Девдюк І. В. Екзистенційний дискурс в українській та британській прозі міжвоєнного періоду. Івано-Франківськ: Видавець Кушнір Г. М., 2020. 484 с.
У контексті сьогоднішнього літературознавства особливу цінність становлять дослідження, присвячені типологічному зіставленню творчого доробку наших письменників із європейськими, оскільки доводять спорідненість духовно-культурного поступу українців з іншими народами та націями. У цьому стосунку актуальними є явища, які на теренах України з відомих причин заборонялись чи ігнорувались. До них можна віднести проблему екзистенційного дискурсу, вивченню якої присвячена монографія Іванни Девдюк. Відзначу міждисциплінарний характер роботи, а також багатоплановість прочитання екзистенційної проблематики, національні варіанти якої І. В. Девдюк досліджує у синхронному і діахронічному аспектах у площині перетину літератури з філософією, психоаналізом, культурологією, історією та іншими науками.
Зрозумілою є логіка роботи, в якій перший розділ присвячено теоретико-методологічним та літературно-критичним питанням, другий досліджує історико-літературні особливості оприявлення феномену екзистенційності в літературах України та Британії, три наступні сфокусовано на типологічному вивченні особливостей художнього вираження онтологічних проблем «буття-у-світі», «вибору (межової ситуації)», «ґендерної екзистенції» у прозі українських та британських авторів.
Обґрунтованим є комплекс дослідницьких методів (порівняльно-типологічний, феноменологічний, екзистенціальний, герменевтичний, культурно-історичний, психоаналітичний та ін.), які, в залежності від проблематики підрозділів, дозволили розв’язати подані у вступі завдання. Порівняльно-типологічний як домінуючий у межах дослідження визначив аналітичну тональність провідного завдання – виявлення подібностей і відмінностей актуалізації екзистенційного дискурсу у міжвоєнній прозі України та Британії. Наукову вагомість має представлене в роботі теоретичне осмислення проблеми екзистенційного дискурсу як предмета компаративного аналізу, що поглиблює та конкретизує літературознавчі аспекти вивчення художніх явищ, створених у типологічно подібному історичному контексті.
Сутнісним чинником компаративного зіставлення І. Девдюк справедливо називає характерну для українського та британського письменства естетику кризової свідомості, в якій знайшли вираження складні соціокультурні процеси, що мали місце в Україні та Британії у міжвоєнний період. Простежуючи витоки екзистенційності в обох літературах, авторка доводить тезу про побутування мотивів існування задовго до теоретичного утвердження екзистенціалізму як одного з напрямів філософії ХХ ст., а також затребуваності екзистенційної проблематики у перехідні періоди, що зазвичай супроводжуються зміною світоглядних парадигм та пошуком нових орієнтирів. Етапною на шляху художнього засвоєння екзистенційності названо прозу зрілого модернізму, у якій об’єктивовано трагічний досвід українських і британських письменників, спричинений переживаннями наслідків війни, революції, науково-технічного прогресу і загалом дегуманізації дійсності 1920-х – 1930-х років. У роботі слушно підкреслено співзвучність культивування екзистенційних мотивів у прозі означеного періоду з процесами самопізнання та самореалізації, пошуками точки опертя. Аргументованою є теза про екзистенційність як стильову домінанту української та англійської прози модерністської прози 20-х років, характерними рисами якої названо інтелектуалізм, суб’єктивізм, звернення до внутрішнього досвіду індивіда, його переживань і тривог тощо.
Цікавою є аналітика третього розділу, у якому увагу зосереджено на хронотопі як важливому репрезентантові художньої екзистенції і певної національної літературної традиції, і стильової манери письменника. І. В. Девдюк справедливо наголошує на концептуальності категорій час і простір, за якими стоїть свідомість імпліцитного автора як виразника певної свідомості, мотивованої відповідним типом культури. Одним із ключових у розділі є положення про сумірність характеру й оточення, а, отже, онтологічну детермінацію екзистенційного простору як простору людського буття. Здійснюючи зіставний аналіз художньої модифікації часопрострової екзистенції в українській та британській прозі періоду міжвоєння, дослідниця виокремлює спільні для творів означеного періоду екзистенційні хронотопи, зокрема абсурдний; хронотоп міста, хронотоп війни, антиутопічний хронотоп та ін., в яких актуалізовано онтологічні проблеми буття людини в просторі й часі у соціокультурному, геополітичному, національному, індивідуальному аспектах. Дослідження таким чином виходить за межі «тут і тепер», торкається культурно-історичних передумов художньо оприявлених варіантів національного та індивідуального буття.
