пониззя, аби покупатись. Вода – моя улюблена стихія, віддаюся їй при будь-яких обставинах, у ріці, морі, ставку чи озері, так само можу перерахувати і ті ріки, де неодноразово купався. Тут ж й пригадав затишнє озерце біля Леонідової дачі, скромної, трохи похиленої, але завше гостинної своїм господарем. Я вважав її старицею Дніпра, що через десяток метрів котить важкенні хвилі.
Коли ж підійшов друг, знав, що він теж полюбляє водну стихію. Живе над затокою Дніпра на Прирічній у Київі, де частенько купаюсь. Насолоду важко й описати, існують речі, котрі не завше можна вмістити у слово. Може, й продовжували би з другом відпочивати. Проте ще й не з’ясували про похорон. Вибравшись на гору, до Гострої скали, повернулися до Йвана, аби знову засісти за телефони.
Лиш після обіду знову додзвонились до Баранова й він відповів, що ховатимуть Талалая завтра на Байковому цвинтарі. Ми з Василем встигаємо доїхати, якщо потрапимо на нічний автобув до столиці. Вдосвіта, прибувши до Київа, прихопивши квіти, неквапом доїхали до колумбарію Байкового кладовища, потрапили на прощання з нашим незабутнім другом і великим поетом Леонідом Талалаєм:
* * *
Отак би йти і йти за плугом,
іти, зникаючи за пругом,
іти, не думаючи гірко, вічно не впорядковане
що вже позаду світлий день,
і не помітити, як зірка
в глибоку борозну впаде.
Так сталося, що ми ще раз ховали побратима на Байковому, бо для акремації спотребиться місяць. То ж у липні знову зібралися вузьким колом на цвинтарі, аби нарешті віддати землі останки Поета. Тоді й подумалось, як багато в поетовому житті залишилось недомовленого, недоказаного. Хіба ж не таким було і його буття. Кожен із нас, друзів, щось не до говорив, не до казав, не доробив для нього. Коли згодом промовив якось до Василя:
– А я таки написав вірш-присвяту Леоніду Миколаєвичу
«КУПАННЯ В ДНІСТРІ БІЛЯ ГОСТРОЇ СКАЛИ»
Світлій пам’яті дорогого Леоніда Талалая
Я не чув, щоб вода так нестямно мовчала,
Прислухаючись нишком до тисяч мовчань,
І щоб так проти синього неба блищала,
Й синю тугу вбирала крізь марево сивих прощань.
Навіть легіт з лісів мовчкома не шелесне,
Не торкнеться до скошених лагідних вод,
Де живе щось одвічне Господнє небесне,
Незбагненне, як істини Божої код.
Начебто не тече, не ворушаться вимерлі хвилі,
Із глибин піднімається те, що мовчить,
Де дрімають молекули тиші безкрилі
І ворушиться мить, що ось-ось заячить…
… Ми йдемо до води, нас вода на скалі увібрала,
Під ногами – лиш скіпетр гордовито росте до небес,
І незвично у кожному русі хмільному заграла
Та мелодія течій, яка пробивалась до нас десь-не-десь.
Аж тоді з головою в застояні води безтямно,
Відчуваючи течій неторканих сплющених плин,
І як у тобі вони котяться звучно й гортанно,
Мов росте-проростає крізь душу холодний полин.
Хто над нами, на Гострій скалі, хто ще ходить,
Губить слово, неначе із неба воно?
Ніби кличе туди, де лиш води завмерлі, і водить
Переброджене з осені геть зосеніле вино.
Це звучать голоси тих, кого ми ще й не поховали,
Їх ковтає у себе недремна, як вічність, вода.
Зупинися на Гострій скалі, одчайдухо-ковалю,
Бо не стало того, хто вогневі свій голос оддав…
Мирослав ЛАЗАРУК