Умотивованим вважаю відбір текстів для типологічного аналізу екзистенційних хронотопів у творах українських і британських письменників. Увагу привертає компаративне вивчення абсурдної дійсності, здійснене на матеріалі прози Михайла Хвильового та Олдоса Гакслі. Керуючись принципами порівняльного літературознавства, дослідниця називає чинники такого зіставлення, а саме: спорідненість творчого мислення письменників, особливості жанрової організації та ідейно-тематичного наповнення творів, авторський підхід до моделювання образів персонажів тощо. Ретельний аналіз творів «Санаторійна зона» і «Жовтий Кром», а також романів «Вальдшнепи» і «Танок блазнів» підвів дослідницю до цікавих узагальнень про замкнену та колоподібну часопросторові моделі, семантика яких сигналізує приреченість надій інтелектуальної еліти обох країн на культурно-духовний поступ в умовах міжвоєнної дійсності.
Дослідження урбаністичної екзистенції здійснено на прикладі творів В. Підмогильного, Ірини Вільде, Д. Г. Лоуренса, Р. Олдінгтона, Вірджинії Вулф та ін., де представлено різні варіанти екзистенційного осмислення міста як важливого етапу набуття власного досвіду. Вирізняючи індивідуально авторські підходи, І. В. Девдюк акцентує на модусі закинутості, яким письменники позначають стан персонажів у ситуації пограниччя, коли «Я» або виходить на вищий рівень самоусвідомлення, або занурюється, «падає» у щодення існування, або відмовляється від себе. Тяжіння українських авторів до зображення утопічної моделі міста, на переконання І. В. Девдюк, зумовлене футуристичним інтенціями національної розбудови, де місту відводилася роль важливого культурно-освітнього центру, натомість у трагічних концептах англійських творів (Р. Олдінгтон, О. Гакслі) проступають есхатологічні візії мегаполісу як топосу руйнування і занепаду.
Четвертий розділ монографії присвячений специфіці творчого осмислення емоційно-вольових станів персонажів, що опиняються перед вибором між собою та іншими, справжнім і несправжнім буттям, свободою і несвободою тощо. Акцент зроблено на тематичних екзистенціалах самотності, творчості, любові, смерті, у смисловому полі яких увиразнення набувають авторські морально-етичні та естетичні візії, суголосні з екзистенційно-модерністським світоглядом. Схвалення викликають вміщені на початку кожного підрозділу розлогі теоретичні відступи, в яких подано історію питання, представлено тлумачення базових понять, обумовлено методологічний інструментарій дослідження. Виявляючи різні рівні осмислення персонажами власного буття у стані самотності, любові, смерті та ін., І. В. Девдюк фокусує увагу на модусі екзистенційного пробудження, коли відбувається вихід на вищий рівень самоусвідомлення, при цьому, як вірно підкреслено у роботі, трансцендентна здатність у кожному випадку залежить від внутрішньої готовності індивіда подолати обмеженість буття, детермінованого об’єктивним світом. Вивчення екзистенційного наповнення міжвоєнної прози підводить дослідницю до науково вивірених висновків про національну інтенційність українських авторів, на відміну від англійських, які апелюють до універсальних цінностей, що не залежать від національної приналежності індивіда.
У підсумку відзначу, що монографія Іванни Девдюк «Екзистенційний дискурс в українській та британській прозі міжвоєнного періоду» є новаторським науковим дослідженням, яке порушує малодосліджену проблему та має обґрунтоване теоретичне трактування. Робота урізноманітнює та органічно доповнює розуміння і трактування літературної комунікації між Україною та культурними середовищами інших країн.
Ольга Дмитрівна Харлан – доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри української та зарубіжної літератури і порівняльного
літературознавства Бердянського державного
педагогічного університету
